Мистецтво поетичне 2 страница

Вивчайте звичаї, краї й часи терпляче:

Не раз од клімату залежить людська вдача.

Отож із Клелії взірця ми не берім,

Що в ній на Францію похожий давній Рим,

Бо смішно бачити, як відкрива запона

Нам Брута-джигуна й зальотника-Катона.

Поблажливо роман читається легкий:

Там досить плетива химерного подій,

Від нього-бо читач розваги лиш бажає.

Але трагедія міцні закони має,

Кориться розуму й пристойності вона.

Як автор малювать героя почина, -

Нехай герой собі у всьому вірний буде

І з кону тим зійде, ким вийшов перед люди.

Не раз письменника ми можемо зустріть,

Що скрізь лише себе виводить мимохіть:

В гасконця вирина Гасконь, для нього люба;

Тих слів, що й Кальпренед, вживає завжди Юба.

В природі ти зразок і приклад би найшов:

В ній скільки пристрастей, окремих стільки й мов.

Пихою гнів себе високий виявляє,

А сум — покірності у висловах шукає.

Гекуба, як огонь всю Трою охопив,

Нехай не розсипа високомірних слів

І не розказує, що Понту води сині

"Сім гілок Танаїс вливає на чужині".

Ні! Декламацію таку порожню тим,

Хто в ній кохається, назавжди залишім.

Журба і тихий плач пасують до страждання,

Ридайте ж ви самі, щоб викликать ридання,

І не до діла там проречисті слова,

Де серце крається і з болю умліва.

В театрі критиків суворих є доволі,

І важко вславитись тепер на цьому полі.

Не зразу осягнеш тут перемоги ти,

Бо завжди висвистать готові є роти.

Всім вільно автора картать і дорікати,

Аби лиш за квитка належну дав заплату, -

І вигинається на тисячу ладів,

Хто хоче вдовольнить суворих глядачів.

Високе й ніжне він повинен малювати,

Шляхетність, глибочінь, поважність виявляти,

Буть несподіваним, вражати нам серця,

Усіх захоплювать дивами без кінця

І дати твір такий, щоб легко всі сприймали,

Та, раз побачивши, повік не забували.

Ще більше величі епічний має стрій,

З байок уроджений, з фантазії та мрій.

Там чарувати нас є способів без краю, —

Усе там плоть і кров, і ум, і душу має.

Там божествам дано з усіх чеснот рости:

Мінерві з мудрощів, Венері -з красоти.

Там гріх не з випарів виходить, не із тучі,

А Зевс ним потряса в руці своїй могучій.

Не буря опада нещасних моряків -

Вергає то вали страшний Нептунів гнів.

Луна — не відляски, не відгуки у лісі, -

Сумної німфи плач по красному Нарцісі.

З тих пишних вимислів поет бере своє,

Єднає, скрашує, у плетеницю в’є,

Величним образам дає в уяві жити

І свіжі щоразу подибує там квіти.

Як борвієм несе Енея кораблі

До африканської далекої землі, -

Тут мало бачити пригоду нещаслива,

А божеського слід дошукуватися гніву:

Злоба Юнонина, хоч давня, а жива

Троянцям ту біду і лихо навіва;

Еол, під ласку їх бажаючи підпасти,

Всі вітри шле на їх і чинить їм напасті;

А бог морів, Нептун, підноситься з води

І хвилі втишує й рятує від біди,

Єдиним вигуком приборкавши стихії.

Оце чарує нас, оце серця нам гріє!

А без таких окрас і заходу шкода,

Без них поезія і мертва, і бліда,

І ритор — не поет — стає нам перед очі,

Що нісенітниці несміливо белькоче.

Тож хиблять автори, які за днів нових,

Оздоб цураються і вигадок отих,

Хотівши, щоб богів античних затупили

Господь з пророками та всі небесні сили.

До пекла читача вони щораз ведуть,

Люцифер, Вельзевул у віршах їх живуть, -

А всі ці образи, коли до того мова,

Навряд чи похваля релігія Христова:

Адже Святе Письмо у приписах своїх

Лише навчає нас покутувати гріх,

Страждання очищать забруднене сумління, -

А різні тут байки і зайві, і злочинні,

Саму-бо істину звертають на ману.

Та й що тут малювать? Хіба що сатану,

Що взявся вашому чинити зло герою

І з господом самим стає не раз до бою.

Он Тассо — скажуть нам — тут успіху дійшов.

Що ж, не судитиму, але додам ізнов:

Хоч яке його хваліть, а й він не міг би навіть

Своєю книгою Італію прославить,

Якби герой його, з молитвою в очах,

Одно диявола на правий кликав шлях,

Якби не дав поет Рено нам та Аргана,

Якби там не Танкред і не його кохана.

Запевне, аж ніяк оцим я не сказав,

Щоб до поган поет безумно приставав,

Як християнського обрав собі сюжета.

Але ж як ви мирські картини нам даєте,

То нащо із води тритонів виганять,

Від Парка ножиці, від Пана флейту брать?

Навіщо боронить понурому Харону

Царів і пастухів возити в тьму бездонну?

Марнота марна це, і смішно лиш було б

Давати читачам поеми без оздоб!

Ще, може, скажуть нам, узявши того сліду,

Пов’язки й терезів позбавити Феміду,

У Марса відберуть його несхибний лук

І вирвуть Часові годинника із рук!

Тоді самі слова за божество нам стануть,

А алегорії в поезії зав’януть.

Ні! Ми не квапмося за прикладом таким

І марні острахи від себе геть женім.

Нехай бог істини, коли ми християни,

За бога вигадок у віршах не повстане.

У мітах є для нас принада не одна:

Сказав би — для поем створились імена

Ореста, Гектора, Паріса, Одіссея,

Гелени Красної та мудрого Енея.

Тож вартий не хвали — огуди той талант,

Котрому заступив усіх їх Гільдебранд.

Буває: лиш ім’я ми варварське найдемо,

І варварською вся здається нам поема.

Як читача свого не хочете томить,

А все цікавити, — героя оберіть

Собі величного, щоб славних діл доходив,

Щоб навіть хибами будив у серці подив,

Щоб з наймужнішими ставав на мужній герць.

Людовік, Цезар вам хай буде за взірець,

Але ж не Полінік з його лукавим братом:

Де ллється кров лише — для читача нудьга там.

Не накопичуйте без ладу різних дій:

Сам тільки Ахіллес та гнів його страшний

Гомерів архитвір виповнює до краю.

Бува, що з надміру убозтво випливає.

Скупий і жвавий стиль на розповідь беріть,

Та в описах зате пишноту розгорніть,

У найяснішу їх гармонію уклавши

І всього ницого цураючися завше.

Хай той безумець вам не буде за зразок,

У кого, — як іде з гебреями пророк,

З неволі вирвавшись, через Червоне море,

І розступилися обабіч хвилі-гори, -

У вікнах зграя риб здивована стоїть,

А хлопченя мале "за матір’ю біжить

І руку з камінцем до неї простягає".

Навала тих дрібниць поезію вбиває.

Про міру дбайте скрізь і не глушіте нас,

коли ще тільки-но засідланий Пегас,

Багатомовною заявою такою:

"Про найславнішого співатиму героя,

Що над усіх прожив величніш і ясніш!"

А то гора якраз маленьку вродить миш.

Миліший нам поет, нема чого й казати,

Що на гармонію та на красу багатий,

Початок не гучний кладе своїм пісням:

"Про мужа-воїна я заспіваю вам,

Що до Авзонії у мандрах запливає

І перший на поля Лавінії ступає".

Тут муза не склада обітниць голосних,

А більше нам дає, ніж хто чекати б міг,

У дальших розділах: побачиш незабаром

Латинян майбуття, відкрите дивним чарам,

І попідземних рік німий та чорний жах,

І тіні царственні в Плутонових полях.

Я раджу постатей виводити багато

І грою різних фарб увагу чарувати,

І жарти інколи з поважністю мішать:

Одним лиш пафосом ви можете приспать,

А не розважити. Миліший Аріосто,

Котрий сміховину розповідає просто,

Ніж хмарні автори, які беруть за зло,

Коли їм грації розгладжують чоло.

Природи син, Гомер, щоб нас приворожити,

Зняв пояса колись тонкого з Афродіти.

Скарб незлічені зміщає книга та,

Де в золото усе він диво оберта,

Чого лиш мудрою торкається рукою,

Різноманітністю нас тішачи ясною.

Все тепле, все живе в рядках його дзвінких;

Він не кохається у викрутах чудних,

А й методичного порядку не плекає:

У нього сам сюжет із себе випливає,

Події зростають без довгих готувань,

І кожний вірш, і звук належну має грань.

Навчайтеся ж його любить і цінувати:

Там пожиточного ви знайдете багато.

Поеми красної, що плине, як ріка,

Одною примхою не випише рука:

Потрібен час і труд; величної будови

Не створить первоук, шкода тієї й мови.

Буває іноді — без досвіду поет,

Натхненням зрушений в полуменистий лет,

Займеться мріями про славу поетичну;

Обіруч він сурму хапає героїчну, -

І муза, в хаосі згубивши певний шлях,

У випадкових лиш підноситься стрибках,

А полум’я його без книжки, без освіти

Дедалі пригаса, бо ні з чого горіти.

Та дарма читачі, на присуди швидкі,

Надії втішити хотять йому палкі:

Блідому хистові своєму фіміами

Він сам палитиме без міри і без тями.

Куди Вергілію! — він скаже -що Гомер!

Правдивий геній — він! І хай собі тепер

Не визнає його юрба сліпа і дика,

Та слава в майбутті пов’є його велика.

Тим часом, на тріумф чекаючи ясний,

В книгарні жмут писань валяється товстий,

І марні дні його вкривають шаром пилу,

І точать хробаки папір його зжовтілий.

Такий поетів ми в спокої залишім

І далі на шляху збираймося своїм.

Вінчались лаврами видовища трагічні,

А з того виросли й комедії античні.

Насмішкуватий грек ув ігрищах смішних

Людей на кпини брав, отруту лив на всіх,

За здобич витівкам блазенським там узято

І честь, і ум,і все, що треба шанувати.

Там той поет хвали добився в глядачів,

Що на позорище високий дух повів:

Сократа черні дав у "Хмарах" на поталу -

І чернь із мудреця шалено реготала.

Зухвальство отаке росло без перепон,

Але нарешті край поклав йому закон.

Поетам велено обачніше писати

І знаних всім людей на глум не виставляти.

Зникає з кону геть ненависть і злоба,

І вже не злоститься, лиш тішиться юрба.

В невинних дотепах без жовчі і отрути

Зумів тоді Менандр хвали собі здобути.

Глядач, одбившися в цім дзеркалі новім,

Сміявся, — а себе не пізнава у нім.

Скупого бачивши, скупий за боки брався,

Не знаючи, що сам тут за взірець придався,

А хвертик і хвастун, бувало, не впізна

Портрета власного в портреті хвастуна.

Коли комедії ви хочете служити,

Природу лиш саму за вчительку візьміте.

Хто вміє глибоко в серця людські сягать

І таємниці там заховані читать,

Хто знає й джигуна, і скнару, й марнотратця,

Од кого дивакам, ревнивцям не сховаться —

Той у комедії змалює легко їх

І разом виведе на сцену, як живих.

Малюйте образи ясні усюди і прості,

Хай жваві кольори панують на помості.

У різних відтінках природа нам жива

Людські характери і вдачі розкрива;

Багато змісту є у жесті,у дрібниці, -

Але не легко нам до того додивиться.

Час відміняє все — і норови зміня:

Що любе молодим, те для старих бридня;

У юнака киплять і міняться бажання,

І він порокові дається без вагання;

Непоміркований у пристрастях буйних,

Порад не любить він і сердиться за них.

Хто ж у літа ввійде — ума той набереться:

Коло людей значних та дужих треться;

З лихою долею стає він до борні

І ловить завтрашнє в сьогоднішньому дні.

Старі, скупуючи, багатство все збивають,

Хоча самі з того користі не зазнають;

Не поспішаючи, вперед вони ідуть

І хвалять давній час, а нинішній кленуть.

Усе здаєтьсяїм і прикре, і немиле,

Чому віддатися уже не мають сили.

Тож дбайте, щоб у вас актор не говорив,

Старого граючи, словами юнаків,

Вивчайте пильно двір і спізнавай те місто:

Тут є усі зразки для автора й артиста.

Якби мольєр отут взірці для себе брав,

То, може б, вищої він слави доказав:

В мішку, де зважився Скапена він сховати,

Вже "Мізантропа" нам творця не упізнати.

Дарма в комедії виображали б ми

Обличчя, скроплені гарячими слізьми, -

Але не слід у ній, хоч часом так і пишуть,

Пласкими шутками простолюд марно тішить.

Хай будуть жарти всі шляхетні і тонкі.

Інтриги хитрої розплутуйте клубки,

Щоб дія, розуму піддавшися покірно,

Не припинялася і розгорталась вірно.

Де треба — стиль простий належно піднесіть,

Цікавте публіку, дотепністю смішіть,

І, тонкі пристрасті узявшись виявляти,

Одною ниткою умійте все зв’язати.

поради іншої тут авторам нема:

В природи вчітеся, питайтеся в ума.

Теренцій змалював, як батько докоряє

Своєму синові за те, що він кохає,

Як син, послухавши суворі ті слова,

В обіймах милої їх зараз забува.

Не думайте лише, що просто це портрети6

Ні, ви само життя у сценах тих найдете.

Люблю я авторів, що, тішачи людей,

Своєї гідності не втрачують ніде,

І розумові скрізь і завжди улягають.

А тим, що все слівця двозначні розсипають,

Що безсоромністю безстидний будять сміх,

Є рада: Міст Новий — найкращий кін для них.

Там їхні витівки простолюд привітає,

І брудним жартам їх плескатимуть льокаї.

ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

В ясній Флоренції колись-то лікар жив,

Убивця вславлений, брехун із брехунів;

Багато людям він чинив і горя, й знути;

Там син благав отця померлого вернути,

Там брат за братиком отруєним ридав:

Усіх він ліками на той світ заганяв.

Хто нежить захопив — він звертав на легені

І скажениною оголошав мігрені.

Всіма знелюблений, покинув місто він.

Із друзів лиш абат зоставсь йому один,

Що й запросив до себе в дім чудовий, -

Абат той над усе любив стрункі будови.

Тут лікар, мов би він родився будувать,

Як той Мансар, почав усе критикувать:

Оцей, мовляв, фасад в салоні заширокий,

Цей темний, так і так поставте передпокій,

А в сходах лінія годилась би така.

Господар по свого оді будівника,

Той вислухав усе і всі прийняв поради.

Що ж лікар? З успіху в новому ділі радий,

Убійчого свого відрікся ремесла -

І між людьми тому зложилася хвала,

Хто, Галієнову лишивши путь непевну,

архітектурної узявся штуки ревно.

Із цього прикладу наука добра всім:

Вже краще будь собі каменярем простим, -

Як доля іншої не припекла кебети, -

Ніж марно пнутися поміж лихі поети.

У ділі кожному, хоч би й з не перших ти,

Здолаєш людської шаноби засягти, -

Лиш в небезпечному письменстві й віршуванні

Між "злим" і "так собі" немає зовсім грані.

Хто каже: зимний твір, той каже: що за нуд!

Пеншена з Буайє рівняє людський суд,

І не читаємо Рампаля й Менардьєра

Так само, як Суе, Корбена й Ля Морльєра.

На блазня дивлячись, нас опаде хоч сміх,

А віршник без життя лише приспить усіх.

Химерний Бержерак нам більше тішить розум,

Аніж скучний Мотен, що все пройма морозом.

Не оп’яняйтеся з облесної хвали,

Що вам у захисті крикливому сплели,

Де всі ладні горлать: чудово! знаменито!

Могли, читаючи, ви уші обманити,

Та в світлі повному, серед ясного дня

Від ока не тече безглуздість і бридня.

Кінчають деякі письменники трагічно:

Гомбо прославлений лежить в книгарнях вічно,

Всіх пильно слухайте, хто раду подає:

І вітрогон, бува, в пригоді нам стає.

Як часом віршики нам Аполлон надише, -

читати не біжіть між люди їх скоріше.

Остерігайтеся, щоб схожими не буть

На того, хто, коли напише що-небудь,

Читає зараз же і в сінях, і в хоромах

Або й на вулиці спиняє незнайомих.

Та що! Сховайтеся од нього в божий храм, -

Декламуватиме запально він і там!

Іще нагадую6 на присуди зважайте

Ів згоді з розумом писання поправляйте,

Але на дурневі не годьтеся слова.

Невіглас цілий твір осуджує, бува,

Смаку не маючи та беручи за гірші,

Найкраще складені, шляхетно смілі вірші.

Шкода й перечити оцінниками таким:

З них кожен, стоячи уперто на своїм,

Хоч і мальнький ум, і око має кволе,

Упевнений, що хид не промине ніколи.

прийнявши вказівки од нього ви страшні,

Замісто берега опинитесь на дні.

Судді звіряйтеся одважному й тонкому,

В науці сильному і розумом ясному,

Чий строгий олівець одкреслив вам умить

Місця, що їх би ви воліли потаїть.

Лиш він розвіє вам усі смішні вагання

І сміло виправить несміливе писання,

Він дасть вам приклади, як помахом одним

Потужний ум зліта у твориві своїм

І, давніх приписів рвучи тісні мережі,

Мистецтву відданий, мистецтва ширить межі.

Та рідко вам суддя зустрінеться такий:

Той римувать митець, а в присудах дурний;

Той віршами припав до серця городянам,

А переплутає Вергілія з Луканом.

На певну, автори, я вас виводжу путь.

Ви слави хочете повсюдної здобуть?

Тож музі вашій слід і тішити й навчати,

З приємним щоразу й корисне сполучати.

Читач розсудливий не любить слів дзвінких,

Як пожиточного не міститься у них.

Ви в творах стаєте на очі всенародні,

Являйте ж почуття самі лиш благородні.

Тих небезпечних я співців не визнаю,

Що честь, віршуючи, утратили свою,

Чесноту зрадили — і на папері білім

Порок малюють нам привабливим і милим.

Та не належу я й до авторів нудних,

Що скрізь женуть любов із утворів своїх,

Оздоби ніжної позбавлюючи сцену,

За грішних беручи Родріго та Хімену.

І нечестивий пал в уборі з чистих слів

У нас не викличе ганебних почуттів.

Коли Дідону я в сльозах прекрасну бачу, -

Я гріх її суджу, та разом з нею плачу.

Цнотливі автори нам серця не псують,

Вінця лаврового розпусті не плетуть

І до злочинної не надять нас любові.

Тож майте над усе чистоту ви, панове,

Бой найсильнішому уму не пощастить

Знак серця ницого у віршах потаїть.

Найпаче ж заздрості цурайтеся низької,

Щораз підбитої вульгарною злобою.

Уму високому вона повік чужа

І точить лиш нездар, немов залізо — ржа.

Блискучі успіхи печуть її й тривожать,

Супроти сильного всякчас вона ворожить.

Нездатна дорости до велетнів міцних,

Вона принизити до себе хоче їх.

Ми хитрощів таких ганебних уникаймо.

І слави в підступах безславних не шукаймо.

Мети єдиної із віршів не робіть.

І друзям інколи годину присвятіть:

Хай повелося вам зложити твір чудовий,

А вчіться й жити ви, й ставати до розмови.

За заповідь собі візьміте славу лиш,

Нехай не зваблює мерзенний вас бариш.

Щоправда, ні ганьби, ні злочину немає,

Як працею поет своєю заробляє,

Та давній ворог я хваленим тим співцям,

Що, ситі славою, у віршах бачать крам,

Грошовий тільки зиск у поетичнім дарі -

І вроздріб музою торгують на базарі.

Допоки ум людський, не знавши жодних слів,

Для наших пращурів законів не створив,

Жили вони в лісах, за здобиччю ганялись

І мало чим тоді од звіра відрізнялись.

Не право — сила їм вершила всі діла,

І кара, як тепер, по злочині не йшла.

Лиш мови людської музика легкокрила

Суворі звичаї чудовно пом’якшила,

В громади злагідні з’єднала дикунів,

Твердині вивела круг міст і городів,

Грізними карми вжахнула непокору

І право немощним створила на підпору.

Це все з поезії, запевнюють, пішло.

Відсіль і красне те подання розцвіло,

Що нібито Орфей здвигав піснями скелі

І тигрів зборкував, набіглих із пустелі,

Що змусив Амфіон, музика чарівний,

Каміння рушитися і стати в вал міцний.

Усі такі дива з гармонії вродились.

Тоді й оракули у віршах об’явились,

І жрець, напоєний божистим почуттям,

Гучними віршам стрясав високий храм.

Небавом, про діла співавши вікопомні,

Гомер скликав людей на подвиги невтомні,

А там і Гесіод досвічений учив,

Як жниво раннє нам з ледачих брати нив.

Так тисячі писань, віршованих уміло,

Земному родові являли мудру силу

І, ставши з давньою темнотою на герць,

Ушима сприйняті, доходили до серць.

Отож у Греції, на дяку музам красним

Вселюдно курено їм фіміамом ясним,

Мистецтво їхнє культ священий оточив,

І сотні їм на честь повстало вівтарів.

Аж бідність, ведучи й підлоту за собою,

Парнас позбавила шляхетності такої.

Поживи прагнення, як пошесть, розійшлось,

І слово писане олжею пойнялось,

І книги виникли без хисту та без тями,

І слуги Фебові зробились крамарями.

Не піддавайтеся ж захланним почуттям!

Як тільки золото блискуче сниться вам, -

Пермеса світлого минайте світлі межі:

Багатство не росте на тому узбережжі.

Поет — як і герой, і їм один закон:

Їх тільки лаврами вінчає Аполлон.

Ви скажете на це: і муза гордовита

Самою славою не може бути сита,

А бідний, голодом намучений піїт,

Як жалібно щодня мурчить його живіт,

На геліконову б вершину не зіп’явся:

Горацій не натще з менадами стрічався,

не мусів, як Кольте, він з остраху тремтіть,

Дата добавления: 2015-05-24