Тема №7. Людина і політика

План

1. Людина як суб’єкт i об’єкт політики.

2. Найважливіші права та свободи людини в сучасному світі.

3. Політичне лідерство та проблема культу особи.

1. Вихідним суб’єктом політики є людина. Саме з неї утворюються соціальні спільності, політичні партії та різноманітні політичні інститути.

Людина — це бiосоцiальна істота, яка виступає суб’єктом i об’єктом історичної діяльності, а відтак, i політичної. Її слід розглядати як творця i як продукт історичного процесу.

Варто вважати неправильною концепцію людини, яка заперечує роль соціального середовища i виводить становлення людини з природних диспозицій чи схильностей індивіда, а також механічну концепцію людини, яка визнає її пасивним продуктом біологічного або соціального середовища.

Людина є кардинальною проблемою суспільних наук, які вивчають різні її аспекти. Що стосується політології, то вона вивчає людину як суб’єкт i об’єкт політики у зв’язку з її конкретним соціальним положенням у суспільстві.

Місце людини в політичному житті з давніх давен є предметом бурхливих суперечок, які є i сьогодні. Ще в Стародавньому світі з’являються вчення, які по-різному оцінювали ставлення людини до політики i держави.

Патерналістський погляд на політику та особу, розроблений вперше Конфуцієм, виходить з нерівності політичного статусу людей, трактування держави як єдиної великої сім’ї, де вся повнота влади належить володаревi-батьку.

Тоталітарне трактування людини було вперше розроблено Платоном. У проектах ідеальної держави він виходить з того, що вона безумовно верховенствує над особою. Держава, якою керує цар або невелика група найбільш розумних i благородних людей, покликана регламентувати всю життєдіяльність людини, стежити за правильністю її думок i вірувань. За таких умов людина практично виключається з політичної творчості i є лише об’єктом влади.

Ліберальна концепція людини вперше в політичній думці відокремила індивіда від суспільства i держави, проголосила політичну рівність усіх громадян, надала особистості фундаментальні, невід’ємні права, утвердила її головним елементом політичної системи, обмежила сферу дій i повноважень держави стосовно особи.

У сучасній політичній думці поширені теорії i погляди, які прагнуть органічно поєднати традиційні цінності лібералізму i деякі колективістські ідеї. В першу чергу до них відносяться християнська концепція політики, а також соціал-демократична ідеологія.

Метою політичного розвитку є такі умови, за яких у людини є необмежені можливості виражати себе, свої здібності, де людина почуває себе вільною.

Деформації в минулому призвели до того, що людину розглядали як засіб, а не як мету суспільного розвитку. Вона перетворилася на “гвинтик” партiйно-державної системи.

Те, як ведуть себе люди у сфері політики, є однією з найважливіших галузей дослідження політології. М. Вебер так здійснив типологізацію участі в політиці:

1) політики за випадком;

2) політики за сумісництвом;

3) політики за професією.

Дещо по іншому розглядає участь людей в політиці політолог М. Боднар. Він виділяє такі ступені участі людей в політичному житті:

1) пересічний громадянин байдужий до політики; має статус виключно предмета політики;

2) громадянин, який є членом певної політичної чи соціальної організації, опосередково включений в сферу політичної практики;

3) громадянин, який цілеспрямовано і свідомо бере участь у політичному житті;

4) громадянський, особливо політичний, діяч;

5) професійний політик;

6) політичний лідер.

Важливим засобом забезпечення повноцінної участі людини в політиці є політична соціалізація, тобто комплекс тих соціальних процесів, які підготовлюють людину до активної політичної діяльності. Найважливішим в політичної соціалізації є формування в людині певних орієнтацій, в першу чергу, її ставлення до влади, до існуючого політичного режиму. Разом з тим, має значення не тільки орієнтація людини, а й те, як вона реалізує свої погляди.

Ряд політологів виділяє такі типи політичної соціалізації:

― гармонійний тип. Відбиває нормальні стосунки людини та влади, її поважливе ставлення до держави, існуючого правопорядку;

― гегемоністський тип. Входження людини в політику здійснюється виключно на цінностях соціальної чи конфесійної спільності, або певної політичної ідеології;

― плюралістичний тип. Людина визнає свою рівноправність з іншими громадянами, виявляє поважливе ставлення до їх прав і свобод. Разом з тим, вона здатна сприймати інші політичні цінності, її політичні пристрасті носять досить рухомий і мінливий характер;

― конфліктний тип. Жорстка відданість цінностям певної соціальної групи, схильність до конфронтації з іншими спільностями, прагнення зберегти лояльність до своєї групи і підтримка її у боротьбі.

Важливою є проблема соціалізації особи в умовах становлення та розвитку Української держави. Слід зауважити, що нинішній період нашого суспільного життя характеризується розмитістю політичних норм і цінностей. Відсутність цілісної системи політичної соціалізації особи призводить до того, що політичні позиції індивідів обумовлюються нині не впливом сім’ї, лідерів, політичних інститутів, навіть не засобів масової інформації, а головним чином їх економічним положенням.

2. Проблема прав людини посідає одне з центральних місць у політології. Права людини являють собою принципи, норми відносин між людьми і державою, які забезпечують індивіду можливість діяти на свій розсуд (цю частину права називають свободами) або отримувати певні блага (це власне право).

У період феодалізму ідея рівності вільних громадян була відкинута, а саме право вважалося дарованим монархом своїм підданим.

Сучасне розуміння прав людини започаткував лібералізм.

У політичній думці нині сформувалися три підходи до прав людини:

― природно-iсторичний підхід вважає, що основні права людини мають поза державне, поза юридичне походження. Держава відняти їх не може;

― юридично-позитивiстський виходить із реальної самоцінності права, його незалежності від економічних i соціальних передумов. Держава — джерело i гарант права. Права людини не мають верховенства над її правами;

― марксистський виводить право із соціально-економічної i, перш за все, класової детермінації. В марксизмі воно розуміється як воля пануючого класу, заперечується його загальнолюдська природа права.

Найбільшим авторитетом серед політологів користується класифікація прав за сферами реалізації: громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні.

Громадянські — це основні, невід’ємні права людини, а саме право на життя, свободу i особисту недоторканість, право на справедливий, незалежний i публічний суд, таємність переписки і телефонних переговорів, свободу пересування, вибору місця проживання, в тому числі право покинути державу, навіть власну та інші.

Політичні права визначають можливість активної участі громадян в управлінні державою i в громадському житті. До них відносяться виборчі права, свобода союзів i асоціацій, думок, свобода совісті та деякі інші.

У тоталітарних державах, як правило, панує дозвільний підхід до реалізації політичних прав, який зводить їх нанівець, бо дає широкі можливості владі відмовити у спробах їх практичного використання. Політичні права повинні носити реєстраційний характер: не дозвіл влади, а просте повідомлення влади.

Економічні права пов’язані із забезпеченням вільного розпорядження індивідом предметами споживання і основними елементами господарської діяльності: власністю, працею, а також проявляти підприємництво і ініціативу. Найважливіше місце серед економічних прав посідає право на приватну власність. На Заході воно розглядається як право людини, без якого неможливе громадянське суспільство і індивідуальна свобода.

Сукупність економічних, соціальних і культурних прав іноді називають соціально-економічними правами. В 1948 році найважливіші з них: право на працю, соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя були включені у Всезагальну Декларацію прав людини, прийняту ООН.

Права людини носять характер індивідуального права. Але існує i колективне право: права народів, національних або навіть сексуальних меншостей і т. ін.

Для того, щоб права людини стали реальністю вони повинні бути нерозривно пов’язані з обов’язками. Обов’язки — це необхідність робити певні дії на користь держави, суспільства та інших осіб.

В обов’язки громадян демократичних держав, як правило, входить: дотримування законів, захист Батьківщини, поважання прав i свобод інших громадян, сплачування податків, підпорядковування вказівкам правоохоронних органів, охорона природи, навколишнього середовища, пам’яток культури тощо.

В деяких країнах до числа обов’язків відноситься участь в голосуванні на виборах в органи державної влади.

Для того, щоб права стали реальністю, необхідний також цілий комплекс соціальних гарантій: матеріальних (наявність фінансів), політичних (розподіл влади, наявність незалежної опозиції), юридичних (демократичне законодавство i судова система), духовно-моральних (необхідний освітній рівень, доступ до інформації, демократична громадська думка).

Існує прямий зв’язок між повагою прав людини в окремій державі i зовнішньою політикою. Розв’язування війн, грубе порушення міжнародного права, як правило, пов’язані з порушенням урядом прав народу, своїх власних громадян.

3. Проблема політичного лідерства посідає важливе місце в політології.

Нині в суспільствознавстві є декілька підходів до визначення політичного лідерства:

― визначення лідерства як впливу на інших людей. Але цей вплив повинен передбачати: а) постійність; б) охоплення цілої групи, організації, або всього суспільства; в) пріоритет у впливі;

― лідерство — це управлінський статус, пов’язаний з прийняттям владних рішень, це здібність організовувати i направляти спільну поведінку людей;

― політичне лідерство — це своєрідне підприємництво, коли програма вирішення суспільних завдань i засоби їх вирішення пропонуються до обміну на високу керівну посаду. Таке лідерство можливе в умовах демократичних суспільств;

― політичний лідер — це зразок політичної поведінки певної спільності, здібний реалізувати її інтереси за допомогою влади. Але ця точка зору недооцінює провідну роль формально-посадового статусу у виконанні функцій лідерства. Таким чином, лідер (від англ. leader — ведучий) авторитетний член спільності або організації, особливий вплив і положення якого дозволяє йому відігравати головну роль у політичних процесах.

Проблема політичного лідерства привертала до себе увагу протягом століть.

Чимало уваги приділяли опису діяльності видатних людей Геродот, Плутарх, та інші історики Стародавньої Греції та Риму.

Н. Макіавеллі змалював образ лідера — правителя, що будь якими засобами домагається політичної мети.

Ф. Ніцше вважав, що прагнення до лідерства є природним інстинктом.

З. Фрейд писав, що лідерство — продукт ущемленого сексуального інстинкту.

Нині існує цілий ряд теорій політичного лідерства:

Теорія рис лідера (Е. Богардус, Ю. Дженінгс та ін.). Лідерами стають індивіди з видатними рисами (воля, цілеспрямованість, інтелект, енергійність, організаторські здібності і т. ін.).

Ситуаційна концепції (В. Даль, Р. Согділ та ін.) наполягають на залежності лідерства від соціальних умов. Саме конкретні обставини обумовлюють необхідність лідерства.

В психологічній концепції З. Фрейда лідерство пояснюється підсвідомим прагненням індивіда до панування над іншими. Разом з тим, він підкреслював, що одні з них прагнуть до влади, а інші відчувають внутрішню потребу в підпорядкуванні.

Дещо іншою є психологічна концепція Г. Лебона. Її автор поділяв народ на лідерів і масу. Головне для лідера — навчитися володіти психологією маси. А натовп сам шукає вождя і сам прагне до підпорядкування.

Марксистська теорія вважає, що лідери з’являються як реакція на об’єктивну соціальну потребу. Вони завжди виступають як представники певних класів.

В науці сформувалося чимало підходів до класифікації лідерства.

На думку М. Вебера типологія лідерства залежить від типології влади:

― лідерство властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, бо вона існувала завжди;

― харизматичний тип влади (від грецьк. charisma — винятковий дар, талант, притаманний людині). Лідерство при такому правлінні ґрунтується на тому, що правитель має особливі магічні здібності;

― легальне правління означає вибір політичних лідерів через демократичні процедури.

Т. Лассуелл прагне пояснити типи лідерів, виходячи із особливостей їх політичної діяльності: лiдери-адмiнiстратори, агітатори, теоретики.

Американський політолог М. Херман класифікує лідерів в залежності від їх іміджу, тобто образу:

1) лідер-прапороносець. Йому притаманний особистий погляд на дійсність, наявність чітких уявлень про майбутнє, знання засобів її досягнення;

2) лідер-служитель. Він досягає визнання тому, що найбільш точно виражає інтереси своїх прибічників;

3) лідер-торговець. Його головна риса — здатність переконувати, завдяки чому він залучує до виконання своїх цілей власних прибічників;

4) лідер-пожежник. Йому притаманна швидка реакція на актуальні вимоги часу, здатність діяти в екстремальних умовах.

Є інші типологiзацiї лідерів.

Щоб втілювати в життя ті чи інші рішення політик повинен мати такі особисті якості: характер, компетентність, воля, досвід, почуття відповідальності, вимогливість до себе та до інших, інтуїція і т. ін.

Основні функції лідерів:

1) інтегративна. Об’єднання різних груп громадян навколо певних цінностей і спільних завдань;

2) орієнтаційна. Розробка політичного курсу, який відображає інтереси певних соціальних груп, прийняття оптимальних політичних рішень;

3) інструментальна. Визначає засоби і методи здійснення завдань;

4) комунікативна. Налагодження системи і політичного зв’язку з масами;

5) захист справедливості, законності і порядку і т. ін.

Проблема політичного лідерства має певний зв’язок з проблемою культу особи, тобто звеличенням ролі однієї людини, наданням їй надприродних якостей, приписуванням визначального впливу на хід історичного процесу. Культ особи характеризує єдиновладдя тоталітарного типу в колишньому СРСР, пов’язаний з іменем І. Сталіна.

Після Жовтневої революції, І. Сталін був одним з керівників Комуністичної партії, а з 1924 по 1953 рр. її одноосібним лідером і єдиновладним правителем. Мав нічим необмежений вплив на економіку, політику, ідеологію. Фактично партійно-державний апарат перетворився на механізм забезпечення культу особи І. Сталіна. Формується тоталітарний режим. Інакомислення придушується, будь-яка опозиція стає неможливою. Систематично у великих масштабах здійснюються жорстокі репресії, нормою стають порушення прав і свобод громадян. Наслідки культу особи простежуються в діяльності лідерів постсталінського періоду — М. Хрущов, Л. Брежнєв та ін.

Наявність культу особи І. Сталіна пояснюють деякими об’єктивними причинами:

― економічною відсталістю Росії;

― відсутністю демократичних навичок i традицій тощо, а також суб’єктивними причинами: грубість, нетерпимість Сталіна до товаришів, захопленість адмініструванням, озлобленість, владолюбство тощо.

Таким чином, вивчення лідерства має безпосередньо прагматичну спрямованість. В першу чергу воно служить розробці методів ефективного керівництва, а також відбору лідерів.

Проблемні питання

1. Чи правильно назвав Аристотель людину “політичною істотою”?

2. У якому співвідношенні повинні бути інтереси політичного лідера і має для успішного здіснення політичної мети?

3. Які вимоги ставить суспільство перед політичним лідером?

4. Чи може кухарка управляти державою?

5. Культ особи: випадковість, чи необхідність в історії людства?

Теми доповідей і рефератів

1. Політична відчуженість особи як соціальне явище.

2. Причини конформізму в політичній поведінці особи.

3. Права і свободи людини в сучасному світі.

4. Конституція України про права, свободи та обов’язки громадян України.

5. Молодь і політика.

6. Політичне лідерство, його сутність, проблеми дослідження.

7. Культ особи як політичний феномен, сутність, причини виникнення, наслідки.

Література

Блондель М. Политическое лидерство – М., 1992

Головаха Є. И., Пухляк В. Політична соціалізація в посткомуністичній Україні // Політична думка – 1994, №2

Конституція України – К., 1996

Макеєв С., Надточій А. Політична соціалізація в пострадянській Україні // Політична думка – 1997, №1

Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і політичне лідерство – Львів, 1995

Наумкіна С.,Чемекова С. Політичне лідерство як суспільне явище // Нова політика – 2000, №2

Плеханов В. Д. К вопросу о роли личности в истории // Избранные философские произведения: В 5-и томах, т.2 – М., 1956

Основи політології. Навч. посібник / Керівник авт. кол. Ф. М. Кирилюк – К.: Либідь, 1995

Політологічний енциклопедичний словник – К.: Генеза, 1997

Політологія. Курс лекцій / За заг. ред. проф. I. С. Дзюбка, К. М. Левківського – К.: Вища школа, 1998

Політологія / За ред. акад. О. I. Семкiва – Львів: Світ, 1994

Политология. Энциклопедический словарь – М., 1993

Трофимов М. И. Политическое лидерство // Социально-политические науки – 1991, №12

Херманн М. Дж. Стили лидерства и формирование внешней политики // Полис – 1991, №1

Дата добавления: 2015-05-24