Культура епохи еллінізму

Еллінізмом називається період в античній історії, що почався з царювання Олександра Македонського (336–323 р. до н.е.) і продов­жувався до 30 р. до н.е. –часу загибелі єгипетської цариці Клео­патри і включення останньої елліністичної держави (Птолемеєвський Єгипет) до складу Римської імперії.

Поняттям еллінізм прийнятопозначати процес поширення грецької культури на країни Сходу і запозичення еллінами східних традицій, появи нового культурного утворення – еллі­ніс­тичної культури, заснованої на зіткненні і взаємодії культурних тра­ди­цій Заходу (Греції) і Сходу (Азії і Єгипту). Незважаючи на те, що греків вабив і зовнішній стосовно рідного поліса простір (єгиптяни їх називали «народом моря»), греки ніколи не виходили через Гібрал­тарську протоку в Атлантичний океан. Геркулесові стовпи (Гібралтар) для греків являли собою образ просторової і всякої іншої межі, пересту­пати яку згубно і безглуздо.

Епоху еллінізму відрізняє кризовий характер, але й своєрідна твор­ча продуктивність. Це був час перелому і трансформації того, що первіс­но було притаманне грецькому духу. Завдяки військовим походам знач­но розширився грецький кругозір, що привело до розмикання меж світо­гля­ду грека – громадянина поліса, але при цьому позбавило світ звичної гармонії: тепер він керувався не олімпійськими богами, а примх­ливою і норовливою богинею долі Тюхе.

Починаючи з походів Олександра, поліс перестає бути єдиною і навіть переважною формою існування древніх греків. Вийшовши за межі поліса, грецька культура стала більш відкритою, ввібрала нові (східні) елементи, набула характеру космополітизму (грецьк. – громадянин світу). Після смерті Олександра полісна цивілізація, що вже хилилася до свого занепаду, гине.

Нова цивілізація – елліністична, багато в чому продовжувала стару грецьку цивілізацію. Еллінізація відбувалася на території, де ще за тисячоріччя до появи Стародавньої Греції розцвіла культура Стародавнього Сходу. Відносно молода еллінська культура при усій своїй міці і натиску не в змозі була асимілювати величезні країни Сходу, скасувати їхню культурну своєрідність, та разом з тим греки ні­коли і не були готові перебороти дистанцію між собою і завойованими народами. Вони залишалися еллінами в оточенні варварів, створювали острівці еллінства у варварському світі. Еллінізація мала поверхневий характер, реально мали місце вигадливі, а нерідко штучні і недовговічні сполучення еллінського Заходу зі Сходом.

Центри державного життя перемістилися на схід, у Сирію, і на пів­день, у Єгипет, а грецькі поліси перетворилися в політичну й еконо­міч­ну провінцію. Греція втрачає провідне значення у сфері культури. Зна­чен­ня культурного центру зберігають тільки Афіни, а також грецькі ос­тро­ви в Егейському морі – Родос, Делос.

Активну роль починають гра­ти нові центри елліністичного світу: Олександрія Єги­петська, Пергам, Антіохія на Оронті. Всі елліністичні держави, що виникли в результатіподілу території імперії між головними воєна­чальниками війська Олек­сандра Македонського, за формою являли собою монархію. У сус­піль­ному житті зникає дух демократії, разом з яким втрачається загаль­ний ха­рактер громадянських ідеалів. Культура набуває підкрес­лено елітар­но­го характеру. Суспільний характер життя по­ступається місцем інди­ві­ду­­алізмові.

Індивідуалізм – спосіб мислення, орієнтований на окрему особис­тість, що виходить із пріоритету індивідуального інтересу. Індивідуалізм стає головною позицією, що визначає характерні риси усіх форм куль­тури. В епоху еллінізму безповоротно розійшлося в різні боки те, що неповторним образом складало єдність у полісної людини класичної епо­хи (індивідуальне і суспільне, інтимне і загальнозначуще, внутрішнє і зовнішнє). Людина перестає бути цілісною полісною людиною, а стає «приватною» – котра відчуває в першу чергу прихильність до своєї спра­ви, професії, майна, соціального стану. У результаті змінюється весь ви­гляд і стиль культури.

Мистецтво епохи еллінізму характеризується інтенсивним розвит­ком усіх художніх форм, зв’язаних як із грецькими, так і з «варвар­ськи­ми» принципами культури, з наукою і технікою, філософією і релігією. Якщо грецька класика була рухом «угору» і «усередину», те еллінізм розвивався «ушир». До певної міри еллінізм був епохою поступового «перезрівання», старіння, вичерпання творчого імпульсу культури. Але відбувається систематизація знань, накопичених попередніми поколін­нями, спеціалізація знання – вже жоден мислитель не міг, як Аристотель, охопити майже весь обсяг знань людства. Філософ стає вченим, все більш віддаляється від реального життя. Обов’язковою для філософа стає дисципліна. Формуються нові філософські школи: стої­­цизм, скепти­цизм, епікуреїзм, що переосмислюють традиційний гре­цький світогляд.

Мистецтво набуло більш світського характеру. При цьому релігій­на архітектура і скульптура зберігають своє значення. Бурхливий ріст архі­тектури був пов’язаний із прагненням правителів прославити міць своїх держав в архітектурних пам’ятниках і будівництві нових міст. Характерною рисою грецького мистецтва епохи еллінізму було вираже­ння сутності людини з її прикростями і радощами. У театрі провідні позиції займає комедія, яка докладно розробляла характери і зображала сучасне життя як можна більш точно. Епоха еллінізму відходить від принципів класики, прагне перейти від втілення узагальненого ідеаль­ного образу людини до передачі індивідуальних і характерних рис, відкинути тверді естетичні форми. В емоційному відношенні замість класичної рівноваги мистецтво прагне до розмаїтості почуттів. Прагнен­ня до індивідуалізації переважає над принципом розмірності. Це пояс­нює властиве мистецтву еллінізму прагнення до витонченості і гиган­томанії.

Дата добавления: 2015-05-09