Загальна характеристика основних етапів з/п-и України

Вважається, що в українській історії існує 4 вихора державності. І відповідно доц. ього можна визначити основні етапи зовнішньої політики України.

Перший вихор державності: Київська Русь. Зовнішньополітична служба України має давні традиції, засновані, передусім, на дипломатичному досвіді Київської Русі-України. Водночас, витоки української дипломатії є значно глибшими. Відтак, її коріння слід шукати на стику візантійської і римської традицій, що лежать в основі усіх сучасних європейських держав. Давньоукраїнська держава підтримувала активні відносини з Візантією, Святим Престолом, Германською імперією, Польщею, Угорщиною, Францією, скандинавськими державами.

Особливо розгалуженими і динамічними зовнішні відносини стали в часи правління Володимира Великого(980-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054). Мудрий активно використовував поширений в часи середньовіччя метод здійснення дипломатії - укладання династичних шлюбів. Син Ярослава Всеволод одружився з донькою візантійського імператора Константина IX Мономаха. Одна з дочок Ярослава - Анна була віддана за французького короля Генріха І. Інша донька, Єлизавета, стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а третя Анастасія - угорського короля Андраша І. Тісні відносини з Польщею були скріплені шлюбом сестри Ярослава Доброніги з краківським князем Казимиром. Вже згодом формується Галицько-Волинська держава.

Другий вихор – козацтво та Гетьманщина. Після занепаду і розпаду Давньоукраїнської держави, реальний поступ української дипломатії став особливо помітним у Козацьку добу. Розпочавши своє формування у першій половині XVI ст., українське козацтво поступово перетворюється на носія національної державності. На початку XVII ст. Військо Запорізьке стає суб'єктом міжнародних зносин, впливовим військово-політичним фактором у Східній і Південно-Східній Європі. У 1594 році козацтво уклало договір з представниками християнського союзу держав "Священною лігою" про спільну боротьбу проти Османської імперії. З приходом гетьмана Богдана Хмельницького, який вільно розмовляв кількома мовами, у зв'язку з його військовими перемогами, міжнародні контакти козацтва суттєво активізуються і розширюються. У своїй резиденції в Переяславі Б.Хмельницький приймав посланців європейських держав. Він вів переговори з польськими представниками, налагодив і розвинув відносини зі Швецією. Однак, зусиль гетьмана, в тому числі і дипломатичних, виявилося замало, щоб забезпечити Україні незалежність. Після Б.Хмельницького найбільший внесок у становлення і розвиток української дипломатії зробили гетьмани Іван Виговський, Іван Мазепа і Пилип Орлик. Наступний шанс української дипломатії з'явиться аж через два століття...

Третій вихор – УНР. Створення і становлення Міністерства закордонних справ України як повноцінної державної структури пов'язане з проголошенням 10 червня 1917 року І Універсалу Української ЦР і створенням УНР. З першого дня існування Генерального секретаріату в його складі розпочало діяльність Генеральне секретарство з національних справ, що стало прообразом першого зовнішньополітичного відомства України у XX столітті. Важливий імпульс подальшому розвитку української зовнішньополітичної служби надав оприлюднений 12 січня 1918 року IV Універсал ЦР, в якому УНР проголошувалася "самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу". Саме в цей час розпочинається активна робота над створенням мережі дипломатично-консульських установ, діяльність яких регулювалася державними законами та нормативними документами Генерального секретарства міжнародних справ. За час діяльності ЦР було розпочато налагодження контактів з державами світу. Українське зовнішньополітичне відомство Центральної Ради очолювали: Олександр ШУЛЬГИН (Генеральний секретар мс, Міністр зс грудень 1917 року - 24 січня 1918 року) Всеволод ГОЛУБОВИЧ (Міністр зс З0 січня - 3 березня 1918 року) Микола ЛЮБИНСЬКИЙ (Державний секретар зс, Керуючий МЗС 3 березня - 28 квітня 1918 року)

28 квітня 1918 р. до влади прийшов Павло Скоропадський. Було визначено три основні напрями зовнішньої політики Української Держави: встановлення дружніх відносин з країнами Четвертного Союзу; вирішення спірних територіальних проблем з сусідніми державами; встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами. За час діяльності Гетьманського уряду розширилося коло країн, з якими було встановлено дипломатичні відносини. Уряд Української Держави також сформував окрему делегацію для мирних переговорів з Росією. Делегація РСФСР, очолювана Християнам Раковським і Дмитром Мануїльським, виконувала одночасно функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській Державі.

Вагомий внесок у розвиток української зовнішньополітичної служби здійснив Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, який став наступником Миколи Василенка. Міністерство закордонних справ України очолювали: Микола ВАСИЛЕНКО (Голова Ради Міністрів, Міністр зс 30 квітня - 20 травня 1918 року) Дмитро ДОРОШЕНКО (Керуючий МЗС, Міністр зс 20 травня - 14 листопада 1918 року) Георгій АФАНАСЬЄВ (Міністр зс 14 листопада - 14 грудня 1918 року)

Із створенням Другого республіканського уряду (Директорії), сформованого в грудні 1918 року, дипломатичні контакти попередніх українських урядів були значною мірою збережені, а подеколи розширені.

Зокрема, Директорія, першим Міністром закордонних справ якої став Володимир Чехівський, направила своїх дипломатичних представників до Бельгії, Великої Британії, Греції, Італії, США, відкрила посольства в Естонії, Латвії, Чехо-Словаччині, Угорщині. Українська держава була представлена у Ватикані. Делегація УНР взяла участь у Паризькій мирній конференції, одночасно виконуючи функції тимчасового дипломатичного представник України у Франції. Основна діяльність українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР була спрямована на те, щоб забезпечити визнання України та заручитися міжнародною підтримкою у її державницьких прагненнях. Дипломатичні установи УНР здійснювали широку інформаційну та видавничу роботу, а також виконували основні консульські функції. В країнах, де перебували українські полонені, було організовано їхнє повернення Батьківщину; при представництвах у Берліні, Відні й Римі існували військово-санітарні місії військовополонених. За часів Директорії у практику української зовнішньополітичної служби ввійшло проведення з'їздів послів і глав дипломатичних місій, з яких найважливішими стали два: у Карлових Варах (1919р.) та Відні (1920 р.). Міністерство закордонних справ України очолювали: Володимир ЧЕХІВСЬКИЙ (Голова Ради Міністрів - Міністр зс 26 грудня 1918 року - 11 лютого 1919 року) Кость МАЦІЄВИЧ (Міністр зс 13 лютого - березень 1919 року) Володимир ТЕМНИЦЬКИЙ (Міністр зс квітень – серпень 1919 року) Андрій ЛІВИЦЬКИИ (Керуючий МЗС серпень 1919 року – травень 1920 року)

Четвертий вихор – сьогоденна незалежна Україна, коли 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Після прийняття історичного Акту про незалежність України 24 серпня 1991 року перед Міністерством закордонних справ постали цілком нові завдання, пов'язані з визнанням України міжнародним співтовариством, встановленням дипломатичних відносин, створення ефективної мережі власних дипломатичних і консульських представництв, розбудовою повноцінних двосторонніх відносин з зарубіжними країнами, набуттям членства і утвердженням в провідних міжнародних організаціях. За перші роки незалежності Україну визнало понад 170 зарубіжних країн. Практично з усіма ними встановлені дипломатичні відносини та активно розвивається двостороннє співробітництво. В Україні діють 102 представництва іноземних держав та міжнародних організацій. Україна сьогодні є членом понад 90 міжнародних організацій. У 2000-2001 роках Україну входила до складу непостійних членів Ради Безпеки ООН. 2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила Основні напрями зовнішньої політики України. Сьогодні Міністерство закордонних справ втілює визначений керівництвом держави стратегічний курс України на членство в ЄС і НАТО. Згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка від 22 серпня 2005 року Міністерству закордонних справ України були надані широкі повноваження щодо координації діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин Української держави. Міністерство закордонних справ України очолювали: Анатолій ЗЛЕНКО (Міністр закордонних справ України 27 липня 1990 року - 25 серпня 1994 року) Геннадій УДОВЕНКО (25 серпня 1994 року -17 квітня 1998 року) Борис ТАРАСЮК (17 квітня 1998 року - 29 вересня 2000 року) Анатолій ЗЛЕНКО (2 жовтня 2000року – 2 вересня 2003року) Костянтин ГРИЩЕНКО (2 вересня 2003 року – 3 лютого 2005 року) Борис ТАРАСЮК (4 лютого 2005 року - 30 січня 2007 року) Арсеній ЯЦЕНЮК (21 березня- 4 грудня 2007 року) Володимир ОГРИЗКО (18 грудня 2007- now)

Дата добавления: 2015-05-07