Культура епохи відродження 1 страница

Теологічні та філософські пошуки середньовічної доби. Яскравим прикладом поєднання культурного багатства античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям є творчість отця церкви — теолога Блаженного Аврелія Августина (354—430), хоча потрібно підкреслити всю суперечливість ставлення Августина до античної культури взагалі. Як особистість і як філософ Аврелій Августин формувався в античному культурному середовищі, тому у своїх творах та проповідницькій діяльності використовував його досягнення, але як високий церковний ієрарх і політичний діяч мусив боротися з проявами язич­ництва. У своїй «Сповіді», чи не найвизначнішому творі, він наголошує на тому, що мирське знання не повинно слугувати суєтним цілям і відвертати людину від істини, шкільні науки мають підводити учня до пізнання Святого Письма. Мудрість підпорядковується вірі, а любов до мудрості перетворюється в Августина на любов до Бога. У своїй праці «Про Град Божий» Августин окреслив межі духовного втручання церкви й послідовно обґрунтував її роль у житті людини та суспільства. Протиставляючи «язичницькій» античній філософії новостворювану християнську теологічну систему, Августин у її філософські підвалини заклав містичний неоплатонізм. У традиціях неоплатонізму онтологія збігалася з теологією. Як християнський теолог Августин підпорядковує земну ієрархію небесній, аргументує переваги теократичної системи, у якій світська влада підпорядкована церковній.

Міфологія. Міфологічна свідомість, яка в період свого формування безпосередньо пов’язана з шаманістичним світоглядом, магією, первісними ритуалами, стала об’єктом спеціальних досліджень у ХХ ст. Міф як особлива форма освоєння світу людиною посідає чільне місце в концепціях Е. Кассірера, К. Леві-Строса, О. Лосєва, Я. Голосовкера, К. Г. Юнга, М. Еліаде.

Шаманізм. Шаманізм являє собою певний синтез анімістичних уявлень та магічних практик. Термін походить від евенкійського слова «шаман», або «саман», одне зі значень якого — знахар.

Табу. Особливим різновидом застережної магії були релігійні табу. Слово «табу» запозичене з мов жителів Гавайських островів і означає заборону будь-що робити, щоб не накликати на себе нещастя.

Тотемізм. Дещо складнішим проявом анімістичних уявлень можна вважати тотемізм — вшанування певних видів тварин чи рослин, пов’язане з вірою в генетичний зв’язок роду з тваринним, рослинним або фантастичним духом. Слово «тотем» перекладається з мови індіанців-ожибве як «його рід». З життям тотемної істоти, її подвигами була пов’язана низка міфів, обрядів та заборон-табу.

Танці. Дослідники традиційного мистецтва народів Африки та Океанії на основі спорідненості давніх танців людства з сучасними танцями «колискових» народів вивчають «хореографію» кам’яного віку.

Усна творчість. Тексти перших пісень та речитативів були гімнами божествам та замовляннями, і передавалися початково усно, а з появою писемності стали основою комплексів сакральних текстів, таких як «Веди» в Індії. Проте письмова фіксація пам’яток дає лише часткове уявлення про реальне функціонування цього жанру, важливою складовою якого були інтонація, ритміка промовляння та інші невербальні елементи.

Татуювання. Скоріше за все до первісних часів треба віднести появу татуювання, пірсингу, макіяжу. Слово «татуювання» походить з полінезійської мови й означає нанесення на тіло малюнків шляхом введення під шкіру барвних речовин. У деяких культурах татуюваннями покривали все тіло, навіть язик. Мешканці Океанії та Америки наносили малюнки на шкіру з допомогою дерев’яної чи кістяної голки або колючки кактуса та молоточка, а народи Північно-Східної Азії використовували пофар­бовану нитку, яку потім видаляли. У темношкірого населення Африки татуювання майже не набуло поширення, натомість переважає нанесення на тіло шрамів та фарбування їх.

Орнаменти. Крім образів тварин та людей, сюжетних композицій, зображень долоні, важливе значення для подальшого розвитку мистецтва має поява в палеоліті орнаментальних зображень. Найбільшого поширення та ускладнення орнаменталізм набуває в неоліті. Елементами орнаментів стають прості геометричні фігури, ряди рисок, кола і спіралі. Прибічники предметного походження орнаменту доводять, що в деяких випадках можна чітко прослідити утворення орнаментального візерунку з повторення зображень конкретних предметів, наприклад, рогів або очей. Поступово орнамент стає джерелом символічного та абстрактного в мистецтві.

Живопис. Архітектурні споруди з’являються лише наприкінці неоліту, а набагато раніше — в палеоліті створюються рельєфи та скельні малюнки — петрогліфи. Саме скельний живопис складає основну «колекцію» первісних шедеврів і саме його мав на увазі мистецтвознавець М. В. Алпатов, коли писав: «Первісне мистецтво зачаровує яскравістю образів, іноді наївною чистотою… Сила та правдивість цього мистецтва настільки великі, що історики говорять навіть про реалізм первісних розписів». Але далі Алпатов пише про близькість первісних малюнків також до стилістики імпресіоністів. Дійсно, скельний живопис дуже різноманітний, і можна відшукати у ньому передчуття різних напрямів і стилів, зокрема тих, що розвивались у ХХ ст.

Архітектура. Давній добі сучасне людство завдячує виникненням архітектури — першими пам’ятками цього виду мистецтва вважаються складені з величезних кам’яних брил мегаліти (буквально: великі камені) — кромлехи, дольмени та менгіри. Найвідоміший Стоунхендж — вівтар, оточений велетенською кам’яною аркадою, зберігся біля м. Солсбері в Англії.

Досить поширені на морських узбережжях Європи дольмени, які скоріше за все пов’язані з культом предків, і вважалися місцем перебування душ померлих. З точки зору мистецтва і менгіри (поховальні стели), і кромлехи, і дольмени свідчать про етапи освоєння людиною простору, розподілу його на зовнішній та внутрішній і вміння створювати естетично-емоційну атмосферу.

Ще одним загадковим винаходом неоліту були лабіринти — ці геометричні «ребуси» зустрічаються і на тотемних символах Австралії і у формі кам’яних комплексів, знайдених у Європі. Наприклад, на Соловецьких островах у Білому морі розташована найбільша у світі «колекція» — 33 лабіринти, побудовані в ІІ тис. до н. е. Невисокі — близько півметра — стіни утворюють коридори, мандруючи якими людина через певний час потрапляє в те саме місце. Стосовно призначення цих споруд існують лише гіпотези, згідно з одними — завдяки своїй подібності до риб’ячих пасток вони мали сприяти багатому вилову, інше припущення пов’язує ці пам’ятки з потребою захисту місць поховань предків від небажаного відвідання ворожими «духами». Цікавим і незрозумілим є схожість індо-тибетських зображень, скельних малюнків Аргентини та глиняних табличок Шумеру і однієї з первісних споруд Кольського півострова — всюди присутні лабіринти у формі спіралі.

Петрогліфи знаходять по всій території палеолітичного розселення людей. Археологами відкрито близько 120 печер-галерей. Найвідоміші — Ніо, Труа Фрер, Ласко — у Франції, Капова печера на Уралі (Росія), Морелла да Вілла (Іспанія).

У печерних малюнках Іспанії переважають зображення людей, їх побутових занять — збиральництва, полювання. Деякі сцени розписів подані напрочуд життєво, незважаючи на схематизм людських фігур.

Битва. Скельний мал., Іспанія, Морелла ла Вілла

Близькі за змістом та технікою малюнки було знайдено в Північній та Південній Африці. На одному з них давній художник відтворив момент танцю: три жіночі постаті неначе завмерли, виконуючи «па» ритуального танцю. Кожна фігура немовби виступає варіантом іншої, розвиває та підсилює рух сусідньої. Спільний ритм поєднує три зображення, але все ж подається в різних відтінках. Можна позначити склад гармонії як динаміку, статику та пластику, але лише дуже умовно. Дивлячись на цей малюнок стає зрозумілою увага і навіть захоплення професійних музикантів, хореографів та аматорів ритмічними мистецтвами африканських народів і в минулому і в сучасності.

Танок. Скельний мал.,
район мису Доброї Надії, Південна Африка

Малюнок на шкірі — це знак роду, племені і соціального статусу, а також функціонально татуювання пов’язують з іспитом на витривалість під час ініціації та із захистом від злих духів.

Запозичений у «колискових» народів та завезений до Європи моряками звичай поширився серед досить різних соціальних спільнот. Хоча цікаво відзначити, що функція позначення належності до клану, тотемної групи певною мірою збереглась і в аматорів татуювань початку ХХІ ст.

Одна з функцій мистецтва — прикрашати життя, — позначилася в первісну добу на яскравості первісних ритуалів і на святковому або обрядовому фарбуванні тіл, виготовленні масок та ритуальних костюмів.

Періодизація. На основі живопису та мобільного мистецтва вчені намагаються створити єдину періодизацію первісного мистецтва. В. Міріманов виділяє такі етапи раннього мистецтва Європи (табл.).

Мистецтвознавець Х. Кюн підкреслює споконвічну протилежність лінеарного та пластичного, абстрактного та натуралістичного, або, за його термінологією, «імажинативного» та «сенсорного». Спочатку (оріньяк) мистецтво палеоліту проходить лінеар­ну фазу: домінують чиста лінія, певна скутість. У другій фазі (середній мадлен) з’являється живописність та натуралізм. І наприкінці мадлену знов починає домінувати лінія, контур набуває жорсткості, перемагає далека від природи імажинативність.

Саме такий шлях, на думку Х. Кюна, проходить мистецтво будь-якої епохи в історії людства (наприклад ці ж тенденції чергуються у давньогрецькому мистецтві — від VI до IV ст. до н. е., або в італійському — від раннього до пізнього Ренесансу). Тобто ми маємо справу не стільки з розвитком, скільки з рухом по замк­неному колу.

Паоло Граціозі, який зібрав та узагальнив велику кількість зразків первісного мистецтва, уважає, що не існує якоїсь закономірності в переході від одного етапу до іншого, і поява нових форм є скоріше результатом дії випадкових чинників.

Таблиця

Приблизне датування	Період	Мобільне мистецтво	Живопис, петрогліфи, рельєфи
Бл. 35 тис. років до н. е.	Шательперонський	Насічки на камені, пер­ші прикраси	—
Бл. 30 тис. років до н. е.	Оріньякський	Гравіровані та написа­ні фарбами зображення на кам’яних плитках (Белькайр, Ла Фер­расі, Істюріц)	—
Бл. 25 тис. років до н. е.	Граветський	Плитки з гравіровани­ми та живописними зо­браженнями (Лабатю, Істюріц), палеолітичні «венери»	Зображення на стінах печер (Пернон-Пер, Гарга, Ла Грез)
Бл. 18 тис. років до н. е.	Солютрейський та ранній мадлен	Гравіровані та живописні зображення на камені та кості (Бурдель, Парпалло, Істюріц)	Рельєфи (Рок де Сер, Бурдель), живопис та петрогліфи у печерах Ласко, Пеш Мерль, Ла Пасьєгге, Еббу, у Кап­повій печері
Бл. 12 тис. років до н.е.	Мадленський (середній)	«Жезли» та інші декоровані предмети (Нижня Лонжері, Ла Мадлен, Істюріц)	Живопис та петрогліфи (Ла Мадлен, Альтаміра, Фон де Гом, Комбарелль, Монтес­пан)
Бл. 10 тис. років до н. е.	Мадленський (пізній)	Предмети, прикрашені зображеннями та орнаментами (Ла Мадлен, Істюріц, Лімейль)	Живопис та петрогліфи (Тейжа, Лімейль)
Бл. 8 тис. років до н. е.	Азильський	Гальки зі схематичними знаками (Мас д’Азиль)	Скельне мистецтво Східної Іспанії
Бл. 4 тис. років до н. е.		Декоровані керамічні посудини, жіночі статуетки, фігурки тварин (Болгарія, Італія, Угорщина, Україна, Чехія)	Скельні зображення Півночі Скандинавії, петрогліфи Онезького озера та Білого моря

Андре Леруа-Гуран розрізняє п’ять етапів розвитку первісного мистецтва:

1-й, дофігурний етап (шательперон, близько 50 тис. років тому), йому притаманне прикрашання предметів насічками.

2-й первісний етап (оріньяк) — схематичні зображення тварин, поява «первісних венер».

3-й етап (солютре): розписи в Ласко та Ля Пасьєгге — зображення людей та тварин, на яких увага приділяється перш за все тулубу.

4-й етап, класичний (мадлен) — реалістичне мистецтво, пропорції людських фігур та тварин наближені до справжніх. Фігури, хоча й лишаються певний час немовби підвішеними у повітрі, наприкінці періоду «стають на землю».

5-й період (пізній мадлен): реалізм зображень досягає вершин майстерності: рух та форма передаються з дивовижною точністю. З’являється велика кількість предметів мобільного мистецтва.

В основу цієї періодизації покладено уявлення про еволюцію від більш абстрактного (тобто примітивного) до реалістичного мистецтва в первісну добу.

Музика. Більшість дослідників-музикознавців упевнені, що з погляду суто музичної досконалості первісна музика була примітивною. Про це свідчать і археологічні дані: найдавнішими музичними інструментами вважаються кістяні дудки та флейти, які знаходили практично на всій території, де мешкали первісні люди. Біля берегів Десни на Чернігівщині археологи знайшли цілий комплекс кістяних інструментів, виготовлених понад 20 тис. років тому. Шість музик з давнього оркестру колись грали на «флейті Пана», сопілці, ксилофоні з двох нижніх щелеп мамута, барабані зі шматка черепа, литаврах та брязкалі з кістяних пластинок. Завдяки експериментам встановлено, які саме мелодії можна було грати на перших музичних інструментах. Наприклад, поперечна флейта з угорської печери Істалоскьо відтворювала тони «ля», «сі-бемоль», «сі» та «ля».

Але деякі вчені, базуючись перш за все на аналізі традиційної музики «колискових» народів, говорять про певну досконалість і довершеність первісного ритуалу, у тому числі й музичного його супроводу.

Один з інструментів оркестру — голос з його неймовірно широким діапазоном — був у розпорядженні людини завжди, він і тепер, у час електронної музики, є неповторним. Лише один приклад набуваючого дедалі більшої популярності горлового співу досить яскраво свідчить про те, наскільки широкий діапазон голосу міг бути використаним людиною вже в давні часи.

Відомий психолог С. Гроф не погоджується з примітивізацією в оцінках давньої музики. Він пише: «Подібно до дихання музика та інші види звукових технологій протягом тисячоліть використовувались як потужні складові обрядових та духовних практик. З доісторичних часів монотонний барабанний бій, спів та інші звукові техніки … були головним знаряддям шаманів в усіх регіонах світу. Доіндустріальні культури розробили барабанні ритми, котрі в умовах лабораторних експериментів помітно впливали на електричну активність мозку. …У багатьох культурах звукові технології під час …церемоній використовувались … задля терапії. Екстатичні танці бушменів кунг з Калахарі мають дивовижну силу зцілення, що було засвідчено багатьма антропологічними дослідженнями та кінофільмами». Далі С. Гроф зазначає, що «обряди зцілення навахо … за своєю складністю можна порівняти з партитурами вагнерівських опер» [3].

Традиційно вважається, що до появи епічних поем художня словесність була представлена «анонімним» ритуальним фольклором. А от уява письменників і поетів створює інші картини походження художнього слова. Джек Лондон в оповіданні «Первісний поет» змальовує образ людини, яка відчуває дотик природної краси й гармонії і проголошує біля печерного вогнища перші віршовані рядки.

Найімовірніше перші танці були колективними: танці юнаків та дівчат під час обрядів ініціації, танці жінок, військові танці чоловіків, спільні танцювальні дійства роду чи племені, але не було танців парних — вони з’явилися в Європі лише в останнє тисячоліття. Малюнок перших танців складався з кіл та ліній, центром яких виступали «солісти» (як приклад, шаман) або священні предмети-фетиші. Танець був кульмінацією обряду, все інше — фарбування тіл, музичний супровід, спів — лише прелюдією. Ритуал єднав учасників у спільному дійстві, стрижнем якого виступав ритм, наближений до серцевих та інших тілесних ритмів. На цьому базувались так звані екстатичні танці: після певних ритмізованих дій тіло починало рухатись немовби саме, викликаючи подив і відчуття присутності надприродного не тільки в глядачів, а й в самих учасників ритуалу.

Важливе місце в обрядовій практиці посідали танці-уподіб­нення тотемам. Наприклад, обряд ініціації «Домба» проходить під знаком Пітона, який уважається пращуром південноафриканського народу лемба. Згідно з міфом, люди та всі істоти колись перебували в череві Пітона, а потім він вивергнув їх, тим самим давши початок земному життю. Кульмінацією обряду виступає танок, на початку якого виконавці немовби перебувають в зміїному тілі, а наприкінці — виходять з нього. Вишикувавшись лан­цюжком, молоді люди імітують рухи пітона, його характер, звички, бо лемба вірять, що від подібності танцювальної пластики до рухів «пращура» і від єднання учасників у створенні «образу» Пітона залежить їх подальше життя. У багатьох африканських народів змія символізує родючість, і цей танок також має сприяти як родючості землі, так і народженню немовлят.

Такі ритуали передбачали відповідні ролі учасників і їх цілком справедливо вважають першими театральними виставами, щоправда, на відміну від класичного театру тоді не існувало розподілу на акторів та глядачів.

Отже, функції танцю і музики як складових первісного ритуалу виходили за межі художньої або естетичної сфери. Ця особливість первісної творчості і сьогодні приваблює митців-авангар­дистів, які намагаються по-новому осмислити роль мистецтва в житті людини.

Відзначаючи в сучасних видах та жанрах певні спроби повернення колишнього синкретизму, можна констатувати, що в історії мистецтв завжди співіснували дві тенденції: синтетична, що передусім виявляється у первісному ритуалі, і тенденція відокремлення, яка згодом, в епоху перших цивілізацій, зумовила виділення з ритуалу самостійних видів художньої творчості: музики, живопису, танцю, пластичних мистецтв, театру.

Однією з важливих рис первісного та традиційного мистецтва можна вважати те, що людство цієї доби не створило цивілізації, залишившись на стадії культури, якщо скористатися тлумаченням цих понять О. Шпенглером. А тому живі соки культури ще не відлилися в мертві цівілізаційні форми. Саме тому «первинність», «наївність», різноманітність творчих проявів первісних народів надихають тих митців, які намагаються немов розпочати з початку, з «чистого аркуша», наче не було кількох тисячоліть традицій та академічних шкіл. Саме звичаї та «природне» життя остров’ян Гаїті надихали Поля Гогена на створення нової живописної стилістики. У мистецтві ХХ ст. з’являється напрям, який дістав назву «наївного», або «примітивного», живопису. До його представників належали Анрі Руссо, Ніко Піросманашвілі, Іван Генераліч, Теофіл Очєпка, Марія Приймаченко — самодіяльні митці, чия естетика певною мірою близька до первісної образності.

Деякі дослідники знаходять спільні риси в мистецтві скельного живопису і в дитячих малюнках, але ці паралелі не стільки допомагають у витлумаченні обох художніх сфер, скільки свідчать про загадковість і таємничість витоків і джерел.

Ще на початку ХХ ст. А. Єльчанінов писав, що серед «публіки користується широким визнанням думка, що духовна культура дикунів характеризується двома ознаками: елементарністю, нескладністю, убозтвом, а по-друге, безпідставністю та безглуздям, і це начебто дає право говорити про вірування дикунів як про суцільне марновірство. Наука давно спростувала цю точку зору, зібравши і частково обробивши багатий матеріал … з усіх регіонів Африки, Азії, Америки та Австралії» (Исторія религіи. — М., 1909. — С. 1). Отже, спробуємо поглянути на світогляд давніх і «колискових» народів неупереджено, без погордливості та зневаги.

Світосприйняття людини, як сучасної, так і давньої, відзначається синкретичністю, тобто поєднує в собі досить різні уявлення та способи осмислення дійсності. Але задля кращого розуміння первісного світогляду дослідники духовного світу тієї доби традиційно виділяють такі види вірувань, культів та інститутів, як анімізм, тотемізм, фетишизм, магія, шаманізм та міфологічне мислення.

Анімізм. Під анімізмом (від лат. anima — душа) розуміють віру в наявність душі у тварин та людей, духів та одухотворення явищ природи. Анімістичні уявлення, за Е. Тейлором, розвивалися у двох напрямах: перший — пов’язаний зі спостереженнями первісної людини над такими явищами, як сон, хвороба, смерть, транс, галюцинації. Осмислення цих явищ привело до висновку про існування в людини душі, яка може лишати тіло час від часу або назавжди. Далі формуються складніші уявлення про існування душі після смерті тіла, про переселення душі в інші тіла, про потойбіч­ний світ.

Другий ряд анімістичних уявлень пов’язаний з властивим для первісних людей прагненням до персоніфікації явищ навколишньої дійсності, наділенням їх бажаннями, волею, мисленням. Так з’являється віра в духів сил природи, яка згодом трансформувалася в політеїзм. На одному з перших етапів анімістичні уявлення населяють світ духами землі, води, повітря, вогню — гномами, русалками, ельфами, саламандрами. Легенди про домовиків, лісовиків знаходять згодом відображення у фольклорі практично всіх народів світу. Фольклорні персонажі Лесі Українки — Той, що греблі рве, Той, що у скелі сидить, та й сама Мавка — данина народній вірі в одухотворену природу.

Деякі сучасні екологи віднаходять в анімізмі чимало тих принципів, які робили співіснування людини з природою набагато гармонійнішим ніж тепер. Заклик до збереження природи часто поєднується з протестом проти технологічного шляху розвитку людства. Підвалини такого підходу ми також знайдемо в анімістичних уявленнях «колискових» народів. Ось, наприклад, уривок з промови індіанського вождя Сіетла, яку він проголосив перед своїми одноплемінниками в 1854 р.: «Коли біла людина помирає, вона забуває землю, де вона народилася. Наші мертві ніколи не забувають цієї прекрасної землі, матері червоношкірої людини. Ми — частина землі, і вона — частина нас…

Пахнуть запашно квіти —

наші сестри;

олень, кінь, великий орел,

усі вони — наші брати,

скелясті верхівки гір,

соки лук,

жар кінської крові і людина —

усі ми — діти єдиної родини.

…У містах, де живуть білі люди, не знайдеш тихого місця. Ніде послухати, як розпускається листя весною або як цвірчать крильцями комахи. Може це тому, що я — дикун і не здатний збагнути, але шум міст лише кривдить мій слух. І навіщо жити, якщо не можна почути крик самотньої птахи-дрімлюги або суперечку жаб уночі біля ставу? Я — червоношкірий, і мені не збагнути… Індіанець віддасть перевагу м’якому шелестінню вітру над ставком, щоб вдихати його пахощі, сповнені ароматами полудневого дощу та сосон.

…Я бачив сотню гниючих туш бізонів у прерії, де вони були підстрелені білими людьми з вікон потягу. Я дикун, і мені не збагнути, як стальний кінь, що чадить димом, може бути важливішим за бізона, який навіть не здатний на вбивство, окрім як для самозбереження.

…Земля не належить людині — людина належить землі… Усі речі пов’язані між собою, як кров, що об’єднує весь наш рід…» [22, с. 68].

Однак, крім своєрідного екологічного підходу до природи, наслідком анімістичних уявлень були і досить непривабливі з погляду сучасної людини обряди. Наприклад, сезон польових робіт у землеробських племен завжди починався із сексуально забарвлених свят, які мали сприяти родючості землі. Причому в деяких регіонах світу до останнього часу перед сівбою відбувалися колективні сексуальні оргії. Ще один анімістичний феномен — канібалізм з метою набуття якостей жертви, залишився в мисливських звичаях. Так, коли евенк убивав лося або оленя, у першу чергу він виймав очі і з’їдав їх сирими, видаливши кришталик. Мисливець уважав, що при цьому немовби осліплюються і стають легкою здобиччю інші звірі. «Очі їв, інший олень не буде мене бачити» [17, с. 39]. Про єдність людини та світу живої природи свідчить і віра в перевертнів. І в давнину, і в середні віки, і пізніше знаходились люди, які бачили вовкулаків, а були й ті, хто такими себе називав. До речі, цей феномен, що дістав у науковій літературі назву «лікантропія», досліджується у наш час у психіатрії (див.: Нолл Р. Вампиры, оборотни, демоны в психиатрической литературе ХХ века. — К., 1999).

Але так чи інакше досвід ставлення до природи в давніх та традиційних культурах дедалі частіше залучається до сфери пошуку способів подолання екологічних проблем сьогодення. Крім того, аналіз анімістичних уявлень як феномена суспільної психології може дещо відкрити і для розуміння свідомості та психіки людини сучасної. Наприклад, К. Г. Юнг пише: «Свідомість тоді була набагато простішою, її володіння сміховинно мізерні. Величезна частина того, що сприймається нами тепер як частина нашої власної психіки, життєрадісно проектувалася дикуном на більш широке поле, складність душі зростала пропорційно втраті одухотвореності природи» [37, с. 15].

Однією з важливих рис тотемізму є вшанування тотемного духа, а не тварин чи рослин. Це вшанування виявлялося через молитви, танці, табу, свята, уподібнення тотемам. В основі уподібнення лежить прагнення бути схожим на тотемну істоту хоча б якоюсь рисою. Так, представники одного африканського племені задля того, щоб бути схожими на антилопу-зебу, вибивали собі кілька нижніх зубів. Але поширений спосіб поєднання з тотемом — це прикраси з його зубів, шкіри, кісток.

Ще один важливий аспект тотемізму — дозвіл убивати і з’їдати тотемну тварину тільки дотримуючись певного ритуалу. Наприклад, канадські індіанці-шевенези ще на початку ХХ ст. виконували подібні процедури з тілом убитого «родича-оленя»: ставили перед його мордою посуд з їжею, танцювали танок вдячності, просили вибачення за смерть, бажали оленеві щастя в потойбічному світі.

Тотемна тварина — священна істота роду, кров якої символізує внутрішнє єднання клану і єдність з божеством, а її ритуальне умертвлення і поїдання — це прототип жертвопринесення, яке відіграє й до сьогодні важливу роль у релігійній свідомості.

Пізніше на основі тотемізму в різних релігіях виникає культ тварин. Одним з найбільш специфічних подібних культів у наш час є поклоніння Хануману — царю мавп, синові індуїстського бога Марути. Під час присвячених цьому божеству свят адепти не по-театральному самозабутньо перевтілюються в мавп, доводячи себе до екстазу ґелґотінням та характерними рухами.

Хоча для нас прояви тотемізму здаються абсолютним марновірством і ніхто не ставиться серйозно до віри деяких «примітивних» племен у походження пращурів від Великого Змія, Спритного Оленя чи Старого Бізона, але інші прояви тотемізму існують у сучасній свідомості поряд з науковим або технологічним мисленням. Насамперед ідеться про астрологічну інформацію, яка містить багато елементів тотемістичних уявлень: віру у зв’язок людей відповідно до дати народження з певними видами істот — тварин (китайський або зороастрійський гороскопи), дерев (гороскоп друїдів), навіть квітів і мінералів.

Це свідчить не стільки про марновірство сучасних людей, скільки про складність людської свідомості, про певні закономірності та повторювані сюжети, що переходять зі століття в століття, з однієї культури до іншої, від епохи до епохи.

Фетишизм. Що стосується поширеного тлумачення ще одного первісного інституту — фетишизму — як віри в надприродні властивості штучних предметів, то воно уявляється не зовсім коректним. Фетиші для людини, яка їх ушановує — це живі істоти, наділені власними духовними якостями, і саме тому спроможні чути й розуміти звернені до них прохання та впливати на людське життя. Поводження первісних людей з фетишами свідчить про те, що вони не завжди ставилися до обраного фетиша з шанобливою повагою, яка характерна для язичницького поклоніння ідолам. За допомогу фетишові дякували, а за безпорадність іноді карали. У деяких африканських племенах етнографи спостерігали звичай спонукання дерев’яного фетиша до дій за допомогою вбивання в нього цвяхів.

Фетишизм зберігся до сьогодення у вигляді віри в силу амулетів та талісманів, які за своїми функціями дещо різняться. Амулет має оберігати від спрямованого на його власника зла (одним з різновидів амулетів можна вважати слов’янські обереги). Талісман, як уважається, не лише захищає від неприємностей, а й дарує силу та вдачу його володареві. Але предмети можуть бути вмістилищами і шкідливої сили або енергії. Відомий у багатьох народів звичай виносити хворобу з оселі у вигляді ганчірки також очевидно пов’язаний з фетишизмом.

З вірою в надприродні властивості фетишів у первісному світогляді безпосередньо пов’язана магія.

Магія. Магія — це намагання вплинути на природний перебіг подій символічними діями: обрядами й ритуалами. Достатньо проб­лематичним є розділення магів на «білих» та «чорних», чарівників та чаклунів — «спеціаліст» мав володіти прийомами і цілительства, і завдавання шкоди. Але саме застосування своєї сили на зцілення, захист, а не на ушкодження, псування, розлад так чи інакше може вважатися ознакою цілительства, на відміну від чаклунства. Хоча в давніх спільнотах, коли протистояння ворожим божествам, тобто покровителям сусіднього племені, уважалося однією з функцій мага, розподіл на «білу» та «чорну» магію не міг бути осмисленим у сучасних етичних категоріях.

Дата добавления: 2015-05-09