Директорія у боротьбі за міжнародне визнання державності України

Діяльність МЗС Української Держави. Д. Дорошенко

З приходом до влади 28 квітня 1918 року Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського український уряд продовжив розбудову національної зовнішньополітичної служби.

Було визначено три основні напрями зовнішньої політики Української Держави: "встановлення дружніх відносин з країнами Четвертного Союзу; вирішення спірних територіальних проблем з сусідніми державами; встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами“.

За час діяльності Гетьманського уряду розширилося коло країн, з якими було встановлено дипломатичні відносини. Зокрема, Українська Держава започаткувала роботу своїх дипломатичних місій у Румунії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції (загалом до 10 держав), а також прийняла понад двадцять повноважних представників зарубіжних країн (Австро-Угорщини, Болгарії, Грузії, Німеччини, Туреччини, Польщі, Румунії, Фінляндії та інших).

Уряд Української Держави також сформував окрему делегацію для мирних переговорів з Росією. Переговори з російською делегацією відбувалися у Києві з травня до жовтня 1918 року. Делегація РСФСР, очолювана Християнам Раковським і Дмитром Мануїльським, виконувала одночасно функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській Державі.

Вагомий внесок у розвиток української зовнішньополітичної служби здійснив Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, який став наступником Миколи Василенка. Саме Д.Дорошенко досяг важливих дипломатичних результатів, створив ефективну структуру українського МЗС і розвинув законодавчу базу зовнішньополітичної діяльності. У червні 1918 року було прийнято "Закон про посольства і місії Української Держави", в липні цього ж року - "Закон про українську консульську службу". За період Гетьманського уряду розпочали діяльність перші вітчизняні Консульські курси - навчальний заклад, що був покликаний забезпечити державу дипломатичними і консульськими фахівцями. За часів діяльності Гетьманського уряду Міністерство закордонних справ України очолювали: Микола ВАСИЛЕНКО (Голова Ради Міністрів, Міністр закордонних справ 30 квітня - 20 травня 1918 року) Дмитро ДОРОШЕНКО (Керуючий МЗС, Міністр закордонних справ 20 травня - 14 листопада 1918 року) Георгій АФАНАСЬЄВ (Міністр закордонних справ 14 листопада - 14 грудня 1918 року)

Зазнаючи поразок на фронті й поступово втрачаючи державну територію в умовах війни «всіх проти всіх», Директорія та уряд УНР дедалі більші надії покладали на зовнішньополітичну діяльність. Головна мета з.п. УНР протягом 1919 р. полягала у здобутті міжнародного визнання та здобутті допомоги проти більшовицької Росії.

Директорії вдалося значно розширити мережу своїх дипломатичних установ за кордоном. Насамперед, були залишені закордонні представництва, що їх заснував гетьман Скоропадський. Нові дипломатичні місії були направлені до багатьох сусідніх країн та держав Антанти: Угорщини, Чехословаччини, Данії…Жодна країна формально не визнавала дипломатичних представництв УНР, і тому вони були змушені діяти неофіційно або, в кращому випадку, напівофіційно. Натомість в У. за часів Директорії іноземних дипломатичних представництв уже майже не було. Постійний стан війни, в якому перебувала УНР, і переїзди Директорії й уряду УНР з місця на місце унеможливили акредитацію й діяльність закордонних дипломатів.

Пріоритетним напрямком з.п. Директорії УНР лишалися взаємини з країнами Антанти.

10 січня 1919 р. РНМ УНР ухвалила законопроекти про направлення надзвичайних дипломатичних місій до США й Великобританії. З огляду на проголошене президентом США Вільсоном право націй на самовизначення, Директорія поклала особливі надії на Вашингтон. Але США не визнала ані незалежності України, ані жодного уряду, який був при владі. Вашингтон вважав, що Україна це частина Росії.

Успішніші справи були в Празі (М. Славинський прибув 2 лютого 1919 р. – Т. Масарик) та Будапешті (Галаган 22 лютого1919 р. зустрівся з Карої). Їхні переговори ускладнювало питання щодо Закарпаття, яке було під Угорщиноо, після розпаду монархії Габсбургів.

Серед інших представництв треба відзначити Швейцарію та Італію. Нейтральна Швейцарія була одним із центрів дипломатії, тож укр. місія на чолі із М.Васильком виявила високу дипломатичну активність. Зацікавлення уряду УНР Італією було пов’язане з тим, що Італія була одніє з держав-переможців, і її голос на Паризькій мирній конференції впливав на подальший хід державності УНР.

Існували також зносини з Ватиканом. Широкі міжнародні зв’язки, моральний вплив та авторитет Папського престолу могли сприяти справі про державне визнання УНР. У січні 1919 р. дипломатичним представником до Ватикану було призначено графа М.Тишкевича, якого в серпні замінив Ф.Бонн. Хоча офіційних дипломатичних відносин між УНР і Ватиканом встановлено так і не було, суттєвим досягненням роботи укр. Місії була номінація папою апостольського візитатора в Україну отця Дж.Дженоккі.

Розвивалися дипломатичні зносини з Німеччиною та Австрією. Вже не йшлося про визнання УНР з боку цих країн, Україна намагалася довести Берліну та Відні, що УНР залишається надійним політичним і перспективним торг.-ек. партнером.

Протягом 1919 р. було проведено дві наради послів і голів дипл. місій УНР. Перша – 18-22 червня у Відні: Темницький, Липинський, Василько, Порш… Нарада розглянула основні засади з.п. УНР у контексті особливостей тогочасної міжнародної ситуації. Друга – 6-14 серпня у Карлсбаді: майже ті самі. Було обговорено поточні питання, пов’язані з роботою укр. дил. представництв, орг.-єю і корд-єю їхньої роботи, ставлення різних країн до укр. Справи, інтересами УНР в окремих країнах тощо.

Окрім дипл. Місій, уряд УНР також надсилав у різні країни спеціальні торг.-екон. Та війс.-дипл. місії, а також делегації, котрі вирішували питання репатріації військовополонених України. Отже, протягом 1919 р. уряд УНР започаткував багато торг.-ек. відносин.

10 січня 1919 р. Директорія затвердила ухвалене кількома днями раніше РНК УНР про виїзд за кордон двох надзвичайних місій «для зав’язання торг.-фін. зносин з державами Антанти та Америки». Планувалося, що першу місію буде відправлено до Франції, Італії та Бельгії (голова - Чижевський), другу – до Великобританії й США. Перша місія прибула до Берна на початку лютого, не дістала фран. візи і продовжили розгортати свою діяльність в Швейцарії. Місія проіснувала 8 місяців і припинила своє існування згідно із наказом уряду. Але місія так і не змогла домовитися до якихось конкретних цілей.

Наприкінці 1919 р. Директорії під натиском Червоної армії прийшлося відступати і тому у листопаді її влада не поширювалася за межі Камянця-Подільського. До того ж існувало складне фінансове становище, що не дало хмоги утримувати дипл. Представництва

Директорія не зуміла адекватно оцінити ту ситуацію, що склалася й цітко визначити свої пріоритети.

Дата добавления: 2015-05-07