Які ж існують легенди про походження калини?

1-й учень. Багато легенд про походження калини. Ось одна із них.

Колись на Україну напали турки і татари, вони усе нищи­ли на своєму шляху, а дівчат і хлопців забирали в по­лон. І ось одного разу хотіли забрали в полон першу красуню села. Але дівчина почала тікати і була б утек­ла, та на лихо зачепилася за дерево своїм червоним на­мистом. Намисто розірвалося, посипались на землю червоні намистинки. Забрали вороги красуню і там во­на загинула. А червоні намистинки зійшли, а з них вийшли прекрасні кущі з червоними ягідками. Назва­ли їх люди калиною. З того часу і росте на землі цей чудовий кущ.

2-й учень. А ось інша легенда про походження ка­лини.

Утік козак із своєю милою, та ніде не міг звінча­тися, і обернувся терном у полі, а дівчина - калиною.

Вийшла синова мати

Того терну рвати,

Дівчини мати -

Калини ламати.

«Се ж не терночок,

Се ж мій синочок,

Се ж не калина,

Се ж моя дитина».

Учитель. Легенд про калину багато, усіх на нашо­му уроці і не розкажеш, але ось послухайте ще одну.

Ви бачили, напевне, діти, що ягідки калини ма­ють зернятка, а вони схожі за формою на серце. Ви хочете дізнатися чому? Чому калина росте по всій Україні? Ось послухайте.

Давно це було. В одному селі жила дуже вродли­ва дівчинка і звали її Калиною. До речі, і зараз це ім'я дуже поширене на Буковині. Дуже любили лю­ди Калину за її добре серце. А одного разу Калинка, ідучи в лісі, викопала тоненьке стебельце і посадила його край дороги. Із стебельця невдовзі виріс вели­кий кущ, який зацвів білим цвітом, а пізніше, коли обсипався цвіт, заблищали на кущі, як намистинки, ягоди. А в кожній ягідці знаходилося зернятко, як маленьке сердечко. Прийшла одного разу Калина до свого куща, а він їй і каже:

- Це на згадку про твоє добре серце, а щоб тебе не забували люди, подаруй мені ще і своє ім'я.

Напали вороги на село. Калинка, щоб врятувати село, завела їх у дрімучий ліс, де загинула й сама. Там, де розбризкалася дівоча кров, виросли кали­нові кущі. Ось чому наша Україна, як калина, бо ба­гато було таких дівчат, які любили свій народ і свою Україну. Ось чому молоді дівчата люблять калину і прикрашають нею хліб, вінок, рушники.

1-а учениця. Люблять калину в Україні. На Вінниччині є великі калинові гаї. Про один із них йдеться у легенді, яку використав Михайло Стель­мах у повісті «Щедрий вечір».

«...Давно се було. На одне село напали турки і та­тари. А в селі було весілля. І дівчата, щоб не потрапи­ли в полон, кинулися тікати від ординців у непрохідні болота і всі там утопилися. А незабаром на тому місці виріс калиновий гай: узимку все в червоних кетягах, а влітку люди часто можуть чути звідти стогін...»

2-а учениця. А мені моя бабуся розповідала, що ка­лину у давнину використовували у весільних обрядах, плели гірлянди, прикрашали гілками світлиці та весільні столи; коли випікали коровай, неодмінно при­хорошували гілочками калини, квітчали весільний вінок молодої. А на столах ставили букети з калини перед молодими, бажаючи цим вічної краси їхньому подружньому життю, міцного і стійкого кохання.

1-й учень. У багатьох весільних піснях є слова про калину. У кожній родині, де були дівчата на виданні, зноси­ли як­найбіль­ше калинових пучків. Якщо під стріхою висіли кали­нові грона - це означало, що можна приходити зі сватами до оселі. Тому, починаю­чи з Пречистої (28 серпня) дівчата постійно ходили по калину на луги, в урочища. Віднайшов­ши перший кущ калини, вони водили круг нього хо­роводи, ігри, співали любовні пісні, згадували імена своїх хлопців. Із першої зламаної гілочки кожна брала по дві ягідки до рота, примовляючи: «Помо­жи, калинонько, бути в парі з миленьким». Потік зривали так само з інших кущів. Нарвавши калини збігалися в гурт, обмальовували одна одну ягодами прикрашали коси і віночки гілочками ягід і верталися додому з піснею. Біля оселі дівчата віддавали пучки матері, а та говорила: «Будь, доню, і ти червоною і здоровою, як калина, незайманою та чистою до вінця. А ти, калино, будь готовою на коровай, вільце, квітки весільні та хрестинні, на здоров'я людям, на добро іншому двору». Кілька гіллячок уносили до хати, підвішували до образів, а решту - під стріху, а це означало, що в оселі є дівчата на виданні.

1-а учениця. Калина - це пам'ять про матір, най­дорожчу у світі людину:

Мамина калина росте біля хати.

Сюди прилітає зозуля кувати.

(Звучить пісня про калину).

Рубінові плоди у народі стали символом мужності людей, які віддали своє життя і свою кров у боротьбі з ворогами. Не повернувся юнак до рідного порога, разом із рідними сумує калина:

Опустила кетяги калина,

Вся в зажурі, краще б не цвісти.

Хто її чекав, вже не прилине,

Вже йому до неї не прийти.

Учитель. Так, є багато пісень про калину, в яких оспівано кохання, родинні стосунки, нещасливе под­ружнє життя, а є і веселі, жартівливі, як от «Ой є в лісі калина» (співають діти).

2-й учень. У народі цінують калину за її власти­вості. У народній медицині не було кращих ліків од застуди, ніж калиновий чай. Свіжі ягоди з медом та водою вживали при кашлях, серцевих захворюван­нях, для регулювання травлення, тиску крові. Соком очищали обличчя, щоб рум'янилось, з ягід варять кисіль, джем, варення. Тому й садили калинові кущі біля кожної оселі, а особливо біля криниць, щоб вода була холодна і смачна. Наруга над калиною вкривала людину ганьбою. Дітям, щоб не рвали цвіту калини, казали: «Не ламайте калину, бо накличете морози».

Учитель. Живе образ калини не тільки в казках, віршах, легендах, піснях, а й у приказках і прислів'ях. Які ж приказки зібрали ви?

1. Пишна та красива, як червона калина.

2. Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, ко­ли росте.

3. Вибери собі дівку, як калинову квітку.

4. У лузі калина з квіточками, як матуся з діточ­ками.

5. Весною калина білим цвітом квітує, а восени червоні ягідки дарує.

6. Щоки червоні, як кетяги калинові.

7. Який кущ, така й калина, яка мати, така й ди­тина.

8. Без верби і калини нема України.

Тож верба, діти, це теж символ української землі. Україна, українська земля - і в уяві обов'язково зринають прекрасні картини чудової української природи: білі хати у вишневих садах, хрущі над вишнями, тополя в полі, калина в лузі та в дворі, верба край долини. Або інша картина, як у Т.Г. Шевченка: «Реве та стогне Дніпр широ­кий, сердитий вітер завива, додолу верби гне ви­сокі...». Високі або розложисті верби, вони ростуть скрізь: на берегах річок, ставків, джерел, їх садять біля криниць.

1-й учень. Верба цвіте дуже ранньою весною і вер­бового цвіту ждуть, як і самої весни, з нетерпінням. Верби укріплюють береги річок, джерел, бо у них дуже велике і міцне коріння, яке не дає їм замули­тись. Люди це помітили і склали народне прислів'я: «Там, де верба росте, житиме джерельце».

А які народні прислів'я, вислови про вербу ви знаєте?

(«Ой у полі вербиченька, там стояла криничень­ка», «Ой на горі під вербою стоїть колодязь із во­дою», «Де срібліє вербиця, там холодна водиця», «Де верба - там і вода», «Де верба - там і вода, а де во­да - там і верба»).

Учитель. У цих прислів’ях глибока народна мудрість: верба є чудовим природним фільтром, що очищає воду від усяких домішок. Віддавна люди осе­лялися біля річок, де росли верби. А біля криниці, яку копали на обійсті, висаджували калину і вербу.

Дата добавления: 2015-05-24