Криза античної культури. Виникнення християнства

Римські завоювання III–II ст. до н.е., що перетворили великі області Середземномор’я в безправні провінції, призвели до складних соціально-економічних і політичних наслідків, які були викликані невідповідністю організаційних форм цивільної громади потребам «світової» держави.

На рубежі I–II ст. в основному завершилося становлення імперської державної організації. Виникла ідея «Римського миру», «Pax Romanum», що проголошувався найбільшим досягненням імперії. Мир означав припинення внутрішніх розбратів і широких зовнішніх завоювань. Це був світ римський, тобто загальноімперський, оскільки імперія все більше ставала єдиною в результаті романізації.

Проте «Римський мир» виявився порівняно недовгим. Стабільність імперії виявилася ілюзор­ною. У III ст. затяжна криза охопила всю імперію: імператори змінювали один одного, окремі провінції проголошували своїх власних імператорів (наприклад, у Галлії), великі землевласники не корилися центральній владі, чиновники грабували населення. Відбувався розпад сімейних зв’язків, що стало ще одним проявом розпаду зв’язків суспільних. У III ст. спалахують повстання рабів і колонів, як у західних, так і в східних провін­ціях. Почалися вторгнення на територію імперії германських пле­мен. Імперія втрачала одну провінцію за іншою.

Зміни в суспільній структурі впливали на соціальну психологію й ідеологію різних верств населення імперії. Це був час кризи і відмирання антич­ного світогляду, заснованого на уявленні про розумність світо­уст­рою. Світ став здаватися втіленням зла і несправедливості. Криза античної культури проявилася, насамперед, у втраті смислоутворюючих основ, утраті сакральності в культурі. Це відбилося у втраті моральності, духовному занепаді, пануванні, особливо серед вищих шарів, гедонізму (від грецьк. задоволення – вчення, що стверджує насолоду, задоволення як вищу мету і мотив людської поведінки).

На противагу цьому йде напружений пошук нових життєсмислових основ. Широкого поширення набули різні вчення, які проповідували спасіння від влади «світу» і «плоті». Для масової свідомості того часу була характерна віра в чаклун­ство, магію, віщунів, жагучі надії на чудо. У містах Греції, Італії, Малій Азії падав авторитет древніх античних божеств, відбувалася криза поліс­ної релігії. Вона позначилася, зокрема, у появі в містах офі­цій­них куль­тів органів влади. Місце античних божеств у віруваннях жителів Рим­ської імперії стали займати древні східні умираючі і воск­­ресаючі боже­ства. Особливо популярним було шанування іран­­ського сонячного бога Митри, якого деякі дослідники називають головним суперником хрис­тиянства.

Християнство виникло в I ст. н.е. у Палестині. Основою первісного християнства була віра в спокутну жертву месії Ісуса, що постраждав за гріхи людей і воскрес, обіцяючи тим самим спасіння для всіх увіру­вавших у нього. Християнство другої половини I ст. мислило себе ще в рамках іудаїзму, вважало себе справжнім іудейством. Переважала ідея моральної досконалості, в той же час була відсутня вироблена регла­мен­тація повсякденного життя.

Виникнення і поширення християнства було обумовлено змінами в ідеології і соціальній психології: пошуками єдиного універсального божества, котре було б носієм вищої справедливості, захисником скрив­­дже­них, падінням авторитету древніх місцевих богів, заступників міста або племені, руйнуванням традиційних зв’язків між людьми – общинних, громадянських, сімейних, а також пошуками нових моральних норм, що протистояли аморальності і бездуховності римського суспільства.

Християнство значною мірою було підготовлено греко-римською духовною культурою, велику роль у його становленні відіграли релігійні тенденції пізнього еллінізму – синкретизм різних вірувань, зокрема, східних міфів про страждаючого, умираючого і воскресаючого Бога; зближення всіх релігій, посилення ідеї єдинобожжя; індивідуалізація релігії як особистої справи людини; необхідність чуда, надприродної допомоги для спасіння від гріховного земного життя, ворожого людині; особистісне розуміння абсолюту.

У світосприйнятті раннього християнства проявилася психологія людини, позбавленої всіх суспільних зв’язків і гарантій. Християни сприймали себе тимчасовими мандрівниками на землі, але при цьому індивідуальна людина знаходилася в центрі віровчення і несла відпо­відальність не тільки за свої особисті дії, але і за всю світову неспра­вед­ливість. Вона мала можливість обрати шлях, який привів би до поря­тунку, але до порятунку в іншому житті. Із самого початку в хрис­тиян­ській етиці сполучилися несполучні логічно віра в наперед­­визна­ченність і переконання в можливості вибору, що однаково були важливі у світо­­сприйнятті віруючих.

Спочатку раннє християнство з його поставленням благодаті вище закону і вимогою відмови від умовностей («будьте як діти») несло в со­бі величезний революційний потенціал, спрямований проти існуючої традиції і взагалі культурних обмежень, було запереченням всіх устояних порядків, свого роду «бунтом» проти культури. Основи християнської етики спочатку полягали у відмові від норм «цього світу» і єднанні у вірі, але поступово складалися в результаті пристосування до навко­лишньої дійсності.

Християнська догматика складалася в процесі формування церкви, у суперечках і конфліктах між окремими групами і напрямками. У перші століття н.е. у працях християнських письменників Орігена, Григорія Богослова, Василія Великого, Іоанна Златоуста, Августина та ін. була започаткована спроба осмислення християнства за допомогою філософії, відбулося з’єднання християнства й античної філософської традиції. Саме тут з’являються ідеї, що мають принципове значення для християнства: Бога як нескінченно чистого духу, зв’язку людської душі з Божеством, внутрішньої волі людської особистості в її відношенні до зовнішнього світу, його протилежність світові духу, потреби в спокуті, на­реш­­ті, ідея Логосу як посередника між Богом і людьми. З’єднавши в собі еллінську інтелектуальну культуру, іудейський монотеїзм і римське право, християнство вже самим синтетичним характером свого поход­­ження виявило норму загального людського життя, для якої національні, культурні відмінності несуттєві. Але в християнстві проя­вилася самобут­­ність Сходу, воно стало свого роду духовним реваншем Сходу. Саме сло­­во «еллін» стає одіозним синонімом «язичника». Хрис­тиянство багато в чому відрізняється, часто до протилежності, від антич­ного язи­­че­ства. Відмінності полягають у наступному:

Християнство Античність

гріховність земного життя радість земного буття

культ тілесного буття пріоритет духовного над тілесним

смиренність людини активність

повнота життя аскетизм

Віра

у чудо, авторитет у розум

Орієнтація на

внутрішній світ людини зовнішній світ людини

Християнство не було єдиним носієм принципу аскези (від грецьк. вправа –добровільне обмеження або придушення почуттєвих бажань, відмова від задоволень). Заперечення світу знайшло найбільше вира­ження не в теології церкви, а в енкратитських єресях, у гностицизмі, у мані­­хействі».

Гностицизм (від грецьк. пізнання) випливає з дуалістичного уяв­лення про світ, про споконвічну боротьбу між добрим і злим початком. Гностичними ідеями ортодоксальні християнські письменники називали сукупність ідей про непізнаваного бога і світ, створений не благим бо­­гом, а нижчими силами, про логос як посередника між божеством і світом, про людину, котра повинна розбудити в собі правдиве знання про бога і завдяки цьому «знанню» з’єднатися з божеством.

Важливим аспектом гностичного сприйняття людини було уявлення про те, що вона складається з тіла, душі і духу; перші два компоненти походять від ниж­чих сил, котрі наділили людину своїми властивостями. Дух (пневма) походить від божества; це його відблиск. Тільки той, хто відкриває в собі цей відблиск, стає обраним, непідвласним дії космічних сил, керуючих тілесним світом. Пневма не знає про саму себе, її пробудження і звільнення від оковів тілесного і душевного світу і є гнозис – не раціо­­наль­не пізнання, а осяяння. Це осяяння відбувається завдяки дії різних посередників між вищими силами і людьми. Гностики-християни такого посередника бачили в Христі (божественному слові, логосі), що прийшов спасти тих, хто належить йому, з нижчого світу.

Гностичні ідеї вияв­лялися в різних сектах (шанувальники Гермеса Трисмегіста, секти послідовників Іоанна Хрестителя та ін.). У вченнях гностиків відродилася та складна східна магія, проти якої виступали перші християни. Для гностичних громад була характерна замкнутість, таємничість, складні обряди. Таємним вважали гностики і своє вчення. Гностики не визна­вали людської природи Христа. Христос сприймався ними як передіс­нуючий спаситель, «перша людина», «небесний Адам», що втілився в Ісусі або ввійшов у нього. Він повідомляє обраним, котрі володіють пнев­мою, таємниці вищого світу і відкриває шляхи повернення туди. Смерть Ісуса трактувалася як перемога над космічними силами зла, звіль­нення від них. Боротьба християнства з гностицизмом була довгою і важкою. Гностицизм пустив глибокі корені в культурі і вплинув на саме християнство.

В самому християнстві важливе місце займає проблема теодицеї (виправдання Бога перед лицем зла). Основною відмінністю ново­завіт­­ного християнства від гностицизму було неприйняття ним самого поняття гнозису (містичного злиття з божеством), яким гностики заміня­ли віру в бога. Істотним було також положення про те, що спастися можуть усівіруючі в Христа (віруючі, а не лише ті, що опанували містич­не знання про бога); плотські (тілесні) люди теж можуть прилучитися до бога і стати духовними. Християнство примирило «світ земний» і «світ небесний» через боголюдську сутність Христа. При всій своїй ду­хов­ності, хрис­тиянство було свого роду компромісом між духом і плот­тю, тому що Христос воскреє як тілесна істота; плоть розглядається не як «в’язниця», «окови» духу, а в гармонійній єдності з духом і душею. Принцип аскези був спрямований не на умертвіння плоті, а на її очищення.

Як світова релігія, християнство являє собою поєднання віри, культу, етики і соціальної організації. Основні ідеї християнства – гріхов­ності людського роду; спасіння, необхідного кожній людині; спо­кути гріхів перед богом, співчуття. У християнстві релігією стає загаль­на лю­бов до людства, до людей як братів у їх синівності Божій, рівність людей пе­ред Богом. Християнство з’явилося відповіддю на потреби мас у позитивному ідеалі. Воно ставило перед людьми нову мету, з’єднуючи надію на особисте безсмертя з надією на загальне спасіння і відновлення в очікуваному Царстві Божому, обґрунтовувало ідею братерства людей, рівних у гріху і спокуті, санкціонувало розрив віруючих з ворожим зем­ним світом.

Активна місіонерська діяльність, проповідь «благої вісті» як можна більшому числу людей були органічно властиві християнству. Важ­ливою особливістю християнської проповіді було звернення її, насам­перед, до соціальних низів. Соціальний склад перших хрис­тиянських громад не був однорідним, хоча переважали вихідці із соціа­льних низів, значне місце займали жінки. Досить швидкому поширенню нової віри сприяв космополітизм Римської імперії, співзвучний універ­­­салізмові християнства, що звертається до всього роду людського, неза­лежно від на­ціональних відмінностей. Протягом двох сторіч нова релігія завою­ва­ла імперію.

У Римі християнство довго розглядалося як повне заперечення офіційної ідеології, тому переслідувалося владою. Костянтин Великий Міланським едиктом 313 р. легалізував християнство, котре формально ставало лише одним з численних дозволених культів імперії. Союз Костянтина з християнською церквою носив, головним чином, політич­ний характер. Імператор плекав надію, що християнство зможе запо­біг­ти розпаду імперії, замінивши як об’єднуюча ідеологія стару ідею Ри­му, і хоча він не переслідував традиційні культи, саме з цього часу хрис­тиянство починає здобувати вирішальне значення в ідеологічному житті імперії, а християнська церква поступово перетворюється на церкву панівну.

В міру наростання загальної кризи Римської імперії настає і криза традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, передусім іудаїзму, платонівської і елліністичної філософії (зокрема стоїцизму) та соціальних утопій виникає нова релігія – християнство. З іудаїзму – монотеїстичної національної релігії єврейського народу – в християнство прийшла та частина Біблії, яка називається Старим Заповітом – збірник давніх священних текстів. Він складався протягом І тисячоліття до н.е. і містить виклад міфологічних систем і сюжетів, історичні перекази, релігійну публіцистику і притчі, філософсько-моралістичні твори і любовну лірику, зразки релігійної містики.

Що становить зміст нової релігії – християнства? Якщо намагатися сказати стисло, то це віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у наш світ – народився, прийняв ім'я Ісус, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. Священою книгою християн стала Біблія, до якої увійшли Старий Заповіт та Новий Заповіт. Новий Заповіт Як священне писання християнами були прийняті древні тексти, канонізовані релігійною традицією іудаїзму, що одержали назву «Старий заповіт». Інша частина, додана християнами і визнана тільки ними, створена в другій половині I ст. н.е., була названа «Новим заповітом», який містить: 4 євангеліє (в перекладі з грецького “євангеліє” – блага, добра звістка) – від Матфея, від Марка, від Луки і від Іоанна, в яких описане земне життя Ісуса Христа; Діяння святих Апостолів (учнів Христа); Соборні послання святих Апостолів; Послання Апостола Павла і Откровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис.

Сучасна історична наука виходить з того, що євангельські розповіді про Ісуса мають під собою безперечне історичне підгрунтя. Більшість істориків погоджуються на думці, що Ісус (який народився в 4 р. до н.е.) був реальним подвижником і проповідником, який жив в Іудеї і героїчно прийняв мученицьку смерть за віру й істину. Історичними (тобто такими, що реально існували) особистостями вважається і більшість апостолів – найближчих учнів Христа (Петро, Андрій, Іоанн, Павло і інш.). Наслідуючи приклад свого Вчителя, апостоли не повинні були володіти майном, їм не можна було залишатися на одному місці довше одного-двох днів і брати з собою в дорогу що–небудь, крім хліба.

Провідна у ранньому християнстві ідея рівності людей перед Богом була своєрідною формою протесту завойованих і пригноблених. Нова релігія, яка спочатку поширилася серед нижчих верств суспільства у східних провінціях, зазнавала суворого переслідування. Перші згадки про християн у римських джерелах належать до часу правління імператора Нерона (I ст. н.е.), коли їх звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту. Поступово християнство завойовує все більше прихильників, а верхівка церковнослужителів вступає в союз з владою. Імператор Константин I на початку IV ст. н.е. визнав християнство рівноправною релігією, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив всі язичницькі обряди, тобто християнство перетворилося на державну релігію.

Усередині християнства існували різні течії, у тому числі й гностичні. У 325 р. з ініціативи Костянтина в Нікеї (Мала Азія) був скликаний собор єпископів, який прийняв християнський символ віри. Саме після Нікейського собору відбулося офіційне оформлення єдиної ортодоксальної (православної) католицької (всесвітньої) церкви. Наприкінці IV ст. імператор Феодосій видав укази, що забороняли усяке – публічне і приватне – відправлення язичеських культів. Тепер християнська юрба почала влаштовувати погроми.

У 395 р. Римська імперія була формально розділена на 2 частини – Західну і Східну. Вже в 410 р. плем’я готів вторглося в Італію, захопило і розграбувало Рим. У 455 р. Рим піддався новому погромові від племені вандалів. У 476 р. після повалення останнього імператора Ромула Августула Західна Римська імперія припинила своє існування, на її місці виникли королівства варварів. На Заході церква пережила імперію. На Сході сильна імператорська влада підкорила собі церкву.

Раннє християнство відрізнялося демократизмом, ставши світовою релігією, християнство проповідувало смиренність перед державною владою, хоча і намагалося стати вище неї, проявило нетерпимість у став­ленні до античного вільнодумства і гуманізму і тим самим завдало удару по античній культурі. Разом з тим християнство висвітило роль духов­ного життя людини, внесло у світоглядний хаос народів наступаю­чого середньовіччя початок внутрішньої, релігійної єдності, духовної спіль­ності, тим самим сприяло створенню загально­європейської куль­тури.

Дата добавления: 2015-05-09