Конфлікти у стародавніх суспільствах 3 страница

У німецькій класичній філософії було проаналізовано ви­никнення, розвиток і розв'язання суперечностей. Іммануїл Кант (1724-1804) вказав на історичну зумовленість насиль­ницьких способів вирішення конфліктів між державами: «Віч­ний мир, який стане наслідком мирних договорів, - це не беззмістовна ідея, а завдання, яке поступово вирішується».

Якщо суперечності приватних осіб може вирішити суд, який, за словами Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831), «реалізує те, що право є в собі», то стосовно суверенних держав немає влади, яка стоїть над ними. І якщо держави не доходять згоди, «спір між державами може бути вирішений тільки війною» [29, с. 367]. У цьому спорі кожна зі сторін захищає своє право: «Право держави - це її затверджена договорами виго­да, яка дістала визнання» [28, с. 139]. Тому війна «має встано­вити не істинність права тієї чи іншої сторони, - бо істинними є права обох сторін, - а вирішити, яке право має поступитися в такому зіткненні іншому. І вирішити це має війна саме тому, що обидва права, які зіткнулися, є рівноістинними, і порушити цю рівність, створити можливість угоди шляхом поступки од­ного права іншому може, відповідно, тільки щось третє, тобто війна» [28, с. 149]. Війна є перевіркою міцності та здоров'я держави, оскільки «у війні з'ясовується міцність зв'язку між цілим та його склад­никами, з'ясовується, що держава може вимагати від них і якою мірою вони самі готові сприяти їй за власною спонукою і вну­трішньою схильністю» [28, с. 66]. Що стосується впливу війни на суспільство, то Гегель вважав, що завдяки зовнішнім вій­нам «нації, всередині яких наявні неподолані суперечності... досягають внутрішнього спокою» [29, с. 361]. Розглядаючи зв'язок війни і моральності, Гегель стверджує: «Оскільки вій­на містить в собі вільну необхідність того, що будуть знищені не тільки окремі ознаки, а й їхня повнота у вигляді життя, знищені в ім'я самого абсолютного або народу, війна зберігає здорову моральність народів у їхній індиференції щодо ознак, їхньої звичності та вкорінення, подібно до того, як рух вітру убезпечує озера від гниття, що загрожує їм у випадку трива­лого затишшя так само, як народам - тривалий чи, тим біль­ше, вічний мир» [28, с. 229]. В «Науці логіки», присвяченій розробці категоріального апарату діалектичної логіки, Гегель не дає визначення конфлікту, а застосовує це слово як сино­нім «боротьби» і «зіткнення». В «Естетиці» слово «конфлікт» вживається як синонім терміна «колізія». В основі колізії, на думку Гегеля, лежить порушення, яке не може зберігатися як порушення, а мас бути усунене: «Колізія є такою зміною гармонічного стану, яка в свою чергу має бути змінена» [30, с. 213]. Мистецтво «не зупиняється на зображенні роздвоєння і пов'язаної з ним боротьби, так що розв'язання конфліктів цієї боротьби призводить як результат до гармонії, яка вияв­ляється таким чином у своїй суттєвій повноті» [З0, с. 214].

У працях Чарльза Дарвіна (1809-1882) сформульовано ідею боротьби за існування, зумовленої швидкою прогресією, н якій усі органічні істоти прагнуть розмножуватися. Оскільки продукується більше особин, ніж може вижити, має виникати боротьба за існування або між особинами того самого виду, або між особинами різних видів, або з фізичними умовами існу­вання [63, с. 54].

Намагаючись пояснити феномен альтруїзму, Дарвін ви­словив припущення, що добір може поширюватися не тільки на окремі особини, а й на цілі групи (так званий груповий добір). У межах племені в егоїстичних батьків має народжувати­ся більше дітей, вважав Дарвін, водночас плем'я, члени якого ютові надати допомогу й пожертвувати собою для загального добра, має отримувати перемогу над іншими племенами. Таким чином давалося пояснення еволюції поведінки, яка йшла на ко­ристь членам групи, але водночас знижувала індивідуальну життєстійкість.

Англійський філософ та соціолог Герберт Спенсер (1820-1903), американський соціолог Вільям Самнер (1840-1910), польсько-австрійський юрист Аюдвіг Гумплович (1838-1909) намагалися пояснити суспільні конфлікти за допомогою ево­люційного вчення Ч. Дарвіна (законами природного добору та боротьби за існування). На їхню думку, конфлікти в суспільстві, забезпечуючи виживання найбільш пристосованих, є чинни­ком прогресу, а постійне чергування війни і миру, конфлікту і стабільності є закономірним явищем суспільного життя.

Інший погляд на взаємовідносини в тваринному світі за­пропонував в 1880 р. професор Московського університету Карл Кесслер, на думку якого, крім боротьби, в тваринному сві­ті діє одночасно «закон взаємодопомоги». Ця ідея стала від­правною у працях відомого російського анархіста Петра Кропоткіна (1842-1921), який на прикладах співдопомоги в тва­ринному світі намагався обґрунтувати думку, що «ті тварини, які набули навичок взаємної допомоги, виявляються, без сум­ніву, найбільш пристосованими»

У XX ст. американський учений Джордж Прайс (1922-1975) застосував принципи теорії ігор до аналізу конфліктів у тва­ринному світі й спробував підвести математичне підґрунтя під ідею Ч. Дарвіна про груповий відбір.

1.4. СОЦІОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ

У класичній соціології війну розглядали як щось ар­хаїчне, що має досліджуватися антропологами. Анрі Сен-Сімон (1760-1825) та Огюст Конт (1798-1857) ігнорували конфлікти і війни як об'єкт аналізу. Вважають, що термін «соціологія кон­флікту» ввів німецький соціолог Георг Зиммель (1858-1918), який назвав так одну зі своїх праць, видану на початку XX ст. Зиммель розглядає конфлікт як один із визначальних соціальних проце­сів, що сприяє згуртуванню людей і збереженню соціального цілого. Гострота міжгрупового конфлікту пов'язана з емоційним залученням груп до конфлікту. Нетривалі й неглибокі конфлікти допомагають індивідам позбутися почуття ворожості й роздратування. Зиммель стверджував необхідність конфліктів та їхні важливі позитивні функції в житті суспільства.

Погляди Зиммеля поділяли соціологи Чиказької школи Роберт Парк (1864-1944), Ернст Берджес (1886-1966), Албіон Смолл (1854—1926), які в соціальному житті виокремлювали чотири типи взаємодії: змагання, конфлікт, пристосування, асиміля­ція. Конфлікти виконують перехідну роль від змагання до при­стосування й асиміляції, становлячи джерело соціальних пере­творень.

Пізніше погляди Зиммеля на конфлікт розвивав Льюїс Козер (1913-2003), який стверджував, що в будь-якій соціальній си­стемі можна виявити відсутність рівноваги, напруженість, конфліктні інтереси, які в суспільствах із гнучкою структурою породжують зміни, здатні підвищувати пристосованість систе­ми до зовнішніх умов і сприяти її інтеграції. Соціальна структу­ра, в якій існує плюралізм конфліктних ситуацій, володіє ме­ханізмом об'єднання сторін, що були ізольованими або апатич­ними, залучення їх до сфери соціальної активності; механізмом, що дає змогу при зміні внутрішнього балансу сил уникати сер­йозної внутрішньої нестабільності. Суспільства з негнучкою структурою в таких умовах прагнуть придушити конфлікт І тим самим посилюють небезпеку соціальної катастрофи. Для розрядки соціального невдоволення й негативних емоцій су­спільства використовують соціальні інститути, які виконують роль «запобіжних клапанів». Вони забезпечують об'єкти для «переадресування» ненависті й засоби для «вивільнення» агре­сивних тенденцій.

Для завершення конфлікту важливою є наявність (або вста­новлення) правил, які дають змогу визначити взаємне співвід­ношення сил. Якщо такі правила існують і сторони їх дотриму­ються, то конфлікт інституалізується й набуває рис змагання, н якому момент виграшу чітко зафіксований та очевидний як для переможця, так і для переможеного. В багатьох випадках наявність правил створює можливість уникати невигідної для о()ох сторін боротьби до повного виснаження, з одного боку, та помежувати й конкретизувати вимоги переможця до перемо­женого - з іншого. На думку Козера, для завершення соціального конфлікту важливою є наявність символічних ключів-орієнтирів перемоги й поразки, які сприймаються обома супротивниками. Якщо ж сильніша сторона не враховує, що є символом поразки для слабшої сторони, то в ситуації, коли неможливі ні повний виграш, ні абсолютний програш, це призводить до затягування конфлікту й обопільних втрат.

Соціологічні концепції можна поділити на дві групи: ті, що визнають конфлікт вихідним моментом соціального аналізу, й ті, що визнають його похідним [78, с. 180].

Типовим представником концепції вихідного конфлікту був Карл Маркс (1818-1883), який вважав класову боротьбу рушійною силою історії, а конфлікт між буржуазією і пролета­ріатом — основним фактом та основною суперечністю сучас­ного йому суспільства, суперечністю, яка визначає історичний розвиток і є основою наукового передбачення майбутнього. Держава з моменту свого виникнення є знаряддям класового панування, знаряддям підпорядкування суспільства інтере­сам економічно панівного класу. Тому звільнення від експлуа­тації можливе лише через заміну диктатури буржуазії дикта­турою пролетаріату й подальшу побудову безкласового су­спільства.

На думку Макса Вебера (1864-1920), суспільство - це су­купність статусних груп, які борються за свої матеріальні ін­тереси, за місце в системі влади і збереження наявного «стилю життя». Так само успіх кожної зі світових релігій - це результат тривалої боротьби соціальних груп за ствердження певних кін­цевих цінностей, за визнання винятковості та привілейованос­ті їхнього власного «стилю життя».

Вихідним чинником суспільного життя визнає конфлікт і Ральф Дарендорф (нар. 1929). Він вважає, що концепція кла­сового конфлікту К. Маркса ґрунтується на осмисленні двох найважливіших процесів європейської історії ХУІІ-ХІХ ст. Великої французької революції і промислової революції в Англії та інших європейських країнах. Тому Маркс мав рацію в XIX ст., коли стверджував, що основний конфлікт відбувається між пролетаріатом і буржуазією. Але в XX ст. економічні умови змінилися, промисловість не відіграє домінуючу роль в орга­нізації суспільних зв'язків - тому класовий конфлікт став од­ним із локальних конфліктів. З ліквідацією класової дихотомії почав виникати новий клас «громадян-споживачів», який по­ступово перетворився на «клас більшості». Забезпечення ком­фортних умов життя для «класу більшості» вимагає система­тичного й постійного відторгнення «чужих». У розвинутих країнах соціальне громадянство починає сприйматися як цін­ність, яку слід оберігати від зазіхань з боку «інших», «чужих». Найсерйозніший конфлікт сучасності, за Р. Дарендорфом, - конфлікт між тими, хто належить до суспільства добробуту, і тими, хто до нього не належить (емігранти, національні мен­шини, безробітні тощо). Існують і інші конфлікти, які, на від­міну від класового, не поляризують суспільство, бо є конфлік­тами між різноманітними групами інтересів.

У сучасному суспільстві існують великі можливості регу­лювання конфліктів. Важливим для цього Дарендорф вважає:

1. Визнання наявності конфлікту. Для того щоб конфлікти
виявилися, мають бути виконані певні технічні (особистісні, ідеологічні, матеріальні), соціальні (систематичне рекрутування, комунікації) та політичні (свобода коаліцій) умови. Маніфестування конфлікту, за Дарендорфом, є важливим кроком до його послаблення.

2. Рівень організованості сторін конфлікту. Чим вище ор­ганізовані сторони, тим легше досягти домовленості й виконання умов договору. Дифузний характер інтере­сів робить малоймовірним врегулювання конфлікту.

3. Сторони конфлікту мають домовитися щодо певних пра­вил, які забезпечують баланс взаємовідносин і рівність сторін.

Конфлікти можуть «нашаровуватися» один на одного і, та­ким чином, ставати інтенсивнішими. Демократичне суспіль­ство визнає наявність групових інтересів, які не збігаються, і допускає ненасильницькі конфлікти. У тоталітарному суспіль­стві конфлікт не визнається. В кожному реальному суспільстві точиться боротьба між тенденціями до тоталітаризму й тен­денціями до демократії, і центральним у цій боротьбі є питання про допустимість конфлікту.

Представниками концепції похідного конфлікту були Еміль Дюркгайм (1858-1917), Талкотт Парсонс (1902-1979), Нейл Смелзер (нар. 1930). Усі вони визнають соціальні утворення за первинну даність. Зокрема, за Дюркгаймом, індивід користу­ється створеними суспільством засобами сприймання світу: основні поняття, що формують свідомість людини, є певною проекцією суспільних відносин в індивідуальній свідомості. Оскільки суспільство тлумачиться як ієрархічно організоване, основну причину конфліктів Дюркгайм вбачає в неузгодженості взаємодії між рівнями. Зокрема зниження релігійності, по­слаблення ролі традицій і збільшення автономії індивідуальних суджень від колективної думки вимагає створення нової мораль­ності, суттєвим моментом якої має бути регулювання конфліктів.

На думку Т. Парсонса, соціальна дія містить у собі такі еле­менти, як засоби, цілі, умови і норми діяльності. Соціальна дія розгортається на чотирьох рівнях: організм, особистість, соці­альна система і культура. І на кожному з цих рівнів можливе виникнення зон напруженості й конфліктів. Напруженість, за Парсонсом, - це тенденція до дисбалансу між структурними елементами соціальної системи. У випадку високої напруже­ності контрольні механізми соціальної системи можуть не впора­тися із завданням підтримання балансу відносин, що призводить до руйнування структури. Головною пружиною становлення сучасного суспільства Парсонс вважає структурну диференціа­цію [77, с. 64].

Учень Парсонса Н. Смелзер, розвиваючи ідею про напру­женість як можливе джерело суспільних конфліктів, концен­трує увагу на розгляді спалахів насильства в американській історії. Вихідною точкою розвитку напруженості є ситуація невизначеності. Масова свідомість реагує на невизначеність поширенням чуток, підвищується збудженість людей, які не знають, що їм треба робити, чого слід боятися. Наступна фаза - масова істерія, коли з'являється образ ворога, відпові­дального за створення ситуації невизначеності. Масова істе­рія небезпечна насильством, бажанням знайти винного й по­карати його.

Щоправда, за оптимістичної настанови ситуація невизна­ченості може викликати народження сподівань на позитивний результат її розвитку, що утримує людей від агресивних дій.

1.5. ПСИХОЛОГІЯ ТА ПСИХОТЕРАПІЯ ВНУТРІШНЬО-ОСОБИСТІСНИХ І МІЖОСОБИСТІСНИХ КОНФЛІКТІВ

У другій половині XIX ст. розвиток психології великою мірою визначався впливом філософії (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше) та літератури (Ф. Достоєвський, Г. Ібсен), де аналізувався фено­мен трагічної роздвоєності особистості, її глибинного внутріш­нього конфлікту. На думку Зигмунда Фройда (1856-1939), кон­флікт інстанцій особистості є постійною динамічною силою, яка може сприяти розвиткові особистості, але може и переростати у невроз. Він описує структуру особистості у вигляді трьох ін­станцій: Воно (Id), Я (Ego), Над-Я (Super-ego). Кожна з інстанцій керується своїм принципом {Воно - принципом задоволення, Я - принципом реальності, над - Я - принципом обов'язку), тому вони перебувають у стані тривалого, частково чи повністю не усвідомлюваного особистістю конфлікту, корені якого в су­перечності біологічного та соціального складників особистості. Порушення психосексуального розвитку в дитинстві й подальші психічні травми провокують загострення внутрішньоособистісного конфлікту, що виявляється у невротичній поведінці.

На думку 3. Фройда, який запропонував поняття психоло­гічного захисту й описав його механізми, особа використовує ці механізми, щоб уникнути конфлікту між примітивними праг­неннями Воно (Id) та установками Я (Ego). У цьому сенсі захист є «загальне позначення для всіх прийомів, якими Я користуєть­ся в ситуації конфліктів, здатних викликати невроз» (3. Фройд). Однак ці маневри Я не досягають успіху й самі стають джере­лом невротичної поведінки, оскільки віддаляють нас від реаль­ного світу.

Фройд запропонував у процесі аналізу захисних механіз­мів застосовувати принцип «інтерпретації з поверхні донизу». Спочатку психотерапевт виявляє захисні механізми і звертає на них увагу пацієнта. Важливою є впевненість у тому, що пацієнт визнає наявність опору. Якщо ж людина вважає свої реакції адекватними, не варто її переконувати, бо спровокуєте захист від ваших пояснень. У цьому випадку краще або почекати, доки захист виявиться з такою силою та очевидністю, що сам пацієнт визнає його наявність, або розповісти про схожі випадки проя­ву захисту в когось іншого й визнати внесок реальності в захист. Необхідно з повагою та розумінням ставитися до проявів меха­нізмів захисту як до вияву сили характеру людини (а не як до її слабкості й неадекватності її реакцій реальній ситуації). Тіль­ки після того, як пацієнт визнає й відчує на власному досвіді роботу механізмів захисту, можна починати їх інтерпретацію. Робити це слід поступово, уникаючи конфронтації з пацієнтом. Інтерпретація факту захисту має передувати інтерпретації зміс­ту. Необхідно пам'ятати, що захисні механізми є важливим дже­релом інформації про те, як саме структурує свій психічний та емоційний досвід певна особистість, що дає їй змогу утримува­ти психічний біль і тривогу на мінімальному рівні.

Поряд із «класичним» способом роботи із захистом існують і «некласичні». Наприклад, психоаналітик В. Штекель [200] про­понував певний час систематично збирати всі факти вияву захис­них механізмів, не обговорюючи їх із пацієнтом, і, лише зібравши упорядковану, логічну й неспростовну систему доказів, які ґрун­туються на багатьох фактах, повідомляти їх людині, аби гаранто­вано «пробити» систему психологічного захисту особистості.

Продовжуючи ідеї 3. Фройда, Ерік Берн (1910-1970) запро­понував у структурі особистості розрізняти три стани Я: Батько, Дорослий і Дитина, кожен з яких може бути джерелом внутрішньоособистісних та міжособистісних конфліктів. За термі­нологією Берна, людина щаслива, коли найважливіші аспекти Батька, Дорослого і Дитини узгоджені між собою [16, с. 45].

Я-стан «Батько» має дві типові форми: а) Догматичного батька, який виявляється у ланцюжку звичок і схем, що нера­ціональні, але видаються розважливими, мають заборонний характер і можуть відповідати чи не відповідати культурному середовищу; б) Батька-годувальника, який виявляється часто у вигляді симпатій до іншої людини [16, с. 63].

Я-стан «Дорослий» характеризують організованість, адапто­ваність, розумність, побудова об'єктивних відносин із зовнішнім світом на підставі реального досвіду.

Я-стан «Дитина» виявляється у формі Дитини адаптова­ної, поведінка якої підлегла батьківському впливу, і Дитини природної, яка відзначається незалежністю поведінки, духом протесту чи поблажливості до себе [16, с. 65].

Один з Я-станів може бути постійною домінантою пове­дінки деяких осіб: наприклад, для багатьох священиків та вчи­телів характерним є Я-стан «Батько», тоді як для клоунів - «Дитина». За міжособистісного спілкування взаємодії Я-станів, які Берн називає трансакціями, можуть бути безконфлікт­ними або провокувати конфлікт у випадку, коли трансакції перетинаються (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Типи трансакцій, що перетинаються (Е. Берн, 1994)

На думку Карен Хорні (1885-1952), слід розрізняти нор­мальні та невротичні

конфлікти. їхня відмінність полягає у більшій значущості конфлікту для невротика, неусвідомлюваності та неможливості розв'язання невротичного конфлікту, доки не відбудуться зміни у ставленні невротика до інших і до самого себе, які дадуть йому змогу повністю позбутися невро­тичних потягів. Хорні вбачає [195, с. 32] основний конфлікт невротика у фундаментальній несумісності трьох його атитюдів стосовно інших людей (стратегія руху до людей, проти них і від них). У нормальних людей ці три атитюди або взаємодоповню­ють один одного, або один з атитюдів домінує. У невротика всі три атитюди актуалізуються незалежно від конкретних обста­вин, і він закономірно вступає у внутрішній конфлікт, симптома­ми якого можуть бути непослідовність, стан тривоги, депресії, нерішучості, млявості, відчуженості тощо. Психокорекційні дії мають змінити внутрішні умови, що викликали конфлікт, і допо­могти невротикові зменшити свою безпомічність, нерішучість, ворожість і відчуженість від себе та інших [195, с. 14].

На думку Курта Левіна (1890-1947), «психологічно конф­лікт можна визначити як ситуацію, коли на суб'єкта одночасно діють протилежно спрямовані сили однакової величини» [107, с. 93]. За силами, що діють на суб'єкта і спрямовують його по­ведінку на об'єкт чи від об'єкта, розрізняють чотири типи кон­фліктних ситуацій (із них перші три визначив К. Левін, а чет­вертий - К. Ховленд та Р. Сіре):

1. Конфлікт «прагнення-прагнення»: коли два об'єкта або дві цілі мають приблизно однакову привабливість для суб'єкта, але він не може володіти обома, а мусить зро­бити вибір між двома можливостями (так звана «ситуа­ція Буриданова осла»).

2. Конфлікт «уникання-уникання»: коли доводиться вибира­ти одну з двох приблизно однакових неприємностей (на­приклад, коли відвідини стоматолога лякають перспективою болючих лікувальних маніпуляцій, а затягування візиту до лікаря загрожує посиленням зубного болю).

3. Конфлікт «прагнення-уникання»: одне й те саме водно­
час і приваблює, й відштовхує (наприклад, дитина хоче погладити собаку, якої боїться).

4. Конфлікт «подвійного прагнення-уникання» (конфлікт
подвійної амбівалентності): коли суб'єкт вагається між двома цілями, кожна з яких має свої позитивні й нега­тивні сторони (наприклад, при виборі професії, коли кожну з них особа уявляє як таку, що має свої позитивній негативні сторони).

Рис. 1.2. Види конфліктних ситуацій

(К. Lewin, 1931; С. Hovland, R. Sears, 1938)

Усі види вказаних ситуацій схематично подано на рис. 1.2. Н. Міллер пов'язав ідею Левіна з гіпотезою про градієнт цілі та сформулював шість гіпотез щодо внутрішнього конфлікту:

1. Тенденція прагнення тим сильніша, чим ближча від­
стань до цілі (градієнт прагнення).

2. Тенденція уникання тим сильніша, чим ближча відстань
до стимулу, що викликає побоювання (градієнт уникання).

3. Градієнт уникання зростає швидше за градієнт прагнення.

4. У конфлікті між двома несумісними реакціями перема­гає сильніша.

5. Висота градієнта прагнення або уникання залежить від
сили потягу, на якому ґрунтуються той та інший.

6. Зміцнення тенденції реагування зростає разом з кількіс­тю підкріплень, доки не досягається максимальне плато научіння [194, с. 148].

Рис. 1.3 ілюструє перші чотири гіпотези. В точці X суб'єкт вагається між прагненням і униканням. Коли відстань до цілі стає меншою за X, тенденція уникання стає сильнішою, ніж тенденція прагнення.

Сила поведінкової тенденції

Рис. 1.3. Градієнти тенденцій прагнення та уникання при наближенні

до цілі, яка має водночас позитивну й негативну валентність

(X. Хекхаузен, 1986)

Змістом досліджуваних К. Левіном та Н. Міллером кон­фліктів є боротьба мотивів. Зіткнення несумісних уявлень опи­сується в теорії когнітивного дисонансу Леона Фестингера (1919-1989). Згідно з нею дисонанс виникає, коли в індивіда од­ночасно є два когнітивні елементи (ідеї, переконання, думки), що не сумісні між собою: «Два елементи, що розглядаються ізо­льовано, перебувають у відносинах дисонансу, якщо заперечен­ня одного елемента випливає з іншого» [185, с. 102]. Величина дисонансу залежить від значущості цих елементів для людини [185, с. 103]. Існування дисонансу призводить до дії, спрямова­ної на його зменшення. Якщо подолання дисонансу людина пе­реживає як складну психологічну проблему, - маємо внутріш­ній конфлікт особистості.

Ще одним видом конфліктів, з якими стикається особис­тість, є рольові конфлікти, що їх у психодрамі поділяють на інтрарольові (внутрішні конфлікти між компонентами чи різ­новидами однієї й тої самої ролі однієї людини), інтеррольові (внутрішні конфлікти між різними ролями однієї людини, що суперечать одна одній), інтраперсональні (внутрішні конфлік­ти, що ґрунтуються на суперечливому рольовому досвіді люди­ни і проявляються в труднощах становлення її рольової пове­дінки) та інтерперсональні (зовнішні конфлікти, що ґрунтують­ся на суперечностях між дивергентними ролями партнерів по спілкуванню).

Дата добавления: 2015-05-24