Невицьком замком , що знаходиться на

Ужгород. Ужгородський замок.

Ужгородський замок - це головна визначна

пам'ятка міста Ужгород, основна споруда

якого відноситься до 14 ст.

Замок має форму неправильного

чотирикутника з масивними бастіонами по

кутах та оточений з трьох боків сухим

каналом, а з північно-східного боку - обривом.

Товщина зовнішньої кріпосної стіни досягає

2,5-3 м.

Спочатку через канал було кинуто підвісний

міст, а з другої половини 18 ст. його замінили

насипом.

Північна стіна палацу побудована над

обривом, тому в цій частині замку відсутня

захисна стіна. До того ж знизу протікала річка

і атакувати замок з цього боку було

неможливо

У замковому підземеллі є просторі каземати,

які служили в мирний час коморами, а під час

війни схованкою, крім цього тут були в'язниця

та камера тортур.

У стінах замку є ціла мережа таємних ходів,

що з'єднують одну частину фортеці з іншою.

За переказами, існував і таємний підземний

хід, який з'єднував Ужгородський замок з

відстані 10 км

12. Основні проблеми історіі Закарпаття 9-11ст.

Закарпатські землі в складі Київської Русі

У ІХ столітті в Закарпатті утворилося

князівство білих хорватів. Їх політичним

центром був Ужгород. Білі хорвати

підтримували тісні зв'язки з сусідами та з

Києвом. У часи найбільшого розквіту Київської

Русі закарпатські землі входили до її складу.

Білі хорвати брали активну участь у

політичному житті Київської Русі, під

знаменами київських князів вони ходили в

походи на Візантію та на кочівників. У 907

році брали участь у спільному поході

давньоруських племен на Візантію. Князь Олег

ішов по Дніпру, а білі хорвати зі своїм князем

– по Тисі та Дунаю. На Чорному морі білі

хорвати об'єдналися з дружиною князя Олега і

разом напали на Царград.

Останнє письмове повідомлення про хорватів

відноситься до 992 року, тобто до часу походу

київського князя Володимира Святославича до

західних кордонів Київської Русі. У ІХ – Х ст.

білі хорвати разом з іншими

східнослов'янськими племенами об'єдналися

навколо Києва, злилися в єдину давньоруську

народність і прийняли спільну назву «Русь».

З тих давніх часів жителів Верхнього Потисся,

нащадків білих хорватів, називають руськими,

руснаками, русинами.

Деякі укріплені поселення згодом

перетворилися в міста. Ужгород і Мукачево за

часів Київської Русі були порівняно великими

містами. У ІХ ст. в Ужгороді існував за-мок.

У 896 році почався перехід угорських племен

через Карпати. Один із шляхів прохо-див

через Веречанський перевал. Угри належали

до кочових угро-фінських племен, які жили в

Приураллі. Вони перекочували в багаті степи

Причорномор’я, однак звідти їх витіснили

печеніги. Київський князь Олег не чинив опору

уграм, і вони мирно пройшли більшу частину

східнослов’янських земель, підійшли до

Карпатських гір. Перейшовши через гори і

спустившись з Карпат біля Мукачева, угри

натрапили тут на слов'ян. Звідси вони під

проводом свого вождя Алмоша направилися

до укріпленого слов'янського городища на ріці

Уж. Ще здалеку побачили на високому пагорбі

замок князя Лаборця. Кочівники вирішили

штурмувати укріплення. Алмош дав наказ

узяти замок. Почався штурм. Мужньо

захищали дружинники князя Лаборця свою

землю, Але сили були нерівними. Падають

захисники, вороги вдираються у фортецю.

Після тривалого бою князь Лаборець вирішив

перебратися до фортеці Земплин. Воїни

угорського вождя погналися за ним, спіймали

князя Лаборця і стра-тили на березі річки. З

того часу річка називається Лаборцем.

Захопивши слов'янський замок, угорський

вождь Алмош бенкетував з воїнами чотири

дні, потім скликав усіх своїх людей і

проголосив своїм наступником та вождем угрів

сина Арпада. Угри розділилися на дві частини

і рушили на Земплин та Боржаву.

Після короткого відпочинку у Верхньому

Потиссі угорські племена рушили далі, на

захід. Вони розгромили Великоморавську

державу і осіли між Тисою та Дунаєм, у

Паннонії. Поступово угри почали займатися

землеробством та тваринництвом. В кін-ці Х

— на початку ХІ століття утворюється

Угорська феодальна держава. В Угорщині було

запроваджено християнство. На сході

Угорська держава межувала з найвідда-

ленішими землями Давньоруської держави —

Карпатською Руссю. В кінці Х століття кордон

між Київською Руссю та Угорською державою

проходив південніше території нинішнього

Закарпаття.

13. Ужгородська унія.М. Андрелла.

На Закарпатті укладено Ужгородську

церковну унію (1646)

24 квітня 1646 р. на церковному соборі в

Ужгороді між угорським римо-католицьким

єпископом Ю. Якушичем з Егера та 63

закарпатськими священиками Мукачевської

православної єпархії була укладена унія, яка, в

результаті, стала актом злуки православної

церкви Закарпатської України з католиками.

Головними ініціаторами такого об’єднання

виступили члени одного з основних монаших

орденів Української греко-католицької церкви

василіани на чолі з Петром Партенієм.

Згідно цієї унії, на Закарпатті було збережено

східний обряд, церква мала право вибору

єпископа, а Рим мав лише його затверджувати,

а також священики могли користуватися

привілеями римо-католицького кліру.

У 1648 р. Ужгородська унія була затверджена

на синоді угорської ієрархії у Тирнові, проте

через те, що той момент Партеній був

висвячений православним митрополитом,

злиття не визнавав Ватикан. І тільки після

того, як в 1655 р. він став мукачівським

єпископом, Папа Римський затвердив унію.

Але поширилася на всі закарпатські землі

вона тільки в 1721 р.

У 1945 р. Народна Рада Закарпатської

України ухвалила декрет «Про свободу зміни

релігії», в результаті чого розпочався масовий

відхід віруючих від уніатів і повернення їх до

православної церкви. Вже через 4 роки

Мукачівська уніатська єпархія

саморозпустилася.

Миха́йло Андре́лла (літературний

псевдонім — Оросвигівський, від місця

народження Росвигова; *1637 — †1710) —

громадський та церковний діяч, український

письменник-полеміст з Закарпаття.

Біографія

Народився у селі Росвигово, нині

передмістя Мукачева. Навчався у Відні,

Братиславі, Трнаві, висвячений на греко-

католицького священика. Володів латиною,

грецькою, польською, угорською мовами.

Добре знав історію Церкви, розумівся на

причинах протестантського реформаційного

руху в Європі. Повернувшись на

батьківщину рішуче розірвав із уніатством і став

активним захисником та пропагандистом

православ'я — «старожытной веры».

Обійшов багато сіл Закарпаття, ведучи

гостру полеміку з унійцями та єзуїтами,

викриваючи їхню політику окатоличення

русинів, за що жорстоко переслідувався і

був ув'язнений в катівні Мукачівського

замку.

У творах «Логос» (1691—92), «Оброна

вєрному каждому человєку» (1699—1701)

та інших виступав проти унії та Ватікану,

національного і соціального гноблення.

Своїм кредо «Ми восточницы есме

спочатку» обґрунтовував етнічну належність

закарпатських русинів до східних слов'ян. А

тим, хто поспішив прийняти унію, докоряв:

«Чому от Востока назад блудишь?»

Висміював папу-«антихриста»,

панів-«златолюбців», за що зазнавав

жорстоких переслідувань з боку єзуїтів.

Андрелла продовжував традиції

Івана Вишенського.

У творах Андрелли звучать і соціальні

мотиви — він захисник закріпаченого

селянства та найбіднішого духівництва, на

яких свої і чужі гнобителі наклали «бремя

тяжкое», і «ми же й чада наша духовна

проданы есме в рабы и рабыня».

Помер в селі Іза, нині Хустський район

Закарпатської області, де й похований.

14. Становлення і розвиток історичних знань на Закарпатті в 17-18 ст.

15. Автохтоність східно-словянського населення Закарпаття.

Сучасні археологічні дослідження довели, що

слов’яни є автохтонним населенням басейну

Карпат. Слов’яни поступово заселяють усю

територію Верхнього Потисся. У другій

половині І тисячоліття білі хорвати жили в

невеликих поселеннях, розташованих у

низинних районах, найчастіше в долинах річок.

Зараз там розташовані Ужгород, Зняцево,

Клячаново,, Мукачево, Холмок, Кам’яниця,

Мочола, Дяково. Жили люди в напівземлянках

прямокутної, квадратної та овальної форми. В

середині будівлі була піч, зроблена з глини або

каменю.

Крім неукріплених поселень, у слов'янського

населення Закарпаття були і городища з

великими земляними валами і ровами. Можна

назвати Ужгородське та Боржавське

городища. Недалеко від них було розташоване

Земплинське городище (Східна Словаччина).

Крім оборонного, вони мали важливе

економічне та політичне значення, бо були

центрами верхньопотиських слов’ян. Укріплені

городища для захисту від ворогів Були в Малій

Копані, Білках, Олександрівці, Данилові,

Дулові.

Сім’ї у слов’ян об’єднувалися в сільські

общини. Слов'яни Верхнього Потисся були

язичниками. Вони вірили в очисну силу вогню,

спалювали тіло померлого та розкладали

ритуальне багаття під час обряду поховання.

Археологи засвідчили, що стародавні слов’яни

вірили у загробне життя. Під час формування

класового суспільства на слов’янських землях

на зміну язичництву приходить християнство.

У ІХ столітті в Закарпатті утворилося

князівство білих хорватів. Їх політичним

центром був Ужгород. Білі хорвати

підтримували тісні зв'язки з сусідами та з

Києвом. У часи найбільшого розквіту Київської

Русі закарпатські землі входили до її складу.

Білі хорвати брали активну участь у

політичному житті Київської Русі, під

знаменами київських князів вони ходили в

походи на Візантію та на кочівників. У 907

році брали участь у спільному поході

давньоруських племен на Візантію. Князь Олег

ішов по Дніпру, а білі хорвати зі своїм князем

– по Тисі та Дунаю. На Чорному морі білі

хорвати об'єдналися з дружиною князя Олега і

разом напали на Царград.

Останнє письмове повідомлення про хорватів

відноситься до 992 року, тобто до часу походу

київського князя Володимира Святославича до

західних кордонів Київської Русі. У ІХ – Х ст.

білі хорвати разом з іншими

східнослов'янськими племенами об'єдналися

навколо Києва, злилися в єдину давньоруську

народність і прийняли спільну назву «Русь».

З тих давніх часів жителів Верхнього Потисся,

нащадків білих хорватів, називають руськими,

руснаками, русинами.

Деякі укріплені поселення згодом

перетворилися в міста. Ужгород і Мукачево за

часів Київської Русі були порівняно великими

містами. У ІХ ст. в Ужгороді існував за-мок.

Тоді ж побудували фортецю у Севлюші

(Виноградові), а в ХІІ ст. – в Середньо-му.

У 896 році почався перехід угорських племен

через Карпати

16. О. В. Духнович та 30 і 34

Біографія

Олександр Духнович народився 24 квітня

1803 в селі Тополя, поблизу Снини.

Батьками його були уніатський священик

Василь Дмитрович Духнович і Марія

Іванівна,. За сімейним

переказом, який Олександру Духновичу в

дванадцятирічному віці розповів його дід,

їх рід мав російське походження

Крім нього в сім'ї був ще один син і чотири дочки. У шість років Олександр почав вчитися грамоті,

У дев'ять років Олександр Духнович

продовжив навчання в Ужгородській школі,

на мадярській мові Закінчивши навчання в Ужгороді в 1823 році, він ще два роки навчався в

гімназії в Кошицях. Звідти він був

переведений в Ужгородську семінарію, де

вивчав богослов'я до 1827.

Після закінчення семінарії був висвячений

на священика і за пропозицією єпископа

Тарковича направлений до Пряшівської

консисторії, де вступив на службу в

єпархіальну канцелярію, під начальство

секретаря та єпархіального нотаріуса

Василя Поповича, який згодом став

Мукачівським єпископом. В 1830, не

ужившись з єпископом Тарковичем, що мав

важкий характер, Духнович залишив службу

в Пряшеві й переїхав до Ужгорода, де

влаштувався домашнім учителем сина

піджупана Ужгородської столиці Стефана

Петрова. Але життя в будинку цього

великосвітського чиновника обтяжувало

Духновича, і через два роки він прийняв

рішення повернутися на службу в

канцелярію.. В 1838 О. Духновича

призначили нотаріусом Ужгородської

консисторії Мукачівської єпархії де він

отримав доступ до багатих бібліотек, в яких

містилося багато літератури російською

мовою. Захоплення читанням послужило

для нього стимулом до письменницької

діяльності. Духнович зайнявся вивченням

історії рідного краю, богослов'я,

драматургією, історією права, педагогікою,

став складати вірші. У 1843 році був

призначений каноніком в Пряшівський

собор, де і служив до своєї смерті. У 1848

році він був призначений благочинним у

Пряшеві [1].

На старість у Духновича почала

розвиватися водянка, і він сім місяців

пролежав у ліжку. 18 (30) березня 1865

Олександр Духнович помер, причастившись

перед смертю з рук єпископа Йосипа

Гаганця.

Літературно-просвітницька

діяльність Духновича

Творити літературні тексти почав угорською

і латиною. Відколи зорієнтувався на Росію,

писав «язичієм». Він перейнявся ідеями

освіти селян шляхом поширення російської

літературної мови, яку вважав загальним

надбанням всього російського народу, як в

Російській імперії, так і в «Карпатській

Русі». Літературна діяльність Духновича

почалася в період його керівництва

приходом в Біловежі. Там він почав вивчати

церковнослов'янську і російську мови,

збирати народні пісні. В 1847 він видав

Дата добавления: 2015-05-24