Тема №4. Політика і влада

ПЛАН

1. Основні концепції політики.

2. Політика, її сутність та функції. Політика та економіка, політика і наука, політика і мораль.

3. Концепції влади, її сутність.

4. Проблеми легітимності влади.

1. Найважливішими категоріями політології є політика і влада.

Поняття “політика” походить від давньогрецького слова politike, що означає мистецтво управління державою. У трактуванні політики можна виділити два основних підходи:

1) політика — це протиборство соціальних спільностей і груп, прагнення до панування одних над іншими, намагання мати перевагу у здійснені своїх інтересів;

2) політика — це специфічний вид діяльності, пов’язаний з управлінням державними і суспільними справами, узгодження інтересів різних соціальних спільностей і груп, досягненням загальнозначущих цілей.

Для розуміння сутності політики треба врахувати обидва підходи.

Є дві точки зору на виникнення політики, як особливого виду соціальної діяльності:

1) політика виникає одночасно з формуванням стійких груп людей, об’єднаних спільними інтересами і цілями, в яких формуються відносини панування, підпорядкування, поступово організовуються органи політичної влади та політичні інститути.

2) політика виникає тільки на етапі класового розшарування, а основним її суб’єктом, який визначає зміст і спрямування політики, є панівний в суспільстві клас (марксизм).

Історично склалося багато підходів, які по різному трактують джерела політики та причини її розвитку. Найбільш поширеними є теологічні, натуралістичні і соціальні концепції політики.

Теологічний підхід (сформувався в I тисячолітті до нашої ери) вважає, що джерелом і регулятором політики є Бог, а людина лише виконавець його волі. Цей підхід дещо скоректували Платон і Аристотель. Вони відмічали, що політика і влада є результат не лише божественних сил, а й людських прагнень. В цілому аналогічною була позиція мислителів Середньовіччя, зокрема Фоми Аквінського. Теологічне пояснення політики і влади збереглося в певній мірі і по наш час.

Натуралістичний підхід до політики вирішальну роль надає природним фактором, а саме природному середовищу, географічним умовам і клімату, природі людини та ін. Натуралістичні теорії політики включають географічні, біологічні, психологічні трактування політики.

Географічні концепції вирішальну роль у впливі на політику надають територіальним, природним, фізико-кліматичним явищам. Тісний зв’язок географічної концепції політики з практичними проблемами обумовили появу теорії геополітики, яка вивчає впливи географічних і природних факторів на політичне життя.

Біологічні концепції пояснюють політику біологічними даними індивідів, інстинктивними, генетичними та іншими якостями, які є достатньою умовою функціонування політичної системи.

Психологічна концепція називає основними факторами, які визначають розвиток політики такі психологічні якості людей, як сміливість, рішучість, мужність та ін.

Соціальний підхід розглядає політику як результат соціальних факторів. Соціально-економічні теорії пояснюють походження і розвиток політики визначальним впливом економіки. Найбільш послідовними прибічники цього підходу є марксисти.

Правові політичні теорії вважають, що саме право забезпечує чітку взаємодію і рівновагу політичних структур та інститутів, динамічний розвиток політичної системи суспільства.

Демократичні теорії політики (виникли в кінці XVIII– на початку XIX ст.) визначають її природу і зміст не надприродними силами, а потребами та інтересами людей. Джерело політики і влади — народ. У культурологічних концепціях основним джерелом, що визначає політику, є духовні якості людини — освіта, професіоналізм, моральність та ін.

2. Політика особливий вид соціальної реальності, що охоплює цілий комплекс взаємопов’язаних явищ і процесів, які утворюють структуру:

― політична діяльність і політичні відносини суб’єктів політики щодо реалізації своїх інтересів;

― політична культура, тобто сукупність стійких уявлень про суспільство, характер і спосіб політичного мислення, стандарти політичної поведінки. Невід’ємною складовою частиною політичної культури є політична свідомість;

― сукупність політичних організацій і норм, з допомогою яких здійснюється влада.

Політика здатна утворювати такі суспільні структури і види діяльності суб`єктів, без яких жодна соціальна система неспроможна існувати. Саме у сфері політики формуються спільні цілі, виробляються правила діяльності, організується управління суспільними справами. Політичні інститути, і в першу чергу, держава зберігають суспільство від розпаду, регулюють соціальні відносини.

Таким чином, політика — це сфера діяльності соціальних суб’єктів, пов’язана з реалізацією загальнозначимих інтересів за допомогою влади.

Разом з тим, необхідно підкреслити, що розглядаючи політику як вираження спільних соціальних інтересів, не можна ігнорувати особливі, в тому числі індивідуальні інтереси людей. Спільні інтереси — це не що інше як акумульовані воєдино інтереси окремої людини, її блага, її зацікавленість у свободі самовираження.

І суспільство в цілому, і соціальні спільності, і окрема людина мають свої інтереси, тобто об’єктивно зумовлені мотиви діяльності. Задоволення цих інтересів — рушійна сила людської діяльності.

Значення і роль політики обумовлені функціями, які вона виконує в суспільстві. Кількість функцій може бути різною. Чим більш численні функції політики в конкретному суспільстві, тим менш воно розвинуте, а також і сама політична сфера, яка підміняє інші сфери життєдіяльності.

Основні функції політики:

― забезпечення цілісності і стабільності суспільства;

― мобілізація та ефективність спільної діяльності;

― управлінська і регулятивна функції;

― функція раціоналізації;

― функція політичної соціалізації тощо.

ХХ століття — епоха зростання ролі політики в усіх сферах життя. Це пояснюється:

― ускладненням суспільних процесів;

― багатоманітністю соціальних і громадських структур;

― зростанням взаємозв’язку та взаємозалежності народів і держав;

― підвищенням соціальної та політичної активності людей;

― прогресом у сфері комунікацій та іншими факторами.

Нині політика відіграє найважливішу роль у розбудові незалежної Української держави.

Важливим методологічним і предметним аспектом політології є включення у сферу її досліджень взаємозв’язків, які виникають між політичною та іншими сферами життя.

Питання про співвідношення політики та економіки є одним із головних у суспільних науках, у тому числі і в політології. Воно має істотне теоретичне і практичне значення. Цілі, засоби і результати політики, врешті-решт, визначаються економічними інтересами та економічним положенням тих соціальних спільностей і груп, які її здійснюють. Разом з тим, політика має відносну самостійність щодо економіки, впливає на економіку, оскільки без політичної влади жоден клас не досягне або не утримає свого економічного панування.

Більш того, нині стало можливим політичними засобами регулювати економічне життя.

Практика доводить, що політика буває успішною, коли вона не суперечить об’єктивним законам. Політичні завдання, які стоять перед соціальними суб’єктами в окремих суспільствах та на міжнародній арені ставлять перед союзом політики і науки постійно зростаючі вимоги.

Разом з тим, немає і не може бути тотожності науки і політики, як не може бути тотожності теорії і практики.

Відсутність наукового підходу нерідко дає трагічні наслідки. Наприклад, будівництво соціалізму в непідготовленій для цього країні, пошук рішень на ходу тощо.

Політики-практики повинні звертатися до проблем історичного розвитку і ролі політичного знання у вирішенні криз розвитку суспільства.

Однією з найбільш складних проблем політології є проблема взаємодії політики і моралі. Політика і мораль — дві різні форми регуляції масової діяльності та суспільної свідомості. Кожна з них має свої особливості, але на практиці вони тісно переплітаються між собою. Відмінність їх у тому, що вимоги моралі формуються для всіх людей і носять певною мірою імперативний характер, у той час як політичні програми формують лише завдання і методи боротьби соціальних спільностей і груп. Політика завжди вирішує питання про доцільність тих чи інших методів досягнення певних цілей, а мораль ставить питання про самі цілі діяльності, обмежуючи методи їх досягнення не за принципом найбільшої ефективності, а за принципом їх допустимості та виправданості. Ця відмінність не виключає єдності моралі й політики, тому що на практиці найбільш далекоглядна і перспективна політика наближається до вимог гуманності та справедливості.

З проблемою політики і моралі тісно пов’язана проблема цілей і засобів. Нерідко добрі цілі, високі ідеали при спробі їх здійснити часто призводять до результатів, які є моральним злом.

Одні теоретики вважали, що для реалізації добрих цілей можливо використовувати будь-які засоби (принцип макіавеллізму). Інші приходили до протилежного висновку, що добрі цілі повинні доповнюватися такими ж моральними засобами. Успіх, досягнутий жорстокими методами заради гуманних цілей, має нестійкий характер, паплюжить саму мету.

Політична теорія, даючи загальну орієнтацію політичної діяльності не може охопити всю багатоманітність подій, що відбуваються, окреслити всю сукупність причин. Отже, політика певною мірою є мистецтвом, тим більше, що вона піддається впливу особистих якостей політичного діяча.

3. В історії політичної думки аксіоматичним вважають положення про нерозривність влади і політики. Навколо влади, політичної влади, виражених у ній інтересів та потреб розгортається політична життєдіяльність.

Розуміння незамінності влади в розвитку і функціонуванні суспільства є вихідним для різних концепцій влади:

1) відповідно до марксистської традиції влада трактується як панування одних над іншими, причому підкреслюється класовий характер влади. Поверховість у визначенні державної влади тільки як диктатури певного класу призвела до абсолютизації насильства як засобу володарювання, придушення демократичних форм організації життя суспільства;

2) біхейвористська (від англ. behaviour — поведінка) концепція орієнтує на дослідження поведінки людей у сфері владних відносин і вважає, що влада – це певний тип діяльності, який дає можливість змінювати поведінку інших людей;

3) однією з найпоширеніших концепцій влади є реляціоністська (від лат. relatio — відносини). Згідно з нею влада розуміється як міжособові стосунки, які дають можливість одному індивідові змінювати поведінку іншого;

4) системна концепція влади розглядає її як спосіб організації, як посередника політичної системи, як засіб прийняття рішень і розподілу цінностей;

5) інструменталістська концепція розглядає владу, як можливість використання певних засобів, зокрема авторитету, права, примусу.

6) телеогічна концепція вважає, що влада — це досягнення певних цілей і отримання запланованих результатів;

7) психологічна концепція вважає, що витоки влади сягають коріннями у свідомість і підсвідомість людей, а прагнення до влади це спроба компенсувати фізичну або духовну неповноцінність;

8) елітарна концепція визначає винятковість носіїв влади, особливо її безпосередніх провідників.

Є інші концепції влади.

Спільним для всіх концепцій влади є визнання її визначальної ролі в політиці.

Влада, в загальному розумінні, — це здатність і можливість суб’єкта соціального життя справляти визначальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильства.

Влада — складне суспільне явище, яке можна класифікувати.

Типи влади визначаються пануючим суспільно-політичним устроєм.

Кожний тип влади складається з певних її видів: політичного, економічного, духовного, сімейного тощо.

Найважливішою з усіх видів влад є політична.

Політична влада — це реальна здатність суб’єкта політики втілювати свою волю в життя на основі осмисленого політичного інтересу.

Центральним інститутом політичної влади є держава.

Найсуттєвіше в політиці — це устрій державної влади, який організовує життєдіяльність суспільства відповідно до цілей економічно і політично пануючих спільностей.

Особливості державної влади:

1) носить публічний характер;

2) не може належати нікому поза правовим повноваженням (тобто поза законом);

3) у межах кожного політичного простору вона повинна бути єдиною;

4) монополія на наявність спеціального апарату примусу;

5) обов’язковість владних розпоряджень для всього населення;

6) програма її діяльності повинна, в першу чергу, включати в себе такі заходи, які передбачають спільний інтерес.

Державна влада залежно від владних структур поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.

Влада виконує такі соціальні функції:

Інтегративна функція. Влада інтегрує всі соціально-політичні сили, спрямовуючи їх на виконання найбільш важливих суспільнозначущих цілей, забезпечує хід політичних подій як цілісний.

Регулятивна функція. Влада спрямовує людей на регулювання життєдіяльності суспільства, використовуючи при цьому право, а також систему політичних норм.

Мотиваційна функція. Влада формує мотиви політичної діяльності, причому підпорядковує будь-які інтереси інтересам суб’єктів володарювання, враховуючи при цьому можливості їх досягнення.

Об’єднувальна функція. Влада забезпечує єдність політичної системи, юридично забезпечує участь політичних суб’єктів у формуванні влади, регулює відносини між ними, формує певний тип політичної культури. Нездатність влади об’єднати соціальні структури та їхні організації веде до розпаду влади.

Стабілізаційна функція. Влада забезпечує стабільність політичної системи, яка, у свою чергу, сприяє сталості самої влади, її здатності до саморозвитку і вдосконалення, до демократичних перетворень та ін.

Реалізація влади забезпечується через правомірність, тобто передбаченою законом можливістю носія влади здійснювати певні дії або вимагати певних дій від іншого учасника правовідносин.

Правомірність представлена в організації владних відносин і правової дієздатності людини, в її принципах.

Влада, пов’язуючи в єдину систему всі політичні структури, виступає гарантом ефективної політики в життєдіяльності суспільства.

4. Важливим у політології та юриспруденції є питання легітимності (від лат. legitimus — законний), тобто законності влади. Легітимною є влада з існуванням якої погоджується народ. Проте легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни визнають дану владу. В будь-якому суспільстві є правопорушники, анархісти, кримінальні елементи. В суспільстві завжди є критики правлячих груп. Певна частина людей не підтримує політичний курс того чи іншого уряду. Легітимність означає, що закони та укази, що приймаються, виконуються основною частиною суспільства.

Слід відмітити і такий аспект цієї проблеми — вимога легітимності виникла як реакція проти насильницької зміни влади та насильницької зміни держаних кордонів. Тому легітизм набув додаткового змісту — визнання даної державної влади та певної території держави на міжнародній арені.

Нині — легітимність обов’язкова ознака цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством і світовою співдружністю її правомірності.

Є два підходи до критеріїв легітимності влади:

1) ліберально-демократичний. Законною є тільки та влада, яка утворена тільки на основі демократичних процедур;

2) прагматичний. Цей підхід визначає за головне не тільки виборність влади, але й її здатність підтримувати в суспільстві стабільність.

Своєрідною є типологія легітимності (панування) здійснена М. Вебером:

1) традиційна легітимність, яка спирається на силу традиції. Найбільш поширеним типом такого панування, яке відповідає звичаям та історичним прецедентам, є монархія;

2) харизматична легітимність (від грецьк. сharisma – винятковий дар, особливі здібності людини) ґрунтується на переконанні людей у надзвичайному дарі правителя чи вождя. На думку М. Вебера, даром харизми володіли Христос, Магомет, Перикл, Олександр Македонський, Цезар, Наполеон тощо;

3) легальна (раціональна) легітимність будується на підпорядкуванні усіх систем законів, а формування органів влади на основі вільного волевиявлення громадян.

Чистих типів, як правило нема. Вони функціонують у комбінованій формі.

Ряд політологів виділяють такі типи легітимності:

1) ідеологічна легітимність базується на переконанні громадян у перевагах певного суспільного ладу, як найкращого і підкріплюється, як правило, активною пропагандою. Така легітимність була панівною в колишньому СРСР, в інших східноєвропейських країнах, в сучасному Китаї, Північній Кореї тощо;

2) структурна легітимність спирається на прихильність громадян до механізму формування і норм діяльності політичних структур. Така легітимність притаманна переважній більшості демократичних країн Заходу;

3) персональна (особистісна) легітимність ґрунтується на вірі громадян у здатність політичного лідера ефективно і разом з тим належно використовувати політичну владу. Вона спирається на симпатії громадян до лідера, які носять водночас раціональний характер. Як правило, політичні лідери для своєї політичної діяльності повинні володіти персональною легітимністю.

Слід відмітити, що легітимність потрібна будь-якому режиму, навіть диктаторського, тому що влада не може безкінечно будуватися на насильстві.

Все це визначає проблему легітимності як одну з найважливіших в політології.

Проблемні питання

1. Чим викликане існування великої кількості наук про політику? Що обумовлює їх відмінність?

2. Які на вашу думку, соціальні механізми, регулювали відносини між людьми до появи політики?

3. Якщо в суспільстві зростає соціальна напруженість і конфліктність, то які функції політики виконуються слабо?

4. Як на вашу думку враховуються в політиці економічні інтереси?

5. Чому потрібен науковий підхід до аналізу політичних явищ?

6. Як ви вважаєте, чи існує перспектива відмирання політики і заміни її мораллю? Аргументуй свою відповідь.

7. Чи всяке діяння, яке виражає відносини між класами, соціальними групами, верствами, особами, є політичними?

8. Чи може суспільство обійтися без влади?

9. З чим, на вашу думку, пов’язане застосування насильства і чому люди не могли цивілізовано вирішувати питання розподілу і здійснення влади?

10. Чим обумовлене зростання ролі політики в сучасних умовах?

11. Чи може диктатура бути прогресивною?

12. В чому міститься протилежність демократії і диктатури?

Теми доповідей і рефератів

1. Політика та економіка, проблеми їх взаємозв’язку та взаємодії.

2. Роль моралі в політиці.

3. Політика як наука та мистецтво.

4. Влада як соціальна проблема.

5. Концепції влади, їх сутність.

6. Природа тоталітарної влади.

7. Громадська думка і влада.

8. Сутність легітимності влади.

Література

Амелин В. Н. Власть как общественное явление // Социально-политические науки – 1991, №2

Беляев А. А. Политика и ее роль в развитии общества // Социально-политические науки – 1991, №9

Гаєвський Б. А. Філософія політики – К., 1993

Єрмілов Є. П. Політологія – Черкаси: Відлуння, 1998

Иванов И. О. Общественное мнение и власть // Социально-политический журнал – 1993, №7

Лузан А. Політика і суспільство // Політологічні читання – 1993, №1

Кравченко Ю., Чечель В. Легітимність політичної влади і можливість її дослідження // Політологічні питання – 1993, №2

Краснов И. О. Теория власти и властных отношений // Социально-политический журнал – 1994, №3

Основи політології. Навчальний посібник / Керівник авт. кол. Ф. М. Кирилюк – К.: Либідь, 1995

Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997

Рябов С., Томенко М. Основи теорії політики – К., 1996

Політологія. Курс лекцій / За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Лемківського – К.: Вища шк., 1998

Політологія / За ред. акад. О. І. Симківа – Львів: Світ, 1994

Политология. Энциклопедический словарь – М., 1993

Халипов В. Ф. Политика как наука и как искусство // Социально-политические науки, 1992, №7

Дата добавления: 2015-05-24