Культура епохи відродження 5 страница

Основою самосвідомості середньовічної людини було почуття нерозривного зв’язку з її общиною, станом і соціальною фун-
кцією. Усе життя людини від народження до смерті було регламентоване. Вона майже ніколи не покидала місце свого народження. Її життєвий світ був обмежений рамками общини і ста­нової належності. Як би не складалися обставини, дворянин завжди залишався дворянином, а ремісник — ремісником. Соціальний стан для неї був так само органічним і природним, як власне тіло. Кожному стану властива своя система чеснот, і кожний індивід повинен знати своє місце. «Становий» індивід не відокремлював себе від своєї соціальної належності. Середньовічна людина, виконуючи безліч традиційних ритуалів, бачила в них своє справжнє життя.

Середньовічна думка не знала ідеї розвитку власної особистості. Для неї «віки життя» так само природні та неминучі, як і пори року. Дитинство в розумінні середньовічної людини не якийсь особливий період «підготування до життя», а її природний стан. Людина природно виростає, подібно дереву, всі фази росту і кінцевий результат якого визначені заздалегідь. Однозначно прив’я­зуючи індивіда до його сім’ї і стану, феодальне суспільство строго обмежувало рамки його «вільного самовизначення», йому не потрібно було вибирати ні рід занять, ні світогляд, ні навіть дружину. Усе це робили за нього інші, старші.

Для середньовічної людини знати самого себе значило насамперед «знати своє місце», ієрархія індивідуальних спроможностей і можливостей тут збігалася із соціальною ієрархією.

Християнство лежало в основі культури й усього духовного життя, а середньовічний світогляд визначається як переважно світогляд теологічний.

Місце церкви в культурі середньовіччя. У середні віки зростали доходи та володіння церкви, посилювалась її могутність. В умовах відсутності стабільної централізованої влади вона накопичила значні багатства, котрі дістались їй від королів варварських держав, що виникли на території Західної Римської імперії.

Значущість католицької церкви була зумовлена винятковим значенням релігії в середні віки — вона являла собою ідеологічну форму позаекономічного примусу і була суттєвою рисою класових відносин у феодальному суспільстві. Релігійна ідеологія ґрунтувалась на ідеї Бога, який гарантував стійкість, незмінність існуючого порядку та являв собою частину космічного, природ­ного порядку.

У середньовічній культурі існує чіткий розподіл між «ученою вірою» та «вірою народу». Так, М. Бахтін говорить про протистояння двох культур: церковної, ученої, офіційної та народної, сміхової, карнавальної.

Це є своєрідним парадоксом середньовічної культури, результатом перетину народної культури з культурою «вчених», освічених людей, книжковою культурою, взаємодією фольклорних традицій з офіційною церковною доктриною.

Релігійна універсальність, яка ґрунтується на юридичному та аграрному характері індивідуальної релігійності, у регіоні свого існування не могла бути терпимою ні до релігійної індиферентності, ні до іншої віри. Той, хто не приймав віру, не «поміщався» в існуючий суспільний устрій. Тісний зв’язок, що існував між церквою, державою та суспільством, призводив до того, що кожний, хто хотів жити в суспільстві, повинен був бути одночасно і християнином.

Підкреслюють досить сильний зв’язок ототожнення індивіда з церквою. У такій ситуації індивід не міг вийти з католицької церкви, з часом від неї відколювались лише цілі держави. Можна згадати розкол християнства на східне (православне) та західне (католицьке), у часи Реформації з Римом поривають князі та єпископи, а разом з ними цілі народи.

Християнство у феодальному суспільстві Західної Європи виконувало функцію ідеологічного інтегратора, що зумовило консолідацію його організації — римо-католицької церкви, яка являє собою строго ієрархічно централізовану систему на чолі з римським папою і прагне до верховенства в «християнському світі». Вікова споруда папської теократії ґрунтується на двох взаємопротилежних принципах — аскетизму (відречення від світу) та всесвітньої влади (володарювання над світом). Аскетизм, відречення від світу та віра в бога були важливим інструментом у руках католицької церкви для досягнення її цілей. Багато що в цьому плані було взято християнством від попередніх епох і культур та трансформовано відповідно до потреб папської влади.

Храм хрестово-купольного типу

Поздовжня частини базиліки	Хор
Поперечна частина базиліки	Хід навколо хору
Апсида	Середхрестя

Контраст між аскетичним настроєм середньовічного суспільства Західної Європи та завойовницькими прагненнями римо-като­лицької церкви є характерною рисою середніх віків. Релігійний фанатизм — один із засобів у намаганні римо-католицької церкви встановити тоталітарне управління над західним суспільством.

Ефективним знаряддям у вирішенні таких завдань була Священна інквізиція. Ця організація практично контролювала всі сфери діяльності мільйонів людей, використовуючи різноманітні методи соціотехнічного, у тому числі й таємного, управління суспільством, а також тонкі способи проникнення в потаємні куточки людської душі. Інквізиція виникла в XIII ст. й закінчила своє існування в першій половині XIX ст. Під кінець середньовіччя Західна Європа, що перебувала під впливом католицької церкви, була покрита сіткою інквізиційних трибуналів, чия діяльність своєю безперервністю нагадувала дію законів природи. Маючи «довгі руки» та хорошу пам’ять Священна інквізиція діяла в ту епоху як міжнародна поліція. Вона викликала містичний жах через таємність її діяльності та надприродну пильність. Діяльності інквізиції властиві різноманітні методи та форми — від тортур у катівнях у середні віки до анафем, відлучень та Індексу заборонених книг у Новий та Новітній час.

Проте діяльність Священної інквізиції не змогла запобігти Реформації, і падіння тотальної влади римо-католицької церкви було неминучим.

Для боротьби з христовими ворогами та відступниками в середині XVI ст. було створено орден єзуїтів — напіввійськову напівчернечу організацію на чолі з Ігнатієм Лойолою. Саме цьому фанатичному орденові вдалося потіснити інші католицькі ордени та здійснити тотальний контроль над думками, духовним життям багатьох людей у світі. Орден єзуїтів став ефективним знаряддям у руках римської церкви в боротьбі з єресями та вільнодумством, сприяв збереженню впливу католицької церкви.

Середньовіччя багате на мислителів, породжених культурою еллінів. Найяскравішою особистістю серед них виділяється Северин Боецій (480—525). Антична духовна спадщина, яку Августин переосмислив і в трансформованому вигляді ввів у систему цінностей християнського світогляду, була збережена і пристосована до потреб суспільства в нових історичних умовах завдяки Боецію.
У своїх філософських творах Боецій заклав основи нового типу філо­софського мислення, визначив нові критерії інтелектуального життя європейського суспільства. Сам стиль мислення, характер суджень, поетика Боеція за духом і за способом висловлення були близькі середньовічній людині. У своєму вченні Боецій немовби підсумовував розвиток філософії пізньої античності й одночасно визначав основні напрями філософсько-теологічної думки середньовіччя. Великий внесок Боеція і в розвиток середньовічної освіти. Оскільки мовою культури нового світу стає латинська, Боецій докладає зусиль до створення писаних латиною підручників та енциклопедій, у яких систематизовано античні знання з арифметики, музики, геометрії та астрономії. Так, до підручника з арифметики він додав учення Піфагора про числа; наголошував, що весь світ збудований на єдиних засадах гармонії, яку можна порівняти з гармонією в музиці.

Новаторство Боеція полягало в тому, що на перший план він висував систематичність, наголошуючи, що найважливішим у навчанні є прищеплення людині певного напрямку мислення, дотримання в розумовій діяльності строгої дисципліни, яка допоможе освоїти будь-який матеріал. За підручниками Боеція навчались у школах та університетах протягом усього середньовіччя, а не знати їх вважалось ганебним.

Боецій був одним з посередників між Стародавнім світом та середньовіччям. В одному зі своїх творів, «Про музику», ґрунтуючись на творах Нікомаха, Евкліда, Птолемея та відштовхую-
чись від античних традицій, Боецій визначає музику як мистецтво звуків та як гармонію. Таке широке трактування музики під­водить Боеція до розрізнення трьох видів музики, а саме: «світової», людської та інструментальної. У свою чергу, теорія «світової» музики, якій відводилось головне місце в музичній концепції, була наслідком великого впливу піфагорійського вчення про «гармонію небесних сфер».

Музична теорія Боеція була дуже популярною в музичній естетиці середньовіччя, його твори канонізовані, а окремі судження набули характеру непорушного авторитету.

Значне місце в культурі середньовіччя посідають просвітителі Флавій Кассіодор (490—585) та Ісидор Севільський (570—636).

Опублікований у 537—538 рр.твір Кассіодора «Варії»подавав широкі відомості про соціальне, політичне, державне, культурне життя остготського суспільства, про сільське господарство, ремесло, торгівлю, військову справу, звичаї, народні повстання. У «Варіях» було змальовано портрети сучасників, дано пояснення природних явищ.

У пошуках способів створення, зберігання та передавання куль­турних цінностей, які б відповідали посиленню церкви та християнства в європейському світі, Флавій Кассіодор у середині 50-х років заснував у своєму маєтку «Віварій» монастир, який відіграв важливу роль у формуванні середньовічної культури. Три елементи структури монастиря Кассіодора як культурного центру стали традиційними для всього середньовіччя, а саме: бібліотека — сховище книг і рукописів; скрипторій — майстерня письма для розмноження та поширення рукописів; школа — навчальний заклад.

Слава першого середньовічного енциклопедиста ствердилась за Ісидором Севільським, 20-томні «Етимології» якого є першою всеохопною енциклопедією середньовіччя, де викладено світоглядні основи нового типу культури. Величезна кількість різноманітних фактів, об’єднаних, систематизованих та зорганізованих певним чином, відображували єдність та усталений характер світобудови. У його одній з найбільших у середньовічній Європі бібліотек мирно співіснували твори авторитетів церкви поряд з античними поетами та мудрецями.

Проте було й багато противників використання досвіду антич­ності. До них у першу чергу відносимо папу Григорія І Великого (кін. VI—поч. VII ст.), започатковане яким негативне ставлення до всього язичницького проіснувало до кінця середньовіччя. Григорій I уважав неприйнятною доктрину мирного співіснування різноманітних ідеологій, про що свідчать його «Діалоги про життя італійських отців та про безсмертя душі». Така нетерпимість у сфері культури, суттєвим елементом якої є релігія Христа, сприяла зростанню нетерпимості до інакомислячих одновірців, що в подальшому стало однією з культурних підвалин інквізиції.

Григорій І уважається також засновником агіографії — виду церковно-історичної літератури, що містить описи життя святих та церковних діячів. Агіографія швидко набула популярності завдяки своїй близькості до народної релігії.

На XI ст. припадає розвиток схоластики (від лат. — учений, шкільний) — інтелектуального руху, суть якого полягає в теоретичному обґрунтуванні релігійного світогляду, в осмисленні за допомогою логічних закономірностей догматичних постулатів християнст­ва. Центральною проблемою схоластики постає дискусія про природу універсалій — загальних понять. У вирішенні цієї проблеми намітились три напрями: реалізм, номіналізм і концептуалізм.

З протиборства різних напрямів у схоластиці постає відверте протистояння авторитету церкви, виразником якого був прихильник концептуалізму П’єр Абеляр(1079—1142), котрого сучасники називали блискучим розумом століття. Абеляр раціоналізував співвідношення віри та розуму, необхідною передумовою віри вважав розуміння того чи іншого теологічного постулату. Закликав вірити за допомогою свідчень розуму, а не на підставі бездоказових тверджень авторитетів церкви, що, безумовно, було єрессю для того часу.

З XI ст., у результаті хрестових походів Західна Європа знайомиться з культурою Сходу та Візантії; виникають нові культурні центри в Іспанії та Сицилії. Поширення інтересу до греко-римського культурного надбання проявляється в перекладі латиною творів Птоломея, Евкліда, Гіппократа, Галена, Арістотеля. Саме на цей період припадає розквіт творчості арабського філософа Ібн Рушда (Аверроес) (1126—1198), про твори якого можна сказати, що це є своєрідне «матеріалістичне» трактування арістотелівської філософії. Ібн Рушд, розвиваючи раціоналістичні тенденції арістотелізму, мав великий вплив на розвиток середньовічної філософії. Учення Арістотеля, усупереч офіційній забороні, здобуло всебічне визнання в наукових центрах Європи. Тому в цій ситуації церква опинилася перед необхідністю асимілювати вчення Арістотеля. Знайомство з працями грецьких та арабських учених сприяло поширенню в XIII ст. вільнодумства та раціоналізму.

Синтез арістотелізму та католицької теології здійснив Фома Аквінський (1225—1274), який прагнув підвести під теологічні принципи свідчення логіки та здорового глузду. Фома Аквінат створив своєрідну енциклопедію католицького богослов’я «Сума теології», у якій питання пізнання природи та суспільства роз-
глядалися в ортодоксально-католицькому дусі. Він опрацював загальні принципи католицького богослов’я, що вважаються церквою непорушними і дотепер. Висуваючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, утім, підпорядкував науку богослов’ю (наука — служниця богослов’я). Томізм є найбільшим надбанням теолого-раціоналістичних пошуків схоластики, який спочатку викликав протистояння церкви, а пізніше, з кінця XIV ст., став її офіційною доктриною.

Становлення та розвиток освіти. Бурхливий розвиток у XII—XIII ст. переживає освіта. Виникають школи при монастирях, міських соборах, парафіях, а згодом з’являються світські муніципальні та приватні школи, хоча й там освіта має переважно релігійний характер. Розвиток освіти був стимульований економічним та культурним піднесенням Західної Європи. Розвиток матеріального виробництва, торгівлі, дипломатії, мореплавства потребував освічених та просто грамотних людей, що сприяло необхідності масового поширення знань, розвитку наукових досліджень та відкриттів. З часом деякі школи трансформувалися в університети. Система кількаступеневої освіти мала такий вигляд: тривіум — квадривіум — медицина — право — теологія. Середньовічний університет складався з підготовчого факультету, або артистичного, де навчали основам наук: так званих сім вільних мистецтв, що були відомі ще з античності: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Математичні дисципліни — арифметика, геометрія, музика та астрономія мислились як науки про числові співвідношення, що лежать в основі світової гармонії. На артистичному факультеті навчались шість років, на наступних, вищих, медичному та юридичному — п’ять-шість, на богословському факультеті — 15 років.

Навчання в університеті велося латиною. Викладач на лекціях читав та коментував книги визнаних авторитетів, студенти ж конспектували лекції та брали участь у диспутах. Диспутант повинен був викласти свій погляд, вислухати заперечення та спростувати їх, що потребувало великої майстерності. Участь у публічному диспуті була обов’язковою умовою присвоєння вченого ступеня. Не кожному студенту було під силу опанувати середньовічну вченість, а тому підготовчий факультет зі ступенем бакалавра закінчувала лише третина, і лише один із шістнадцяти студентів ставав магістром. Наприкінці XV ст. в Європі налічувалось близько 80 університетів.

На 1455 р. припадає початок книгодрукування. Йоган Гутенберг (1399—1468) винайшов друкарську машину, і першою з надрукованих книг стала Біблія.

Джерела художньо-образного світосприйняття епохи: література, основні архітектурні стилі, живопис. Народженню нових форм культури доби зрілого феодалізму сприяли два важливі чинники, а саме: поява міст, які з кінця XI ст. ставали центрами культурного-політичного життя, та хрестові походи, завдяки яким середньовічна Європа вперше відчула себе одним цілим та здобула високу мету.

Місто, яке, по суті, було зародком буржуазної республіки, починає формувати своєрідну міську культуру.

Вплив церкви визначав обличчя середньовічного мистецтва. Основним зразком середньовічного образотворчого мистецтва були пам’ятки церковної архітектури. Мистецтво було в руках церкви могутнім знаряддям впливу на маси з огляду на його доступність для всіх. Головним завданням художника було втілення божественних засад, а з усіх почуттів людини перевага надавалась стражданню. Бо, за вченням церкви, це — очищувальний вогонь.

Але світське мистецтво в період розвиненого феодалізму стає альтернативою церковного.

На початку XII ст. відбувається становлення куртуазного роману з його культом лицарства (яке теж можна віднести до особливостей епохи). У XI—XII ст. складається морально-етичний образ лицаря, що відрізнявся світським характером, вільним від аскетизму. Лицар повинен молитися, уникати гріха, пихатості та низьких учинків, він мав захищати церкву, вдів та сиріт, а також турбуватися про підданих. Він повинен бути хоробрим, вірним, не позбавляти нікого його власності; воювати лише за справедливість. Лицар мав бути запеклим мандрівником, змагатися на турнірах за честь Дами серця, повсюди шукати відмінності, цуратися всього недостойного; любити свого сюзерена й оберігати його достоїнство; бути щедрим і справедливим; шукати товариства хоробрих та вчитися в них здійсненню великих діянь за прикладом Олександра Македонського. Такий образ відображено в рицарській літературі.

Особливе місце в рицарській літературі належить віршованій повісті з любовно-пригодницьким сюжетом, запозиченим з кельтських переказів та легенд. Головна з них — історія короля Артура та його лицарів, що жили в V—VI ст. й збиралися за круглим столом. З цих легенд склався цілий цикл романів про короляАртура та святий Грааль.

Найвідомішим твором рицарського роману є «Трістан та Ізольда», популярність якого в європейській літературі XII—XIII ст. пояснюється тим, що центральне місце в ньому відводиться земній, людській любові, яка привертала увагу середньовічних поетів. Ані ідеал служіння сюзеренові, ані ідеал служіння Богові вже не відповідали новим духовним потребам часу.

У цілому лицарська література, незважаючи на її обмежений характер, сприяла розвитку середньовічної культури, появі інтере­су до особистості людини та її переживань. Любовно-лірична тематика, яку розробляли трубадури (у Німеччині — мінезингери), менестрелі відкривала можливості для вияву індивідуальності. Ними було створено нові віршовані форми — балада, серенада, сонет.

Важливим явищем духовного життя XIII ст. був розвиток давньоскандинавської словесності, у якій розрізняють: едичні (давні героїчні та міфологічні) пісні; поезію скальдів — норвезьких та ісландських поетів IX—XIII ст.; саги — прозові твори народного давньоскандинавського епосу. Найвідомішим твором германського героїчного епосу є «Пісня про Нібелунгів».

Стильові особливості середньовічного мистецтва найбільшою мірою втілювала архітектура. Середньовіччя витворило два основні стилі: романський та готичний. Романський стиль (від лат. romanus — римський) був поширений у X—XII ст. і відбивав прагнення королівської влади та церкви спертися на авторитет Римської імперії. В архітектурних спорудах використовувалися прості, суворі, урочисті, масивні форми склепінь та арочних конструкцій. Романський стиль характеризується органічним злиттям раціональної структури споруд та їх могутніх конструкцій з високою експресивністю багатофігурних скульптурних композицій, у котрих теми Нового Заповіту (насамперед Страшного суду) виражені мовою пластики, що загалом відрізняється від античного зразка. Слово «готика» походить від італ. gotico — готський, варварський. Для готичного мистецтва характерним є панування лінії, вертикалізм композиції, віртуозне деталювання, підпорядкованість елементів логіці цілого, нерозривний зв’язок архітектури та скульптури. Провідним типом готичної архітектури стає собор, що зумовило розвиток складної каркасної конструкції (стрілчасті арки, які опираються на стовпи). Багатокольоровий вітраж, гобелен, ілюстрації манускриптіввтілювали естетичні смаки феодальної верхівки, яка в епоху хрестових походів доторкнулася до витонченості Сходу. У церковному мистецтві розквіт готики відобразив культ діви Марії з характерною суперечністю містичної екзальтованості та життєрадісних мирських мотивів.

Загалом середньовічна художня культура набула своїх найхарактерніших форм у кожному з видів мистецтва: у літературі — це життя святих, у архітектурі — собор, в живописі — ікона, у скульптурі — зображення Христа, Богоматері та Святих, а саме середньовічне мистецтво можна охарактеризувати як символічне.

Література

1. Аврелий Августин. Исповедь. — М., 1992.

2. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. — М., 1990.

3. Коноплев И. А. «Два Града» Блаженного Августина // Человек. — 1998 — № 1.

4. Ле Гофф Ж. Цивилизация Средневекового Запада. — М., 1992.

5. Мишо Г. История крестовых походов. — К., 1995.

6. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. — М., 1987.

7. Уколова В. И. Античное наследие и культура раннего Средневековья. — М., 1989.

8. Хейзинга Й. Осень Средневековья. — М., 1988.

9. Эразм Роттердамский и его время. — М., 1989.

1. Соціально-економічні умови становлення культури Відродження. Криза середньовічного сприйняття та відродження античних гуманістичних традицій у культурі. Загальна характеристика епохи.

2. Гуманізм як основний напрям світоглядності епохи.

3. Титанізм, його особливості та зворотний бік.

4. Особливості мистецтва доби Відродження.

5. Художній ідеал людини в живописі.

6. Гуманістичні ідеї Ренесансу в літературі.

Особливістю Ренесансу (від фр. Renaissance — Відродження) є процес відродження античних наук та мистецтв, що вважають головним чинником, який зумовив ефект феномену Відродження.

Протистояння середньовіччю та проголошення новизни своєї цивілізації абсолютизуються мислителями Ренесансу. Але ж Відродження відштовхується від середньовіччя, а тому уявлення про «різку зміну часів не відповідало дійсному характеру культури», натомість можна говорити про «складне подолання середньовічної спадщини, яка «впливала» навіть на саме відчуття історичної метаморфози його біблійною фразеологією, есхатологічними домішками, екстазом. Інакше кажучи, в тому, як Відродження рвало із середньовіччям, виявилось певною мірою його середньовічне походження» (Л. М. Баткін).

Відродження — це особливий тип зростання культури, епоха, духовне значення якої не стільки в реалізації потенцій періоду, скільки у створенні та реалізації нових стимулів культурної творчості. Тому Ренесанс до певної міри є еталоном культурного розвитку у світовій історії, який можна порівняти з VIII—V ст. до н. е. в Елладі. Про це свідчить і зовнішній бік феномену: вражаюча концентрованість на незначному просторово-часовому проміжку визначних, усебічно обдарованих людей, які проторували нові шляхи творчості. Як розквіт особливого роду, як реалізація надмірного енергетичного потенціалу культури, що виражена в особливій інтенсивності культурного життя, його багатобарвності, розкоші й багатомірності проявів особистої творчості, Відродження стає синонімом духовного піднесення.

Розрізняють Проторенесанс (ост. третина ХІІІ—XIV ст.), коли виникають перші ознаки якісних змін культурного процесу (початок творчості Данте, Петрарки, Бокаччо), і власне Відрод­ження, де розрізняють раннє, або кватроченто (поч. XIV —90-ті роки XV ст.) — живопис Джотто, Донателло, Ботічеллі, Пізано; високе, або чінквеченто (90-ті роки XV ст. — поч XVI ст.) —
у Середній Італії це — Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, у Венеції — Тіціан, Джорджоне, Веронезе, Тінторетто; та пізнє Відродження (40-ві роки XVI ст. — поч. XVII ст.).

На противагу середньовіччю, Ренесанс та античність мають схоже генетичне коріння: цілковите породження міста, міської культури, яка ґрунтувалась на більш-менш поширених розвинених товарно-грошових відносинах. Молода буржуазія знаходила в язичницькій давнині, у її світській культурі вже готову зброю для боротьби проти церковнофеодаль­ної ідеології, хоча антична спадщина сприймалась та засвоювалась різними суспільними групами залежно від корпоратив­них інтересів.

Більшість дослідників уважає, що ренесансну епоху визначають три винаходи: друкарський верстат, компас та артилерія.

Відбувається поворот від теоцентричного до антропоцен-
тричного розуміння світу. З’являється новий погляд на природу, відкриття її для себе, намагання перетворити світ у царину людини.

Біля витоків ренесансної ідеології стояв Данте Аліг’єрі (1265—1321), у філософських трактатах якого («Бенкет», «Монар­хія») викладено засади нового гуманістичного вчення про людину. Створений Данте в його «священній поемі» синтез поезії, філософії, теології та науки є одночасно й підсумком розвитку середньовічної культури та початком культури Ренесансу.

Першим рухом філософської думки є гуманізм (від лат. humanus — людяний, людський), що означає потяг до людяності, до утворення умов для гідного людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає думати про себе, свою роль та покликання в цьому світі, про свою сутність, смисл та мету свого буття. Початок цього руху пов’язують з Франческо Петраркою (1304—1374).

В еволюції філософських поглядів можна виділити три характерні періоди: гуманістичний, або антропоцентричний, у якому середньовічному теоцентризму протистоїть інтерес до людини в її відносинах зі світом (серед. XIV — серед. XV ст.); неоплатонічний (ареопагітичний), пов’язаний, головним чином, з поставленням онтологічних проблем (серед. XV — перша третина XVI ст.); натурфілософський, коли гуманістичні студії поступово поширилися на теологію, натурфілософію, природознавство, що одночасно призвело до втрати деяких особливостей та досягнень гуманізму, до більш складної взаємодії з середньовічною спадщиною (друга пол. XVI — поч. XVIІ ст.).

Зрушення, які відбулися в структурі ренесансного світобачення, виявилися в суперечці про те, кого наслідувати — «класиків» чи «природу».

Відродження намагається пояснити світ, виходячи з нього самого. Світ не потребує потойбічного пояснення, він пояснюється не долею, не Богом, не чаклунством. Причина світу постає з нього самого. Показати світ таким, яким він є, пояснити все зсередини, з його власної матеріальної природи — саме таким є девіз реалізму Сервантеса, Рабле, Шекспіра.

Реалізм епохи відкрив індивідуальну людину і ствердив її силу та красу. Його героєм постає титанічна особистість, яка є вільною у своїх проявах.

Купол собору св. Петра в Римі (ренесанс)

Нова концепція світу потребувала від художників Відродження розроблення теорії та практики перспективи, художнього освоєння анатомії людського тіла в його віковій, статевій і динамічній визначеності, пошуку гармонії композиції, використання кольорових акцентів для передання свого ставлення до зображуваного. Відбувається процес розкріпачення особистості від середньовічного аскетизму; зображення голої натури, принад жіночого тіла було сильним аргументом у боротьбі з аскетизмом. Виникає поняття про пропорцію, що наближає образотворче мистецтво до архітектури, поняття композиції та світла, які поєднують образотворче мистецтво та літературу.

Для Ренесансу характерною є нова концепція ролі особистості художника у творчому процесі, соціально-естетичні функції його мистецтва, саме ставлення художнього образу до реальності (так званий ренесансний реалізм).

Принципова відкритість будь-яким традиціям була набагато ширшою власне античної спадщини, до кола інтересів залучались ранньогрецькі мислителі та християнські неоплатоніки, стоїки та епікурейці. У цій байдужості до джерел виявилась завойована Відродженням свобода мислення, свобода від школи, традиції, догми, прагнення ввести у сферу свого розгляду все різноманіття спадщини минулого, нічим не зв’язувати себе й залишати відкритим шлях для власних висновків та рішень.

Поява нових літературних форм замість схоластичних трактатів, коментарів з формальною структурою давала можливість у промовах, побудованих за правилами риторичного мистецтва, інвективі, дружньому посланні, поемі, вільному діалозі висловлювати власну думку, замислюватися над проблемами буття.

Дата добавления: 2015-05-09