Етапи розвитку колективу. Шляхи формування дитячого колективу

Закон розвитку дитячого колективу. Система перспективних ліній

Закон життя колективу полягає в його розвитку, коли останній припиняється, руйнуються зв’язки, що згуртовують дітей, тобто руйнується сам колектив. Щоб такого не сталося, потрібен постійний рух уперед, який відбувається завдяки реалізації системи перспективних ліній. А. С. Макаренко в роботі по згуртуванню дитячого колективу виділяв три перспективи: ближню, середню та дальню. Ближня перспектива (або завтрашня радість) – то щоденний шлях до кращого, бажаного, цікавого, що веде від особистих досягнень до колективного успіху. Середня перспектива – то мета, більш відстрочена в часі, досягти яку можна лише спільними зусиллями. Таких орієнтирів на рік повинно бути 2-3. Наприклад, якщо в класі за перше півріччя не буде невстигаючих учнів, то на зимових канікулах ми поїдемо в Карпати. Дальня перспектива сягає великого часу і простору. Вона стосується професійної й родинної (сімейної) самореалізації, долі школи, села, країни, землі, всесвіту.

Йдучи щаблинами перелічених перспектив, діти вчаться планувати своє сьогодення й прогнозувати майбутнє. Дуже важливо, щоб у цій ході не втрачалася жодна з перспектив. Якщо дитина не навчиться радіти кожному дню, не буде щасливою та не робитиме щасливими інших щодня, не прогнозуватиме майбутнього благополуччя, вона не реалізує себе.

Перспективи не видумуються, вони народжуються як у реальних потребах дітей, так і в їх мріях. На жаль, за результатами опитування, мрії більшості школярів сьогодні не сягають далі закінчення школи. Вони не бачать себе в майбутньому, не задумуються над долею родини, країни, всесвіту, не створюють плани майбуття, гідного людини. У виховному плані це та ніша, заповнення якої дасть новий поштовх для активізації виховної роботи та досягнення її результативності.

Етапи розвитку колективу А.С. Макаренко визначав за вимогами, що ставляться дітям. На першому етапі педагог ставить вимоги всім і кожному; на другому – активу, а актив – усім і кожному, на третьому – всі (колектив) ставлять вимоги кожному, а кожен – всім (колективу); на четвертому – кожен сам ставить вимоги собі, тобто вимоги колективу стають його особистими вимогами; п’ятий етап характеризується зв’язком колективу як певної єдності з іншими угрупуваннями.

Використовуючи метод моделювання, ці ж етапи розвитку дитячого колективу А.М. Лутошкін подав у вигляді образів:

1) піщаний розсип, коли зв’язків між дітьми ще немає, а разом вони утримуються завдяки зовнішнім впливам (як пісок у долонях);

2) м’яка глина, коли між вихованцями з’являються неміцні зв’язки, що можна легко змінити й навіть зруйнувати;

3) мерехтливий маяк – поява привабливої, манливої мети;

4) червоне вітрило як символ руху задля її досягнення;

5) палаючий смолоскип, коли колектив, як певна згуртована єдність, освітлює дорогу іншим і зігріває всіх своїм теплом.

Шляхи розвитку дитячого колективу визначаються умовами і можливостями спілкування вихователя з вихованцями та вихованців між собою, особливостями їх взаємин, стилем педагогічної взаємодії між учасниками виховного процесу, їх особистісними якостями, індивідуальними характеристиками, досвідом попередньої роботи та виховання. Зауважуючи на раніше зазначені моменти, такими можуть бути: організація системи вимог; виховання активу; організація перспективних ліній; формування здорової громадської думки; створення традицій, емоційного клімату, системи взаємодопомоги тощо.

Варто зауважити на відносність такого розподілу, бо йдучи кожним із зазначених шляхів, обов’язково реалізуються й інші, тобто шляхи розвитку колективу визначаються за домінуючою спрямованістю виховної роботи, що не тільки не заперечує інші напрямки, а й інтегрує їх як свої складові.

Підсумовуючи, доцільно зазначити, що розвиток колективу не завадить розвиткові особистості, а навпаки, забезпечує оптимальність цього процесу – з одного боку, а з іншого – саме завдяки розвиткові всіх особистостей розвивається колектив, що являє собою їх інтегровану сукупність. Тобто, ми не вбачаємо суперечності в розвитку особистості та колективу і вважаємо безглуздим їх протиставлення та пошуки відповіді на питання: що важливіше у виховній роботі, колектив чи особистість. Це знову спроба протиставити ціле та його частину, що, звісно, приведе до руйнування обох.

Література:

1. Карпенчук С. Г. Теорія і методика виховання / С. Г. Карпенчук. – К., 1997. – С. 94–104.

2. Подласый И. П. Педагогика в 2-х томах / И. П. Подласый. – М., 1999. – Т. 1. – 1999. – С. 59–93.

3. Волкова Н. П. Педагогіка / Н. П. Волкова. – К., 2002. – С. 165–206.

4. Глазиріна В. М. Педагогіка сучасної школи / В. М. Глазиріна. – Донецьк, 2006. – С. 195–210.

Дата добавления: 2015-05-24