Биография

Данила Ефремов был сыном старшины донского войска Ефрема Петрова, участника Лифляндского похода 1702 года и казнённогоБулавиным при взятии Черкасска в 1708 году; дата рождения Данилы Ефремова точно неизвестна.

Впервые Данила Ефремов заявил себя на боевом поприще в ранней молодости: 28 января 1707 года он участвовал с другими казаками на главную квартиру шведского короля Карла XII в Галиции. В том же году Ефремов был избран походным атаманом донских казаков и в сражении под Калишем, против шведского генерала Реншильда, в течение четырёх часов сопротивлялись значительно превосходящим силам противника.

В 1726 году Ефремов находился на службе в крепости Св. Креста и был тамошним старшиной, в следующем году был в Низовом корпусе. В 1734 году он в том же корпусе был походным атаманом

В 1736 году, будучи ещё старшиной, Ефремов был послан к калмыцкому хану Дундуку-Омбо, желавшему отложиться от России. Ефремов нагнал хана за Кубанью и, обещая прощение, уговорил возвратиться. В удостоверение своих слов он оставил заложниками у хана своего сына Степана с несколькими именитыми казаками, сам же отправился в Санкт-Петербург и убедил императрицу Анну Иоанновну простить Дундука-Омбо. Калмыки были приведены к присяге, сам Дундук-Омбо в 1737 г. пожалован в ханское достоинство, а Ефремов в 1738 году пожалован императрицей войсковым атаманом донских казаков^[1].

Кроме дипломатических способностей, Ефремов проявил военные и административные таланты. В 1738 г. кубанские горцы, нахлынув в большом числе на землю Донского войска, разорили Быстрянскую станицу и напали на Каргальскую, но Ефремов, собрав войско, «сколько онаго из оставшихся за командованием в армии казаков в домах найтиться могло», разбил и прогнал неприятеля обратно к Кубани. В следующем году набег повторился, и враги снова были разбиты донцами в верховьях реки Грушевка.

К атаманству Ефремова относятся постройка крепости около Черкасска и пожар, случившийся 12 августа 1744 г. и истребивший почти весь город. До того времени Черкасск был обнесён лишь палисадом; Ефремов же решил сделать каменные стены, которые защищали бы город также и от весенних разливов Дона. Но нашлись лица, которые послали в Санкт-Петербург донос, будто «оная ограда строится формальною дефензией во всем, яко крепости быть надлежит». Ефремов был вызван в Санкт-Петербург и на допросе показал, что стена строится около Черкасска вовсе не с «регулярной дефензией, но как ограда и стены каменные около монастырей строятся… для единого только утверждения от воды, которая повсегодно многие убытки чинит». Наряженное следствие выяснило правоту слов атамана, и указом императрицы Елизаветы Петровны в 1744 г. было повелено Ефремова отпустить на Дон, но стену разрешили строить лишь с турецкой стороны. В 1749 г. Ефремову был пожалован портрет императрицы Елизаветы с бриллиантами, в том же году, по приезде в Москву, он был награждён 400 рублями.

Пробыв в звании войскового атамана более пятнадцати лет, Ефремов в 1753 г. сам просил об увольнении, по преклонности лет, от атаманства и о назначении на его место его сына Степана. Императрица уволила Ефремова от должности, наградив чином генерал-майора. Степан Ефремов был назначен атаманом, но с тем, чтобы он «в нужных делах, случающихся по пограничному месту, и во внезапных приключениях по ордерам и наставлениям отца поступал». «Для отправления же секретных дел, — сказано было дальше в указе, — кои на него положены, дать ему, Даниле Ефремову, писаря и адъютанта, тако же 100 человек казаков из Донских, кого он сам к тому способных выберет». Таким образом, была основана «сотная» команда, послужившая основанием для образования в 1775 г. казачьего Атаманского полка.

В 1755 г. снова было повелено как войсковому атаману (Степану), так и всему войску Донскому состоять под главным начальством Данилы Ефремова.

В Семилетнюю войну, несмотря на свои преклонные лета, Ефремов принял команду над донскими полками, наряженными в Померанию. В 1759 г. он был пожалован в тайные советники «за добропорядочный поход через Польшу и за оказанные во время Померанской кампании дела мужества и особенно за весьма исправную в войске дисциплину».

Умер в 1760 году и похоронен в Черкасске у правой стены Ратниковской Преображенской церкви.

26 августа 1904 года войсковой атаман Данила Ефремов был назван вечным шефом 14-го Донского казачьего полка.

Дунін-Борковський Василь (1640? — 1702) — козацький політичний діяч; сотник вибельський (1668), полковник чернігівський (1672–1685), генеральний обозний (1685—1702). 1687 р. (один тиждень) був наказним гетьманом до обрання постійного. Відомий своєю меценатськоюдіяльністю і участю у змовах проти гетьманів Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича.

Походить з роду Дуніни. Син графа Дунін-Борковського Каспера, полковника королівських військ, який у нагороду за Смоленську війну 1632–1635 рр отримав від Владислава IV, короля Польського, маєтки в Чернігівському воєводстві та внук графа Дунін-Борковського Андрія, коронного писаря Люблінського, й правнук графа Дунін-Борковського Яна, вотчинного володаря у 1480–1560 рр Борковиць і Великого Скрзіна та праправнук Дунін-Борковського Павла Адамовича, володільця Борковиць і Сульгустова, полководця військ імператора Карла V, затверджений королем Польським у графському достоїнстві і отримав титул графа Римської Імперії — так за архівними документами Державного архіву Чернігівської області — аж до засновників роду Дуніних у 1124 році Петром Дуніним, сином скарбника Данського короля Нільса і доньки Данського короля Еріка та княжною Марією, донькою Великого князя Київського Святополка ІІ (Михайла) і царівни Варвари, доньки Візантійського імператора Олексія І Комніна

Один з членів роду, двоюрідний брат батька Василя Дунін-Борковського — Інокентій, син графа Дунін-Борковського Станіслава, каштеляна Полангського і депутата на Сеймі коронному у 1570 р, відомого правника свого часу, рідного брата Андрія Дунін-Борковського, батька Каспера — був єпископом Чернігівським та Остерським (католицьким), 1659 р, разом з іншими єпископами. підписав Берестейську церковну Унію.

Другий член роду, двоюрідний брат Каспера Дунін-Борковського, Семен Борковський був полковником Чернігівським у 1648 року як сподвижник Гетьмана Богдана Хмельницького і мав у своєму полку 1300 козаків (Краткое историческое описание о Малой России до 1765 года, с дополнением о Запорожских Козаках — О. Бодянский, Москва, 17 февраля 1848 г.) Цей же О. М. Бодянський, народжений у Полтавській губернії, як дослідник української історії, опублікував у 1875 році оригінал такого історичного документу, як: «Реєстр всего войска Запорожского после Зборовского договора с королем Польским Яном II Казимиром, составленного 1649 года, октября 16 дня» та підписаного особисто Гетьманом України Богданом Хмельницьким.

Таким чином, граф Василь Касперович Дунін-Борковський був другим полковником Чернігівським з роду Дуніних, який брав активну участь у поновлені держави Русь з її сучасною назвою — Україна.

Після укладення Андрусівського договору, аби не втратити землі, що йому належали, Василь Дунін-Борковський приймає православ'я й починає служити у Війську Запорозькому. У 1668 р. доля закидає його до Чернігівського полку, де він обій­має посаду сотника Вибельського. Після драми, що сталася з Василем Многогрішним, призначається в 1672 р. чернігівським полковником. А за два роки (1674) Василь Андрійович одержує грамоти від царя Олексія I Михайловича на затвердження зе­мель, подарованих Дуніну-Борковському королем польським, що зробило його надзвичайно багатою людиною.

Про Василя Андрійовича розповідали найнеймовірніші істо­рії. Одна з них засвідчує ніби князь Голіцин пропонував йому гетьманство після усунення Івана Самойловича за 10 тис. руб­лів. Дунін-Борковський відмовився, бо, мовляв, не хотів відда­ти таку суму (цю легенду спростовує С. Павленко у журналі «Сі­верянський літопис» № 6 за 1997 рік).

У 1675 р. на кошти Василя Андрійовича відреставровані Черні­гівський Спасо-Преображенський собор, Єлецький монастир, оз­доблено Воскресенський, Благовіщенський храми. П'ятницький монастир у Чернігові, пошкоджений під час повстання 1668 р., відновлений теж на його кошти. Полковник відомий і іншими церковними численними пожертвами.

За дружину Дунін-Борковський мав Марію Василівну Шубу. У них було двоє синів. Ще у 1672 р. гетьман Іван Самойлович пожа­лував йому довічні маєтки у селах Авдіївці, Козилівці і Холмах з Понорницької сотні, село Бобровицю біля Чернігова і частко­во маєтності села Бурківка Березнянської сотні. Від гетьмана Івана Мазепи Дуніну-Борковському дісталися села Орлівка на річці Убідь, Брусилів на Снові, затим Тупичів і Шаболтасівка. Після смерті Дуніна-Борковського, а вона сталася 7 березня 1702 р., в 1704 і 1706 рр. до вдови Василя Андрійовича та двох його си­нів перейшли Бобровиця, Яцево, Брусилів, Тупичів, Листвен, Пекурівка, Холми і Борківка.

Храмам Дунін-Борковський подарував потири, ставник, та­рілки, Євангелія в срібних оправах. Більшість цих пам'ято — роботи західно-європейських майстрів. Близько десяти з них складають гордість Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського. На кожній з пам'яток — герб Дуніна-Борковсько­го та записи про його вклади. Дари чернігівського полковника сільським церквам були значно скромніші як за розмірами, так і за оздобленням.

Дунін-Борковський не лише давав гроші на відновлення хра­мів або здійснював для них коштовні дари. Так, у 1676 р. він побудував трапезну і келії Єлецького монастиря. До 1914 р. во­ни знаходилися у непоганому стані і це дало можливість відо­мому історику В. Л. Модзалевському(1882–1920) і молодому тоді мистецтвознавцю П. М. Савицькому (1895–1968) зробити висновок: «В келіях Дунина-Борковского упрощенность и в то же время подчеркнутая рельефность и гранность украинской настенной декорации достигает своего апогея. Перед глазами мастеров, украшавших келии, могли быть образцы московской настенной декорации 17 века, времен до утверждения здесь форм Барокко, и образцы западного, в частности польского Ба­рокко».

У кінці 70-х або на початку 80-х рр. XVII ст. Дунін-Борков­ський вклав великі кошти, аби влаштувати в Єлецькому мона­стирі іконостас, в якому мистецтво епохи залишило один з най­кращих своїх зразків. На жаль, іконостас Єлецького монастиря в епоху революційних катаклізмів було знищено. Його можна побачити лише на старих фото, вміщених у книзі «Картини церковной жизни Черниговской епархии» (К, 1911).

Український історик та етнограф Петро Єфименко під час перебування у Чернігові на початку 80-х років XIX ст. записав цікавий переказ про життя-буття Василя Дуніна-Борковського, коли він помер. Поховали його з урочистостями, притаманними для генерального обозного Війська Запорозького. Та щоночі під­німався він із домовини і у супроводі прислужників і гайдуків гайсав до своєї бобровицької оселі біля Чернігова, де до ранку влаштовував гучне застілля. Поки одного разу вдова покійного не запросила архієпископа Іоанна Максимовича і той перекрив хрестом шлях Дуніну-Борковському на Червоному мосту. Міст зруйнувався, і Борковський разом із свитою зник у водах Стрижня.

Дивно, що таке, за народними переказами, зчинив саме Іоанн Максимович, котрий поховав Дуніна-Борковського і при­святив йому епітафію. У цьому творі, викарбував йому на могильній плиті, перераховано все, що відновив і відбудував Ва­силь Андрійович, коли був чернігівським полковником.

«Его надгробная доска, — писали В. Л. Модзалевський і П. М. Савицький, — сохранилась внутри Елецкого собора — недалеко от входа. Это — серебряная доска, украшенная прекрасной гравюрой, исполненной духа самого пышного Ба­рокко».

Дата добавления: 2015-05-09