Тема 4. Культура как социальное явление 1 страница

Висновки

Вступ

Опорний конспект

План

1. Вступ.

2. Особливості епохи Реформації.

3. Характерні риси епохи Просвітництва.

4. Стилі художньої культури ХVІІ – ХVІІІ ст.

5. Музичне мистецтво ХVІІ – ХVІІІ ст.

5. Висновки.

Ключові поняття та терміни: апокаліпсис, Реформація, Просвітництво, лютеранство, світоглядна революція, раціоналізм, емпіризм, бароко, класицизм, рококо.

Література

1. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник. – ЦУЛ, 2002. – с.192-209.

2. Українська та зарубіжна культура / За заг. ред. Л. Є.Дещинського. – Львів, 2005. – с.146-184.

3. Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Харків, 1990.

4. Теорія та історія вітчизняної культури. – Львів, 1992.

5. Яртись Я.В. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Львів, 1994.

6. Бароко. Класицизм. Проблема стилів у західноєвропейському мистецтві ХVІІ – ХVІІІ ст.

Духовна криза, що охопила Європу в результаті панування католицької церкви у всіх сферах суспільного життя, розповсюдження корисливості, зажерливості та жадоби наживи призвело до незадоволення світської знаті та апокаліптичним настроям «третього стану», простих людей. (Апокаліпсис – остання книга Нового Завіту, що змальовує кінець світу та друге пришестя Христа). Наймогутніші кардинали та єпископи були багатими землевласниками, не займались життям своїх єпархій, часто не знали навіть богослов’я. Вищі церковні посади продавались і покупались, також як і нижчі, які в основному служили джерелом отримання прибутку.

Реформація стала першим рішучим виступом буржуазії проти середньовічних феодальних порядків. Вона підготувала підґрунтя для концепції прав людини. Не вимагаючи корінних соціально-політичних перетворень, не здійснюючи наукових відкриттів або досягнень у галузі художньої творчості, Реформація змінила свідомість людини, відкрила їй нові духовні горизонти. У носіях протестантських ідей втілювався новий, буржуазний тип особистості з новим ставленням до світу.

Найвеличнішими протестантськими конфесіями стали лютеранство, кальвінізм, англіканство та цілий ряд сект: баптисти, методисти, ієговісти тощо.

2. Особливості епохи Реформації

Реформація (від лат. Reformation – перетворення, виправлення) – релігійний та ідеологічний рух за реформу католицької церкви та її догматів у дусі протестантизму, була підготовлена гуманістичним змістом ренесансної епохи. Розпочалася в Німеччині у ХVІ ст., де, як і в Нідерландах, головне місце в гуманізмі зайняли питання релігійного удосконалення, оновлення католицької церкви, яка через внутрішній розклад, владолюбства і жадібність була абсолютно нездатною очолити прогресивні перетворення.

У середині самої церкви зародився могутній протест як новий напрямок у християнстві – протестантизм (лютеранство), який очолив Мартін Лютер.

Його основні тези:

- виступив проти зловживань папської курії та закликав відродити принципи первісного християнства; проголосив вивчення і тлумачення Біблії першим обов’язком кожного віруючого;

- критикував духовенство і вважав, що воно не може бути посередником у спілкуванні між Богом і людиною, тому що Бог в кожному із нас; рятує людину тільки щира віра, всі люди незначні перед Богом незалежно від суспільного становища;

- священик в протестантизмі позбавлений права сповідати і, як наслідок, відпускати гріхи людині;

- відкинув культ святих, церковному ієрархію та світську владу папського престолу.

У ХVІІ ст. відбувається світоглядна революція, руйнується традиційна картина світу (Галілео Галілей сконструював зорову трубу, Уїльям Гарвей відкрив систему кровообігу і довів, що серце є її центром).

Філософське обґрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в ХVІІ – ХVIІІ ст. у двох суперечливих напрямках:

ü раціоналізм (від лат. «розум») визнає єдиним джерелом розум («Я мислю – отже, існую», Р. Декарт); якщо розум помиляється, то лише через емоції та волю;

ü емпіризм (від лат. «чисто практичний») – чуттєвий досвід. Ф.Бекон вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний метод до чуттєвих даних.

Декарт і Бекон розглядали науку як найважливіше знаряддя панування людини над силами природи.

Водночас поглибилось розмежування між наукою і релігією. Предмет науки – природа в єдності з людиною. Сама релігія залишається провідною духовною засадою як народної культури, так і науки. Спіноза: Бог – діюча природа всіх речей, але і він діє за законами природи, отже, Бог – це і є сама природа.

Вирішалася проблема людини: більш привабливим стає ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого, аніж ідеал лицаря.

3. Характерні риси епохи Просвітництва

Особливості епохи Просвітництва: віра в могутність людського розуму, його безмежні можливості, у прогрес науки, що створює умови для економічного і соціального добробуту(Англія, Франція, Німеччина, Італія).

Характерні риси епохи Просвітництва:

Ø прагнення до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності; до розкріпачення розуму людей (в тому числі до їх політичного розкріпачення);

Ø прагнення до максимального розвитку в культурі світських засад, незалежних від церкви: суб’єктом історії є не Бог, а сама людина.

Раціоналізм (як світоглядний принцип і панівна філософська ідея Просвітництва XVIII ст.) передбачав ідею Бога як гарант розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом; компроміс між знанням і вірою, між наукою та релігією.

Філософи – раціоналісти були переконані, що природа упорядкована «розумно», тому може бути пізнана раціоналістичними засобами. Водночас заперечувались інші «знаряддя» пізнання світу – релігійний досвід, традиційна мудрість тощо. Успіхи природничих наук сприяли поширенню думки, що науково-емпіричними методами можна вивчати не лише людину, а й суспільство.

Просвітництво започаткувало суспільні і правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної західної цивілізації. Загальновизнано, що француз Ж. Ж. Руссо (1712-1778) виступав поборником права людини на свободу, рівність, щастя, започаткував ідею народного суверенітету, яка передбачає безпосередню участь кожного громадянина у владних відносинах на відміну від принципу представництва, коли громадянин передає свою волю іншій особі (трактат «Суспільний договір»).

Ідеї політичної і громадянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову сформулював у своїх працях француз Ш. Л. Монтеск’є (1689-1775). Йому належить вислів: «Кожний народ має той уряд, який він заслуговує».

4. Стилі художньої культури ХVІІ – ХVІІІ ст.

ХVІІ століття в європейській культурі в цілому та у мистецтві зокрема продовжує життєстверджуючі, гуманістичні традиції епохи Відродження. Перш за все, це пошук людської індивідуальності, яка відкрила ренесансну культуру та дала напрямок європейській культурі Нового часу.

У мистецтві, літературі деяких країн Західної Європи кінця ХVІ – ХVІІ ст. велике розповсюдження отримує стиль бароко.

Бароко (від італ. «дивний, химерний»), для якого характерні динамічність, театральність, ілюзіонізм, зіткнення фантастики, широке використання антитез, гіпербол, складних метафор, прагнення до екзотики, нечуваного і незвичного; внутрішня суперечливість у сприйнятті та відображенні світу, здатність поєднувати умовність та натуралістичну конкретність, наївну простоту та ускладненість, охоплює декоративне мистецтво, малярство, літературу, музику, особливо – архітектуру.

Як стиль і образ думок, бароко в основному укріплюється в тих країнах, де перемагають ідеї Реформації (Франція, Англія, Німеччина), однак проникає в художній зміст і форми творів художників і письменників всієї Західної Європи протягом ХVІ – ХVІІ ст.

У центрі барочного світовідчуття, мистецтва стиля бароко – особистість, яка метушиться в лещатах, релігійних, моральних, соціальних, особистих конфліктів. Кажуть про трагічний гуманізм бароко.

Стилістика барокових міських і паркових ансамблів відзначається великим драматизмом, часто трагізмом світовідчуття, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною експресивністю, прагненням поєднати реальність і ілюзії (комплекс собору і площі Святого Петра в Римі, автор - Д. Л. Берніні).

Для скульптури бароко характерне: динамізм, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною привабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження Боги зображалися олюдненими, то у італійського скульптора Д. Л. Берніні вони залишаються Богами (скульптурна група «Аполлон і Дафна» - відчувається ілюзія польоту, незвичайного, казкового).

Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Караваджо (розробив прийом нічного освітлення), голландець М. Рубенс (творчості властивий високий гуманістичний пафос, реалістичні, класичні і барочні тенденції; працював у жанрах портрету і пейзажу, античної та історичної тематики: «Автопортрет з Ізабелою Брант», «Персей та Андромеда», «Вакханалія», «Історія Марії Медичі», «Селянський танок» тощо); іспанець Д. Веласкес (психолог, який розкриває душевний стан людини у портретах; для його картин характерне: ідейний зміст, гуманізм, утвердження гідності простих людей, тема праці, передача світла і повітря, розвиток історичного живопису, реалістичне тлумачення міфологічних сюжетів: «Портрет Філіпа IV», «Кінний портрет принця Балтазара Карлоса», «Венера із люстерком» тощо).

У цілому стиль бароко був неоднорідний: «високе» бароко (аристократичне, дворянське, церковне ), «середнє» і «низьке» (міщанське і селянське).

Розвиток бароко припиняється разом із занепадом перехідної епохи, що породила його, на зміну їй приходить епоха класицизму.

Класицизм (від лат. classicus - «зразковий»), для якого було характерне звернення до зразків і форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталону. Естетика класицизму почала складатися ще в добу Пізнього Відродження в Італії, але як цілісна художня система він сформувався і виявився у Франції XVII ст. в період зміцнення і розквіту абсолютизму (література, архітектура, живопис).

Теоретичне обґрунтування, естетичні принципи класицизму знайшли у праці Ніколо Буало «Поетичне мистецтво»:

Ø дотримання непорушних правил античної естетики (Аристотель, Горацій);

Ø завдання мистецтва – виявити ідеальну закономірність Всесвіту, часто приховану за зовнішнім хаосом та безладдям дійсності;

Ø розум, який пізнає ідеальну закономірність, виступає як гордий початок справжнього мистецтва;

Ø для класицизму притаманні раціоналізм, нормативність, гармонія форм, монументальність композиції.

Важливою ознакою класицизму була строга ієрархія жанрів:

¯ «високі» - трагедія, епопея, ода, сферою яких було державне життя, історичні події, міфологія, а героями – монархи, полководці, міфологічні персонажі, релігійні подвижники;

¯ «низькі» - комедія, сатира, байка, які змальовують приватне, буденне життя звичайних людей.

На перше місце в системі мистецтва висувалися драматургія та театр, центр уваги яких зосереджується на проблемі взаємодії людини та суспільства.

Як архітектурний стиль, класицизм дістав своє найяскравіше втілення у резиденції французьких королів у Версалі – єдиному ансамблі палаців, павільйонів, алей, каналів, ставків, фонтанів, статуй (архітектори Луї Лево, Жюль Ардуен-Мансар, Жак Анне Габріель).

У живописі XVII ст. ідеї класицизму найповніше втілились у творчості Ніколо Пуссена та Клода Лоррена.

Для творчості Пуссена характерне поєднання раціоналізму й емоцій; пошуки розумної гармонії і героїзму в образах його композицій, морально-філософський зміст його творчості, негативне відношення до барочного придворного мистецтва, проблема героїчного пейзажу; картини із зображенням пори року, портрети («Зняття з хреста», «Смерть Германіка», «Суд Соломона», «Пейзаж з Геркулесом і Крокусом», серія «Чудес Мойсея» тощо). Лоррен розробляє проблему класичного пейзажу, в якому передає світло, елегійність, ліризм («Ранок», «Вечір», «Ніч» тощо).

Незважаючи на відмінність, у бароко і класицизмі є спільне: митці бароко і класицизму відкидали ідею гармонії, яка становила підвалену гуманістичної ренесансної концепції. Замість гармонії між людиною і суспільством висувається складна взаємодія особистості та соціального середовища, замість гармонії розуму і почуття – ідея підкорення пристрастей велінню розуму.

Рококо (від фр. rococo – «подібний на черепашку») – художній стиль, що відрізняється вишуканою складністю форм і вигадливими орнаментами у зовнішньому і внутрішньому оздобленні палаців, замків, церков. Характерним для нього є застосування великої кількості дрібних ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками. При дворах монархів ХVІІІ ст. розквітав пишний офіційний придворний живопис, в якому було менше релігійних сюжетів, переважали сюжети з історії Стародавнього Риму та міфології, портрети королів, полководців, сцени битв. Особливо модним став «галантний живопис», який змальовував світських дам і кавалерів, пікніки на лоні природи. Картини на міфологічні сюжети також набули «галантного» характеру.

5. Музичне мистецтво ХVІІ – ХVІІІ ст.

Виникнення нових музичних жанрів, зокрема опери, призвело до найповнішого відображення багатомірної картини дійсності та складних внутрішніх переживань людини. Батьківщиною опери є Флоренція. 1778 р. свою першу виставу дав один із найзнаменитіших оперних театрів світу – Ла Скала в Мілані.

Збільшення потреби у світський музиці посилило її значення; навіть, церковна хорова й органна музика іноді наповнювалася світським життєстверджуючим змістом.

Зростання техніки сприяло удосконаленню музичних інструментів (орган, скрипка, клавесин). Ноти музичних творів стали друкувати у друкарнях.

Основоположником класицизму у французькій музиці був композитор Ж.-Б. Люллі (1632-1687), музичним теоретиком – Ж.-Ф. Рамо (1683-1764), які виступали за наближення мистецтва до життя, за простоту і природність, висували вимогу відповідальності музики смисловому та емоційному рухові мови, характерам і психології персонажів.

Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слід назвати творчість німецького композитора і органіста Й.-С. Баха (1685-1750).

Переробляючи величезний матеріал з німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців, Й.-С. Бах використовував у своїй творчості багатоголосся (поліфонію) або сполучення кількох самостійних голосів, кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію, чергуючись і переплітаючись з іншими.

Видатним музикантом доби Просвітництва був австрійський композитор, представник віденської класичної школи В.-А. Моцарт (1756-1791). Його опери «Дон Жуан», «Чарівна флейта», «Весілля Фігаро» тощо життєрадісні, прозорість і ясність у них поєднуються з невичерпним багатством і різноманітністю змісту, досконалістю форми.

Отже, Реформація та буржуазні революції Нового часу сприяли формуванню людини з новим відношенням до світу, зі свободою морального вибору, особистою відповідальністю за свої судження та вчинки, що вело до нових можливостей та перспективам у соціокультурному розвитку.

ХVІІ століття в європейській культурі в цілому та у мистецтві зокрема продовжує життєстверджуючі, гуманістичні традиції епохи Відродження. Перш за все, це пошук людської індивідуальності, яка відкрила ренесансну культуру та дала напрямок європейській культурі Нового часу.

У мистецтві, літературі деяких країн Західної Європи кінця ХVІ – ХVІІ ст. велике розповсюдження отримує стиль бароко.

ХVІІІ ст. – століття Просвітництва, раціоналізму, утвердження ідей прогресу. Це період ствердження дидактичної сутності мистецтва, раціональний початок у мистецтві, зацікавленість людиною як істотою, як представником людського роду.

Барочний бентежний дух змінюється в архітектурі, живописі, літературі та музиці класичною впорядкованістю та зразковістю. У художній культурі класицизму безмежно царює норма, зразок та авторитет.

Методичні рекомендацації до виконання самостійної роботи

Опрацювавши теоретичний матеріал, дайте письмові відповіді на контрольні запитання за варіантами

І варіант

1. Подайте визначення Реформації та Просвітництва.

2. Порівняйте стилі художньої культури ХVІІ ст.: бароко і класицизм.

ІІ варіант

1. Виділіть характерні ознаки епохи Реформації та епохи Просвітництва.

2. Що є визначальним в архітектурі бароко?

ІІІ варіант

1. У чому полягає історичне значення світоглядної революції в Західній Європі ХVІІ ст.?

2. Схарактеризуйте живопис країн Західної Європи ХVІІ ст.

ІV варіант

1. Схарактеризуйте класицизм у живописі, скульптурі, архітектурі.

2. Що було джерелом ідеології Просвітництва?

1. Понятие культуры, многообразие определений культуры. Социологическое понимание культуры.

2. Элементы культуры: язык, символы, ценности, нормы, верования, обычаи, традиции, ритуал, модели поведения. Культурные универсалии. Основные функции культуры.

3. Материальная и духовная культуры. Народная, массовая и элитарная культура. Доминирующая культура, субкультура, контркультура и суперкультура.

4. Культурная динамика. Этноцентризм и культурный релятивизм. Развитие культуры: культурный лаг, культурная диффузия, аккультурация. Культурная деградация, культурный кризис, культурная катастрофа.

1. Понятие культуры, многообразие определений культуры. Социологическое понимание культуры

Впервые в литературе слово «культура» как теоретический термин встречается в работе «Тускуланские диспуты» (45 г. до н.э.) римского оратора и философа Марка Туллия Цицерона. Этимологически оно восходит к словам «возделывать», «обрабатывать». Функционировало оно вначале в живом языке и литературе той поры лишь как агротехнический термин (обработка земли, возделывание почвы).

Цицерон впервые использовал его в переносном смысле применительно к воздействию на человеческий ум. Понимая философию как науку жизни и продолжая традицию философского человековедения, идущего от Сократа, он считал необходимым рассмотреть способы воздействия философии на человеческую жизнь, исследовать вопрос: как хорошо жить? В ответ на этот вопрос и был сформулирован тезис: «культура ума есть философия».

В работе И. Нидермана «Культура, становление и изменение понятия и заменяющие его понятия от Цицерона до Гердера» (1941 г.) прослежено как менялось значение этого слова на протяжении веков; как происходила его семантическая трансформация. Длительное время термин «культура», как показал И. Нидерман, применялся лишь в соединении с чем-либо, как своего рода функция чего-то другого, конкретного. То есть культура полагалась как возделывание, обработка души, ума, почвы.

К XYII в. в европейской и в последствии мировой теоретической терминологии произошло превращение лексемы «культуры» в содержательное понятие. Впервые в работе «О праве естественном» (1684 г.) С. Пуффендорф, отходит от цицероновского словоупотребления и характеризует культуру как нечто единое, противополагаемое «естественному состоянию». По его логике культура есть то, что содеяно человеком за минусом природного. В данной работе термину «культура» впервые была придана ценностная окраска, поскольку культура трактовалась немецким философом как нечто положительное, что возвышает человека, выступая как результат собственной человеческой деятельности, дополняющей его внешнюю и внутреннюю природу.

Устоявшееся понимание культуры как некой противоположности природе, «натуре», восходит к эпохе Просвещения, с этого времени культура становится центральным понятием европейского самосознания. Оно получило два истолкования: природа рассматривалась как исходное состояние, далекое от совершенства, а культура – путь, средство достижения этого совершенства или, наоборот, природа – идеал гармонии, а культура – искусственное образование, несущее в себе извращенность, всевозможные пороки и пр.

С этим связан известный спор между Руссо и Вольтером. Первый считал, что культура портит человека: совершенство дано ему от природы, а дальнейшее вмешательство культуры сковывает, угнетает человека, искажает, ослабляет отношения, а главное вносит в них ложь. Вольтер занимал иную позицию: история человечества начинается с некоего дикого состояния, и именно культура «очеловечивает» человека.

И тот, и другой взгляд на культуру имел совершенно определенные последствия в плане создания социологической модели общества. У Руссо – это общество равных, в основе которого лежат минимальные потребности его членов. У Вольтера – общество, в котором существует своеобразный культ богатства, как материального, так и духовного, а положение членов общества не принудительно-однообразное, а зависящее от их индивидуальных способностей и талантов.

К концу XYIII в. негативные аспекты культуры практически не акцентируются, а сама культура понимается как инструмент, с помощью которого человек возвышается, преодолевает свою естественно-природную ограниченность.

Со второй половины ХIХ в. понятие «культура» постепенно приобретает статус научной, а не только философской категории. Она практически утрачивает прогрессивистский оценочный оттенок, оставшийся от идеи Просвещения и перестает означать «высокий» уровень развития общества.

В Германии, а затем в России сложилась антитеза – культура и цивилизация. Культуре как средоточию духовных, моральных и эстетических ценностей противостоит цивилизация как нечто утилитарное, внешнее и вторичное для человека. Цивилизация связывалась, прежде всего, с материальным и технологическим прогрессом, а культура – с процессом идеальным, духовным, во многом стихийным, имеющим в своей основе высшие человеческие ценности, к которому категория прогресса неприменима.

Появились определения культуры как «биологически ненаследуемой памяти человечества» - через системы локальных стереотипов поведения и представлений, через наборы антропологических и «эволюционных» универсалий.

В ХХ в. под культурой стали понимать не только художественно-творческий процесс (литературу, искусство, образование, воспитание и др.), а, прежде всего нравы, ценности, представления о мире и правила поведения, общие для людей и регулирование поведения людей, т.е. всю сферу социального самопонимания человека. Именно культура организует человеческую жизнь, рождает чувство единства, идентичности членов общества или группы людей, принадлежности к одному сообществу. Она, по выражению Н. Смелзера, в жизни людей осуществляет в значительной мере ту же функцию, которую в жизни животных выполняет генетически запрограммированное поведение.

Сегодня термин «культура» употребляется во множестве значений:

во-первых, он описывает культуру как очень широкое, сложное и многообразное явление, охватывающее практически всё, что создается людьми, признается и усваивается обществом, включает материальное и духовное.

Во-вторых, культура так многообразна, что для её уточнения люди используют массу предикатов, которые описывают ценностный мир людей, их особый стиль мышления, поведения и оценки происходящего в обществе и мире. В этом случае, под культурой понимается совокупность духовных ценностей и норм, присущих большой социальной группе, общности, народу или нации. Мы говорим об элитарной культуре, русской культуре, культуре молодежи, культуре рабочего класса и др.

В-третьих, под культурой подразумевают определенную сферу общества, получившую институциональное закрепление, занимающейся производством и распространением духовных ценностей.

В-четвертых, культуру можно рассматривать как систему духовных кодов, некую информационную программу, которая заставляет людей воспринимать и оценивать происходящее в определенном смысле, поступать так, а не иначе, сравнивать события и действовать предвзято.

В-пятых, культура трактуется в оценочном ракурсе, речь идет о высоком уровне владения социальным субъектом нормами, стандартами деятельности, видами духовной активности, закрепленными в той или иной области социальной практики или о высоком уровне качественного развития духовных достижений. В этом случае говорят о культуре речи, общения, досуга, о профессиональной культуре.

Американский антрополог Мердок Дж. сформулировал ряд фундаментальных характеристик культуры:

1. Любая культура передается посредством научения, т.е. она не является чем-то врожденным.

2. Культура всегда прививается воспитанием. Воспитание включает в себя не только передачу технических навыков, но также и дисциплинирование животных импульсов ребенка с целью приспособления его к социальной жизни. В качестве примера можно привести внутрисемейные табу инцеста, которые, судя по всему, универсальны.

3. Культура социальна, т.е. она разделяется людьми, живущими в организованных коллективах, и сохраняет свое единообразие под воздействием социальных факторов.

4. Культура по преимуществу идеационна, т.е. групповые привычки в значительной степени во многих случаях вербализированы как идеальные нормы или паттерны (культурные образцы) поведения.

5. Культура всегда обеспечивает удовлетворение базисных биологических потребностей и вторичных потребностей, возникающих на их основе.

6. Культура адаптивна, т.е. она приспосабливается к природной среде соседних народов.

7. Культура интегративна, т.е. она образует согласованное, интегративное целое.[1]

Многообразие не только в бытовом, но и в научном понимании термина «культура» отразилось в большом количестве её определений. Еще в 1952 г. известные американские антропологи А. Кребер и К. Клакхон в книге «Культура. Критический обзор понятий и определений» проанализировали более 150 определений культуры и разделили их на шесть основных типов.

1. Описательные определения делают упор на перечисление всего того, что охватывает понятие культуры. Родоначальником такого типа определения культуры является антрополог Э. Тайлор. Согласно Тайлору, «культура, или цивилизация, в широком этнографическом смысле слагается в своем целом из знаний, верований, искусства, нравственности, законов, обычаев и некоторых других способностей и привычек, усвоенных человеком как членом общества».

2. В исторических определениях акцентируются процессы социального наследования, традиции. Примером здесь может служить определение, данное лингвистом Э.Сепиром: культура – это «социально унаследованный комплекс способов деятельности и убеждений, составляющих ткань нашей жизни». Недостаток определений этого типа связан с предположением о стабильности и неизменности, в результате чего из виду упускается активность человека в развитии и изменении культуры.

3. Нормативные определения делятся на две группы. Первая из них – определения, ориентирующиеся на идею образа жизни. По определению, данному антропологом К. Уислером, «образ жизни, которому следует община или племя, считается культурой…Культура племени есть совокупность стандартизированных верований и практик, которым следует племя». Вторая группа – определения, ориентирующиеся на представления об идеалах и ценностях. Здесь можно процитировать два определения: 1) данное философом Т. Карвером: «культура – это выход избыточной человеческой энергии в постоянной реализации высших способностей человека»; 2) предложенное социологом У. Томасом: «культура – это материальные и социальные ценности любой группы людей (институты, обычаи, установки, поведенческие реакции) независимо от того, идет ли речь о дикарях или цивилизованных людях».

Дата добавления: 2015-05-09