У 70-х роках XIX ст. робилися спроби

заснувати міжнаціональні просвітні

товариства, які мали б об’єднати

українське та румунське сільське

населення краю і стати альтернативою

національним об’єднанням. Так, 1877 р.

було опубліковано заклик до вступу в

«Общество для распространения

общеполезных знаний между народов на

Буковине». Організаційний комітет очолив

майбутній митрополит Буковини Сильвестр

Морар-Андрієвич. Навколо нового

товариства розгорілася гостра дискусія,

зокрема на сторінках газети «Слово».Один з

дописувачів засудив таке обєднання,

особливо наголошуючи на тому, що його

створює Морар – Андрієвич з метою

румунізації українського населення.Товариство не підтримала

українська інтелігенція, а селяни взагалі не

хотіли чути про щось подібне.

Дещо краще склалася доля

інтернаціонального фахового обєднання

«Буковинське учительське товариство», яке

виникло 1872р. Через рік воно почало

видавати «Буковинську педагогічну газету»

українською, німецькою та румунською

мовами, а 1882 р.було реорганізоване у

«Буковинське крайове учительське

товариство». Ця організація займалася

культурно просвітницькою, педагогічною,

виховною роботою і зуміла обєднати

більшість учителів, заклавши основи тісного

співробітництва учителів різних

національностей. Перемігши в «Руській

Бесіді», народовці взяли під свій контроль

товариство «Народний дім», статут якого

був затверджений 22 січня 1884 р.(перший

голова Є.Пігуляк). Ідею заснувати

український Народний дім вперше

висловили на загальних зборах «Руської

Бесіди» 12 липня 1875 р. Тоді ж було

обрано комітет, до якого ввійшли В.Продан,

Д.Вінцковський, О.Левицький, Є.Андрійчук.

Комітет звернувся до крайової влади з

проханням дозволити збирати кошти на

Народний дім. Такий дозвіл було отримано,

і Протягом другої половини

80-х років XIX ст. товариство «Народний

дім» зміцніло організаційно і матеріально,

перетворилося в одне з найвпливовіших

українських об’єднань краю. 1887 р. для

нього придбано будино, до якого 1899р.

надбудовано другий поверх. При Народному

домі відкрито бурсу для український дітей,

а 1898 р. в його приміщенні розташовано

також друкарню товариства «Руська

Рада»[2].

18 серпня того ж року в приміщенні «Руської

Бесіди» відбулися установчі збори

організації українського учительства, які

обрали виділ товариства на чолі з С.Смаль-

Стоцьким, затвердили назву «Руська

школа» і статут, у якому зазначалося:

Організувати «Руську школу» вдалося

досить швидко. Але після цього справа

завмерла. Деякі вчителі, залишаючись під

впливом москофілів, вороже ставилися до

неї [3].

Наукові товариства

12 липня 1902 р. заснувалося об’єднання,

яке мало згуртувати українську

інтелектуальну еліту, - «Історичне

товариство». Першим головою організації

став професор Чернівецького університету

В.Мількович. Товариство вважало за

необхідне підтримувати і стимулювати

розвиток історичних, статистичних,

етнографічних досліджень, віддаючи

пріоритет українському буковинознавству.

Історичне товариство виступало одним з

ініціаторів руху за збереження архітектурних

пам’яток, захисту їх від так званого

оновлення, яке було досить поширеним в

тодішній Австро – Угорщині. Під маркою

розбудови старих церков нищився їх

первісний вигляд, гинуло багато цікавих

фресок та інших старожитностей,особливо

слов’янського походження [1].

19. Предмет,зміст і завдання історичного краєзнавства.

Краєзнавство історичне - галузь знання та

навчальна дисципліна, що вивчає історію,

теоретичні засади, зміст і методику

комплексного дослідження минулого певної

території. Завдання історичного краєзнавства

-з'ясувати шляхи, закономірності, форми й

методи комплексного пізнання історичного

розвитку краю, використання результатів

історико-краєзнавчого дослідження в різних

сферах життя суспільства.

Об'єктом вивчення

краєзнавства є «край » - умовне поняття. Предметом

вивчення є природа, топоніміка, історія, склад

населення, господарство, культура.

Краєзнавство розглядають як комплекс

наукових дисциплін, різних щодо змісту, і

спеціальних методик, але таких, які ведуть у

своїй сукупності до наукового і всебічного

пізнання краю.

Історичне краєзнавство - одна з форм

громадської, творчої активності населення,

ефективний засіб прилучення його до

історикокультурної спадщини, а також

патріотичного виховання, просвітницької

роботи.

20. Діяльність Ф. Корятовича на Закарпатті.

В історії Закарпаття важко знайти таку особу,

яку б так неоднозначно оцінювали, як Федора

Корятовича. Цей представник литовської

княжої династії Гедимінів чимало зробив для

розвитку економічного і духовного життя

нашого краю. Тому про його життя і діяльність

упродовж віків було складено чимало легенд і

переказів, які й дотепер зберігаються у

пам’яті народу

Історично склалося так, що на середину XIV

ст. більшість українських земель опинилася у

складі Великого князівства Литовського.

Порівняно з московським та монголо-

татарським пануванням становище

українського народу стало легшим. Литовська

панівна верхівка зберегла

«руську» (українську) мову, православну

церкву, законодавство, сприяла розвитку

освіти, пожвавила культурно-національне

життя українців. Саме тоді було

започатковано книгодрукування, засновано

Острозьку академію (1577–1580 рр.), у 1581-

му вперше видруковано

церковнослов’янською мовою Острозьку

Біблію тощо.

З історією Великого князівства Литовського

пов’язана і доля Закарпаття, зокрема

володіння цим краєм Федором Корятовичем

(?–1414). Великий литовський князь Гедимін

(1316–1341), якого М.Лучкай у своїй «Історії

карпатських русинів» назвав «славним князем

свого віку», який «для забезпечення добробуту

своєї держави взяв під опіку мистецтво, науку

і сільське господарство», мав 4 дочки і 7

синів. Один із них – Коріят Гедимінович став

князем Новогродського князівства (сьогодні –

місто Новогрудок в Білорусі). Коріят сприйняв

греко-слов’янську культуру і в цьому дусі

виховував чотирьох синів, з яких троє

отримали землі Поділля, а Федір успадкував

від батька Новогродське князівство. Після

смерті братів він став подільським князем. Та

внутрішні суперечності змусили Федора

Корятовича покинути своє володіння і шукати

нове пристанище. З цією метою він відвідав

угорського короля, який був у родинних

зв’язках з Корятовичами, і отримав від нього

у володіння Закарпаття, яке на той час

перебувало у складі Угорського королівства.

Подальшу долю Федора Корятовича описав

ігумен Мукачівського монастиря Іоаникій

Базилович у праці в двох книгах «Короткий

нарис фундації Федора Корятовича,

колишнього князя Мукачівського…» (Кошице –

1799, 1804–1805, 862 с.). Праця написана

латинською мовою, бо, як відзначив Є.Фенцик,

в ті часи «той вважався ідіотом, неосвіченою

людиною, хто не міг говорити по-латині». Цим

самим було започатковано наукове

дослідження історії нашого краю взагалі

Насамперед І.Базилович ствердив, що

Ф.Корятович прибув на Закарпаття у 1339 році

зі своєю дружиною Ольгою та дочками

Марією і Анною, які згодом вийшли заміж за

угорських вельмож, а також з 40 тисячами

руської людності. У нашому краї він, як писав

інший закарпатський вчений І.Орлай, «у самой

подошвы Карпатских гор построил замок, а

город Мукачев окружил рвом». Тут слід

зауважити, що замок існував ще до приходу

Ф.Корятовича, а він його укріпив і перетворив у

свою резиденцію.

За старанням Ф.Корятовича Мукачівський

монастир став відчутним осередком

культурно-освітнього життя – при ньому була

відкрита школа, закладена бібліотека. Серед

прибулої людності було багато православних

священиків східного обряду, які привезли з

собою чимало книг церковно-слов’янською

мовою, а монахи переписували і поширювали

їх серед народу. Упродовж віків бібліотека

сформувалася безцінною скарбницею

духовного життя краю. На жаль, сьогодні

виникає проблема із збереженням давньої

літератури, особливо рукописної. Зі стін

монастиря вийшло чимало вчених – історик

І.Базилович, мовознавець А.Коцак, історик і

літератор А.Кралицький та інші. Тут

перебували єпископи Мукачівської греко-

католицької єпархії аж до А.Бачинського (1780

р.).

Захищаючи православ’я східного обряду,

Ф.Корятович тим самим захищав національні

інтереси карпатських русинів, сприяв

формуванню у них почуття патріотизму,

єдності українських земель, етнічної спільності

з русинами на схід від Карпат. Князь став

своєрідною сполучною ланкою духовного

життя між ними. Він іменував себе титулом

«Князь Подільський і пан Мукачівський». На

гербі князя був зображений великомученик

святий Георгій, який списом вбиває змія.

Ф.Корятович значно сприяв і економічному

розвитку краю. Багато сіл, зокрема Білки,

Довге, Керецьки, Кушниця, здобули право

влаштовувати ярмарки, що сприяло розвитку

торговельних зв’язків, зростанню виробництва

сільськогосподарської продукції. Завдяки

економічним зрушенням було залюднено

багато інших сіл, які належали домінії

(господарству) Мукачівського замку.

Всі названі форми діяльності Ф.Корятовича

були одностайно високо оцінені нащадками.

Однак окремі події у його житті викликали

певну дискусію, або ж і пряме заперечення.

Так, немає єдиної думки щодо року приходу

Ф.Корятовича на Закарпаття

Та найбільш гостру дискусію у науковому світі

викликала грамота Ф.Корятовича 1360 року,

яку він нібито дав Мукачівському монастирю

на володіння селами Бобовище і Лавки і право

збирати з них данину. М.Лучкай підтвердив її

автентичність.

Отже, з цих усіх наявних неточностей і

дискусій в оцінці діяльності Ф.Корятовича

основний висновок той, що він відіграв

визначну роль в історії краю. Князь вдало

поєднував достоїнства воїна і мудрість

культурно-освітнього діяча. Саме ці риси

викликали інтерес до нього ще з XV ст. в

українських, російських, угорських, польських,

німецьких істориків.

21. Антифеодальні виступи на Закарпатті в 17 ст

22. Поетична та публіцистична діяльність І. Сільвая і Е. Фенцика.

Сільвай Іван

(1838-1904)

Сільвай Іван

Творчість письменника-будителя

Івана Антоновича Сільвая (відомий

під псевдонімом Уріїл Метеор) –

унікальне явище в закарпатському

літературному процесі XIX століття.

Іван Сільвай увійшов в історію

нашого краю як найяскравіший

борець проти мадяризації та

асиміляції закарпатоукраїнців. Шлях

І.А.Сільвая в літературу був

складний, суперечливий, що було

зумовлено як характером

письменника, так і тогочасним

становищем. Письменник народився

15 березня 1838 р. в свалявському селі

Сусково в родині священика Антонія

Сільвая та Катерини Легези. Існує

думка, що батько І.А.Сільвая був з

Угорщини і жив у Марія-Повчі, де

програв у карти родовий маєток і був

змушений переселитися у Сусково.

Іван Сільвай був третьою дитиною у

сім'ї, але єдиним сином, і тому батько

приділяв йому особливу увагу.

І.Сільвай, як і його старші сестри,

виховувався в суворому релігійному

дусі. Разом з тим Сільвай-батько

свято дотримував народні традиції та

звичаї, прагнучи прищепити їх

синові. Майбутній письменник ріс

серед простих сільських дітей, "...в

соприкосновении с этими

простодушными сынами природы, и

принимал первые впечатления,

которые неизгладимо

запечатлевались в сердце...". З

раннього дитинства у Сільвая

зародилася любов до свого рідного

гірського села, до його жителів. Тут у

його уяві народжувались романтичні

казкові світи

Насправді, це тільки пізніші

романтичні спогади Сільвая, уже

літньої та досвідченої людини, в

"Автобиографии" (90 рр.). А саме

дитинство його було буденнішим і

схожим на дитинство більшості

попівських дітей того часу.

Початкову освіту І.А.Сільвай здобув

удома, в Сускові, під керівництвом

батька, котрий прагнув долучити

сина до церковного життя та

церковних обрядів, а тому і в будні, і

в свята брав його з собою до церкви.

Кожного ранку Сільвай-батько будив

сина "и приказывал немедленно

одеться и окончить утреннюю

молитву. То же самое повторялось

вечером". Отець Антоній був також

впевнений, що "музыка, пение и

вообще искусство много действуют на

облагорождение сердца

человеческого", а тому вирішив

навчити сина грати на скрипці та

флейті. Мабуть, прагнучи дати синові

високу музичну підготовку

Навчаючись в Ужгородській гімназії

та Сатмарській семінарії, а потому в

Будапештському університеті,

Сільвай здобув досить високу освіту

для свого часу. У Будапешті Сільвай

відвідував одночасно два літературні

гуртки: "Мадярську школу" і

"Слов'янську школу". Спочатку навіть

більше захоплювався угорською

поезією (Ш.Петефі, Я.Арань), а потім

російською (М.Гоголь, О.Пушкін,

М.Лєрмонтов та ін.). значний вплив

на формування русофільської позиції

Сільвая мав його земляк, викладач

російської словесності Іван

Раковський.

Іван Антонович Сільвай у таборі

закарпатського русофільства посідає

одне з найвизначніших місць. Він

виявився найплодовитішим серед

закарпатоукраїнського письменства

другої половини XIX ст.: його твори

складають чотири об'ємні рукописні

томи, які нині зберігаються в

домашньому архіві відомого

фольклориста та літературознавця

П.В.Лінтура.

Сільвай

співпрацював у багатьох тодішніх

виданнях, він друкувався в

"Церковній газеті", "СвЅті", "Новом

свЅті", "Сові", "Карпаті",

"МЅсяцословах", галицьких "Слові" та

"Новому Проломі".

Більшість творів І.Сільвая

опубліковано під псевдонімом Уріїл

Метеор ("Уріїл" – "господнє полум'я"),

у тому числі рукопис, названий

автором "Сочинения Уриила

Метеора". Але псевдонім І.Сільвай

взяв не з цензурних міркувань, бо вся

тогочасна інтелігенція Закарпаття

знала, хто такий Уріїл Метеор Свій псевдонім

І.А.Сільвай створив суто як

будительський, вкладаючи в нього

ідею про своє високе покликання –

освітити шлях народу, повести його

до кращого життя.

Літературна

спадщина Івана Сільвая – одне із

найпомітніших явищ літературного

процесу Закарпаття, проте належної

уваги до його літературного спадку не

виявлено, значана частина його

творів так і залишається невідома

широкому читацькому загалу.

Євге́н Андрі́йович Фе́нцик (* 5 жовтня 1844

— 1903) — закарпатський освітній діяч і

письменник москвофільського напряму,

греко-католицький священик.

Видавець і редактор (з 1885) півмісячника

«Листокъ», що друкувався мішаною

російською і церковно-слов'янською

мовою, проте популярний «Додатокъ»

друкувався мовою, зближеною до народної.

Фенцик писав поезії, (поема «Коріятович»),

балади, оповідання та повісті з життя

інтелігенції й духовенства: «Нищие духом»,

«Учитель Неборака», історична драма

«Покорение Ужгорода»; деякі твори під

псевдонімом Владимир.

Автор шкільних підручників, публіцистичних

статей.

Вибрані твори: «Собрание

сочинений» (1932).

23. Освіта у 18 ст.Шкільна реформа.

Після 5-ти років

прилучення Галичини до Австрії, у 1777 p., за

панування Марії Терезії, проведено на терені

цілої Австрії шкільну реформу і встановлено

три роди народних державних шкіл:

1) нормальну — у Львові, з курсом освіти

для вчителів;

2) головну — з трьома-чотирма вчителями

по більших

(окружних) містах;

3) тривіальну — по менших містечках.

Нагляд над ними виконувала Крайова

шкільна комісія, а по округах чи повітах —

декани і священики. Мовою навчання була

німецька мова, але при тому вчили теж і

української. Мовою перших шкільних

підручників для цих шкіл («Читанка» з 1786 p.,

«Катехизм» з 1788 р. і «Буквар» з 1790 р.)

була словено-руська.

Важними, головно для розвитку початкового і

середнього шкільництва, були реформи цісаря

Йосипа II., що в 1781 р. наказав заснувати й

утримувати народні школи скрізь, де було

90-100 дітей, і таким чином поставали 1-4

класові школи, головні і тривіальні,

австрійського типу, а у 1787 р. введено до цих

шкіл українську мову, як крайову.

Під кінець XVIII ст., під польським тиском,

українське шкільництво обмежено: на

українську мову призначено тільки дві години

тижнево і греко-католицькому клерові

заборонено навчати релігії в народних

школах. Це мало той наслідок, що українську

молодь заставляли ходити на церковні

богослужіння до польських костелів, а нагляд

над школами передано польській консисторії.

На Буковині теж проведено ряд корисних

реформ: з багатих монастирських дібр

створено фонд, для шкіл і для добродійних

цілей.

На Закарпатті у XVIII ст. майже кожне село

мало початкову дяківську школу, що була’

утримувана коштом місцевого населення.

В парі з намаганням підняти рівень народної

освіти австрійський уряд старався теж про

вищу освіту, зокрема для уніатського

духовенства, якого положення було справді

трагічне. Воно не мало потрібної вищої освіти,

його понижувало й переслідувало польське

вище духовенство, якому воно було

підчинене. Австрійський уряд це толерував,

але справа гіршала, бо це ніяк не помагало

унії а, навпаки, шкодило, і були випадки

повертання на православ’я. Таке ж було

положення уніатського духовенства і на

Закарпатті.

Ситуація докорінно змінилась, коли у 1776 р.

Маріа Терезія заснувала у Відні, при церкві

св. Варвари, виховно-богословський інститут

— «Королівську Греко-католицьку Генеральну

Семінарію» або т.зв. Барбареум, до якої між

іншими питомцями дозволено вчащати теж

галичанам, (за 10 літ його існування

студіювало там 29 питомців з Галичини, 32 з

Угорщини (Закарпаття), решту становили

серби, румуни). За оцінкою істориків греко-

католицької Церкви — Барбареум було

великим добродійством для українського

народу в Галичині, бо було першим зав’язком

новочасного виховання духовенства. Згодом з

нього вийшов ряд українських католицьких

вчених, єпископів, письменників.

Другим історично важним кроком до

піднесення освіти гр. католицького

духовенства було заснування цісарем

Йосипом II. Генеральної Духовної Семінарії у

Були

вони теж на Закарпатті (Пряшів, Ужгород).

Відкриту в Мукачеві в 1744 р. Духовну

Семінарію перенесено в 60-их роках до

Ужгороду і згодом перетворено її в

учительську семінарію.

24. Діяльність автономних урядів 1938.

Карпа́тська Украї́на (до 26 жовтня 1938

Підкарпатська Русь) — автономна

республіка у складі Чехо-Словаччини в

1938 - 1939 рр., Українська незалежна

держава - в основному на гірській частині

території Закарпаття з 14 по 15 березня

1939 року.

Назва неофіційно вживалася і до 1938 року

для означення більшості теперішнього

Закарпаття.

У складі Чехословаччини

Після розпаду Австро-Угорської імперії

закарпатські українці активно виступали за

об'єднання Карпатської України з іншими

українськими землями . 21 січня 1919 року

на Народних Зборах («Соборі Русинів») у

Хусті, де зібралося більше 400 депутатів з

усього Закарпаття, було проголошено злуку

Карпатської України з Українською

Народною Республікою. Однак

несприятлива міжнародна ситуація і

критичне становище Директорії УНР

внаслідок агресії більшовицької Росії, не

дозволили здійснити надії закарпатських

українців на возз'єднання в єдиній

Українській державі.

На основі рішень Сен-Жерменського

мирного договору 1919 р. і Тріанонського

мирного договору 1920 р. Карпатська

Україна увійшла до складу Чехо-

Словаччини на правах автономії. Проте

реальний автономний статус Карпатської

України, передбачений договорами, так і не

був забезпечений чехословацьким урядом.

У 1920-1930-х рр. українська громадськість

і політичні партії на Закарпатті активно

виступали за надання Карпатській Україні

автономії, створення Української

національної держави і возз'єднання у

Соборній незалежній українській державі.

Для цього регулярно проводилися

народовецькі з'їзди.

Запровадження автономії

Після Мюнхенського договору чотирьох

держав (30 вересня 1938 року) складне

міжнародне становище Чехо-Словаччини і

всезростаюча боротьба українського

населення за політичні права примусили

чехословацький уряд погодитися надати

Карпатській Україні статус автономної

республіки. 8 жовтня 1938 р. було утворено

перший автономний уряд на чолі з Андрієм

Бродієм (затверджений центральною

Дата добавления: 2015-05-24