Туряниця

Проханням включити Закарпатську

Україну до складу УРСР. Тоді ж було

утворено Народну Раду Закарпатської

України як вищий тимчасовий орган

влади на території краю. її очолив І.

Незабаром Бенеш і сам переконався,

що переговори необхідні. Вони

відбулися в Москві й завершилися

укладенням 29 червня 1945 р.

договору про Закарпатську Україну,

за яким цей край возз'єднувався з

Україною

Приєднана

територія площею 12,9тис. км2

почала називатися Закарпатською

областю з центром в Ужгороді.

Загальна площа Української РСР

досягала 577 тис. км2.

Наголошуючи на історичному

значенні укладеного з

Чехословаччиною договору, Верховна

Рада УРСР заявила, що відтепер усі

землі України зібрані воєдино.

31. Становище Закарпаття в складі Чехословадчини.

32-33. Ю.І.Гуца-Венелін.

Ю́рій Вене́лін (справжнє ім'я Георгій Гуца; *

22 квітня 1802, Тибава, Закарпаття — †25

вересня 1839, Москва — український

історик, філолог, етнограф, фольклорист та

медик. Один з основоположників

слов'янознавства в Україні та Російській

імперії.

Біографія

Народився на Закарпатті у сім'ї священика,

навчався в Ужгородській духовній семінарії,

на філософському факультеті Львівського

університету (куди він поступив таємно, під

прізвищем Венеліна) (1822), Московській

медичній академії. Слухав лекції у вишах

Угорщини.

Працював у Московському військовому

госпіталі. Був членом Товариства історії та

старожитностей російських при

Московському університеті.

Дослідник історії болгар, даків. Один з

фундаторів російської болгаристики (автор

першої «Граматики сучасної болгарської

мови»).

1829 мандрував Болгарією, Валахією,

Молдавією з науковою метою — збирання

матеріалів для історичних праць. Зокрема,

зібрав 86 дако-слов'янських та волохо-

болгарських грамот — літературних

пам'яток болгарського народу.

Помер у 37-річному віці в Москві в

абсолютному зубожінні. Вже після його

смерті побачили світ «Влахо-болгарские или

дако-славянские грамоты», «Грамматика

нынешнего болгарского наречия».

Пам'ять

Меморіальна дошка в м.

Свалява.

В середині XIX ст. прізвище Венеліна стає

настільки популярним, що його і досі

використовують в Болгарії як власне ім'я, з

наголосом на останньому складі.

На могилі Ю. Гуци (Вєнєліна) у Даниловому

монастирі в Москві болгари встановили

пам'ятник з написом: «Він перший нагадав

світові про забуте, але колись славне й

могутнє плем'я болгар і палко бажав бачити

його відродження».

Венеліну споруджено пам'ятник в Софії. На

початку ХХ століття в Одесі стояв

пам'ятник Ю. Гуці.

36. Урбаріальна реформа Маріі Терезіі.

Намагаючись стабілізувати становище,

австрійська імператриця Марія-Терезія (1740—

1780 pp.) та її син Йосип II (1780— 1790 pp.)

вдалися до реформ. У 1767 році Марія-

Терезія, незважаючи на опір дворянства,

опублікувала маніфест про проведення

урбаріальної реформи, основна мета якої

полягала в тому, щоб урегулювати відносини

між кріпосними і кріпосниками, дещо зміцнити

економічне становище селянства, а з ним і

феодально-абсолютистські порядки в монархії

Габсбургів

Дещо зменшувалась панщина,

кріпосний з повним наділом тепер повинен був

працювати на поміщика один день — з

робочим тяглом, або ж два дні на тиждень —

без тягла. Більш чітко визначались інші

повинності кріпосних, мінімальні розміри

селянських наділів у різних районах країни,

залежно від родючості грунту. У Закарпатті

наділ (телек) становив в середньому 18—24

хольди поля та 8—12 хольдіїв луків.

Урбаріальна реформа Марії-Терезії торкалася

лише Угорщини і Закарпаття, і тому

планувалося попередньо здійснити її за два

місяці. Насправді ж проводилася вона

протягом восьми років і була закінчена лише у

1774 році.

Згідно з маніфестом про проведення

урбаріальної реформи, в край повинні були

прибути спеціальні чиновники, щоб особисто

відвідати кожне село і переписати усіх

кріпаків, їх землю, луки, виноградники, аби

визначити, залежно від якості землі,

майбутній наділ селянина, який би міг

забезпечити йому бодай елементарне

існування та змогу сплачувати різні побори і

повинності на користь держави, поміщика і

церкви. Проте, в Закарпатті ця справа була

передоручена комітатським управлінням, на

чолі яких стояли великі землевласники.

Скориставшись обставинами, поміщики

провели таку урбаріальну реформу, яка була

вигідна їм, а не селянам. Документи свідчать

про те, що в результаті реформи селяни

значною мірою втратили навіть ті землі,

якими володіли раніше. Землевласники

відбирали під різними приводами селянські

наділи, записували за селянами землі більше,

ніж її було насправді, збільшуючи тим самим

панщину та різні повинності і податки своїх

підлеглих. Частими були випадки, коли селяни

повинні були працювати не 52 дні на

поміщика, а 100, 200 і навіть 300, а то й

більше днів

Крім панщини, селяни повинні були платити

дев'ятину, десятину, різні інші повинності,

причому не тільки на користь поміщика, але й

держави; сплачували військовий податок,

служили у війську, ремонтували шляхи,

віддавали свої квартири в розпорядження

солдат, перевозили їх військову амуніцію.

Якщо до цього додати ще повинності і побори

на користь церкви, то стане зрозумілим, чому

селяни не могли обробляти навіть ті невеликі

наділи, які їм належали.

Особливо потерпіло

населення у 1786—1788 роках, коли горами і

долинами Закарпаття пройшов страшний мор,

який загнав у могилу десятки тисяч людей.

Друга половина XVIII ст.: 1764—1765 роки —

нападає пошесть на домашню худобу. 1767—

1768 pp. — велика пошесть на свиней та іншу

худобу: «марга боліла, також і свині, і вівці».

1770 —1771 роки — лютує мор в Угорщині:

«миші зожерли врожай». 1773 рік — в цілій

країні Угорській великий голод, до третини

населення вимерло на глуханю (тиф). 1785 рік

— хліб «ізмерз» і по тому «хвороба була

велика і голод», так що «вмерла третина

люда, зоставивши много сиріт, які вмирали на

вулицях».

Нарешті апогейні 1786—1788 роки.

Ужгородський поміщик Горват так записав у

своєму щоденнику про це нещастя: «У той

час... була велика нужда, біднота була

змушена робити собі хліб із коріння,

кукурдзяних качанів, тирси. Від голоду, а

також від поганого хліба люди пухли і багато

померло, особливо в горах, серед руських. У

всій низині також була величезна нужда.. Ця

нужда продовжувалась кілька років підряд».

Тепер уже важко підрахувати людські жертви

тих років в Закарпатті. Швидше за все, що лік

ішов на тисячі і десятки тисяч чоловік. У

багатьох селах загинула третина населення. Ті,

хто не хотіли вмерти від голоду, змушені були

залишати насиджені місця і тікати в Галичину,

Угорщину, Молдавію. На Мараморощині

спустіли тисячі осель.

37. Закарпаття в 1900-1914.

На початку XX ст. всі

західноукраїнські землі

продовжували перебувати у складі

Австро-Угорської імперії. Тут

мешкало понад 4,6 млн. українців.

Східна Галичина, де проживало

українське населення в

адміністративному відношенні була

об'єднана із Західною (польською)

Галичиною в Королівство Галіції і

Лодомерії. Увесь цей край поділявся

на 50 повітів. Окремою

адміністративною територією була

Буковина, до якої входило 10 повітів.

Закарпатські землі складалися з 4

українських комітетів.

Економіка на цих землях розвивалася

уповільненими темпами, мала

колоніальний характер, що

виявлялося в її структурі та динаміці.

Одним із найрельєфніших проявів

цього процесу був вивіз сировини із

західноукраїнських земель до

метрополії на переробку. Сировина

становила понад 90 % всього експорту

із західноукраїнських земель в інші

країни. Природні багатства краю

експлуатувалися нераціонально, по-

хижацьки. На зламі ХІХ-ХХ ст.

щорічні вирубки лісу в Карпатах

перевищили 6 млн. м3, що призвело

до різкого скорочення площі лісів і

порушення екологічної рівноваги.

Переважна більшість

західноукраїнських підприємств була

дрібною і маломеханізованою. У 1902

р. 94% промислових підприємств

Галичини налічували до 5

робітників, тут діяло лише 5,5%

парових двигунів, що функціонували

в імперії.

Про колоніальний характер

Галичини свідчить її галузева

структура, яка характеризувалася

перевагою харчових підприємств

(34,3 %), лісозаготівлі та обробки лісу

(20 %). Підприємства

машинобудування, ремонту,

металообробки складали лише 10%.

З традиційних галузей успішно

розвивався видобуток солі. У 1906 р.

на частку Галичини припадало 64%

вартості загально державного

виробництва солі.

Проте західноукраїнські землі не

обійшли й нові тенденції розвитку.

Як і у світовій економіці в цілому, тут

з'являються монополії, здебільшого

іноземні. У 1912 р. в Галичині діяло

30 монополістичних об'єднань,

сумарний акціонерний капітал яких

досягав 115 млн. крон. Англо-австро-

німецький концерн контролював 75%

видобутку та переробки нафти в

Галичині, у Закарпатті австрійському

капіталові належало 45 % акцій

великих угорських банків.

Західноукраїнський регіон

перетворився на ринок збуту товарів,

вироблених розвинутішими

промисловими державами, потреби

краю задовольнялися переважно

імпортними фабричними

промисловими товарами.

Західноукраїнські землі залишалися

відсталими аграрними провінціями

Австро-Угорщини. У сільському

господарстві було зайнято близько

90% населення. Зберігалося велике

поміщицьке та церковне

землеволодіння. Поміщикам

належало понад 40% усіх земель.

Серед поміщиків переважали

іноземці: поляки у Галичині, румуни

— у Буковині, угорці — у Закарпатті.

У Закарпатті, наприклад, граф

Шенборн мав більше 100 тис. га,

тобто близько 20% усієї території.

Основна маса селян страждала від

малоземелля. У Галичині 53,3%

селянських господарств були

безкінні, 43% мали до 2 га на двір.

Заможних селян було 5 %, але вони

володіли землею, яка за кількістю

перевищувала удвічі ту, яка

належала 600000 бідняцьких

господарств. 614 тис. селянських

господарств не забезпечували

прожитку своїм власникам. Такі

незаможні селяни орендували землю

в інших селян чи поміщиків, ішли

працювати на заводи, ходили на

заробітки до Бессарабії, Південної

України.

На селі збереглися напівкріпосницькі

порядки. На Поділлі селяни навіть за

гриби, зібрані у лісі, відпрацьовували

поміщику два дні, стільки ж за кожен

сніп скошеної трави.

Становище українського селянства

погіршувалося зловживаннями

влади, соціальною дискримінацією.

Чиновники завищували якість

селянської землі, що призводило до

того, що селяни в Галичині платили

втричі більше поземельних податків,

ніж поміщики. Прямі податки селяни

сплачували за землю, хату, худобу, за

проїзд через мости. Постійно

зростали непрямі податки (на нафту,

цукор, тютюн, пиво). Становище

українських селян в Галичині

погіршувалося ще й тому, що

поміщиками переважно були поляки,

які обіймали майже всі

адміністративні посади, у тому числі

контролювали й суд. Уся

адміністративна влада в Галичині, як

і в Буковині, належала намісникам.

Роль органів місцевого

самоврядування виконували

Галицький і Буковинський сейми.

Виконавчим органом Галицького

сейму був крайовий комітет, до якого

входили маршалок (голова сейму) і 6

членів, яких обирав сейм з числа

його депутатів терміном на 6 років.

На початку XX ст. в Західній Україні

розгорнулася боротьба за реформу

виборчої системи, що була складовою

частиною національно-визвольного

руху. У результаті досить гострої

боротьби (наприклад, лише в січні

1906 р. в Галичині відбулося близько

300 мітингів і зборів, у яких узяли

участь майже 500 тис. осіб).

Імператор Австро-Угорщини видав

указ про запровадження нового

виборчого закону. Однак суттєвих

змін це не принесло, оскільки, як і

раніше, закон забезпечував переваги

для австро-угорської і польської

буржуазії. Зберігалась

недемократична система куріальних

виборів до місцевих органів влади.

Лише в 1914 р% сейм ухвалив новий

виборчий закон, згідно з яким

українським партіям надавалося

27,2% місць, українцям дозволялося

обіймати посади службовців

урядових установ у повітах Галичини

і Буковини. Проте система виборів до

місцевих органів влади так і не була

змінена, й українці знаходилися в

нерівних умовах з іншими

національними групами.

На початку XX ст. у Галичині

визначилися три напрямки

політичної думки:

1) москвофільський, який поволі

спадав;

2) австрійський ультралоялізм, тобто

орієнтація на Австро-Угорщину і

вірність династії Габсбургів;

3) самостійницький, державницький,

за створення Української незалежної

держави.

Значну роль у суспільно-політичному

житті Галичини в той час починає

відігравати митрополит Галицький

(греко-католицька церква) Андрей

граф Шептицький (1900-1944).

Складовою частиною національно-

визвольного руху українців на

західноукраїнських землях була

боротьба за національну освіту,

зокрема за український університет.

Ця боротьба відбувалася в умовах

жорстокого протистояння з

польськими шовіністами, яке

доходило до збройних сутичок. У 1902

р. була заснована організація «Січ»,

що ставила своїм завданням фізичне

виховання української молоді. Ще

раніше (1894 р.) в Східній Галичині

існували аналогічні товариства під

назвою «Соколи».

Більшість української громадськості

в Галичині в цей час займала

проавстрійську — антиросійську

позицію. Це пояснюється тим, що

політика Російського уряду була

активно ворожою українцям, як у

самій Росії, так і за її межами.

39. Педагогічна діяльність І. Орлая.

Орлай (де Кобро) Іван Семенович (1771,

Паладь-Комарівці — 27 лютого (11 березня)

1829, Одеса) — учений-медик, освітній діяч,

педагог, письменник. Доктор медицини.

Дійсний статський радник, гоф-медик.

Академік Санкт-Петербурзької медико-

хірургічної академії (з 1817 року).

Біографія

Народився в с. Паладь на Закарпатті (нині

с. Паладь-Комарівці Ужгородського р-ну

Закарпатської обл.) у родині угорських

дворян.

Розпочинав навчання Іван Орлай, згідно з

тодішніми вимогами австро-угорської

системи освіти, у Мункачському

(Мукачівському) народному училищі з

українською мовою викладання, а в 1779

році його віддають до Унгварського

(Ужгородського) народного училища, де

навчання велося латиною. У 1782 - 1785

роках він вчиться в Ужгородській

архігімназії. Можливостей для подальшого

продовження освіти в Ужгороді, невеликому

тоді містечку, не було, тому Іван Орлай

переходить до Велико-Карловської

(Надьварадської) вищих наук гімназії, а

звідти у 1787 р. — до Надь-Варадської

академії, в якій вивчає чисту математику,

логіку та історію.

Єдиним вищим навчальним закладом в

Австро-Угорщині, де Іван Орлай, який

вважав себе карпатським русином, міг

здобути освіту українською мовою, був

Львівський університет. Орлай поступив

туди у 1788 роц і, слухав курси математики,

фізики, технологій, природничої історії,

загальної історії, філософії та німецької

словесності. Наступного року, можливо,

через нестачу коштів, він повертається до

Угорщини і, здавши іспит з «філософських

наук» в Ерлавській консисторії, поступає на

казенне утримання до Генеральної

Йозефінської семінарії (богословський

факультет Пештського університету) та

стає членом ордену піаристів (заснований у

1597 році римсько-католицький орден). В

семінарії Орлай вивчав гебрейську та

грецьку мови.

Лікар І. С. Орлай

У лютому 1790 року він був удостоєний

звання професора нижчих класів у

Надьварадській вищих наук гімназії, де і

викладав давні мови, географію, історію та

арифметику. Але невдовзі він залишив

педагогічну діяльність і вже на початку

1791 року від'їжджає до Відню, а звідти до

Петербурга, 8 травня того ж року поступає

до Медико-Хірургічного училища. Там,

прослухавши курси медичних наук, у

лютому 1793 року Орлай після відповідного

екзамену був удостоєний звання лікаря і

залишився при Генеральному Сухопутному

шпиталі. У вересні того ж року був

призначений помічником вченого секретаря

Медицинської колегії, за дорученням якої,

між іншим, упорядкував бібліотеку Колегії

та анатоміко-фізіологічний кабінет.

Влітку наступного 1794 року Колегія

відрядила Орлая для удосконалення до

Відню, де він прожив три роки. Після

повернення до Петербургу Орлай в червні

1797 року заступив на колишню посаду

помічника вечного секретаря Медицинської

колегії. В лютому 1798 року йому було

надано звання штаб-лікаря і в жовтні того

ж року призначено лікарем лейб-гвардії

Семенівського полку, звідки через рік

перевівся лікарем на Санкт-Петербурзький

почтамт. На цій посаді він пробув до

березня 1805 року, встигнувши здобути

повагу не тільки як досвічений лікар, але й

як щира безкорислива людина.

9 березня 1800 року, І. Орлай, через своє

призначення гоф-хірургом імператора

Павла I, звільнився з посади помічника

вченого секретаря Колегії, на якій він, окрім

своїх безпосередніх обов'язків, брав участь

у виданих Колегією «Observationes Medico-

Chirurgorum Ruthenici Imperii», перекладаючи

латиною та обробляючи матеріали для

цього видання, які присилали російські

лікарі.

У 1803 році Орлай розробив цікавий проект

«Про виклик до Росії іноземних вчених

людей зі слов'янського племені, а особливо

з карпато-россов, які отримали звання

професора та здатні викладати російською

мовою». Цей проект було ухвалено, і Орлаю

доручили запрошення професорів, причому

вибір останніх здійснювався на розсуд

Івана Орлая.

Між тим все більше зростала

славнозвісність Орлая, різноманітні вчені

товариства охоче вносили його ім'я до

списків своїх членів; до того ж широкі

знання Орлая здобували йому прихильність

не тільки у вузькому колі спеціалістів. У

1804 році його ім'я з'явилося в російському

журналі «Северный вестник» під досить

поважною історичною справкою: «Історія

про карпато-россів». У березні 1805 року

лейб-хірург Вілльє обрав Орлая своїм

помічником та користувався його послугами

та співробітництвом протягом 15 років.

Улітку 1806 року Орлай, за дорученням

начальства побувавши за кордоном, встиг

здобути в Кенігсберзькому університеті

звання доктора філософії, а після

повернення до Росії, в Дерпті захистив на

звання доктора медицини дисертацію

В липні 1806 року Орлай звільнився з

посади гоф-хірурга та був призначений

вченим секретарем Медико-Хірургічної

Академії. В цьому званні Орлай, окрім своїх

прямих обов'язків щодо адміністративних

справ, допомагав Вілльє у виданні Польової

Фармакопеї для армії (лат. Pharmacopea

castrensis Rulhenica); активну участь Орлай

брав і в складанні Статуту Медико-

Хірургічної академії. У 1811 році Орлаю, як

енергійній та широко освіченій людині, було

доручено редагуваня «Всеобщего Журнала

врачебной науки», але події франко-

російської війни відволікли Орлая від

звичайних справ. 8 квітня 1812 року його

призначили ординатором Санкт-

Петербурзького Сухопутного та

Генерального Шпиталю, і на цій посаді він

пробув до жовтня наступного року, а потім

знову повернувся до своїх колишніх

обов'язків.

Педагогічна діяльність І. С. Орлая

У 1817 році Орлай, через хворобу,

змушений був відмовитися від обов'язків

вченого секретаря Академії, яка, на знак

поваги до його заслуг перед нею, обрала

Орлая почесним членом. Вілльє залишив

його при собі для особливих доручень, але

ця посада не задовольняла Орлая, бо не

надавала достатньо простору для

самостійної діяльності. Цей факт,

розбіжності з Вілльє, що почалися, та

запрошення Орлаю з боку деяких закладів

схилили Івана Семеновича до того, аби

відмовитися від служби у Вілльє. Ще

наприкінці 1820 року Московський

університет запрошував Орлая до себе на

посаду ординарного професора

медицинського факультету, але тоді Вілльє

вдалося утримати Орлая при собі. Але вже

влітку наступного року почалися переговори

щодо заміщення Орлаєм посади директора

Ніжинської гімназії вищих наук (зараз —

Ніжинський державний університет імені

Миколи Гоголя) і 3 вересня 1821 року

відбулося звільнення Орлая від служби при

Вілльє і призначення його на посаду

директора Гімназії.

Заступивши на посаду 1 листопада 1821

року він одразу взявся за влаштування

Гімназії в усіх аспектах, і перш за все в

навчально-виховному відношенні.

Особливими заслугами Орлая є його вдалий

вибір викладачів та суворий нагляд за

вивченням мов. У спогадах колишніх

вихованців гімназії Орлай зображений як

суворий начальник, але добра, поблажлива і

палко віддана своїй справі та Гімназії

людина. Педагогічні адміністративні

здібності Орлая швидко привернули увагу і,

між іншим, у 1825 році йому доручили, в

якості куратора Харківського навчального

округу, оглянути низку гімназій, що

знаходилися під керівництвом цього

округу. У січні 1826 року Орлаю було

надано чин дійсного статського радника, а

в серпні того ж року переведено на посаду

директора одеського Рішельєвського ліцею,

на якій, однак, він пробув недовго: 27

лютого 1829 року Іван Семенович Орлай

помер, залишивши по собі пам'ять

енергійного та високоморального педагога.

Наукова спадщина

Ім'я Івана Семеновича Орлая було добре

відомо не тільки в Російській імперії, але й

за кордоном, і численні російські та

іноземні вчені товариства обирали його

своїм дійсним або почесним членом.

42. Наукова діяльність М. Лучкая.

Лучкай Михайло Михайлович (справжнє

прізвище — Поп; * 19 листопада 1789 р.,

Великі Лучки року — † 3 грудня 1843 року)

— український закарпатський мовознавець,

фольклорист та історик. Парох

Ужгородського Свято-Преображенського

храму (1826 — 1829, 1831 — 1843).

Біографія

Михайло Лучкай народився 19 листопада

1789 року у Великих Лучках на Мукачівщині,

в колишній Березькій жупі (комітаті) (тепер

Закарпатська область України), у сім'ї

багатодітного греко-католицького

священника Михайла Попа

Початкову освіту отримав у рідному селі,

потім навчався в Другетівській гімназії в

Ужгороді. У 1812 році закінчив філософські

студії у гімназії Великого Варадину (тепер

— Румунія). Продовжив освіту в греко-

католицькій семінарії (конквіті) Святої

Варвари у Відні (1812 - 1816), відвідував

лекції в університеті. Був учнем відомих

славістів В. Копітара та Й. Добровського.

Протягом 1816 -1817 років — священик у

рідному селі Великих Лучках, в 1817 -1827

роках Лучкай — бібліотекар, архіваріус та

керівник консисторії Мукачівського

єпархіального управління, директор міської

школи в Ужгороді. У 1826 році прийняв

ієрейські свячення з рук єпископа Алексія

Повчі, і його було призначено парохом

Ужгородського Свято-Преображенського

храму. Завдяки сприянню отця Івана

Фогарашія, 28 липня 1829 року Михайло

Лучкай виїхав до Італії, де був придворним

парохом герцога Карла Людовика Бурбона в

місті Лукка разом із дяками В.

Талапковичем та І. Микуличем. В Італії о.

Михайло захопився вивченням архівних

матеріалів та філологією. Як наслідок його

праці — видання «Граматика слов’яно-

руська: або старослов’янська і теперішня,

Дата добавления: 2015-05-24