Основна частина

Вступ

Оратор, входячи до аудиторії, насамперед звертається до неї. Тут на допомогу йому приходять так звані етикетні формули: пані та панове, брати та сестри та ін. Пам'ятайте, що момент початку промови є найвідповідальнішим: який тон ви задасте, так і прозвучить весь ваш виступ.

Можна, наприклад, почати виступ прикладом з власного досвіду: «Трапилось зі мною таке...». Це одразу ж зацікавлює, вселяє віру в щирість оратора, у його здатність мудро зважувати життєвий досвід тощо.

Вступ може починатися з цитування чужої мудрості, крилатого вислову, з відомого афоризму, наприклад: «Недаремно кажуть, що краще з розумним загубити, ніж з нерозумним знайти. От і...». Інколи така цитата може передувати тексту у вигляді епіграфа (найчастіше в писаній промові).

Цікаво й ефектно почати з того, що на даний момент хвилює суспільство – скажімо, трагічні події на зразок стихійного лиха, або ж, навпаки, радісна звістка про важливі прогресивні перетворення: «Сьогодні, коли всі ми охоплені почуттям...». Це одразу ж встановлює контакт з аудиторією, справляє враження, що оратор живе тими ж думками й почуттями, що й усі присутні, отже, говоритиме про щось цікаве та важливе. Варто процитувати газетний чи радіо-телевізійний матеріал, приклад із книги, яка у всіх на вустах, із кінофільму. Так ваша тема непомітно пов'яжеться з настроєм аудиторії.

Можна також почати виступ із цитування якихось точних цифрових даних, документів, наприклад: «Відомо, що в сьогоднішній Україні живе близько п'ятдесяти мільйонів людей...».

Можна, нарешті, почати просто з якогось влучного й пристойного жарту, що одразу ж викликає людські симпатії. Жартівник є завжди начебто «свій»; психологи кажуть, що така ситуація свідчить: той, хто жартує, звичайно, відчуває душевний стан, цінності та тривоги аудиторії, її «культурний код». Жарт знімає відчуження між людиною за кафедрою й тими, хто перед нею. Крім того, він фокусує увагу. Важливо тільки пам'ятати, що не варто перетворюватися на скомороха. Дотепність ваша мусить бути інтелігентною, це стане виразом поваги до аудиторії. Особливо обережно такі речі використовуйте в церковному красномовстві.

Вступ-зацікавлення є лише підходом до теми, й необхідно одразу ж, викликавши інтерес аудиторії, сконцентрувавши її увагу на проблемі, спрямувати слухачів у потрібне вам русло, перейти до основної частини.

Перш за все дайте опис ситуації, змалювавши ті обставини, які будуть об'єктом уваги. Наприклад, описом може стати плавний перехід від вступу-афоризму до конкретної ситуації.

Як режисер виводить на сцену дійових осіб і розставляє їх увідповідній мізансцені (коли завісу піднято, ми бачимо групу людей у певному розташуванні, на певнім місці й т.д.), так і ви в описі зав'язуєте рух майбутнього сюжету, плин дальших подій.

Опис мусить плавно перетекти в оповідь. Але опис – статичний, а оповідь – динамічна, рухлива.

Міркування (хрія). Тут ми розкриваємо суть проблеми за допомогою системи логічних аргументів, оперуючи незаперечними фактами. При цьому потрібно нарощувати аргументацію поступово, щоб кожна наступна думка підсилювала попередню, а найсильніші аргументи зберігати на кінець – це забезпечить стійкий інтерес слухачів, дасть змогу підтримувати неослабну увагу аудиторії.

Звичайно, міркування можна урізноманітнити художніми картинами, зокрема, яскравими описами. Як правило, вони ілюструють те чи інше логічне положення хрії. Та введення подібних картин дає змогу відступити від жорсткої логіки викладу. Інколи можна запозичити в письменників такий прийом: винести на початок, скажімо, кульмінаційний момент подій.

Висновки

Наприкінці промови можна узагальнити положення основної частини, підкреслити головну думку, окреслити тему наступного виступу, викликати аудиторію на суперечку, виголосити заклик тощо. Прийоми тут різноманітні, і залежать вони в першу чергу від виду промови й мети промовця. Наприклад, лекція у вищому навчальному закладі може закінчуватися логічними висновками й означенням теми наступного заняття, мітингова промова чи проповідь – викликом, судова промова – зверненням до суду з закликом про справедливе рішення справи.

Наведена тричастинна модель ораторського твору є найбільш поширеним варіантом композиційної структури, але не обов'язковим. Уже в давні часи оратори не завжди дотримувалися цієї жорсткої структури. Можна сміливо експериментувати, «тасувати» частини твору, почати промову, наприклад, як ми вже говорили, з кульмінаційного моменту чи навіть із висновків, але це вже прояви ораторського артистизму, початківцеві так чинити ризиковано. Не зайве зауважити, що при будь-якій композиції логічний зв'язок між частинами твору обов'язковий, інакше ви зірветеся в хаос і виглядатимете безпорадно.

Додамо й те, що класична схема тричастинного твору звична людям хоча б через те, що в наших школах пишуть твори з літератури за цією схемою вже зо двісті років.

Цікаво відзначити, що в книзі Поля Сопера тричастинний поділ пропонується для так званої «агітаційної» промови, тоді як «інформаційну» промову автор рекомендує будувати складніше й багатше.

Заслуговує на увагу думка про спосіб інтеграції всіх згаданих вище моментів промови. Їх виділяють три: когезія, ретроспекція, проспекція.

Когезія – один із способів інтеграції тексту, коли всі його частини постійно взаємодіють завдяки тому, що оратор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано. Забезпечують такий зв'язок зазвичай певні мовні формули: таким чином, отже, по-перше, по-друге, наступне питання, подивимося далі, очевидно, перейдемо до наступного, беручи до уваги, незважаючи на, з одного боку, з другого боку, як з'ясувалося надалі.

Ретроспекція – це відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не тільки на власні попередні виступи, але й на чужі праці та думки або загальновідому інформацію. Ретроспекція може виражатися такими словами чи словосполученнями: як ми знаємо, як ми розуміємо, як було сказано раніше, ми вже говорили про це, згадаймо, ви чули, ви бачили, відомо, минулого разу я вже говорив.

Проспекція – це натяк на те, про що буде говоритися в наступних частинах виступу (майбутніх виступах). Проспекція може виражатися такими формулами: наступного разу ми поговоримо, далі переконаємося, в подальшому розвитку, ми побачимо, далі стане зрозуміло, темою нашої майбутньої розмови буде.

3. Підготовка виступу

Якщо у вас немає лекторського досвіду, напишіть повний текст виступу й кілька разів прочитайте його. Після такої попередньої підготовки вам доведеться заглядати в рукопис лише зрідка.

Виберіть тему та пристосуйте свій виступ до категорії слухачів, перед якими вам доведеться говорити.

Вчасно дізнайтеся про їх склад – це допоможе вам приготувати свій виступ з урахуванням їхнього віку, освіти та кваліфікації.

Готуючись до виступу, подумайте, що слухач хоче від вас почути, які проблеми хвилюють його, що він уже знає з цих питань, врахуйте його загальноосвітній рівень.

Дуже важливо вибрати вдалу назву лекції. Конкретні назви набагато привабливіші, ніж загальні.

Насамперед з'ясуйте для себе мету свого виступу: ви хочете поінформувати слухачів про щось чи переконати їх у чомусь, спонукати до якоїсь дії чи розважити?

Розкладіть на столі всі записи та інформаційні матеріали; ті, що не відповідають темі лекції, вилучіть, а решту – згрупуйте відповідно до її плану.

Виявіть прогалини в інформаційних матеріалах і заповніть їх, відшукавши відповідну літературу та поговоривши з фахівцями. Незалежно від того, чи ви пишете повний текст виступу, чи лише робите нотатки, треба скласти основу виступу – короткий план. Опрацьовуючи його, відбираючи потрібну інформацію, особливу увагу зверніть на форму викладу.

Початок виступу має дуже велике значення; від нього залежить:

ü чи подолає промовець хвилювання, заспокоїться й набуде впевненості у своїх силах;

ü чи зуміє встановити контакт зі слухачами;

ü чи зацікавить слухачів і приверне їхню увагу;

ü чи зуміє стисло висвітлити тему виступу, визначивши основні питання.

Для недосвідченого промовця початок виступу – це як стрибок у крижану воду. Перед ним відразу ж постає багато завдань, він опиняється серед широкого загалу, під поглядами присутніх. Треба витримати ці погляди. Не можна виказувати свого хвилювання, страху. Промовця представляють, і йому необхідно якось реагувати на те, що про нього говорять. Треба зайняти зручну позу, подолати внутрішнє напруження, кілька разів вдихнути повітря й лише після цього почати повільно та спокійно говорити.

Промовець може розвинути думки у своєму виступі по-різному, а саме:

ü пояснити;

ü описати;

ü розповісти;

ü довести.

Найменш цікавою формою викладу є опис, найцікавішою – розповідь.

Закінчення виступу, як правило, складається з двох частин: узагальнення головних думок і підбиття підсумків.

Завжди намагайтеся закінчити лекцію вчасно, не затягуйте її.

Нотатки робіть на аркушах однакового формату – з одного боку через рядок або два. З лівого боку залишіть поля для окремих позначок, а також для визначення часу, який має минути від початку виступу.

4. Прийоми запам’ятовування тексту промови

Деякі вчені доходять висновку, що лише на 10 % людина використовує можливості свого інтелекту. Але навчитися задіяти свій мозок на повну силу зможе кожен. Як саме це зробити насамперед щодо тієї особливості людського мозку, яку ми розглядаємо, тобто пам'яті?

Існує унікальна й дуже цікава наука, яка вивчає можливості задіяння всіх ресурсів людської пам'яті – ейдетика. Цей термін походить від давньогрецького слова «ейдос», що означає «образ». Ейдетика – прикладна наука, яка сприяє розвитку здатності запам'ятовувати інформацію за допомогою образно-асоціативного мислення. Вона зародилася в Англії – професор Стенфордського університету Аткінсон зі своїми помічниками провів експеримент: англомовним студентам запропонували запам'ятати слова російської мови за допомогою фонетичних асоціацій. Успіх був приголомшливий. Спираючись на ці висновки, інший англійський учений – професор Меєндорф – написав підручник із мови, побудований саме на принципі асоціативного запам'ятовування. Цікаво, що серед тих, хто вивчив англійську мову за цим підручником, був і славетний російський письменник та перекладач Корній Чуковський – він опанував англійську так глибоко, що зумів не тільки читати її класиків в оригіналі, але й професійно перекладати. Також активно ейдетика використовується в підготовці спортсменів.

У чому її суть? Ейдетика пропонує запам'ятовувати певний матеріал, наприклад, слова іноземних мов, будуючи в уяві яскраві, позитивно забарвлені образи за принципом співзвучності або парадоксальності.

Перший принцип – принцип співзвучності – можна проілюструвати так: в'єтнамське слово «мон», яке означає «ворота», можна запам'ятати, уявивши поділені на половинки золоті монети, які сиплються з воріт; англійське слово «спун», що означає «ложка», – уявивши сонну людину («спуна»), яка заснула у величезній ложці і т. д.

Численні досліди доводять, що за цією методикою людина запам'ятовує слова на все життя.

Другий спосіб – асоціативність за принципом парадоксальності – являє собою складання словосполучень зі слів, які треба запам'ятати, та епітетів до цих слів, яких насправді не може бути (наприклад: «солодка парасолька», «хлібна чашка», «чорний огірок» тощо).

Постійні заняття ейдетикою значно розвивають можливості щодо запам'ятовування різноманітної інформації. Саме тому в багатьох школах України впроваджують цю науку як окремий предмет.

4.1. Алгоритм нетривалого запам'ятовування

ü Спробуйте відтворити текст промови одразу ж після першого прочитання.

ü Повторіть текст промови після 20-хвилинного відпочинку.

ü Повторіть текст промови через 8 год.

ü Повторіть текст промови через добу, найкраще – перед сном.

Під повторенням мається на увазі відтворення прочитаного тексту своїми словами якнайближче до оригіналу. Звертаються до самого тексту лише тоді, коли промовець не може пригадати потрібне протягом дво-трихвилинного напруження пам'яті. Також треба пам'ятати, що в процесі підготовки до виголошення промови величезну роль відіграє позитивна налаштованість самого промовця. Треба вірити в успішність результату, виявляти постійну зацікавленість у цьому, мати певність у необхідності поліпшення пам'яті та вміння самостійно працювати і творчо використовувати кращі особливості пам'яті.

Запам'ятайте ще кілька суттєвих моментів:

• Процес запам'ятовування має бути свідомим, осмисленим, оскільки найдовше зберігається в пам'яті насамперед зрозумілий матеріал.

• У процесі запам'ятовування відбувається перекодування тексту промови, за допомогою якого складні слова й конструкції замінюються легшими та звичнішими при збереженні самого змісту висловлювання.

• Засвоюваний матеріал накладається на життєвий досвід, попередні знання людини, витворюючи власне, індивідуальне інформаційне плетиво, що теж допомагає краще його опанувати.

Максимально припустима інформаційна норма для запам'ятовування людиною за один раз – 30 тисяч знаків.

5. Виголошення промови

Акція (лат. дія, дозвіл) є завершальним етапом ораторської дії – виголошенням промови. Як правило, промовці не надто замислюються над цим завершальним актом; здається, що коли вже все на попередніх етапах продумано, підготовлено й підібрано, то з озвученням змісту проблем не буде. А даремно. Якраз невдале виголошення промови може звести попередню роботу нанівець, ніби ілюструючи суть українського прислів'я: «Вміла готувати, та не вміла подавати». Тому п'ятий розділ риторики присвячений саме цьому завершальному акту риторичної дії – публічному виголошенню промови. Основу цього розділу складають з'ясування умов спілкування, характеристика оратора й аудиторії, методичне застереження та прийомотворення, інтонування тексту, паралінгвістичний супровід, психологічний тренінг, техніка дихання й техніка мовлення, у тому числі й дикція, тобто все для того, щоб, як радив Цицерон, «достойно» виголосити промову.

На попередньому етапі (мнемоніка) промову зміцнено в пам'яті, визначено порядок і послідовність її та «прив'язано» до можливих ситуацій. Тепер треба підготувати себе – оратора, пам'ятаючи, що трибуна, кафедра чи стіл для виступу – безжальні, промовець за ними «оголений» більше, ніж на пляжі.

Яким би гарним не був голос, але якщо це один і той самий, то він досить швидко втомлює слухачів. Тому не треба безперервно говорити більше 40 хв, а краще – до 20 – 30 хв.

Якщо вже підготовлено все, що треба сказати, то тепер промовець мусить застерегти себе від того, чого не треба казати, бо майстерним уважають оратора, який не тільки скаже, що треба, але й не скаже того, чого не треба говорити. На жаль, іноді трапляється так, що промовець захоплюється живим мовленням, заговорюється, виходить за межі запланованого, у результаті збільшується ймовірність мовленнєвих помилок, прикрих обмовок і просто зайвини.

Перед початком виступу промовця охоплює хвилювання, збентеження або навіть страх, тому бажано знати напам'ять перші вислови, рухи й жести, щоб не розгубитися перед ситуацією. Якщо вони будуть вдалими, то наснажать промовця впевненістю до кінця промови. Помилки на початку виступу, коли промовець хвилюється, особливо небезпечні, бо не тільки зіпсують настрій оратору, а й можуть відхилити його від теми.

Треба пам’ятати, що хоч на перший погляд і здається нам легким живе побутове мовлення, насправді ж монологічний виступ «наживо» є надзвичайно складним. У ньому задіяні нейролінгвістична, анатомофізіологічна й акустико-артикуляторна системи, тому промовець повинен стежити за своїм здоров’ям і не виступати хворим, бо це може позначитися й на якості промови та на здоров’ї промовця.

У сучасних риториці та дослідженнях з культури мови виділяють такі ознаки мовної культури промовця (комунікативно-риторичні якості мовлення): правильність, точність і логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність і ясність, виразність. Аналіз цих якостей мовлення свідчить про те, що вони пов'язані з усіма складовими комунікативного акту: учасниками (адресантом й адресатом), їх взаємодією (принципами та правилами спілкування), мовним кодом, що сприяє формуванню ефективного спілкування.

5.1. Прийоми підтримки уваги слухачів

Пам'ятайте, що існує багато способів привернення й утримання уваги слухачів.

Один із найважливіших способів – це вдалий вибір теми виступу.

· Увагу слухачів можна привернути насамперед повідомленням про щось нове й цікаве.

· Увагу слухачів можна привернути, розповідаючи про щось незвичне, таке, що викликає подив.

· Увагу слухачів можна привернути розповіддю про нове, що стосується їх професії.

· Щоб привернути увагу слухачів, потрібно розповісти щось із особистого життя відомих юристів, політиків, науковців, письменників.

· Увагу слухачів може привернути гарний стиль викладу промови.

· Велике значення має також спосіб викладу: зміни тону й сили голосу, темп мовлення, смислові паузи, виділення певних слів, жести.

· Щоб привернути увагу слухачів, потрібно розповідь супроводжувати якимись ілюстраціями, таблицями, графіками, статистиками, що можуть зацікавити аудиторію.

5.2. Передумови успіху оратора

Здатність постійно думати про слухачів й уміння відчути себе на їх місці – одна з найважливіших передумов успіху промовця.

Під час виступу оратору варто дотримуватися певних правил.

Потрібно встановити контакт зі слухачами на самому початку, інакше не зможете ані довести до них свої погляди, ані зацікавити їх своєю промовою.

Протягом виступу стежте за реакцією слухачів.

Епічна широчінь шкодить, зайві подробиці затіняють головну проблему. Надмірна стислість також має свої недоліки. Важливі думки треба висвітлювати детальніше, наводячи яскраві приклади, порівняння тощо. Зацікавленість слухачів ви збудите тоді, коли:

ü говоритимете про те, що стосується їх безпосередньо;

ü узгодите виклад матеріалу з рівнем знань слухачів;

ü поставите запитання, на яке самі ж і відповісте;

ü наведете захоплюючі факти;

ü висунете якусь неймовірну гіпотезу.

Дуже важливо знати ставлення слухачів до вашої особи як лектора, а також до теми виступу.

Пам'ятайте, що на слухачів впливає й середовище: грюкіт, холод, спека, незручні крісла тощо.

Заохочуйте слухачів до дискусії.

Будьте тактовними: дякуйте за кожне зауваження, навіть тоді, коли ви з ним не згодні.

Не соромтеся своєї схвильованості: адже байдужому промовцеві ніколи не вдасться схвилювати слухачів своїм виступом.

Лектор-початківець повинен запам'ятати текст виступу в процесі кількаразового його повторення.

Коли треба заглянути в рукопис лекції або виступу, опустіть очі, але голову не нахиляйте.

Намагаючись запам'ятати текст, зосереджуйтеся передусім на змісті, а не на стилі.

Не бійтеся дивитися прямо на слухачів.

Якщо ви сумлінно приготуєте виступ, то впевнитеся у своїх силах і таким чином відвернете одну з причин хвилювання.

Під час виступу контролюйте своє дихання й говоріть повільно, особливо спочатку.

Перед початком виступу розслабтеся.

За кафедрою займіть зручну позу, огляньте слухачів, але говорити не поспішайте. Відтак глибоко вдихніть і в повільному темпі починайте говорити.

Після закінчення промови не виказуйте, що вам стало легко після того, як виступ уже позаду.

Будь-які рухи, пози, жести й міміка виправдані лише в тому разі, коли вони не притягують надмірної уваги аудиторії. Стежте за тим, щоб:

ü жести були природними, а не штучними;

ü кожен жест мав певне значення;

ü промова не починалася й не закінчувалася несподіваним жестом;

ü жести узгоджувалися з рухами всього тіла;

ü жестикулювати саме тоді, коли треба наголосити на значенні усного слова.

Силу голосу пристосовуйте до акустики й розмірів приміщення.

Користуючись підсилювальними пристроями, говоріть у мікрофон, а не повз нього.

Якщо доводиться відійти від мікрофона до дошки, говоріть голосніше. Не говоріть, коли пишете на дошці, тобто коли ви стоїте до слухачів спиною.

Якщо доводиться долати труднощі, пов'язані з поганою акустикою, шумом у приміщенні, гуркотом, що долинає знадвору, та іншими перешкодами, то:

· артикулюйте дуже ретельно;

· говоріть повільніше й робіть паузи;

· говоріть короткими реченнями;

· супроводжуйте свої слова жестикуляцією та мімікою більшою мірою, ніж звичайно.

Бережіть голос за кілька днів перед виступом. Уникайте куріння або перебування в накурених приміщеннях, пиття холодних напоїв, довгих прогулянок і розмов на морозі, голосних вигуків під час спортивних змагань тощо.

Дружелюбний тон допоможе завоювати прихильність слухачів.

Не припускайтеся менторського тону й не моралізуйте.

Застосування того чи іншого тону залежить від характеру промови.

Якщо хочете наголосити на якійсь думці, це можна зробити кількома способами:

ü перш ніж висловити її, помовчіть якусь хвилю, а потім уже говоріть;

ü підсильте свій голос або стиште його;

ü уповільніть виклад і наголосіть на кожному окремому слові в реченні;

ü доповніть усне слово жестом і мімікою;

ü змініть тон голосу;

ü повторіть важливе слово або речення.

Не бійтеся робити паузи, навіть якщо у вас немає лекторського досвіду. Намагайтеся не заповнювати паузи різними звуками, як «е-е-е», «ну» та ін.

Швидкості реакції можна навчитися, якщо виконувати такі дві умови:

· виховувати впевненість у своїх силах;

· вчитися заздалегідь уявляти різні ситуації та знаходити способи правильної реакції на них.

6. Логічні та психологічні засади промови

Наша духовно-розумова діяльність будується на тому, що дві півкулі головного мозку спеціалізуються так: ліва півкуля «керує» логіко-розумовою роботою, підрахунками тощо; права ж – роботою інтуїтивно-художньою та емоційною. Коли перед нами тип людини «розумової», у якої переважає діяльність лівої півкулі, то це тип «сухуватої», дещо стриманої чи обмеженої в почуттях особи. Навпаки, є люди бурхливо-емоційні, у яких, як кажуть, слова та вчинки йдуть поперед думок. Але переважна більшість людей щасливо об'єднує обидва типи духовно-розумової діяльності, належно розмірковуючи й не втрачаючи здатності відчувати «серцем».

Існує погляд, буцімто промова має бути перш за все «емоційною», насиченою живими й відкритими почуттями, інакше, мовляв, виникає враження нещирості. Ніяк не заперечуючи справедливості таких вимог, зазначимо, що самими лише емоціями аудиторію переконати важко. Вислухавши емоційну, але малозмістовну промову, слухачі розходяться з невиразним почуттям невдоволення: начебто все було й щиро, й емоційно, але про що, власне, говорив оратор? Кібернетики, що займаються проблемами інформаційної змістовності мови, ладні навіть заперечувати будь-яку емоційність у повідомленні: для них емоції – то лише шумовий ефект, який означає брак справжньої інформації. Це, звісно, теж однобокість, бо емоція сама вже є достатньою інформацією. Але, безперечно, що, звертаючись до людей, оратор мусить прагнути переконати їх не лише власними почуттями, але й силою логіки.

Про це добре сказано у Поля Сопера: «Під час промови важливо не те, що відбувається на трибуні, важливо, що відбувається у свідомості слухачів. Промова – засіб; відгук аудиторії – мета. Промова служить цій меті, якщо вона викликає реакцію слухача. В інформаційній промові бажаний відгук – прагнення знати, в агітаційній – воля до цілеспрямованого мислення та дії. Як можна досягти такої реакції? Двома шляхами:

ü подаючи докази, що схиляють до переконання та дії;

ü апелюючи безпосередньо до почуттів слухача.

Задля зручності назвемо ці два види впливу логічним та психологічним (далі автор вказує, що ці два засоби впливу на аудиторію невід'ємні один від одного).

Природна цікавість людини знати причини тих чи інших явищ є основою для наших доказів. Користуючись категоріями «правильне» чи «неправильне», оратор дотримується певної системи цінностей. Якщо, наприклад, промовець з самого початку засудив смертну кару, то він уже не може робити після цього «реверанси» на користь цього способу покарання, твердити, що це «виправдане інтересами суспільства». Це буде порушенням логічного постулату промови.

Тобто в основі логічного аналізу закладено вибір системи цінностей: щось ми вважаємо прямим, а щось – кривим. Так само, як у геометрії теорема будується на недоведених, але прийнятих на віру аксіомах, так і будь-яка промова має в основі своїй аксіологію (вчення про цінності, розділення добра та зла). Перед тим, як виступати й переконувати, оратор сам повинен чітко усвідомити, що він має подати як неспростовну істину. Погане враження справляє той, хто починає шукати істину безпосередньо на трибуні (якщо це, звичайно, не заздалегідь визначений риторичний прийом).

6.1 Логічні докази автором своєї правоти

Система логічних доказів (авторитетні посилання, статистика, різноманітні приклади та висновки), покликана переконати слухачів. У мисленні здавна виділяють два методи – індукцію та дедукцію. Індукція – хід думки від часткового до загального. Наприклад: «Василь говорить грамотно, цікаво й змістовно. Василь – добрий ритор. Отже, добрий ритор говорить грамотно, цікаво й змістовно». Дедукція, навпаки, – хід думки від загального до часткового. Наприклад: «Добрий ритор говорить грамотно, цікаво й змістовно. Василь – добрий ритор. Отже, Василь говорить грамотно, цікаво й змістовно».

Індуктивну логіку варто застосовувати тоді, коли ми узагальнюємо великий за обсягом статистичний матеріал, перебравши чимало прикладів. Тут приклади – ілюстрація для готової тези. Навпаки, саме теза формулюється як висновок з наведених фактів, їхнє узагальнення; висновок начебто формулюється на очах у слухачів, що справляє ефект співучасті аудиторії в акті мислення. Кожен слухач ніби сам приходить до цього висновку, хоча насправді це ми ведемо його. Так, перерахувавши відомі приклади морального занепаду – наркоманію, пияцтво, проституцію, рекет, убивства тощо, ми можемо запропонувати слухачам порівняти цю сумну статистику зі спокійним та цивілізованим життям: висновок напрошується сам собою.

Можна було б піти зворотним шляхом: підкреслити, що там, де люди змалку виховані в атмосфері добра, менше ґрунту для злочинів та моральної деградації. І тоді вже наводити низку прикладів. Перевага першого способу в тому, що тут приклади – не ілюстрація до висунутої догматичної тези, а матеріал для розумової роботи слухачів.

Прикладів має бути достатньо для того, що висновки не виглядали нечисленними, «притягнутими за вуха». Недостатня кількість прикладів справляє враження, що оратор щось підтасовує, що йому немає чим довести свою правоту. Не можна також наводити приклади виключні, нетипові. Якщо, наприклад, десь син вбив власну матір, не варто інтерпретувати такий злочин як свідчення занепаду всього суспільства – слухачів може образити, розгнівати те, що всі вони поставлені нібито на один щабель з виродком.

Часто на практиці оратори при використанні індукції вдаються до доказу за аналогією, тобто висновку від часткового до часткового. Аналогія – це умовивід, що базується на схожості суттєвих ознак явища. Обов'язковою умовою при наведенні аналогій є зіставлення за суттєвими ознаками (а не випадковими). Наприклад, я – учень шостого класу – не в змозі осягти матеріал підручника сьомого класу; ви – також учні шостого класу – так само не в змозі. На жаль, життя такі моделі мислення часто спростовує. Отож, з аналогією треба бути обережним.

При використанні дедукції можна також спростити, спримітизувати проблему, ставши, по суті, на той самий шлях, що й старогрецькі софісти. Наприклад, гасло «Ворогів революції слід знищувати!» в сполученні з відкриттям «Моя сестра – ворог революції!» закликає до недвозначного рішення, але прийняти його – справа суто особистого смаку.

Дата добавления: 2015-05-24