Культура епохи відродження 4 страница

За короткий час після прийняття християнства культура Київської Русі-України досягла свого розквіту, особливо за часів Ярослава Мудрого. Київ став одним з великих культурних центрів Європи, виникло багато інших культурних центрів. Значного роз­витку набули ремесла, іконопис, дерев’яне та кам’яне будівництво.

З християнством була тісно пов’язана державна, князівська влада і її адміністративний апарат. Християнські текстологічні, іконографічні канони виконувались безумовно. Ярослав Мудрий 1051 р. скликав собор руських єпископів і поставив митрополитом священика Іларіона, письменника, одного з засновників Києво-Печерського монастиря. Іларіон користувався великим довір’ям Ярослава Мудрого, став його близьким сподвижником, очевидно і духовним наставником. Він допомагав князеві складати його відомий церковний Статут, важливий юридичний і політичний документ, брав участь у створенні «Правди Ярослава», збірника законів давньоруського феодального права.

Талановитий письменник, він створив «Слово про закон і благодать». Цей знаменитий зразок ораторського мистецтва, культури присвячений темі самоствердження Русі-України як великої держави. Це був програмний твір для прихильників духовної автономії, незалежності від Візантії. Цей твір не тільки відкриває історію української літератури, він сповнений глибокого політичного змісту, є зразком української літературної філософської думки. Іларіон, перший митрополит з місцевих, а не грек, висловлює слово на похвалу київським володарям Володимиру, Ярославу, які розвивали освіту, будували храми, несли людям культуру і духовність, формували їх світогляд, упроваджували христи­янські цінності.

Відомий і інший факт: Кирило і Мефодій віднайшли в Криму Святе Письмо, писане руськими письменами. Сім аркушів глаголицею латинської літургії знайшов у Києві академік Срезневський [23, 1 т., с. 109, 110].

Після смерті Ігоря, з 945 до 957 р. правила княгиня Ольга. Літопис залишає свідчення, що вона була дуже мудрою володаркою, а Україна досягла високого рівня культури, моралі і політики. Вона встановила політичні відносини з Візантією, німецьким імператором Оттоном Великим. Ольга сама приймає християнство, упорядковує економічну політику — нормує оподаткування підлеглого населення. Данина ділилася на три частини (дві — на Київ, третя — на Вишгород, місто Ольги), тобто розмежовувалась власність князя і держави. А це свідчить про державну свідомість. Вона врегулювала права на мисливство, бортництво на певних територіях. Усі її нововведення згодом були розвинуті і впорядковані у звід законів «Руська правда». Характерно, що князівство Ольги жило тихо і мирно, коли Європу потрясали війни й усобиці. Усе це — свідчення її політичного таланту [9, с. 43].

Цікаво, що у складі почту Ольги під час її візиту до Візантії 9 вересня 957 р. (його описує Костянтин Порфирородний) було 80 осіб — 20 послів, 44 купці, священик Григорій, двірські жінки, племінник княгині. Їм виявили дуже почесний прийом, але Ольга була незадоволена ним.

Політичні відносини Ольги диктувалися необхідністю швидшого прилучення до європейських народів. Вона прагнула зробити це через релігію. Важливими центрами християнства були Цар­город і Рим. З обома були встановлені відносини. 959 р. посли княгині Ольги просили короля Оттона І прислати єпископа для створення в Києві християнської кафедри. 961 р. прибув до Києва єпископ Альберт. Перемогли візантійські впливи.

Іларіон, дискутуючи зі своїми попередниками-митрополитами з греків, стверджує: «Закон є предтеча і слуга благодаті і істини, істина ж є благодатна слуга майбутнього віку, життя нетлінного». Іларіон підкреслює, що в серці князя Володимира «возсіяв розум, що він серцем і духом хотів утвердити на своїй землі християнство». Акцентація уваги на серці, як стверджує сучасний український філософ В. С. Горський, закладає перший камінь у розвиток традиції українського кордоцентризму (Г. Сковорода, П. Юрке­вич та ін.) у філософії.

Висловлюючи похвалу князю Володимиру, Іларіон пише: «Добрим свідком благовір’ю твоєму, о блаженніший, є свята церква святої Богородиці Марії, яка створена тобою на правовій основі і де твоє мужнє тіло покоїться сьогодні». Він виносить похвалу Ярославу Мудрому, надійному спадкоємцю і державцю, який продовжує традиції Володимира, носію політичної думки.

Іларіон — автор таких важливих творів, як «Сповідання віри», «Повчання на користь душевну до всіх християн», «Слово до брата-столпника». Уже вчитуючись у ці перші документи сло­в’янської і української культури, бачимо, як відображаються в них економічні, торговельні, культурні інтереси окремих племен, самої Київської держави, політичні інтереси князів та «кращих людей», діячів київського правління. Спостерігаємо, як київські князі широко вдавались до дипломатичних політичних засобів у зносинах з іншими державами-сусідами, широко використовували династичну дипломатію.

Обґрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії культури, Іларіон бачить дві епохи, що відзначають прогресивний поступ людства: епоху Старого Заповіту (закону), коли взаємовідносини між людьми будувались на основі рабства, безмежної покори, і епоху Нового Заповіту, де панують Свобода, Істина, Благодать. Ці дві епохи змінюють одна одну в культурно-історичному процесі. Рух культурно-історичного процесу уявляється як процес поширення християнства.

Іларіон робить висновок, що все нове набирає вищої цінності порівняно до попереднього. Божественне для Іларіона — джерело порядку і гармонії. Він не виявляє прагнення обміняти всі блага в ім’я майбутнього. Хрещення він сприймає як здійснення мрії про ідеал.

Великим авторитетом користувався Ярослав Мудрий у Західній Європі. Неабияке значення для розвитку культури мали дружні стосунки з римсько-німецькими імператорами Генріхом II, Конрадом II і Генріхом III. Вони часто обмінювались посольствами. Династична дипломатія також давала змогу для культурних взаємовпливів.

Дружиною Ярослава була Інгігерда, дочка шведського короля Олафа. Другою його дружиною була Феодора, дочка візантійського цісаря Костянтина. Норвезький лицар Геральд Сміливий одружився з дочкою Ярослава Єлизаветою. Французькою королевою, дружиною короля Генріха І, була дочка Ярослава Анна.
Її син Філіпп був королем Франції. Відомі документи з її підписами слов’янськими літерами. Це найдавніші пам’ятки українського письма. Третя дочка, Анастасія, була дружиною угорського короля Андрія І. Володимир, старший Ярославів син, був чоловіком Гіди, дочки англійського короля Гаральда. Син Ізяслав був жонатий на сестрі польського короля Казіміра Гертруді. Син Свя­тослава одружився з сестрою трірського єпископа Бургардта, найстарший син був жонатий на німецькій княжні.

Видатною пам’яткою української культури і права була «Руська правда» (1037—1039 р.). Вона містила окремі норми «Закону руського», «Правду Ярослава», «Правду Ярославичів», «Устав Володимира Мономаха». Мала три редакції: корот­ку, широку, скорочену. Ними регламентувались права, захищалось здоров’я і честь, фізична, економічна, моральна безпека вільних представників суспільства й інші аспекти життєдіяль­ного буття.

«Руська правда» («Правда Ярослава»).

Основні права регламентовані в «Правді» Ярослава. Здійснювалось правове забезпечення зростання приватної власності княжих земель, обов’язки громадян, підданого населення. Головна мета цього зводу законів — забезпечення безпеки громадян, охорона їх власності, права спадщини, судові правила, позики під проценти, охорона морально-етичних норм і традицій.

Ярославові закони визначали значне грошове відшкодування за вчинене насилля: «За удар мечем неоголеним чи його рукояттю, чашею, склянкою, п’ястю — 12 гривень, за удар палицею і жердиною — 3 гривні, за всякий поштовх і легку рану — 3 гривні, а пораненому гривню на лікування».

«За пошкодження ноги, руки, ока, носа винуватий платить 20 гривень в казну, а самому покаліченому 10 гривень; за вирване пасмо бороди 12 гривень в казну; за вибитий зуб теж, а самому побитому гривню».

Так законодавчо забезпечувалась особиста фізична безпека громадян. Регламентувалися питання економічної безпеки. «Кожен має право вбити нічного татя (злодія) при крадіжці; а хто протримає його зв’язаним до світу, той повинен іти з ним на княжий двір. Убивство татя взятого і зв’язаного є злочин і винуватий платить у казну 12 гривень. Тать кінний видається головою князю і втрачає всі права громадянські, вільність і власність». Так суворо каралась крадіжка коня.

За тварину, украдену і не повернену господарю, виплачується: «за коня княжого 3 гривні, за простого — 2, за кобилу 60 кун, за жеребця необ’їждженого гривню, за лоша 6 ногат, за вола гривню, за корову 40 кун, за трьохрічного бика 30 кун, за годовика півгривні, за теля, вівцю і свиню 5 кун, за барана і порося ногату».

Дана інформація цікава тим, що дає уявлення про ціну речей, яка існувала тоді. Гривня мала 20 ногат, або 50 карбів (різань), 2 карби (різання) складали одну куну. Куна — дрібна шкіряна монета, яка була в обігу в Київській державі.

Закони Ярослава являли собою повну систему законодавства Київської держави, відбивали первісні правові уявлення русичів. На той час вони були досить прогресивними у порівнянні з скандинавськими, німецькими чи британськими. Вони лаконічні, прості, грубуваті. Характерно, що на відміну від подібних статутів інших держав, Ярославові закони однаково карали за злочин і варя­га, і слов’янина. У них нема фізичних покарань, покалічення, лише грошові відшкодування. Покарання відзначалися милосердністю.

«Руська правда» надавала жінкам рівні права на майно. Мати-вдова мала право ділити майно між дітьми. «Правда» Ярослава, безумовно, є визначною пам’яткою політичної і правової думки, культури української держави — Київської Русі, джерелом ви­вчення її принципів, правових основ державної і господарської політики. Звичайно, багато світла проллється на події тих часів, розвиток політичної думки і культури України з віднайденням бібліотеки Ярослава Мудрого.

Слід наголосити на величезному значенні «Повчання дітям» Володимира Мономаха. Адже в ньому не лише основи нашої педагогіки, української і взагалі слов’янської моралі, у ньому і вихідні принципи нашої політики, людської справедливості і добра. Прочитаймо лише: «Всього більше не забувайте убогих, скільки можете допоможіть їм, нагодуйте, піклуйтеся про сиріт, вдовицю виправдайте самі, не давайте сильним погубити людини. Ні правого, ні винуватого не вбивайте, не наказуйте вбити його: життя і душа християнина священні». Або читаємо в іншому місці: «В домі своєму не лінуйтеся, не покладайтеся ні на отроків, ні на тіунів, щоб не сміялись, хто прийде до вас, ні з вашого дому, ні з вашого обіду», «Старих поважайте, як батька, молодих, як братів».

Або ось зразок вірності клятви перед Богом, вірності клятви договору: «Посли від братів моїх на Волзі сказали мені: приєднуйся до нас, виженемо Ростиславичів і волость їх віднімемо, якщо не підеш з нами, то ми собі будемо, а ти собі (тобто, не будемо союзниками). Я ж відповів: не гнівайтеся, не можу я йти до вас, клятву Христу переступити». Наведений з «Повчання» приклад свідчить про святість договірних обов’язків політика, необхідність дотримання у відносинах християнської і загальнолюдської моралі, що підтверджує його високу політичну культуру. Володимир повчає: «Не залишайте хворих; не бійтеся бачити мертвих, бо всі помремо». «Що вмієте доброго, не забувайте, чому не вмієте, тому вчіться, як батько мій, вдома вивчив 5 мов, в тому бо є честь від інших земель». Це свідчення високих вимог до державного діяча, які панували на нашій землі. «Творіть добро, ні на що добре не лінуйтеся, віддайте хвалу Богу і сонцю, яке сходить». «Смерті бо діти, не бійтесь, ні в битві, ні від звіра, робіть свою справу, будьте мужами у всякому випадку, посланому від Бога. І ні від води, ні від звіра, ні при падінні з коня не загинете ви, не будете поранені, поки Бог не велить. А вже як смерть від Бога буде, то ні батько, ні мати, ні брати не врятують вас. Боже бережіння краще від людського». «Повчання» Володимира відзначається особливо високою етичністю, глибоким християнським змістом.

Мораль Володимира Мономаха — це українські лицарські християнські цінності, які мали великий вплив на розвиток етики, моралі, норм справедливості, дидактики, взагалі культури, на формування її аксіологічних настанов.

Життєвий, культурний досвід народу найглибше відобразився в прислів’ях, обрядах, звичаях, в усній поетичній творчості. Народні мотиви лягли в основу чудових пам’яток української культури — «Слова о полку Ігоревім» і «Велесової книги». Саме «Велесова книга» визнається більшістю дослідників першоджерелом слов’янської писемності і літератури. Вона являє собою і широкий аспект етнографії, вірувань, побуту, обрядів, основ держави, але в ній відчутні реально зарубіжні джерела. Погляди зовні на нас дуже суперечливі.

Особливості культуротворчих процесів ХІ—ХІІ ст. полягають у тому, що проходив процес ототожнення понять «Русь» і «Украї­на»; культура будувалася і на документальних, і на міфологічних, і на християнських (біблійних) засадах. Літописці ставили питання: звідки пішла руська земля. Однак уже складалась основа української культури — це мова, звичаї полян, древлян, дулібів і т. д. Зміст, форми розвитку освіти, науки, мистецтва в ХІ—ХІІ ст. формують світорозуміння українців, їх психіку, філософію та педагогіку.

У культурному поступі України дуже цікавим явищем були літописи і серед них «Повість минулих літ», «Київський патерик». Саме Нестор і його наступники створили повну систему її культурно-історичного поступу, чим не може похвалитись жодна з націй.

Перенесені на київську землю, духовні цінності Візантії, її цер­ковні догми, філософія, естетика глибоко трансформувались,
переосмислювались, набували зовсім інших рис під впливом національних творчих сил. Найбільше це виявилось у образотворчому та прикладному мистецтві. Наше мистецтво розвивалось у єдиному руслі культури Західної Європи і залишалось переважно культовим. Мистецтво було справою ремісників, справою артільною. Наше мистецтво (іконопис, різьба) не копіювало західних чи візантійських майстрів. У нього був свій шлях. Мистецтвознавці називають його «епічно-міфологічним» за складом. Особливо це проявлялось в архітектурі. Зодчі дуже вдало вибирали для храмів найкращі місця, а храми чудово доповнювали ландшафт. Зодчі будували, більше керуючись досвідом, чуттям, смаком, а не розрахунками. Робота вся виключно ручна, тому і храмів повністю однакових не було. Типовою була чотирьохстовпна одноглава з виступаючими апсидами церква. Від періоду Київської Русі в Україні збереглося близько 200 архітектурних пам’яток. Це Софійський собор, церква Спаса на Берестові, Троїцька надбрамна, Михайлівська церква у Видубичах, Кирилівська церква. Вже відбудовані Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор у Києво-Печерській лаврі, збереглися Спаський, Борисоглібський собор та П’ятницька церква в Чернігові та ін. У Софійському соборі збереглось понад 3 тисячі м² фрескових розписів, у Кирилівській церкві близько 800 м².

Софійський собор.
На першому плані дзвіниця (ХVІII ст.).
Стиль рококо

Період Київської держави особливо відзначається розвитком монументальної архітектури, скульптури, живопису, ювелірного мистецтва, мініатюри. У будівництві переважають впливи Візантії, а також Грузії, Вірменії, Болгарії, Македонії. Особливого розвитку набуло дерев’яне будівництво храмів, житла в Х—ХІ ст. Найстарішими називають церкви св. Іллі в Києві (з дерева), Десятинну, Софію, Борисоглібську у Вишгороді на місці поховання Бориса і Гліба.

Найвизначнішими були архітектори Микола Ждан, Милоніг (XII ст.), Оленік (XIII ст.). Зводились оборонні споруди у формі дерев’яних стін у зруб з бійницями та баштами. Збереглися Золоті ворота. Дитинці обносились кам’яними мурами. З каменю будувалися і князівські палаци. Першим храмом з каменю стала Десятинна церква з 25 банями, збудована в 989—996 рр. Нещодавно виповнилося 1000 років Десятинній церкві, Президент України прийняв рішення про її відновлення.

Найстарішим храмом, що зберігся, є Спаський собор у Чернігові (1036 р.), збудований Мстиславом Володимировичем. Як і Десятинна, він усередині багато прикрашений фресковим розписом, має мозаїчну підлогу, різьблені з дерева деталі (відбудований у 1678 р.).

Софія (1017—1037) — головний собор Київської держави. Це п’ятинефний тринадцятикупольний храм. Він має два поверхи (хор), сходові башти, найголовніша баня символізує Христа, решта — апостолів. Тут творчо осмислена візантійська традиція. «Оранта», що молиться (5,45 м заввишки), домінує над усім. Синій, блакитний, пурпуровий кольори мозаїки створюють особливе враження. Є зображення євхаристії та отців церкви. На вівтарній тріумфальній арці — сцена Благовіщення, Різноманіття мозаїк, фресок на стінах, стовпах, арках. На фресках — члени сім’ї князя Ярослава, перші зразки світового мистецтва малювання. На північній стіні — сини Ярослава, на західній — він сам з княгинею Іриною дарує Христові модель собору. Є фрески світської тематики, сцени скоморохів, полювання, боротьби та ін.

Навколо Софії розташовувалися палати, дві церкви — одна, збудована на честь Георгія (Юрія), хресного імені Ярослава, друга — на честь його дружини Ірини. Тут була бібліотека, писались літописи. Це був центр культурного життя держави. Собор ремон­тувався за часів П. Могили (1633—38) та І. Мазепи (1690—97).
У Києві було 400 храмів, що свідчило про процвітання держави, відображало громадські та естетичні ідеали народу. Камінь для будівництва храмів видобувався в каменоломнях Києва, Чернігова, Переяслава. Для скріплення вживалось вапно, пісок, товчена цегла (суміш). У XII ст. в Україні утверджується єдиний архітектурний стиль. Його риси — чіткість ліній, гармо­нія форм, багатство декору на фасадах. По вертикалі — це ступін­часта центрична композиція, яка створювала враження легкості, спрямованості до неба. Виразною, яскравою, художньо довершеною є П’ятницька церква в Чернігові (XII — поч. XIII ст.). Збудована вона з червоної цегли. Для силуету храму характерна виразність ліній, форм. Сприймається цілісно, об’ємно, витончено і одночасно велично.

Характерною рисою були галерейки, які оточували церкву з трьох боків (крім сходу). Завершували будову одна, п’ять або дев’ять бань округлої, еліпсної або гранчастої форми. Загальні маси, зовнішній вигляд завжди підпорядковувались внутрішнім просторовим формам, навіть дах. Це надавало будовам своєрідності, специфічності, оригінальності.

Михайлівська церква Видубицького монастиря

Із середини XI ст. на Русь стали потрапляти окремі елементи романської архітектури, стиль якої панував на Балканах, у Польщі, Чехії, Угорщині. До храмів хрестово-купольної кубічної конструкції стали додаватись романські елементи: архітектурні пояси, своєрідна кам’яна різьба на зовнішній поверхні стін.

Опановуючи нові елементи декору, наші зодчі творчо й органічно включали їх у місцеві традиційні архітектурні форми, наближаючись до місцевих уявлень, особливостей природи.

Ікона — це класична форма українського мистецтва, як для античної Греції була статуя, Єгипту — рельєф, Візантії — мозаїка. Ікони писались на липових і соснових дошках. Дошки покривались левкасом, тонким шаром гіпсу, на який наносились контури малюнка. Фарби, розтерті на яєчному жовтку, були особ­ливо яскраві і стійкі. Головна мета ікони — виховання внутрішньо просвітленої людини. Ікона стає книгою для народу. Внутріш­ній стан передається через очі, вуста, порухи рук. Людина, споглядаючи ікону, відчуває духовне піднесення, переймає радість і скорботу, аскетизм.

Спочатку ікони завозили з Візантії і Болгарії. Потім розвинулась (ХІ—ХII ст.) Печерська школа іконопису. Відомий майстер Алімпій. З цією школою пов’язують ікони «Велика Панагія» («Ярославська Оранта»), «Дмитрій Солунський», «Свенська Богоматір», «Ангел Злати власи». Для останньої ікони характерне опоетизоване просвітлення і печаль, а не суворість візантійських ангелів.

Ікона «Борис і Гліб» (ХІІ—ХІІІ ст.) (зберігається в музеї Ханенків) вражає своєю колористикою. Цікава історія «Покрови» з Галичини (Національний художній музей). «Вишгородська Богородиця» (нині «Володимирська») з Константинополя справила величезний вплив на іконопис.

Високорозвинутим на Київщині було різьблення по каменю. Плити з хорів Софійського собору виготовлялись у техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Це вишукана різьба рослинно-геометричного орнаменту, геральдичні зображення риб та пта­хів. Такими є саркофаг з Десятинної церкви, саркофаг Ярослава Мудрого в Софійському соборі, рельєфи з Михайлівського Золотоверхого собору. Особливо поширені були маленькі іконки, вирізьблені з каменю, нагрудні хрестики, емалі, змієвики — предмети магічного характеру.

Об’ємна скульптура в православних храмах була небажаною, вона нагадувала язичницьких богів. Високохудожніми пам’ятка­ми є лаврські плити «Діоніс на колісниці» та «Геракл розриває пащу лева».

Київська Русь у своєму розвитку культури перевищувала більшість країн Західної Європи. Контакти між ними здійснювались різними каналами. Найінтенсивнішими вони стали в ХІІ—ХІІІ ст., під час розквіту романського мистецтва на Заході. Почав ослаблятись візантійський вплив і на Русі. Завдяки торгівлі йшов обмін виробами ремесла, прикладного мистецтва. Багато виробів, відлитих з бронзи, ювелірні чаші, підсвічники, різьба по кості з Лотарінгії, Рейнської області виявлені в Україні. Чимало виробів художнього ремесла з Русі потрапило до Франції, Скандинавії і є гордістю цих країн.

Окремі мотиви українського фольклору ввійшли в німецький, скандинавський фольклор. У період Київської Русі особливо розквітають ремесла, виготовлення золотих, емалевих прикрас, виробів з бронзи, скла, використовувалась особлива сталь для виготовлення зброї і кольчуг. Існувало понад 60 ремесел.

Таким чином, Київська держава витворила оригінальну і багатющу культуру. Це був продукт складної взаємодії місцевих традицій, впливів візантійської, римської, західних культур, свого роду синтезу всіх окремо взятих елементів.

Література

1. Алпатов М. В. Древнерусская иконопись. — М., 1978.

2. Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. — К., 1982.

3. Брайчевский М. Ю. Утверждение христианства на Руси. — К., 1989.

4. Василенко Г. К. Русь. — К., 1990.

5. Введение христианства на Руси. — М., 1987.

6. Гордиенко Н. С. Крещение Руси: факты против легенд и мифов. Полемические заметки. —М., 1986.

7. Греков Б. Д. Киевская Русь. — М., 1953.

8. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа, — К., 1990.

9. Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1992.

10. Древняя русская литература: Хронология.— М., 1988.

11. Запровадження християнства на Русі. Історичні нариси. — К., 1988.

12. Історія української культури / За ред І. П. Крип’якевича. — К., 1990.

13. Истрин В. М. Договоры Руси с греками // Изв. отд. рус. яз. и словесности АН СССР. — М., 1924. — Т. ХIX. — С. 383—393.

14. Как была крещена Русь.— М., 1990.

15. Київська Русь: культура, традиції. — К., 1982.

16. Котляр Н. Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. — К.,1986.

17. Культура Древней Руси. — М., 1966.

18. Культура українського народу: Навч. посібник / За ред. В. М. Ру­санівського. — К., 1995.

19. Лазарев В. Н. Древнерусские мозаики и фрески XI—XV вв. — М., 1973.

20. Лихачев Д. С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. — Л., 1985.

21. Любимов Л. Д. Искусство Древней Руси. — М., 1981.

22. Мистецтво Київської Русі. — К., 1989.

23. Полонська-Василенко Н. Д. Історія України: У 2 т. — К., 1993. — Т. 1—2.

24. Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. —М., 1983.

25. Семчишин М. Тисяча років української культури. — К., 1993.

26. Українська культура. Історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. С. О. Черепанової. — Л., 1994.

27. Українська культура. Курс лекцій / За ред. Д. Антоновича. — К., 1992.

28. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. М. Заковича. — К., 2000.

КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1. Початки формування середньовічної культури.

2. Особливості середньовічного світогляду. Християнство та його вплив на середньовічну культуру.

3. Місце церкви в культурі середньовіччя.

4. Теологічні та філософські пошуки середньовічної доби.

5. Становлення та розвиток освіти.

6. Джерела художньо-образного світосприйняття епохи: література, основні архітектурні стилі, живопис.

Середні віки — поняття не стільки хронологічне, скільки змістове. На різних етапах існування воно по-різному виявляє свої сутнісні характеристики. У Раннє — початкову межу якого нелегко встановити — ще досить сильними були елементи культури та соціальних відносин античності, і лише поступово вимальовуються форми соціального та духовного життя, притаманні середньовіччю. Радикальні зміни відбуваються як у прогресі техніки, розвитку міст, які так не схожі ані на античні поліси, ані на міста Нового часу, у системі організації виробництва й експлуатації основної маси селянства, так і в структурі пануючого класу феодального суспільства. Ще більшими були зміни у сфері духовного життя, мистецтва, літератури, теології.

За всіма цими ознаками середньовіччя умовно поділяють на раннє (V—XI ст.), високе, або зріле (XI—XIII ст.), та пізнє (XIV—XVI ст.). Але при зосередженні уваги на корінних проявах світовідчуття рядової людини дана періодизація виявляється не точною, адже відчуття світу людини аграрного за своєю природою суспільства змінюється повільніше, аніж культура людей освічених (ми говоримо про інші ритми змін). Динаміка «елітарних» форм духовного життя випереджає переміни в «глибинці». Притаманні низинному прошарку культури та ментальності настанови і способи поведінки характеризувалися незвичною стабільністю та чіпкістю, протиставленням змінам. Тож середньовіччя не закінчується в якийсь певний проміжок часу: Ренесанс, Бароко, Реформація й навіть раннє Просвітництво ще не були такими радикальними зрушеннями, щоб покінчити з ментальністю, притаманною середньовічній людині — селянину, бюргеру. Якісь риси народних вірувань та уявлень про світ зберігалися задовго потому, як офіційно середньовіччя завершилось.

Особливості середньовічного світогляду. Християнство та його вплив на середньовічну культуру. Величезну роль у становленні середньовічної культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції язичників. Виокремлення християнською культурою своєї неповторності, самоусвідомлення епохи йшло через протиставлення та порівняння її основних позицій з культурною спадщиною античності. Християнство, для того щоб упоратися з язичницькою культурою, вимушене було її освоїти. У свою чергу, це освоєння язичницької традиції призвело до «суттєвої внутрішньої перебудови латинської християнської культури» (С. Аверінцев). Опанувавши античну традицію, середні віки виробили як власну традицію в ставленні до світу та себе в ньому, так і традицію ставлення до традиційності загалом.

У цій філософсько-етичній спроможності християнства криється його життєздатність, сприйнятливість до інших систем і традицій світосприймання. Церква врахувала можливості сприймання християнства, тому багато релігійних церемоній, заклинань, благословлінь, що мали забезпечити виживання та існування людини, за своїм походженням є суто язичницькими. Таким чином орієнтована діяльність духівництва виявилася безпомилковою, хоч й виходила з прагнення не допустити суспільно значущих рецидивів дохристиянської віри.

У відносинах, які встановилися між язичницьким спадком та християнством, простежуються дві тенденції, що актуалізуються залежно від історичної кон’юнктури: заборона використовувати та навіть читати древніх авторів; дозвіл широко звертатись до них, у чому не вбачали гріха. Святий Ієронім наголошує на компромісі у відносинах з античністю: «Християнські автори мають чинити з язичницькими подібно євреям у книзі Второзаконня, котрі своїм полонянкам брили голови, стригли нігті, наряджали в нове плаття, а потім брали за дружин».

Особливості структури світорозуміння людини середніх віків пояснюються самим ладом консервативного, переважно аграрного життя. «Це, — як пише Ле Гофф, — печатка традиційного селянського суспільства, де істина та таємниця передаються з покоління в покоління, заповідаються «мудрецем» тому, кого він уважає достойним її наслідувати, й поширюється більшою мірою не посередництвом писаних текстів, а з «вуст у вуста», тими ідейними традиціями, котрі були орієнтовані на міф та ритуал». Виходячи з цього, можна говорити про орієнтованість середньовічної свідомості не на розвиток та зміни, а на відтворення кліше, які щоразу повторюються, на переживання світу в категоріях вічного повернення. А тому загальні місця, понятійні кліше панують у середньовічній літературі, автори якої й не прагнули до своєрід­ності та до вироблення власних ідей, через те й новаторство (літературне новаторство) особливої цінності не мало. Як зазначає А. Я. Гуревич, характерною рисою середньовічної богословської літератури була орієнтація на традицію та авторитет Писання,
а оригінальність, як критерій оцінки якості літературного твору, визнається в останню чергу.

Дата добавления: 2015-05-09