Християнство після Вознесіння Христа

Як світовий, так і колишній радянський атеїзм довго будував свою протихристиянську концепцію на тому, що Ісус Христос — це начебто вигадана, мітична постать. То був свідомий обман, розра­хований на простаків, які мало знають історію. Після 1947 р., коли були знайдені Кумранські рукописи, які документально засвідчили реальність особи Христа, атеїсти вигадали інше безглузде слівце стосовно Господа: напівмітична постать! Начебто можна бути людиною реальною і водночас вигаданою! Тепер вони, нарешті, змушені визнати правдивість існування Ісуса.

Дійсність та історичність особи Христа засвідчили в Його час три джерела:

- Його вороги з числа фарисеїв та салдукеїв, які поширювали про Ісуса і Його учнів різні наклепи, чутки й анекдоти, записані в тлумачних книгах під назвою «мідрашім»;

- історики й письменники з числа римлян поганської (ідоло­поклонницької) віри, наприклад, Пліній Молодший у «Листах», Таціт у «Анналах», Светоній у «Життєписах римських імператорів» і особливо Йосип Флавій (юдей, який перейшов на бік римлян) у
своїх творах «Юдейська війна» і «Юдейські старожитності»;

- третє, найповніше, джерело - це Богонатхненні «Благі Вістки», або Євангелії, написані друзями, учнями та послідовниками Ісуса Христа - Матвієм, Марком, Лукою та Іваном, а також життєпис дій святих апостолів і послання самих апостолів.

Сьогодні тільки людина заблудла, безмежно вперта і нецивілізована може заперечувати докази про перебування Бога в образі конкретної Людини - Ісуса Христа_; - на нашій Землі.

Що ж залишив Господь людству після вознесіння на небо?

Він залишив щось надзвичайно важливе - Церкву. Не в розумін­ні будівлі, а в розумінні громади своїх послідовників - християн; ту Церкву (з великої літери), яка грецькою мовою зветься Еклезія. Церква - не тільки справа Христа на Землі.

Це - Він Сам, Його містичне Тіло, Його Особа, Його Заповіт людству. Вона управляється Богом, зокрема третьою Особою Божественної Трійці - Святим Духом. Коли християни кажуть: «Церква - це живе Тіло Боже на Землі», то цей вислів найповніше і найточніше віддзеркалює призначення, суть і діяльність Церкви.

Якщо Ісус Христос, заснувавши Християнство, поклав основи його історії, то в Його Церкві ця історія продовжилася і триває вже дві тисячі років, від самого дня Зішестя Святого Духа. І так само, як Христос боровся зі злом і одержав над ним вражаючу перемогу, так і Церква бореться з підступами Сатани, Антихриста та Лжепро­рока і виходить, в кінцевому результаті, переможницею над ними.

Упродовж першого тисячоліття своєї історії Церква була єдиною і неподільною. Але за цей тривалий час перетерпіла величезні страждання, які можна порівняти хіба що із стражданнями її засновника Ісуса Христа. Але Він це передбачав, коли попереджав учнів: «Страждання зазнаєте у світі, - але будьте відважні: Я світ переміг!» (Євангелія від святого Івана, 16: 33). Абсолютна пере­конаність у кінцевій перемозі Христа в усьому світі виражена і в таких словах Біблії: «Я живу, каже Господь, і схилиться кожне коліно передомною і визнає Бога кожен язик».

Перші три століття Римська імперія розгорнула цькування християн, щоб викорінити і винищити їх. Цькування очолювали, як правило, самі римські імператори. Нерон, Веспасіян, Доміціян, Адріян Децій, Максиміян, Валеріян, Авреліян і Діоклетіян ніби змагалися, хто з них вигадає страшніші муки: спалювання живцем, розпинання, розривання тіл християн на шматки голодними хижа­ками на арені римського Колізею. Але віра Христова не тільки не була знищена, але ширилася й міцніла з країни в країну, від одного народу до іншого. Були також імператори, які терпимо або навіть з симпатією ставилися до християн. Але тільки імператор Костянтин (прозваний пізніше Великим) у 313 р. офіційно визнав Християнство як віру, бо перед цим, напередодні вирішального бою з військами Максентія, він побачив на небі сяючого хреста і напис на ньому: «Ним переможеш!»

Рим, де пролилося так багато християнської крови, був зали­шений урядом. Столицею нової християнізованої Римської імперії стало місто Візантій, пізніше Константинополь. Сама імперія стала називатися Візантійською.

Проте з легалізацією Християнства на Церкву очікували нові випробування й небезпеки, цього разу внутрішні, так звані єресі. Єресі - це особливі віровчення в середині християнської релігії, які неправдиво висвітлювали особу Ісуса Христа або Його погляди і настанови. Ранні єресі виникли ще у гнаній Церкві, до Костянтина: це гностики, які заперечували, що Христос є Богом, вважаючи Його лише посланцем Бога, - у другому столітті; далі виступають єретики аріяни - у четвертому столітті; несторіяни й монофізити -у п'ятому столітті; монофеліти - у сьомому столітті; іконоборці -у восьмому. Усі відступи від правдивих християнських доктрин роз­глядалися на Семи Вселенських Соборах Церкви, перший з яких відбувся 325 р. в Нікеї. Цей Собор засудив неправдиве вчення Арія про лише одну (людську) природу Ісуса Христа. А останній, Сьомий Вселенський Собор, відбувся 787 р. Він засудив нищителів ікон.

Лише Сім Соборів вважаються канонічними, тобто законними, бо на них був повний кворум єпископів і священиків тодішнього християнського світу - і Сходу, і Заходу, і Півдня, і Півночі. Були й інші Собори, але вони вважаються локальними, не Вселенськими, бо не розв'язували всеохоплюючих проблем так, як канонічні і святі Сім Вселенських Соборів.

У першому тисячолітті нашої ери оформилися організаційні й управлінські структури християнської Церкви. Ще при Костянтині І великому, який легалізував Християнство в Римській імперії, Церква пула названа Католицькою, тобто Всесвітньою. Один з його наступників, імператор Феодосій 1, назвав її Ортодоксальною, тобто Православною. Обидві назви вживалися паралельно, як рівнозначні, посвідчуючи ось що: світова Церква, яка правильно славить Бога. Розподіл між цими назвами і Церквами стався набагато пізніше, в XI ст., про що ми скажемо далі.

Важливі зрушення в Церкві відбулися у V ст.: Діву Марію стали називати Богородицею, хоч єретик Несторій настоював на тому, щоб її називати Христородицею, маючи на увазі, що Христос - це тільки звичайна, доброчесна, свята людина, а не великий Бог. Після Четвертого Вселенського Собору Церкви у 451 р. у Халкидоні оформилося п'ять управлінських церковних центрів - так званих патріархатів. Інакше кажучи, батьківщин християнського руху у світі: Єрусалимський, Римський, Антіохійський, Александрійський і Константинопольський. У кожному з них склався певний обряд служіння Богові: у чотирьох центрах Східного Середземного моря поширилася східна Божественна Літургія, або служба візантійського обряду. У її написанні взяли участь видатні вчителі східних патріархатів - Василій Великий, Іван Золотоустий, а також західний бо­гослов папа Римський Григорій. Цей східний обряд утвердився зго­дом у багатьох помісних Церквах під назвою православного обряду.

Єдиний західний патріархат - Римський,- керований римським патріярхом або папою (від грецького слова «папас» - тобто батько, отець), вже у VI ст. кількістю християн перевищував усі чотири східні патріярхати, разом узяті, Римський патріярхат виробив свій обряд служби Богові, за змістом ідентичний східному, але за фор­мою — своєрідний і оригінальний, Служба Божа у західних християн називається Месою. У Месі використовується не тільки спів, як на Сході, а й музика. У використанні інструментальної музики (органів) у служінні Богові нема нічого протизаконного, як це дехто твердить. У Біблії словами псалмоспівця закликалося хвалити Бога «звуком трубним, на арфі та гуслах, на бубні і танцем, на струнах і флейті, на цимбалах дзвінких» (Псалом 150). Західний Римський патріярхат плекає своїх видатних богословів і отців Церкви — Єронима, блаженного Августина, Григорія Великого, Бенедикта й інших.

Ще в І й II ст.ст. у помісних Церквах і християнських громадах утворився стан духовних провідників: це єпископи. В буквальному значенні цього грецького слова, єпископи - це наглядачі й охоронці храмів; пресвітери - тобто старійшини громад віруючих; диякони - помічники пресвітерів. Далі ця структура розгалужується й усклад­нюється. Виникає в IV ст. інститут монашества (від латинського монос - один, усамітнений). Це особливого роду подвижники, які усамітнювалися в печерах, лісах, пущах, в ізольованих од світського життя монастирях. У ІУ-УІ ст.ст. тривали гарячі суперечки, чи повинні священики бути одруженими. Західна Римська Церква прийняла догмат (закон) про целібат, тобто безшлюбність свяще­ників. Але у східних патріархатах священики були жонаті, за винят­ком єпископів і монахів усіх рангів, бо вони повністю посвячували своє життя служінню Богові.

До VI ст. було тільки п'ять великих християнських річних свят: Різдво Ісуса Христа, Воскресіння Ісуса Христа, Вознесіння Ісуса Христа, Хрещення Ісуса Христа, Зішестя Святого Духа. У VIст. були додані ще два великі свята: Стрітення Господнє і Благовіщення. У наступні віки кількість свят зросла до дванадцяти, не рахуючи майже щоденних дат пам'яті великих святих мучеників за Христа.

Тіло Господнє - Церква - всупереч усім гонінням, залишалося цілим, дихаючи двома легенями Західного і Східного Християнства і злітаючи дедалі вище на двох міцніючих крилах.

Запитання

1. Які три джерела свідчать про історичність особи Ісуса Христа?

2. Як Християнство трактує роль Церкви на Землі?

3.Які питання вирішували Вселенські Собори Церкви Христової?

ХРИСТИЯНСТВО У ДРУГОМУ ТИСЯЧОЛІТТІ ПО РІЗДВІ ХРИСТА

Говорячи про Церкву, ми завжди повинні пам'ятати, що нею постійно керує Бог, який її створив як інструмент свого плану спасіння людства. Бог жертвою Свого Сина Ісуса Христа уже визволив людство від загибелі й смерти, але через Церкву Він хоче постійно нагадувати людині про це викуплення, тримати її в цій вірі, у цьому знанні; бо людина легко забуває про найістотніше і ладна повертатися до свого гріховного стану. Людина подібна до фруктового дерева, яке дичавіє, перестає родити, коли за ним припинити догляд.

Пам'ятаймо, що Бог - чудовий педагог. Його педагогічна система щодо людини найдосконаліша за всі земні системи педагогічних інститутів і академій, разом узятих.

Коли ми утрудняємося навіть перелічити, скільки існує Церков, конфесій, деномінацій в одному лише Християнстві (не кажучи про нехристиянські релігії), ми кажемо собі: чи не краще було б мати одну світову Християнську Церкву, з одним керівництвом і головою, як би він не називався, - патріярхом, папою? Чому Господь, якщо Він керує Церквою, допускає такі подрібнення, розгалуження, які до того ж не завжди гармонійно і дружно живуть між собою?

Ставлячи такі запитання, ми доводимо цим самим, що ми тільки земні істоти, які уподібнюють свої обмежені бажання до великих і незбагненних бажань Божих.

З історії знаємо, що на початку другого тисячоліття нашої ери, а конкретніше - 1054 р., відбувся великий розкол доти єдиної Христової Церкви на Православну з центром у Константинополі і Католицьку з центром у Римі. А через п'ятсот років, на початку XVI ст., в самій Католицькій Церкві почався рух протесту проти індульгенцій, тобто відпущень нерозкаяним грішникам їхніх гріхів. Рух протесту призвів до виділення з Католицької Церкви нового християнського утворення - Протестантів-Реформаторів. Трохи пізніше, в самому кінці XVI ст., в Україні і Білорусі розкололася Православна Церква. У ній виник потужний рух об'єднавців, або уніятів, представники якого вирішили повернути Церкві статус єдиної Церкви, якою вона була до поділу у 1054 р. Це лише великі розгалуження. Менших же розгалужень було набагато більше.

Якщо иі факти сприймати ізольовано від причин, які їх зумовили, то можна дійти висновку, що Бог перестав керувати Церквою або ж керує нею не дуже пильно. Але це не так, бо ми знаємо, що Бог все робить досконало і безпомилково. І хоч поділи Церкви є небажа­ними явищами ні для Бога, ні для людей (про це ми довідуємося з Біблії, із настанов Ісуса Христа учням бути єдиними, як єдиний Він з Отцем), але коли єдність будується на несправедливій основі, на порушенні Божих заповітів, на тоталітаризмі і дискримінації, тоді така єдність приноситься Богом у жертву заради торжества правди.

Саме з цієї причини була порушена єдність Церкви в середині XI ст., через гордість й властолюбство, які проникли на самі вершини церковної влади. Вселенські патріярхи Константинополя фактично ділили владу з візантійськими імператорами. Церква забагато займалася світськими справами. Склалася абсолютно неприйнятна у Церкві практика, коли імператор ставив на престол патріарха, а патріярх вдавався до інтриг супроти царського двору. У 1043 р. імператор Візантії Костянтин Мономах покликав на патріярха Михайла Керулярія, який поставив за мету піднести патріярший престол до рівня імператорського. І коли імператор Констянтин Мономах звернувся до папи Римського Лева IX по допомогу для відбиття наступу норманнів на Сицилії, патріярх Михайло Керулярій виступив у вкрай брутальній формі проти договору імператора з папою. І, в кінцевому результаті, унеможливив усякі відносини з Римом. Римо-Католицька сторона також не проявила належного терпіння і смирення, поспішивши проголосити анафему (прокляття) на гордого Михайла Керулярія, а останній, у свою чергу, вияляв не тільки папу і його делегатів, але й увесь римський престіл.

Чи можна було, з погляду Божественної справедливости, зберігати Церкву єдиною, в якій загніздилося так багато взаємної незгоди, заснованої не на принципових розходженнях, а виключно на виявах гордощів та амбіцій? Ні, така, з дозволу сказати, «єдність» перетворила б Церкву, як засадничу Божественну установу, на чисто світську інституцію. Розкол, отже, спричинив людський гріх, а засновник Церкви Христос допустив розкол, щоб гріх не закорінювався у Церкві.

Подальше існування роз'єднаної Церкви мало не тільки нега­тивні, а й позитивні наслідки. У кожної з обох Церков, Православної і Католицької, була тепер опозиція — протилежна сторона. А опо­зиція, як відомо, не дає можливості дрімати і змушує пильнувати, добре дбати про лад у Церкві - від дотримання канонів, правил і обрядів до високого мистецького рівня храмовлаштування. Поділ Церкви у 1054 р. сприяв ще одному: і східна Православна, і західна Католицька гілки Християнства стали обережними щодо втручання у світські справи, діставши великий і гіркий урок, що служіння Богові й мамоні (тобто приземленим світським справам) таїть у собі небезпеку для Церкви і для тих, хто до неї належить.

До цієї основної, засадничої причини розколу Церкви на Право­слав'я і Католицизм були додані й догматичні та обрядові розходжен­ня. Найгострішою була проблема так званої філіокве: чи Дух Святий сходить на Землю тільки від Отця (так вважають православні), а чи від Отця й Сина, тобто Ісуса Христа (так вважають католики). Обидві сторони наводять вагомі докази на користь своїх позицій, критикуючи позицію протилежної сторони. Але це питання неузгоджене й донині.

Іншим догматичним розходженням між православними і католиками є питання про допустимість безкровної жертви під час Євхаристії, тобто причастя віруючих.

Далі, римо - католики покладають на себе символічне хресне знамення всією рукою зліва направо, а православні хрестяться тільки пучками трьох пальців (великого, вказівного й середнього) справа наліво.

У ХІХ ст. на І Ватиканському Соборі (1869-1870) католики прийняли ще один догмат, який дуже не подобається православним, про те, що римський патріярх першосвященик Католицької Церкви, папа, є наступником апостола Петра, а через нього і самого Господа Ісуса Христа на Землі. Одначе справедливості ради треба сказати, що римські папи не роблять особливого наголосу на цьому догматі і не дають підстав вважати себе намісниками Бога на Землі. Цей догмат був прийнятий для того, щоб піднести авторитет пап.

Розходження у Богослужіннях і таїнствах, у іконостасах, у використанні хорової та органної (взагалі інструментальної) музики, в одязі єпископів, священиків та дияконів відносяться до так званої обрядової практики обох Церков. Я особисто вважаю, що ці обрядові розходження між православними і римо-католиками доповнюють одні одних. По суті, це є виконання рекомендацій Біблії, щоб Бога славити усіма талантами, даними людині, і всіма мистецькими засобами, які доступні віруючим. Як догмати, так і обряди треба порівнювати, знаходити в них добре й розумне, а не шукати в оці сусіда порошинки, тоді як у власному оці застряла ціла колода!

Запитання

1. Які основні події відбулися в Церкві після 1000 р.?

2. Охарактеризуйте великий розкол 1054 р.

3. Які догматичні розходження між православними і католиками?

ПРАВОСЛАВ'Я

Великий церковний розкол 1054 р. не був випадковим. У нього були причини, були й наслідки - як негативні, так і в чомусь корисні. Назва «Православна Церква» була відома і широко вживана задовго до середини XI ст. нашої ери, коли стався розкол Церкви. Цю назву запровадив ще підчас її Вселенського Церковного Собору 381 р. римський імператор Феодосій І, з ініціативи якого і був скликаний цей Собор у Константинополі. При імператорі Феодосії І, який правив Візантією з 378 до 395 р., намітився різний підхід до політичних та церковних справ східної частини Римської імперії (І центром у Константинополі) і західної (з центром у Римі).

Догматично-канонічна сторона Церкви в обох частинах імпе­рії тривалий час лишалася спільною, бо регулювалася церков­ними соборами, зокрема Вселенськими (Всесвітніми), яких було всього сім. Собори відігравали істотну роль у збереженні єдности церкви, запереченні неправдивих тлумачень Християнства, які називали єресями.

Проте на обрядовому й церковному теренах між Сходом і Захо­дом Римської імперії намітилися розбіжності. Це й не дивно, бо у Східному Середземномор'ї жили народи трохи іншої ментальности, психології й культурної традиції, ніж на Заході. Саме Християнство виникло на східному березі Середземного моря - у Палестині, тому народи, які населяли цей район, вважали себе автохтонами цієї релігії, розвинувши особливу ревність й особливу аскетичність у її сповідуванні.

Православна віра базується на Святому Письмі, тобто на Біблії, і на Святому Переданні, тобто на постановах семи Вселенських Соборів та цілого ряду помісних соборів регіональних (або націо­нальних) Церков. Центральною частиною Святого Передання є Символ Віри, прийнятий на Першому Вселенському Соборі 325 р. у місті Нікеї. Символ Віри визнається усіма трьома течіями християнства (Православ'ям, Католицизмом і Протестантизмом). Кін складається з 12 тез, які дають відповідь на питання, у що саме вірять християни. Спочатку в Символі Віри мовиться, що людина вірить в Отця, потім у Сина і у Святого Духа.

Причому кожній Особі Святої Трійці дається стисла, але вичерпна характеристика. Особливо детально пояснюється у Символі Віри другий член Трійці, тобто Бог-Син — Ісус Христос. Саме про Ісуса Христа були додані деталізовані пояснення на Другому Вселенському Соборі у 381 р., оскільки різні тлумачення Особи Ісуса Христа зумовили появу єресі аріян, несторіян, монофізитів, монофелитів та інших. Другий Вселенський Собор прийняв рішення дати докладніше визначення Особи Ісуса Христа.

Православне тлумачення третьої Особи Трійці - Святого Духа -передбачає, що Дух Святий сходить на людей тільки від Бога-Отця. Закінчується Символ Віри твердженнями, що християнин вірить у єдину, святу, соборну й апостольську Церкву, визнає тільки одне хрещення на відпущення гріхів, вірить у воскресіння мертвих, коли вдруге прийде Ісус Христос, вірить у майбутнє вічне життя.

Головною Службою Божою у Православ'ї є Божественна Літур­гія. Слово «літургія» у перекладі з грецької мови означає «спільна справа». Літургія - це головний, найбільш урочистий обряд Право­славної Церкви, суть якого зводиться до містичного споживання тіла і крови Ісуса Христа, які даються священикам і віруючим. Вважається, що першу Літургію здійснив сам Ісус Христос під час Таємної Вечері у Гефсиманськім саді перед своїми смертельними стражданнями. Церква дала Літургії Ісуса Христа чудовий хоровий, словесний і зображальний обряд.

У сценарій Православної! Літургії великий внесок зробили як православні, так і католицькі єрархи. Зокрема, найчастіше вживану Божественну Літургію східного обряду зредагував і оформив архиєпископ столиці Візантії, Константинополя, Іван Золотоустий (або Златоуст) у IV ст. нашої ери. Він був чудовим оратором і за покли­канням — талановитим поетом; зредагована ним Літургія правиться по всіх Православних Церквах світу до нашого часу, хоча у різних народів вона наповнена багатьма національними мистецькими елементами: мелодіями, єктеніями, урочистими проголошеннями, пафосними діями тощо.

Іншу Божественну Літургію склав ще раніше видатний учитель Православної Церкви Василь Великий - учений і богослов IV ст. нашої ери, що походив з міста Кесарії Кападокійської. Його Літургія довша за Літургію Івана Золотоустого і служиться тільки 10 разів на рік у перші п'ять неділь великого передпасхального посту; у Вели­кий, або Страсний Четвер; у Велику, або Страстну Суботу, напере­додні Воскресіння Господнього; перед Різдвом Христовим; у день пам'яті Василя Великого, тобто 14 січня кожного року; у свято Богоявлення Господнього, або Водохреща, 19 січня. Третю Божественну Літургію, яка ще називається Літургією Наперед Освячених Дарів, зредагував папа Римський Григорій Двоєслов. Я хотів би наголосити на важливості і знаменній актуальності цього факту; коли Церква була неподільною і не було протистояння православних і католиків, то стало можливим, що голова Римо-Католицької Церкви, папа Григорій, уклав Божественну Літургію східного обряду, Ідо й сьогодні визнається православними як справді Божественна Служба, в якій правильно славиться Бог! Чому ця традиція забута? Хто її відродить? Де та сила, яка знову встановить єдність і знищить недовір'я та ворожнечу між православними й католиками?

Обрядову основу у Православ'ї, крім головної Служби Божої (Літургії), становлять сім таїнств: хрещення, миропомазання, сповідь, причастя, маслосвяття, шлюб, священство. На жаль, є люди, які б'ють себе в груди, клянуться, що вони православні; але їх ніколи не побачиш на сповіді, на причасті, не кажучи вже про інші православні таїнства. Це - змертвілі християни, мідь дзвінка; бо по ділах пізнається віра; без щоденної християнської практики, без духовних вправ, без діла - віра мертва. На жаль, в Україні дуже багато таких «православних».

У Православній Церкві є багато свят. Але основних - дванадцять (річних): Різдво Ісуса Христа, Хрещення Ісуса Христа (Водохреща), Стрітення Господнє, Благовіщення, Воскресіння Христове (Пасха), Вознесіння, Трійця, Преображення, Різдво й Успіння Богородиці Марії, Покрова та інші. Шість великих свят - Господні або Христологічні; інші шість - це Богородичні свята.

Невід'ємною частиною православного культу є пости: чотири багатоденних пости - весняний великий піст перед Пасхою; літній піст перед святом апостолів Петра й Павла; Успінський піст; зимовий піст перед святом Різдва Христового. Є також багато коротких, навіть одноденних постів. Загальна кількість постів у році дорівнює майже 200 дням.

Частина Православних Церков дотримується так званого старого стилю календарного року або Юліянського календаря, що дістав свою назву від імени римського імператора Юлія Цезаря. Цей календар не визнає за дійсні ті дні, які набігли внаслідок неврахування у докоперниківському астрономічному році тих хвилин і секунд, які за багато сторіч склали тепер 13 днів. Проте, услід за Римо-Католицькою Церквою, одна за одною Православні Церкви переходять у XX ст. на Григоріянський календар, запроваджений 1582 р. папою Римським Григорієм ХІП, який (календар) ще нази­вають «новим стилем». Згідно з православним каноном, священицтво поділяється на біле, тобто жонате священицтво, і на чорне, тобто монахів-чорноризців, які не повинні одружуватися, повністю віддаючи себе Церкві. Упродовж століть колись єдина Православна Церква зазнала поділів на помісні або національні Церкви. На відміну від Римо-Католицької Церкви, у Православній немає єдиного центру. Так званий Вселенський Патріярхат у Стамбулі-Константинополі має значення швидше координуючого, а не управлінського центру.

З ослабленням Візантії, з XIII ст., найстаріші Патріярхати -Єрусалимський, Антіохійський, Константинопольський і Олександ­рійський - здобули незалежність, стали самоправними або авто­кефальними. Станом на початок 90-х рр. XX ст. у світі є 16 автоке­фальних (незалежних) Православних Церков: Константинопольська (у Туреччині), Олександрійська (в Єгипті), Антіохійська (у Сирії), Єрусалимська (в Ізраїлі), Кіпрська, Грузинська, Грецька, Українська, Болгарська, Сербська, Румунська, Російська, Албанська, Польська, Чехословацька, Американська (з числа емігрантів-росіян у США). Є також дві автономні Православні Церкви: Фінська і Японська /це невеликі православні громади, які мають широку автономію у своїх країнах, але пов'язані з однією з автокефальних Церков). Окремо стоїть Вірменська Церква - одна з Церков раннього Хрис­тиянства (ПІ ст. нашої ери), яка не вважає себе ані Православною, ані Католицькою, а просто Християнською.

Церковна відправа в них, засновуючись на спільних право­славних канонах, має свої національні особливості в мові, у поша­нуванні місцевих святих-подвижників і мучеників за Христа, у власних релігійних святах, у мелодіях релігійних псалмів, славнів (гимнів), пісень, в оздобленні храмів, стилі ікон та іконостасів, у стінописах храмів та одязі священиків.

Національні традиції у Богослужінні не тільки не шкодять Православ'ю як віровизнанню східного обряду, а надають йому багатобарвносте і бажаного для Бога виявлення людських здібностей і талантів. Тільки ті Церкви, які пройнялися духом шовінізму й експансії, як, наприклад, Візантійська у минулих віках і Російська в останніх віках, прагнули витіснити обряди і звичаї інших народів.

Запитання

1. Коли виникло Православ'я? Чи в 1054 р.?

2. Якою є Богослужбова практика і догматика у Православ'ї?

3. Розкажіть про систему урядування та про єрархію у Православних Церквах.

Дата добавления: 2015-05-09