Національна система виховання. Народна педагогіка в сучасній національній школі

Концепції національного виховання та найбільш важливі педагогічні закономірності.

Розділ 2. Українська народна педагогіка Про національне виховання.

Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить, що кожен народ має свою власну національну систему виховання і освіти, яка склалася упродовж довгого історичного шляху розвитку.

Недоліком радянської школи був відрив від коренів історії національного виховання та освіти, що стало однією з причин її кризового стану. Вона давно перестала задовольняти потреби суспільства.

Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що в процесі формування особистості, а отже, й підростаючого покоління, найефективніші шляхи пізнання – від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до міжнаціонального, світового. Національна система виховання, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складових духовності людини.

Національна система виховання постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий, модальний та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу – найвищої цінності нації та держави.

Корені національної системи виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності.

Українська національна система виховання завжди виступала і виступає як самобутнє культурно-історичне явище, але воднораз є складовою світового і західноєвропейського процесу, що донедавна вкрай заперечувалося радянською педагогічною теорією [6, 143].

Українську народну педагогіку умовно поділяють на педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою власну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем навчання виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих поколінь у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Концепції з основ національного виховання розробила творча група науковців і педагогів-практиків, створена при Міністерстві освіти України. Концептуальні положення викладені в книжці "Основи національного виховання" за редакцією В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчук (Умань, 1993).

Невід'ємною складовою української народної виховної традиції є звичаї і обряди, пов'язані з народним календарем. Крім народного календаря, звичаї і обряди знайшли своє втілення і в церковному календарі віруючих християн.

Знання змісту згаданих календарів, дотримання традицій, звичаїв і обрядів, які зберегла для наступних поколінь історія, не тільки збагатить дитячу уяву про витоки духовності наших попередників, а й наблизить до невичерпного джерела знань, наповнених глибоким духовним, моральним та емоційно-естетичним змістом.

Пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв – це найдорогоцінніший вклад у теорію і практику виховної роботи з учнями сучасної школи. Не знаючи скарбів народної культури, не дотримуючись традицій, звичаїв і обрядів народного календаря, молодь не спроможеться засвоїти народну духовність. Як наслідок, не зможе протиставити власні духовні цінності впливу негативних оточуючих явищ. Знання народного календаря дає змогу уникнути хибних напрямів сучасної цивілізації, пов'язаних з урбанізацією, деекологізацією, розвитком промисловості тощо.

Український народний календар чітко ділиться за порами року – весна, літо, осінь, зима, має свої святкові віти як релігійного, так і світського змісту, спрямований на певні дії, які приурочені, наприклад, збиранню врожаю, завершенню сільськогосподарських робіт, заклику та оспівуванню весни тощо [21].

В далекому минулому народний календар передбачав події, які починались з приходом весни. Це пов'язувалось з оновленням життя, пробудженням природи, активізацією людської діяльності. До весняних свят відносились: зустріч весни (Стрітення), приліт птахів, першої оранки (свято першої борозни), перших сходів та ін.

Святу зустрічі весни присвячувались пісні, танці, ігри, жарти тощо. Це свято любили і відзначали дорослі та діти. Підлітки не тільки споглядали за дійством святково вдягнених, веселих і жартівливих дорослих, а й самі виступали учасниками хороводів, народних танців, дотепних розваг. З старовинних хороводів і танців відомі – "А ми просо сіяли, сіяли", "Огірочки", "Мак", "Льон", "Коноплі" та ін.

Особливою радістю для дітей було свято повернення з вирію птахів. До цього свята хлопчики готували й розвішували шпаківні, дівчатка прикрашали віття ще голих дерев різноколірними стрічками, співали пісень, розказували цікаві історії з життя птахів, заклично звали їх до своїх осель, бажали вити свої гнізда та виводити пташенят. Зроблені з тіста жайворонки та дерев’яні жайворонки – свистки надихали всіх (дітей і дорослих), надавали водночас ігрового і святкового характеру. Свято птахів викликало в дітей радість, виховувало почуття турботи за маленьких беззахисних друзів, відповідальність за їх безпеку [6, 145].

Свято першої борозни характеризувалось своєчасною підготовкою до цієї дати – участю дорослих та дітей у снігозатриманні, збереженні у ґрунті вологи, внесенню добрив у землю, ремонті сільськогосподарських знарядь праці тощо. Добре знаючи народний календар, землероби чітко визначали час першої оранки та день сівби. Діти не тільки бачили і навчались в батьків, як це робити, а й поповнювали знання про оволодіння землезнавством та хліборобською справою.

Відзначалось і свято перших сходів. У школах привчали дітей до спостережень за сходами, вчили догляду за посівами, розумінню явищ природи, встановленню з нею єдності всього живого, зокрема людини.

До весняних свят відноситься і одне з найбільших релігійних свят християн – Великдень, або Пасхальне свято. Воно пов'язане з випіканням паски, розписуванням і фарбуванням яєць, які називали і називають досі крашанками, веселими народними іграми, освяченням в церкві продуктів харчування.

Доброю традицією в народі користувалися і продовжують вшановуватись в наші дні – день пам'яті (проводи, гробки) померлих людей, загиблих воїнів. Вшанування пам'яті померлих, спогади про їхні добрі справи, героїчні вчинки виховують у дітей повагу та любов до своїх предків [21].

В умовах незалежної України з'явилась можливість відродити і таке свято, як День Матері. Воно було відоме ще задовго до прийняття християнства і було приурочене богині весни, радості, шлюбу, покровительці дівоцтва і материнства. Називалось воно святом Лади. У родинах, навчальних закладах проводиться велика робота з вшанування дівчат, жінок, дружин, матерів як носіїв добра, краси, продовжувачів історії людства.

До літніх свят відносяться – "зелене свято" (Трійця), Івана Купала, свято зажинок і обжинок та ін.

Особливо вагомим в сільській місцевості вважається свято Івана Купала, коли природа в своєму розквіту сягає апогею. Це свято чарівної краси, добра, невичерпної фантазії, дотепів, жартів, легенд, пошуку щастя, віри в майбутнє, через яке червоною ниткою проходить народна пісня, що торкається потаємних схованок серця, душ усіх учасників.

Співаючи, дівчата збирали квіти і плели вінки (із нагідок, ромашок, сокирок, м'яти та ін.) У цей час хлопці приносили велику красиву гілку верби, встановлювали її. Дівчата прикрашали гілку квітами, різнокольоровими стрічками, цукерками. Усі танцювали навколо Купала, водили хороводи, співали. Хлопці готували хмиз, дрова, розпалювали багаття. Лунали жарти сміх. Міцно взявшись за руки, з жартами і примовками, хлопці та дівчата парами стрибали через купальське вогнище. Під час стрибка руки не можна було розмикати: за народним повір'ям у такому разі дівчина восени не вийде заміж, а хлопець не одружиться.

Потім з піснями дівчата йшли до річки. Кожна з них запалювала свічку, закріплювала її на своєму віночку. Наставав один з найбільш утаємничених і "доленосних" моментів: кожна дівчина обережно, з внутрішнім тремтінням опускала свій віночок на воду і, затамувавши подих, стежила, що буде далі. З цією миттю пов'язано багато народних повір'їв. Так, якщо хлопець, який любить дівчину, попливе і серед інших зуміє вибрати вінок саме своєї обраниці, він може сподіватися, що вона вийде за нього заміж. Якщо ж свічка згасне чи вінок попаде у вир і потоне, дівчина впадала в зажуру: адже це погана прикмета...

За народним календарем закінчення літа знаменує день Маковія, Першого Спаса (серпень). За народними звичаями, в цей день у храмах освячують воду, квіти, голівки маку. Через тиждень починається другий, або Великий Спас. Це свято називають ще землеробським. В цей день до храмів несуть освячувати овочі, фрукти, гриби, мед тощо.

До осінніх свят відносяться: всенародне свято Знань, День вчителя, свято врожаю, квітів, відроджене свято Покрови Матері Божої та ін.

Не менш цікавими є зимові свята. Деякі з них пов'язані з іменами святих пророків Андрія, Миколая, Меланки та ін.

У День Андрія дівчата вгадували майбутню долю, ворожили, яким буде їхній суджений та чи скоро вийдуть заміж. Наповнення конкретним змістом цього свята (народними жартами, витівками, традиційними ворожіннями) не тільки прикрашали час відпочинку, а й зароджували у присутніх бажання повторити давню традицію в наступному році, доповнивши її більш дотепними та веселими розвагами [6, 147].

День Миколая – веселе народне свято, особливо для дітей, яким вночі під подушку кладуть подарунки або розгочки від Святого Миколая в залежності від слухняності їх протягом року, а ранком повчають дітей бути старанними, сумлінними, слухняними.

Ціла низка свят пов'язана із проводами старого та зустрічами Нового року. Тут обов'язковими є колядки щедрівки, посівання.

Колядки, як писав Іван Франко, радували селян, брали за душу, хвилювали до сліз. "Колядка переносила їхню думку в якийсь світ, близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їхні найглибинніші, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а як дійсність. Слухаючи колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у якого подвір'я чисто заметене, хата гарна, світла, в хаті прибрано по-святковому, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості, славні та величні на весь світ, і він радий, що може чесно і відповідно прийняти їх. Пісня радує його, глухе почуття дійсних клопотів хоч на хвилю уступає в бік, випливає сльозами, – не гіркими, але такими, ще облегшують душу. Оце й єсть сила і суть поезії" [6, 147].

Втіленням народної духовності є різдвяні свята. Звичаї і обряди, пов'язані з Різдвом, виховують у дітей культуру почуттів і поведінки, повагу до старших, любов до історії рідного краю, всього світу. Різдвяні свята є немов би свідченням того, що є добро і зло, правда і кривда, краса і потворність, які завжди знаходяться у запеклому двобої, але ж перемагають у ньому Добро, Правда і Краса Народження Христа, яке відзначають усі віруючі, а також прихильники християнської віри, символізує собою появу на землі в особі людини Посланця Бога, який покликаний відвернути від людей все зле, пробачити їм усі гріхи.

До зимових свят належать також Водохреща та Масляна.

Масові народні зимові ігри, забави захоплюють як дорослих, так і дітей. В учнів шкільного віку вони розвивають дотепність, кмітливість, винахідливість, спритність. Добре організована в школі пізнавальна робота заохочує учнів до вивчення народних ігор та забав.

Складовою народного календаря є родинний календар, який включає важливі дати, віхи життя сім'ї, кожного її члена. Саме родинному вихованню народна мудрість придає пріоритетного значення. Відзначення дня народження кожного члена сім'ї, "срібного ювілею" (25 років з дня одруження), "золотого ювілею" (50 років) та інших сімейних традицій і обрядів зміцнюють сім'ю, викликають найглибші людські почуття, породжують найгуманніші людські стосунки.

Народний календар вартий уваги не тільки переліком святкових днів та коротким описом змісту дій учасників свят, а й важливою прогностичною інформацією.

Для кожного учня життєво необхідним є вивчення прогнозуючого потенціалу народного календаря, який стосується змін погоди та народних прикмет і передбачень:

"Тріщи, не тріщи – минули водохрещі", "Горобці в калюжі – на теплу погоду", "Дощ на Зелені святки – будуть великі достатки", "Прийде Влас – з печі злазь" та ін. [6, 149].

Глибоке знання і практичне втілення в життя традицій, звичаїв і обрядів нашого народу створює національний колорит, цілісну культурно-історичну життєдіяльність, національну самобутність, які є могутнім стимулятором творчості народу, оригінальним внеском його надбань в світову історію та фундаментальною основою виховання підростаючого покоління.

Окрім концепції педагогіки народного календаря, існують й інші – концепція педагогіки народознавства, української козацької педагогіки та української національної системи виховання.

Поняття "народознавство" увібрало в себе, по-перше, науку про культуру і побут народу, його походження і розселення, національні традиції, звичаї, обряди; по-друге, – сукупність сучасних наук про народ, його національну духовність, культуру, історію, народне і професійне мистецтво.

Педагогіка народознавства дає змогу учням практично засвоювати культурно-історичні та мистецькі надбання батьків, дідів і прадідів. Ця концепція зародилась у дусі роботи передових шкіл та вчителів в умовах відродження української національної школи. Передбачає побудову навчально-виховного процесу як ланки безперервного історичного буття рідного народу, нації. Успішне здійснені і цього процесу залежить від систематичного пошуку, творчого співробітництва учнів, батьків, педагогів, усієї громадськості у справі організації навчання учнів як радісного і змістовного процесу, який у підсумку забезпечує високий рівень їхньої життєдіяльності.

Творчий підхід до історико-педагогічної спадщини нашого народу дає підстави стверджувати, що важливе місце в ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалові, який зародився і розвивався за часів існування Запорізької Січі. Розкриття його сутності належить українській козацькій педагогіці.

Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою, вершиною української національної культури. Козацька педагогіка є невід'ємною частиною народної педагогіки, яка формувала в підростаючого покоління українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині, своєму народові. Виховання молоді на основах народної мудрості мало своєю головною метою формування в сім'ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина, з яскраво вираженою українською національною свідомістю і безкомпромісним патріотизмом [22].

Основні завдання козацьких шкіл полягали в підготовці фізично загартованих, міцних здоров'ям, мужніх воїнів, які б самовіддано захищали рідний народ від чужоземного поневолення, у вихованні в підростаючого покоління українського національного характеру і світогляду, національних і загальнолюдських цінностей. Козацька педагогіка формувала високі лицарські якості, пошану до старих людей, жінок, прагнення допомагати іншим бути милосердними до знедолених. Вона виховувала громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфері життєдіяльності народу, власної самостійної держави на світовому рівні.

Саме козацька педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний і емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст славнозвісної епохи в житті наших пращурів періоду богатирської Київської Русі.

Зміст, ідейно-моральний і емоційно-естетичний потенціал козацької виховної мудрості втілюють у собі національну психологію, характер, світогляд, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості та духовності народу.

Провідні ідеї козацького руху – свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особистості, народовладдя та інші були найважливішими в національній системі освіти і виховання. Педагогічна мудрість козаків сприяла зміцненню української системи виховання, яка перебувала на високому рівні свого розвитку.

Ідея національного виховання простежується у народній педагогіці всюди, зокрема цій меті покладено виховання підростаючого покоління на народних прислів’ях:

Любов до Батьківщини: Кожному мила своя сторона; Грудка рідної землі дорожча від пуда золота; За рідний край, хоч помирай.

Відношення до праці: Ледар живе, аби землі важче; Ледащо на віник та на смітник годище; Хто не працює, той не їсть.

Шанування батьків: Батька покинеш, то й сам загинеш; Шануй батька й неньку – буде тобі скрізь гладенько; Людям – як болото, а матері – як золото.

Ставлення до природи: Сади густо – не буде пусто; Горох, капуста – хата не пуста; Землю поважай – вона дасть врожай.

Почуття честі: Старого чоловіка для поради держи; Старе скаже на глум, а ти бери на розум; Краще вмерти стоячи, ніж жити повзаючи.

Гуманістичні риси: Правда очі коле; Краще не обіцяти, як слова не сдержати; Тихого та смирного й Курі заклюють.

Національна система виховання, породжена історичним процесом і створена самим народом, зосереджує в собі родинні цінності, ідеї, погляди, переконання, традиції, звичаї, навчально-виховні заклади і осередки культури, які спрямовані на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, виховання його в дусі природничо-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації. Система виховання залежить не від партій чи від громадсько-політичних організацій, а ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, науково-педагогічної думки, що ввібрали в себе надбання національної виховної мудрості, досягнення світової культури.

Досягнення мети і здійснення завдань, передбачених національною системою виховання, можливі в тому разі, коли буде забезпечено глибоке і всебічне оволодіння учнями змістом освіти, який має втілювати в собі національні та загальнолюдські цінності. Шляхів і засобів реалізації цих завдань існує досить багато. Основні з них:

- засвоєння учнями рідної мови, яка найефективніше формує їхню ментальність – національну психологію, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші духовні надбання. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючого покоління забезпечуються лише рідною мовою;

- родовідне виховання, яке передбачає в умовах вивчення свого роду продовження його справ, реалізації мрій і надій, створення психологічного комфорту, впевненості в своїх силах і можливостях. Якщо дитина серцем, душею і розумом глибоко відчує потреби всієї рідні, інших людей, вона турбуватиметься про інтереси всього роду, на роду, нації;

- глибоке знання учнями рідної історії України дає вихованцям можливість засвоювати першоджерела, ви токи духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на теренах України. Всебічне знання рідної історії є невичерпним джерелом історичної пам'яті і мислення учнів [6, 152].

Надзвичайно великий виховний потенціал містить, собі історія української козаччини та гетьманщини. Глибокі знання кожного юнака, кожної дівчини про славну плеяду гетьманів, кошових отаманів Запорозької Січі, військові походи козаків-запорожців проти своїх супротивників викликають найглибші почуття любові до свого народу, його славного і, здебільшого, страдницького шляху в історії.

До національних традицій виховання, відстоюючи її пріоритетність перед вітчизняними і зарубіжними теоріями виховної роботи серед учнівської молоді, постійні звертались і пропагували їх невичерпні можливості К. Ушинський, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський С. Русова.

Теми, які засвідчують національні риси виховання дітей в Україні, особливо в селянських сім'ях, знаходимо в творах Т. Шевченка, І. Франка? Лесі Українки та інших прогресивних письменників.

Серед учених-педагогів радянського періоду питанням виховання учнів на національних традиціях найбільш глибоко і змістовно займався видатний український педагог-новатор В. Сухомлинський. Важливим джерелом його творчості була класична педагогічна спадщина, без усвідомлення і використання якої неможлива висока культура та результативність педагогічної праці.

Актуалізація В. Сухомлинським відомих з минулого педагогічних істин означала піднесення їх на якісно новий, вищий ступінь, підпорядкування виховним завданням. Осягаючи і переосмилюючи старе, педагог боровся за утвердження й розвиток нового.

Багатим джерелом творчості В.О. Сухомлинського була народна педагогічна мудрість, найкращі виховні традиції трудових мас. "Народ – живе, вічне джерело педагогічної мудрості, – говорив великий педагог, – якби у нас не було постійного духовного спілкування з людьми, ми не могли б успішно вчити і виховувати молоде покоління" [26].

Прогресивна етнопедагогіка українського й інших народів нашої країни не тільки надихала В. Сухомлинського вдосконалювати свою працю і працю своїх колег, а й орієнтувала на пропаганду ідей виховання в дітей і молоді безмежної любові до України, глибокої любові до трудової людини, дійової готовності подати їй допомогу в біді. Він наголошував на вихованні в дітей пошани до праці, трудової майстерності й кмітливості.

Особливу увагу Василь Олександрович радив звертати на виховання в учнів дбайливого ставлення до природи, її багатств, духовне збагачення людини в поєднанні з постійним спілкуванням з природою. "Краса природи, – говорив він, – відіграє велику роль у вихованні духовного благородства. Вона виховує в душі підлітка здатність відчувати, сприймати тонкощі, відтінки речей, явищ, порухи серця" [26]. На практиці педагог утілив у життя цю ідею, створивши школу під голубим небом.

Дуже високо цінував В. Сухомлинський у народній педагогіці традиції мудрої любові до дітей, гуманного підходу до них, поєднаного з розумною вимогливістю, використання в навчанні і вихованні скарбів рідного слова, підпорядкування книжних знань реальним потребам трудового життя.

У своїх творах, а також у практичній діяльності часто використовував такі перлини народної творчості, як прислів'я, приказки, народні афоризми, етичні повчання, вдало і яскраво переказував створені народом казки, думи, притчі, легенди.

Багато писав В. Сухомлинський про виховання гуманності, людяності через творення добра людям: про виховання в учнів людського співчутливого, дбайливого ставлення людини до людини, яке має виявлятися в конкретних, практичних справах. Найбільша людська радість – це жити для людей. Найщасливішою є та людина, яка присвятила своє життя служінню іншим. Дбати про інших треба без розрахунку на похвалу чи винагороду, творення добра для людей має стати звичайною нормою поведінки. Все це з давніх-давен притаманне українському народові, але періодично у виховній роботі забувалось або ж навіть навмисно замовчувалось, особливо за часів русифікації України [26].

Глибоко досліджуючи і розвиваючи українську національну педагогічну спадщину, В. Сухомлинський досяг вершин світової педагогіки, ставши, на думку багатьох учених, одним з найвідоміших педагогів XX ст. Основою національного виховання він вважав невичерпні джерела народної педагогіки та родинної етнопедагогіки. Він зазначав, "...щоб добре вивчити дітей, треба добре знати сім'ю – батька, матір, братів, сестер, дідусів і бабусь" [26]. Адже взаємини батька з матір'ю, матері і батька з сином чи дочкою є засадами формування характеру дитини, розвитку її позитивних рис. Своєчасне виявлення неприродних стосунків між членами сім'ї, наявність в сім'ї сварок, невиправданої поведінки батьків зобов'язує кожного педагога і вихователя поставити перед собою одне з головних завдань – "повернути дитинство тим, хто його не має в сім'ї".

"Дитина, – за висловом В. Сухомлинського, – дзеркало морального життя батьків... Найцінніша моральна риса хороших батьків, що передається дітям без особливих зусиль, – душевна доброта матері й батька, вміння робити людям добро. В сім'ях, де батько й мати віддають частку своєї душі іншим, беруть близько до серця радощі й прикрощі людей, діти виростуть добрими, чуйними, щиросердними. Найбільше зло – егоїзм, індивідуалізм окремих батьків. Інколи це зло перетворюється на сліпу, інстинктивну любов до своєї дитини. Якщо батько й мати всі сили свого серця віддають дітям, якщо за ними не бачать інших людей, – ця гіпертрофована любов зрештою обертається нещастям" [26].

Український педагог дуже високо цінував співдружність школи і батьків. У бесідах з батьками він наголошував, що шкільний колектив робитиме все, аби навчити дітей гаряче любити рідну землю, свій народ, бути чесними, правдивими, працьовитими, добрими й сердечними, чуйними і непримиренними до зла й неправди, мужніми й наполегливими в подоланні труднощів, скромними і морально красивими, здоровими і фізично загартованими. Отже, В. Сухомлинський, черпаючи найродючіші зернята із скарбів передусім народної національної педагогіки, вирощував урожай, назва якому "Щастя людині". Це і було його вагомим внеском у національну систему виховання, про що за його життя голосно говорити було небажано і навіть небезпечно в умовах існування командно-адміністративної системи.

Аналіз національної системи виховання дає змогу зробити певною мірою перевірені практикою такі узагальнення:

– формування "кореневої системи" духовності дитини може бути належною мірою забезпечене шляхом вивчення основ народознавства – історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного;

– виховні заходи мають передбачати врахування численних засобів національної системи виховання, спрямованих на формування в молоді екологічних знань і чуйного ставлення до живої природи, до збереження і примноження флори і фауни;

– могутнім пізнавальним і виховним потенціалом є засвоєння учнями знань української міфології – легенд, міфів, які є джерелом національного характеру, способом мислення, світоглядом, філософським осмисленням дійсності;

– серцевиною національної системи виховання, найважливішим скарбом етнопедагогіки є фольклорне виховання, зміст якого зосереджений у думах, піснях, прислів'ях, приказках, лічилках та інших народних перлинах і відображає весь культурно-історичний та мистецьким шлях українського народу;

– вагомим чинником виховання є вивчення та засвоєння дітьми національного мистецтва – пісенного, музичного, танцювального, декоративно-прикладного тощо;

– національна система виховання передбачає засвоєння учнями дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які ввібрав у себе народний календар, що являє собою енциклопедію трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу – цей могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючого покоління;

– виховна робота має зосереджувати увагу учнів на вивченні народних прикмет та вірувань як на наслідку багаторічних спостережень наших предків за явищами природи, змінами пір року, флорою і фауною рідного краю;

– у навчально-виховних закладах потрібно активізувати роботу з відродження численних традицій українські родинно-побутової культури, основи якої складають глибока і всеперемагаюча материнська і батьківська любов до дітей, шанобливе ставлення до бабусі, дідуся, інших родичів, прив'язаність до отчого дому, специфічне оформлення свого помешкання, дотримання відповідного порядку в садибі тощо.

Родинно-побутова культура завжди є скарбницею гідної мови, сімейних стосунків, історії свого родоводу, тісно пов'язаної з навколишнім середовищем, мешканцями однієї вулиці, односельцями, жителями району, області, всієї Української держави.

У шкільної молоді слід виховувати патріотичні почуття до національної символіки, історичних коренів державної, політичної, економічної і національної незалежності України. Дорослі мають заохочувати дітей до творчих пошуків надбань культури та історії свого народу [6, 157].

Проголошення Україною своєї незалежності дало змогу впроваджувати в загальноосвітніх школах національне виховання, відроджувати національну культуру. На думку освітян, найсуттєвіших змін повинна зазнати система дошкільного виховання, оскільки саме в ранньому віці закладається фундамент особистості, прискорено розвиваються природні схильності дитини до рівня здібностей. Для залучення дошкільнят до активної творчої і пізнавальної діяльності в різних формах потрібен синтез методів народної педагогіки й новітніх світових досягнень у галузі психології та педагогіки. Естетичний та емоційний розвиток дитини має здійснюватись передусім засобами народного мистецтва та різноманітних видів усної народної творчості.

У початковій школі національне виховання вимагає введення інтегрованого курсу українознавства. Цей курс не можна обмежувати одним-двома предметами, тим більше в українській школі. Українознавство має бути не просто складовою кожної дисципліни, а стрижнем усієї навчальної та виховної роботи в школі.

Вивчення курсу українознавства в початковій школі – це зустріч дитини з духовною спадщиною народу: народною піснею, казкою, виробами народних майстрів, обрядами, які тісно пов'язані з віковою культурою й мудрістю наших предків.

На уроках українознавства діти не тільки мають почути розповідь учителя, а й побачити його в практичній роботі. Це зацікавить дітей, викличе потяг до відтворення того, що показав та навчив учитель. Розповідь та показ учителя мають бути пов'язані з практичною діяльністю дітей, їхньою участю в проведенні свят, обрядів, творчою роботою на уроках праці та образотворчого мистецтва, екскурсіями на місця історичних подій, у майстерні художників і на виставки творів народного мистецтва. До інтегрованого курсу українознавства мають входити мистецтво слова (український фольклор, українська література), музика і співи (українські народні пісні та виконання їх на народних інструментах), образотворче мистецтво (українське народне та професійне малярство) художня праця (українські народні ремесла, писанкарство, витинанки, розпис, вишивка), українські народні танці, театралізовані "дійства" (свята зустрічі весни, Івана Купала, першого снопа, обжинків та ін.).

Увесь навчально-вихований процес має здійснюватися українською мовою (крім уроків з іноземної мови), а навчання рідної мови спрямовується як на вивчення орфографії і граматики, так і на оволодіння мовою як засобу спілкування, знаряддям мислення, усного і писемної викладу думок, поетичного зображення дійсності.

В основній школі національна свідомість учнів формуватиметься дещо на інших засадах, ніж у початковій. Чільне місце тут посяде систематичне вивчення історії та культури українського народу. Українську культуру передбачається вивчати, по-перше, в її історичному розвитку, по-друге, у зіставленні з культурами інших народів. Порівняльно-історичний підхід до викладання української культури формуватиме в учнів розуміння особливостей розвитку українського народу, його культури, місця серед інших народів, виховуватиме любов до історії та культури свого народу, повагу до своєрідності інших народів. Особливе значення матиме ознайомлення учнів з культурами народів, які живуть в Україні [6, 158].

Національне виховання і гуманітарна освіта в основній школі здійснюватиметься засобами інтегрованого гуманітарного циклу й системно пов'язаних з ним курсів та естетичного циклу.

До гуманітарного циклу, який можна назвати циклом світового народознавства, входять такі дисципліни: всесвітня історія та історія України; світовий та український фольклор, література та мистецтво.

Невід'ємною складовою національного виховання є засвоєння учнями основ естетичного циклу. В нових умовах естетичне виховання доповнюватиметься естетичним навчанням. Учні основної школи будуть продовжувати займатись усіма видами мистецтва, ознайомлення з якими вони розпочали у початковій школі. У старшій школі система національного виховання передбачає вивчення узагальнюючого курсу етнології та вступу до філософії.

Така система гуманітарної освіти в дитячому садку і школі покликана частково розв'язати проблему етнізації та гуманізації освіти. Решту ж завдань цього напряму мають вирішити вища школа, театральні та творчі народні мистецькі колективи.

Дата добавления: 2015-05-24