Культура звертання до іншої особи

Існують і особливості в культурі звертання до іншої особи.

У класичній латині слово „Ego” уживалося, щоб підкреслити значущість особи і протиставити її іншій. Подібно до прямого погляду в очі, що в багатьох тварин служить сигналом виклику, а в людей ретельно регламентується (підданим нерідко заборонялося піднімати очі на свого государя; донині вважається непристойним і зухвалим пильно дивитися в очі незнайомої людині), звертання від першої особи, незалежно від свого змісту, має відтінок самоствердження. Для запобігання зв’язаної з цим конфронтації була вироблена система мовних ритуалів, зокрема, непряма форма звертання, коли той, до кого звертаються, називається в третій особі або описово („мій государ”, „сеньйор”). Шанобливість у звертанні до вищої особи доповнюється зневажливими епітетами стосовно себе: замість „я” говорять, наприклад, „покорнейший слуга”.

Ця церемоніальна мова, або „мова титулів”, має давню традицію і представлена у всіх мовах. Особливо витонченими формами користуються народи Південно-Східної Азії. У китайській і в’єтнамській мовах узагалі не прийнято говорити про себе в першій особі: замість „Я” треба вказувати те відношення, у якому перебувають співрозмовники. Звичаї говорити про себе в третій особі свідчать про існування соціальної ієрархії. Індивід у такий спосіб без кінця нагадує собі, що перед особою свого короля він – підданий, перед особою вчителя – учень, перед старшим – молодший тощо. Він, так би мовити, не існує інакше, як у зв’язку з іншим. Його „Я” послідовно ідентифікується з його численними сімейними й соціальними ролями.

Соціальні джерела цієї диференціації чітко простежуються в китайській мові, де поняття „Я” виражається по-різному, залежно від того, чи символізує воно гордість, самоствердження або самознищення. У ввічливій розмові людина описує себе словом „чень” (спочатку – „раб”, „підданий”) або „моу”, що значить „хтось” або „хто-небудь” (значення, прямо протилежне унікальності й неповторності „Я”). У службовій переписці давнього Китаю вживалося багато інших зневажливих синонімів „Я” („ню” – „раб”, „низький”; „юй” або „мін” – „дурний”; „ди” – „молодший брат” тощо).

Навпаки, у звертаннях від імені імператора підкреслювалася його одиничність, неповторність, при цьому уживалися вирази „гуа-жень” („самотня людина”) або „гу-цзя” („осиротілий пан”). Іншими словами, форма „Я” служить своєрідним вираженням соціального статусу людини і рівня її прагнень.

Так, у російській та українській мовах старший за статусом або віком може звертатися до молодшого на „ти”, і ця форма звертання прийнята також серед близьких людей рівного статусу; молодший же звертається до старшого на „Ви”, і таке звертання прийняте також серед не особливо близьких людей рівного статусу.

Та ж закономірність діє й у невербальному спілкуванні (жести, дотик): старший може поплескати молодшого по плечу, тоді молодший повинен знаходитися від старшого на „шанобливій відстані”.

Питання для самоконтролю

1. Чим міжкультурне спілкування відрізняється від міжкультурної інтеракції?
2. Які типи культур Ви запамʼятали?
3. Назвіть барʼєри, які можуть виникати під час розмови представників різних націй.
4. Подумайте, яка культура спілкування найбільше відрізняється від української?
5. Виділіть специфічні ознаки українського спілкування.
6. Чи треба враховувати особливості невербального та вербального спілкування під час розмови з іноземним представником? Обґрунтуйте думку.

Висновки

У розділі подано основні відомості про вербальні та невербальні засоби, які треба враховувати під час міжкультурного спілкування, визначено типи народів (на основі національних, психологічних та інших особливостей), описано бар’єри, які можуть виникати на шляху до взаєморозуміння представників різних націй, визначено зміст понять „культурна символіка” та „стереотип” та їхню важливість для спілкування згідно з правилами мовленнєвого етикету.

Дата добавления: 2015-05-24