Культура епохи відродження 2 страница

За сферою застосування магія поділяється на виробничу, лікувальну, застережливу, військову, метеорологічну (магія погоди) та ін. До виробничої відносять мисливську, рибальську, будівельну, рільничу, скотарську та ремісничу магію.

Дж. Фрезер уважав, що магічне мислення ґрунтується на двох принципах. У першому з них — принципі подібності — стверджується, що подібне породжує подібне, або наслідок має відбиток своєї причини. Другий — принцип контакту — полягає в тому, що речі, які колись взаємодіяли, продовжують перебувати у зв’язку, незалежно від часу, що минув, та відстані, що їх розділяє. Два різновиди магії — імітативна, або гомеопатична, та контагіозна об’єднуються дослідниками в більш загальний вид — симпатичну магію.

У сучасному світі не тільки збереглося багато проявів давнього магічного світосприйняття, але й з’являються нові різновиди, школи і напрями магії як діючого інституту. Однією з найодіозніших традиційних систем, що ґрунтується на магії, є культ вуду.

Згідно з ученням Вуду від дії ворожих сил може захистити лише могутніша сила. Вудуїстські чаклуни — мбацав якраз і наділені такою силою. Вони влаштовують нічні захисні церемонії з людськими жертвопринесеннями, під час яких можуть з допомогою отрути довести людину до стану клінічної смерті — перетворити на «зомбі» (буквально: «живий мрець»), якого потім приносять у жертву. Але вважається, що зомбі і після його другої смерті буде підкорятися тому, хто проводив обряд, і якщо його «господар» викличе його з могили, зомбі полишить її і виконуватиме накази чаклуна. У наш час вудуїзм поширений на Гаїті (його сповідують 90 % населення), багато чого він запозичив з католицизму: вудуїсти відзначають Різдво та Пасху, не проводять під час Великого посту своїх обрядів. Щоправда, католики дуже негативно ставляться до даного культу.

Очевидно, серед феноменів суспільної свідомості сьогодення до магії найближче стоїть релігія, бо магічні елементи є в культі всіх національних і світових релігій, а також у нових формах релігійності. Але магічні корені знаходять і в психотерапії, особливо якщо йдеться про навіювання або НЛП. А К. Леві-Строс доводив, що магія може розглядатися як натурфілософська система або як «наука палеолітичного людства». Зрозуміло, стверджуючи це, французький етнограф розглядав магію як елемент цілісної системи первісних інститутів: анімістичних уявлень, табу та міфології.

У первісному світі інститут табу виконував ті функції, які з часом увійшли до сфери моралі та права. Табуювання певних видів діяльності, зв’язків, було зумовлене кількома причинами: по-перше, це заборони, пов’язані з племінною ієрархією. По-друге, це табу, що визначаються особливостями певної міфології. По-третє, це заборони, зумовлені природними причинами та небезпеками: наприклад, уживання окремих видів рослин, грибів тощо. Сюди ж можна віднести заборону інцесту. Хоча слід зазначити, що і для цих заборон пояснення давалися в межах певної міфологічної системи, а з іншого боку, порушення табу, що з погляду сьогодення сприймаються як забобони, первісною людиною вважалося таким, що несе реальну загрозу, а іноді веде до фізичної смерті.

В одному з описаних етнографами випадків порушення табу мисливець з новозеландського племені випадково з’їв залишки трапези вождя, а коли дізнався про це, помер від переживань, спричинених порушенням табу. Цьому сприяло досить поширене в первісну добу уявлення про вождя як наділеного силою «мана», яка може діяти і сама по собі, незалежно від волі вождя.

Культ предків. Магічні дії становлять основу найдавніших культів — рільницького та предків. Певні аспекти цих культів збереглися й досі не тільки в релігійній, а і в атеїстичній свідомості. Вони також приховано ввійшли до сучасних обрядів, як це видно з такого прикладу.

Молодий голова родини переносить свою дружину через поріг. Усі бачили, а дехто й брав участь у цьому красивому обряді. Але мало хто замислювався над походженням звичаю, його початковим сенсом. Колись, у дохристиянські часи, слов’яни та їх пращури ховали своїх померлих під оселею, саме близько порогу. Уважалося, що духи померлих предків захищатимуть дім від «лихого ока» та будь-якого втручання. Новонароджена дитина, коли вона з’являлася в оселі, сприймалася духами предків як своя, бо вона не приходила ззовні. Отже, для того, щоб і до молодої дружини предки чоловіка поставилися не як до чужинки і не чинили їй лиха, чоловік і переносить її через поріг і ставить у центрі кімнати, немов би показуючи, що вона «народжується» в цій оселі як новий член родини. А дружина, у свою чергу, приносить жар з материної печі і перемішує з вугіллям у печі свекрухи, щоб піч також поставилась до неї як до своєї.

Давній культ предків може сприйматися не тільки як своєрідна данина вдячності за своє існування, яку наші попередники втілювали в похоронних та поминальних звичаях. Сучасні люди звертаються до своїх родових коренів, досліджують події, що повторюються в кількох поколіннях, намагаються осмислити хвороби або невдачі з позицій «енергетичного» зв’язку з предками.
І медична наука, далека від міфологічних уявлень давнини, говорить про генетичну інформацію, що передається від дідів до онуків, хоча ступінь її впливу на кожну людину може досить істотно відрізнятися. Можливо, культ предків і є «первісним» способом осмислення генетичного коду, але також імовірно, що генетичні зв’язки — це лише частина невідомої поки що інформації, яка поєднує покоління пращурів та нащадків, і її ще належить розшифрувати, аналізуючи давні звичаї.

Центральне місце в шаманізмі посідає фігура шамана, який здійснює посередництво між людьми та духами. Шаманові допомагають духи-помічники, які називаються його «силою», або «військом» (вони можуть набувати вигляду тварин, птахів, риб). У шаманістичній міфології всесвіт розділений на три світи, кожен з них, у свою чергу, також поділяється на так звані яруси. Уявлення про зв’язок світів та ярусів між собою втілюється в образі відомого практично в усіх міфологічних системах світового дерева.

Люди живуть у середньому світі, верхній світ населений добрими духами (часто на чолі з верховним божеством), нижній світ — шкідливими та злими силами, а також душами померлих.

Найважливішими функціями шаманів уважаються: випрошування в духів мисливської удачі, припинення негоди, вигнання злих духів, наділення життєдайною силою амулетів, проводи душ небіжчиків до країни померлих, клопотання про народження дітей, ворожіння, однак найпоширеніша їх функція — це цілительство.

Обряд спілкування шамана з духами називається камланням. Шаман під час камлання здійснює подорож до світу духів, де за допомогою свого війська бореться з духами хвороб, повертає душі померлих у світ людей, здобуває душі немовлят, які мають народитися, протидіє магії інших шаманів, дізнається в духів про майбутнє. Деякі сучасні шамани Півночі стверджують, що можуть повернути душу на землю навіть через шість днів після смерті, щоправда, це залежить не тільки від здібностей шамана, а також від досягнення домовленості з духами.

Серед давніх обрядів важливе місце посідають ініціації (посвячення). Вони супроводжують людину протягом дитинства та юності, знаменуючи її переходи до інших вікових та соціальних категорій. До певної міри в сучасному світі цим ритуалам аналогічні хрещення, видача атестата, присвоєння нового звання та ін. Шаманська ініціація осмислювалася в міфологічних образах відвідання так званого дерева (або гнізда) померлих предків і отримання від них таємних знань та навичок або як шлюб з духом, який стає потім головним помічником шамана.

Інтерпретації діяльності шаманів присвячено багато літератури. Висловлюються різні думки. У розділі «Структурної антропології» «Чаклун та його магія» К. Леві-Строс пише, що сила впливу деяких магічних обрядів не викликає сумніву. Але, вочевидь, умовою результативності магії є віра в неї, причому в трьох її видах — самого чаклуна, віри хворого, якого чаклун лікує (або жертви, що він її переслідує), у могутність чаклуна та довіри соціуму, яка створює своєрідне гравітаційне поле магії, без якого чаклунство неможливе.

Деякі дослідники вважають інститут шаманства побудованим на авторитеті «мана» та навіюванні, а отже, на обмані. Цілком зрозуміло, що шахрайство досить поширене в тих сферах давніх і сучасних суспільств, які дають певні пільги вузькому колу втаємничених, але чи можна на підставі цього робити висновок відносно шаманізму як інституту? Доведення загального шахрайства шаманів поставив собі за мету один з реальних персонажів, описуваних К. Леві-Стросом. Квесалід, бажаючи викрити шаманів-шахраїв, навчається в них професійним трюкам і стає відомим шаманом, хоча й знає, що його дії лише обман. Він успішно витримує змагання з шаманами іншого племені. Після довгої практики в роботі, яку Квесалід спочатку ненавидить, у його свідомості, особливо щодо цілительства, відбуваються зміни. Він бачить дійсні зцілення, у тому числі і під впливом його «трюків», спостерігає різні способи цілительства, і його ставлення до цієї діяльності ускладнюється і стає менш заперечливим. Квесалід починає…шукати справжнього шамана [13, с. 154—158].

Зустрічається інтерпретація діяльності шамана як наслідків психічних відхилень, тим більше що існує спеціальний термін «шаманська хвороба», яким позначається стан людини, що проходить підготовку до посвячення у «вибрані». Але є серйозні аргументи проти такої точки зору. Ф. Резерфорд наполягає на тому, що ритуал, підтримуваний шаманом, цілісний і структурований, він є стрижнем внутрішньо логічного і доцільного життя первісної спільноти, що виключає, на його думку, можливість для неврівноваженої людини адекватно керувати такою діяльністю, хоча поодинокі випадки хворобливості, безумовно, можуть бути.

Існують також містичні концепції щодо розуміння властивостей та діяльності шаманів. І в наш час учені-психологи досліджують трансові та інші так звані змінені стани свідомості і порівнюють їх з наведеними в етнографічній літературі мандрівками шаманів та описаними ними картинами світу.

Але невирішеність цієї та інших проблем витлумачення шаманізму не відміняє історичної ролі цього інституту, яку він відігравав протягом тисячолітньої історії. У первісному та ранньому традиційному суспільствах шаман відповідає за збереження пам’яті племені, тобто міфології та епосу, він же — головний митець: музикант та художник, він же — і лікар, і науковець — перш за все, метеоролог та астроном і, безумовно, жрець культу та психотерапевт.

В умовах сьогодення в певних регіонах шаманізм не зник, а співіснує з релігійною свідомістю пізніших релігій, відстоює право на існування у взаєминах з наукою, ідеологією, іноді набуваючи нових, незвичних рис. Наприклад, під час виборчої кампанії 2000 р. в Приморському краї Росії місцеві газети закликали шаманів камлати за діючого губернатора — Наздратенка.

Значення шаманізму для становлення культу різних релігій — незаперечне. Елементи шаманістичних уявлень простежуються практично в усіх класичних міфологічних системах: наприклад, міф про Орфея, який намагався врятувати з царства тіней Еврідіку, міф про отримання рун скандинавським богом Одіном та ін.

Міфові притаманна своєрідна логіка, поетика, цілісність, зв’я­зок з ритуалом. Центральні образи перших міфів — світове дерево, світове яйце, світила, стихії (вода, вогонь та ін.), тварини, фантастичні істоти. Героями міфу виступають боги, духи та люди. Деякі стрижневі сюжети — творення світу, мандрівки в потойбічний світ, історія близнюків, потоп — присутні в більшості давніх і пізніх міфологічних та релігійних систем, фольклорі та літературі. Наприклад, образ яйця через слов’янську міфологію перейшов і до християнських звичаїв, шлях до країни померлих описують «Тибетська книга померлих» та Данте, дивовижні подвиги героїв стали надбанням казок та легенд. Ось початок одного з міфів про створення світу: «Спочатку було море. Усе тонуло в темряві. Не було ні сонця, ні місяця, ні людей, ні тварин, ні рослин. Саме лише море. А море було Матір’ю… А Мати не була ні людиною, ні річчю, ні чимось іншим. Вона була духом усього того, що настане. Вона була також думкою і пам’яттю…» [26, с. 33]. Так уявляють собі початок існування жерці племені когі, яке живе в горах Колумбії. Цю легенду та знання про закони Матері-Природи вони отримали від своїх предків, а ті — від пращурів. Можливо, подібними були міфи людей неоліту.

Деякі дослідники вбачають у міфах давніх і «колискових» народів передусім історичні та етнографічні особливості становлення певного племені або етнічної групи. Але, не виключаючи такого підходу, слід зазначити, що існують інші інтерпретації міфології. Наприклад, К. Г. Юнг уважає, що міфи відтворюють у специфічний спосіб структуру психічного світу людини. У його концепції архетипів колективного, несвідомого міфологія стає картою людської психіки, а дослідження міфів може розповісти про певні комплекси, які нібито притаманні людській психіці на всіх етапах її становлення.

На думку Я. Голосовкера, вища пізнавальна властивість розуму — це імагінація (творча уява). І саме вона, а не логіка, послідовність, систематичність, характеризує геніальні прояви в історії людського пізнання. Якщо підходити до міфу з цієї позиції, то ми побачимо, що він, з одного боку, сам є витвором людської фантазії і творчої уяви, а з другого — дає можливість тому, хто сприймає міф, осмислювати його, а відтак і світ, з допомогою все тієї ж творчої уяви. А те, що закони формальної логіки втрачають своє значення в атмосфері міфа, поступаючись місцем своєрідній, але не менш цілісній його логіці, є лише свідченням розмаїття способів інтелектуального освоєння світу.

В історіях, подібних оповідці племені бакуба про розкриття таємниці вогню, дослідники вбачають закономірності розвитку та трансформації міфу: «Керікері уві сні побачив бога Мбоома, який навчив його здобувати вогонь тертям двох паличок. З того часу, коли в селищі згасали вогнища, Керікері продавав вогонь, призначаючи дуже високу ціну. Це дратувало все плем’я, і вождь звернувся за допомогою до своєї дочки. Вона закохала в себе володаря таємниці і одного разу, коли вогнища знову згасли, прийшла до Керікері і сказала, що їй холодно. А коли той на її очах розпалив вогнище, зі сміхом утекла і розкрила таємницю племені» [7, с. 80]. У цій історії ми не відчуваємо тієї таємничої урочистості, яка була притаманна для космогонічних міфів або міфів про перших людей. Так суспільна свідомість поступово перетворювала міфи на легенди, перекази, казки.

Отже, розвиток міфології спричиняє виокремлення з неї різних форм насамперед словесної творчості: епосу, драми, казки, легенди, а пізніше — літератури. Поява науки в античному світі певною мірою зумовлена опозицією до міфологічної свідомості [9].

Але міфологічне мислення не зникло і в наш час, щоправда, дослідники по-різному інтерпретують міфи сучасності, їх значення для розвитку суспільної свідомості. Свій аналіз феномену НЛО К. Г. Юнг назвав «Один сучасний міф. Про речі, які спостерігають на небі», підкреслюючи тим самим своєрідну актуальність міфологічного способу світосприйняття.

Отже, узагальнюючи, зазначимо, що первісна культура була першою відомою формою освоєння та осмислення світу людиною. На її ґрунті приблизно з V тис. до н. е. в різних регіонах Землі почали розвиватися культури давніх цивілізацій — у першу чергу на Близькому Сході, в Індії, Китаї, у Середземномор’ї, трохи згодом в Америці. Але певні риси, які виникли в первісну добу, існують і тепер, перш за все в культурі «колискових» народів. Також їх знаходять у духовному світі цивілізованої людини: сучасному мистецтві, міфології, релігії. До первісної культури звертаються під час аналізу світу дитинства, у процесі розроблення психологічних, філософських та синтетичних концепцій розуміння людини як унікальної істоти, її можливостей та перспектив.

Один з перших аналітиків первісної культури Дж. Фрезер писав: «Зрештою ми не дуже й відрізняємось від цих людей, і багато чим з того справжнього і корисного, що так ретельно зберігаємо, ми зобов’язані нашим дикунам-пращурам, які накопичили і передали нам у спадщину фундаментальні уявлення, котрі ми схильні розглядати як дещо самобутнє та інтуїтивно дане… Помилки пращурів були не якимись нісенітницями або нападами безумства — вони були гіпотезами, зумовленими свого часу даними досвіду, але які не витримали випробування часом. Тому ми вчинимо розсудливо, якщо будемо споглядати з вибачливістю на думки та звичаї менш цивілізованих народів, як на неминучі помилки в пошуках істини. Це дасть нам право на поблажливість, якою коли-небудь доведеться скористатися і самим» [31, с. 298].

Література

1. Алпатов М. В. Всеобщая история искусств. Т. 1. — М., 1948.

2. Білоусько Ю. Україна давня (Євразійський цивілізаційний контекст). — К., 2002.

3. Гроф С. Исцеляющие возможности музыки. — М., 2000.

4. Дельоз Ж., Гваттарі Ф. Капіталізм і шизофренія: Анти-Едіп. — К., 1996.

5. Деникен Э. фон. Воспоминания о будущем. — М., 1991.

6. Дюркгейм Е. Первісні форми релігійного життя (Тотемна система в Австралії). — К., 2002.

7. Иорданский В. Б. Хаос и гармония. — М., 1982.

8. Казанцев А. А. Собрание сочинений: В 3 т. Т. 1. — М., 1976.

9. Кессиди Ф. Х. От мифа к логосу. — М., 1973.

10. Кликс Ф. Пробуждение мышления. — М., 1983.

11. Кремо М., Томпсон Р. Неизвестная история человечества. — М., 1999.

12. Кууси П. Этот человеческий мир. — М., 1988.

13. Леви-Строс К. Структурная антропология. — М., 1985.

14. Леві-Строс К. Первісне мислення. — К., 2000.

15. Магия глазами ученых и чародеев. — М., 1992.

16. Ранние формы искусства: Сб. статей / Под ред. Е. М. Мелентин­ского. — М., 1972.

17. Мазин А. И. Традиционные верования и обряды эвенков-орочонов. — Новосибирск, 1984.

18. Менжулин В. И. Мифологическая революция в психоанализе. — К., 1996.

19. Мириманов В. Б. Первобытное и традиционное искусство. — М., 1973.

20. Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2 т. — М., 1988.

21. Морен Э. Утраченная парадигма: Природа человека. — К., 1995.

22. Окладников А. П. Утро искусства. — Л., 1967.

23. Павленко Ю. В. Історія світової цивілізації. — К., 1996.

24. Першиц А. И., Монгайт А. Л., Алексеев В. П. История первобыт­ного общества. — М., 1982.

25. Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1998.

26. Ромеро Ф. Охоронці космосу. Дев’ять світів // Кур’єр ЮНЕСКО. — № 7. — 1990.

27. Сид Дж. и др. Думая как гора: на пути к совету всех существ / Дж. Сид, Дж. Мэйси, П. Флеминг, А. Наэсс. — М., 1994.

28. Симонов П. В., Ершов П. М., Вяземский Ю. П. Происхождение духовности. — М., 1989.

29. Тейлор Е. Первобытная культура. — М., 1989.

30. Топоров В. М. Епоха світового дерева // Всесвіт. — 1977. — № 6.

31. Фрэзер Дж. Золотая ветвь. — М., 1980.

32. Фрейденберг О. М. Миф и литература древности. — М., 1978.

33. Чмихов М. Давня культура: Навч. посібник. — К., 1995.

34. Чмыхов Н. А. Истоки язычества на Руси. — К., 1990.

35. Хюбнер К. Истина мифа. — М., 1996.

36. Элиаде М. Космос и история. — М., 1987.

37. Юнг К. Г. Архетип и символ. — М., 1991.

38. Карл Ясперс. Смысл и назначение истории. — М., 1991.

КУЛЬТУРА ПРОТОСЛОВ’ЯНСЬКИХ
ТА СЛОВ’ЯНСЬКИХ ПЛЕМЕН

1. Характеристика культури протослов’янських племен. Основні етапи.

2. Матеріальна культура слов’янських племен. Господарство, побут, спосіб життя.

3. Міфологія і вірування як феномен слов’янської культури.

4. Культуротворчі та державотворчі процеси в сло­в’янських племенах.

Українська культура пройшла тривалий час формування, становлення і розвитку з найдавніших часів і до сучасності. Найтривалішим був період її розвитку від палеоліту і до прийняття християнства. На чому базувалась українська культура, які чинники були її культуротворчими елементами?

Перш за все це природні умови і, зокрема, ріки: Дніпро, Дністер, Дунай, Буг, Десна, Рось, дрібніші річки. Як і народи цивілізацій Стародавнього Сходу, які селилися на побережжях Нілу, Тигру та Євфрату, Інду, Хуанхе, наші пращури також облюбували собі для проживання береги річок. Саме тут виникли найдавніші поселення. Річки давали рибу для харчування, були шляхами сполучення (влітку на човнах, узимку на санях), засобами для зближення окремих племен і торгівлі між ними. Ріки — один з головних чинників економічного і культурного життя, а пізніше і політичного.

Другим важливим чинником був м’який, помірний, сприятливий для проживання клімат. Він сприяв успішному формуванню не тільки матеріальної культури (світу зроблених речей), а й духовної. Помірний клімат найсприятливіше впливає на голосові зв’язки, розвиток голосу, співучості, формування мелодійної ук­раїнської мови. Саме такий клімат вплинув на дві найспівучіші нації світу — українську та італійську. Наші пращури виражали свої емоції через спів і працюючи, і відпочиваючи.

Третім природним чинником був ліс. Він давав дрова, мед, дьоготь, хутро для одягу. Ліс — це база для полювання, бортництва і джерело матеріалів для будівництва житла, човнів, виготовлення речей домашнього вжитку. Крім того, ліс давав змогу швидко сховатись від ворогів. Він був також елементом духовної культури, своєрідної міфології (на відміну від інших цивілізацій), самобутніх релігійно-демонологічних уявлень про світ і світобудову.

Інший чинник формування культури наших предків — степ, лісостеп. Він був не тільки основним елементом для розвитку культури землеробства, а й споконвіків — джерелом небезпеки від ворогів-кочівників. Азійські орди спустошували плодючі землі, руйнували поселення, забирали населення в рабство. Така небезпека для України існувала аж до ХVІІ ст.

Ще одним природним елементом культуротворчості на заході України були гори. Вони захищали населення і формували своєрідність і самобутність нашої культури. Саме завдяки горам була зупинена татаро-монгольська орда.

Однак з найдавніших часів наша культура вбирала в себе елементи і впливи інших культур. Можна виділити дві групи впливів на формування основної бази української культури. У найдавніші часи — це доіндоєвропейські, індоєвропейські, праслов’янські, балканські, іранські. Потім пізніші — античні, германські, римсь­кі, візантійські, західноєвропейські впливи. Усі ці впливи акумулювала в собі самобутня вже в найдавніші часи наша культура. Українську культуру єднають зв’язки з Причорномор’ям. Крім того, у ранній період нашої культури особливу роль відігравало географічне положення, територія, міграційні процеси.

Україна — географічний центр Європи. Усі шляхи з Заходу та Сходу перетинали її: Великий шовковий шлях, шлях з варягів у греки, шляхи до Передньої Азії. Територія мала відкритий характер, особливо зі Сходу, це відбирало, гальмувало її сили. Протягом століть одні племена змінювали чи витіснювали інші, один етнос переливався в інший. Але покоління людей виростало одне за одним, абсорбуючи все від попередніх. Культурні здобутки постійно передавалися нащадкам.

Культурний, біогенетичний процес на нашій етнічній території не знав перерви. Основою його завжди було автохтонне, місцеве населення, яке вбирало в себе всі впливи, переосмислювало їх і творило свою культуру. Кіммерійці, скіфи, сармати, роксолани, анти, гуни, слов’яни, половці, татари та інші брали участь в етногенезі українців і в їх культуротворчих процесах. Але ядро протягом тисячоліть залишалось, історична пам’ять постійно еволюціонувала.

Учені вважають, що територія України була залюднена майже мільйон років тому. Це доводить відкриття Королевської стоянки в Закарпатті, де виявлено 16 культурних шарів, 100 тис. знахідок, серед яких знаряддя кроманьйонців, неандертальців, пітекантропів. Учені дотримуються двох підходів до питання про походження українського народу; автохтонічний і міграційний. Прихильником автохтонічного були В. Хвойка (археолог), дослідник етногенезу В. Петров. У наш час цю платформу відстоювали М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков, М. Чмихов.

Можна назвати такі етнокультурні етапи в дохристиянській культурі України:

1. Дотрипільська доба (до V тис. до н. е.);

2. Трипільська доба (V—III тис. до н. е.);

3. Післятрипільська (II тис. до н. е.);

4. Скіфо-сарматська (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.);

5. Слов’янська (I тис. н. е.);

6. Доба Русі-України (від VII ст. н. е.).

Археологи світу вважають, що населення на обох берегах Дніпра є найбільш стабільною частиною передісторичного населення Європи. Уже 100 тис. років тому неандертальська людина володіла членороздільною мовою, приручила тварин, користувалась каменем для обробки, виконувала прості техноло­гічні операції. У цей час людина відкрила вогонь, що було одним з найбільших здобутків у людській культурі. Розкопки біля сіл Мізинь Чернігівської області, Доброначівки (Черкащина) відкрили стародавні житла мисливців — крем’яні знаряддя тонкої обробки.

Серед творів мистецтва — невеличкі статуетки, які, очевидно, відображали матір, яка в родовій громаді мала користуватись особливою шаною, фігурки тварин із кістки і каменю, прикраси зі слонової кістки. Близько 7—6 тис. років тому на нашій етнічній території розпочинається цивілізаційний розвиток. У матеріальній культурі відбуваються істотні зрушення. На зміну присвоюючому (споживчому) типу господарювання (збиральництво, полювання, мисливство) приходить продуктивний (виробляючий) тип господарювання, освоєно сучасний цикл сільськогосподарських робіт (обробка ґрунту, сівба, вирощування, збирання, зберігання і споживання). Відбувається так звана неолітична революція. Якщо присвоюючий тип господарювання існує на основі спа­люваних дров і домашнього виховання, то виробляючий викорис­товує і силу вітру, падаючої води, приручених тварин, характеризується створенням школи. Виникає рільництво, яке поєднує і городництво, і тваринництво, і окультурювання ґрунтів. Тваринництво відокремлюється від землеробства, з’являється ремесло. Від­бувається поділ праці. Однією з перших на нашій етнічній території була могутня трипільська землеробська цивілізація. Знахідки мізинської культури трапляються на Київщині, Полтавщині, біля Золочева, Чорткова, Теребовлі.

Трипілля відкрив археолог Вікентій Хвойка. У V—III тис. до н. е. трипільська культура поширювалась на території понад Дністром, Дніпром, Бугом. Її залишки знайдено на Київщині в 38 селах, на Поділлі — у 25. Для трипільців характерні високорозвинений рівень матеріальної, виробничої, землеробської культури, технології ремесел. Трипільці жили родами, об’єднані жінкою (матріархат). Від того періоду знайдено жертівники у формі рівнораменного хреста, багато посуду, ювелірних виробів, статуеток, прикрас. З часів трипілля залишилось до 40 печер біля Києва. Побут трипільців нагадує наш нинішній. Було високорозвинене мистецтво. Посуд столовий і для зберігання прикрашався орнаментом або розмальовувався. Кольори використовувались чорний, червоний, білий, червоно-брунатний.

Жіночі фігурки мали культове призначення. Для трипільської культури II тисячоліття характерні високі могильні кургани, перекриті кам’яними плитами, інколи з зображеннями.

Знаходять пам’ятники із символами Тільця. Забудова селищ здійснювалась по колу. Посередині села був майдан, вочевидь, для худоби. Будинки були 4—5 м завширшки, 15—20 довжиною. Зустрічаються дво- і триповерхові будинки площею 200 м². Хата мала кілька кімнат. По суті це були міста або протоміста, де могли жити до 50 тис. населення. Широко використовували лозу, з двох сторін оштукатурену глиною. Хати фарбували в жовтий, червоний кольори.

Трипільська культура має для України виняткове значення.
У нашому побуті, звичаях, міфології вона залишила глибокий слід. На межі ІІІ—ІІ тисячоліть трипільська культура занепадає. З’являються нові племена, тваринники, з’являється шнуркова кераміка. Поселення вже розташовують у недоступних місцях. Три­пільці стають вершниками і воїнами. Якщо трипільців уважають протоіндоєвропейцями, то нову людність, яка виникла на їх основі, — індоєвропейцями. У II тисячолітті вони панують не тільки в Україні, а й на території Греції, Італії.

Виникають племена зрубної культури — кіммерійці. Їх мова багато що успадкувала від трипільців. Поховання здійснювалися в курганах, шляхом спалення, останки ховалися в урнах. Кераміка — миски, макітри — прикрашена трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховкою. Зброя, прикраси, казани виготовлені з бронзи. Кіммерійці — перший народ, ім’я якого зафіксоване в історії. Вони мали зв’язки з Малою Азією, Кавказом. Кіммерійську культуру дослідники вважають продовженням трипільської.

Пам’ятки трипільського мистецтва

Дата добавления: 2015-05-09