Культура Західної Європи середніх віків 1 страница

Духовна культура західноєвропейського середньовіччя. Доба середньовіччя у культурі Західної Європи набула визначення на термінологічному рівні ретроспективно — у поглядах італійських гуманістів XV ст., які у такий спосіб прагнули відокремити період від розпаду Римської імперії до нової, сучасної їм культури. Культуру доби розділяють на раннє (476 р.-Х ст., дороманський період), кла­сичне (ХІ-ХП ст., романський період) та пізнє (XIII-XIV ст., готич­ний період) середньовіччя. Однак як внутрішні, так і зовнішні межі цих етапів досить умовні. Особливо це стосується визначення за­вершення доби — детерміноване розпадом феодальних та форму­ванням буржуазних відносин воно у різних європейських країнах відбувається у різний час та залежить від особливостей розвитку національних культур.

Головні ознаки духовного життя періоду Раннього Се­редньовіччя. Своєрідною перехідною ланкою від античної доби стало Раннє Середньовіччя, яке спиралося на різноманіття куль­турних джерел: античні традиції, що певним чином занепадали, місцеві язичницькі та християнські, які набули визначальної ваги. Складність духовного буття обумовлювалася надактивними мігра­ційними процесами (Велике переселення народів), що супроводжу­валися й воєнними діями. Несталість буття та неспроможність варварських племен оцінити та усвідомити античний досвід вели до руйнації міст, системи торгівлі, комунікаційних шляхів, зане­паду ремесел та до домінування натурального господарства. Наслідком цього стала одна з сутнісних ознак цього періоду — агра-ризація культури, міська культура античності поступається місцем за цих умов культурі сільській. Зміни відбувалися і в інших пло­щинах культурного буття. Занепад традицій освіти, сформованих античним світом, спричинив масове неписьменство і, як наслідок, домінування культури усної, орієнтованої на панівне значення усного слова. Обмеженим став простір існування людини того часу, вона замкнулася у «малому світі» свого селища. Інший світ був не тільки незнаним (внаслідок незатребування античного наукового знання — зокрема географічного), а й чужим та ворожим, сповне­ним негативних сил та явищ, які людина не мала змоги пояснити, зокрема чуми, голодування, численних епідемій.

Завершення цього досить тривалого періоду припадає на кінець VIII ст. З цього часу сутність та характер духовного буття починають визначати радикально відмінні тенденції: закладаються основи

західноєвропейського типу культури, починається процес утворен­ня держав та європейських мов, на історичну арену виходять нові народні спільноти, закладається новий культурний діалог зі Сходом, Східною Європою, Північною Африкою.

Знаком складання нових тенденцій у духовному бутті стало утво­рення держави Карлом Великим. Це закарбувало спрямування єв­ропейської культури того часу до відновлення римських традицій. У 800 р. Карл Великий був коронований як імператор Римським Папою, що стверджувало не тільки значущість та актуальність утворення централізованої держави, а й перш за все — панівну роль церкви як керманича усього духовного буття Західної Європи, адже ідея єдиного походження людства була адекватною ідеї єдиної духов­ної влади Бога у Всесвіті, влади Папи на землі та зосередженню світської влади в руках одного правителя. Християнство ідеологією земної покори та первинної влади Бога було адекватно й новим фе­одальним відносинам — виправданням соціальної нерівності на Землі та декларацією нагороди на небі за праведне життя на землі.

Церква у Західній Європі не підкорялася світській владі, вона була самостійна у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх, зо­крема, політичних, дипломатичних питань. Фактично єдиний у межах Середньовіччя централізований, чітко структурований со­ціальний інститут — церква визначала сутність парадигми бачення світу, ціннісних орієнтацій, уявлень про простір і час, сенсу буття людини та образу людини.

Глобальна значущість церкви та християнського світогляду ви­значають теоцентризм як одну з найголовніших ознак культури Середньовіччя. Бог, божественне начало є у поглядах доби найви­щою духовною цінністю, незмінним та одвічним творцем усього Всесвіту, центральною, репрезентативною категорією світобачення. Недосяжна велич Бога була вершиною світу, відзначеного ієрархіч-ністю. З одного боку, світ поставав перед людиною як піраміда, під­ніжжям якої була неодухотворена земля, далі по мірі підйому роз­ташовувалися рослини, тварини, люди — прості миряни, вище — ду­ховні чини на чолі з Папою, ще вище — чини божественної ієрархії до великої верхівки. Структура світобудови була незмінною і саме ця незмінність стає дещо пізніше характеристикою соціальної іє­рархії, адекватної структурі світобудови в цілому.

Водночас з цим, осягнення світу втрачає ту цілісність та єдність, яка була притаманна політеїстичній парадигмі античності. Світ Середньовіччя — розколотий, дуалістичний. Одна його сфера — світ небесний, сакральний — втілення вищих християнських цін­ностей, той світ, куди прагне потрапити душа кожного християни­на. Другий — земний, тварний, власне людський, світський. Він був сповнений гріха, страждань та пов'язаний зі світом сакральним ідеєю первинної гріховності та спокутування гріха. Земний світ усвідомлювався і як відбиття світу небесного. Усі речі, явища, події тому мали не тільки власний сенс та значення. Перш за все вони

були сповнені символічного, алегоричного сенсу, детермінованого їх значенням та функціонуванням у світі сакральному. Цій алего­ричності, символізму певною мірою відповідала й детермінована християнськими настановами геоцентрична модель світобудови. Згідно до неї, центром Всесвіту була нерухома Земля, що відбивало нерухомість настанов християнського світогляду, даність та непо­рушність Божих заповідей. Водночас це статичне розуміння Землі як осереддя земного буття людей символічно закарбовувало сталість, певне заперечення прогресу — адже усе було створено Богом у сво­єму вершинному втіленні.

За умов утрати годинників, створених античним світом, церк­ва стала єдиним володарем часу, вона визначала його сутність та відлік. З одного боку, служби визначали ритм життя протягом дня. З іншого — церква встановлювала часові межі буття протягом року. На межі VII-VIII ст. монах Беда Вельмишановний розрахував цер­ковний календар у відповідності до астрономічних явищ. Понад цією системою плинного, процесуального часу земного знаходився й часовий простір сакрального світу — статична та незмінна вічність (відповідна вічності та незмінності влади Бога над Всесвітом).

Християнські настанови світогляду детермінували й специфіч­не — векторне осягнення історії Всесвіту та людства. Началом її був акт створіння, а завершенням — Страшний суд. Його неминучість та водночас часова невизначеність формували атмосферу постійно­го очікування розплати за гріховне буття, очікування кінця світу. Есхатологічність (від грецької eschatos — останній, кінцевий), та­ким чином, була сутнісною ознакою духовної культури доби. Есхатологічність визначала певний трагізм та драматичність зем­ного життя людини, як пересторога вона визначала і сутність духов­ного буття індивіда, спрямованого саме на втілення християнських чеснот.

Безумовно, що така парадигма світу потребувала формування нового, адекватного християнському світогляду, образу людини. Він стає неоднозначним: теоцентризм обумовлював надмалу зна­чущість первинно грішної людини у Всесвіті, яка водночас була й найвищим створінням Бога. Душею вона належала Богу, тілом — світу земному. Таким чином, образ людини втрачає античну ціліс­ність та гармонійність. Його дуалістичність, опозиційність створю­вала й нагальну потребу в упокоренні тіла в ім'я досягнення душею божої благодаті. Таким чином формувався один зі стрижньових конфліктів доби — конфлікт душі, яка прагнула вознесіння та тіла, яке прагнуло жити, задовільняючи вітальні потреби.

В умовах первинної невирішуваності цього конфлікту адекват­ним добі засобом його «зняття»-подолання постає аскетизм. Заснований на свідомому відреченні від земних благ, насолоди зем­ним буттям заради торжества духу, аскетизм знайшов вершинне втілення у такому феномені Середньовіччя як чернецтво. Монас­тирське середовище було наочною демонстрацією втілення христи-

янських чеснот самим способом життя, тому монастирі постають не тільки як «оазиси» світу сакрального на землі, а й як осередки чіт­ко організованого господарства. У подальшому це дало церкві мож­ливість набуття статусу головного землевласника доби.

Непересічного значення набувало й те, що в умовах усного типу культури, масової неписемності церква та монастирі були фактично єдиними осередками духовного досвіду людства, писемної культури, освіти, науки, мистецтва. Утворений у 529 р. бенедиктинський орден декларував як одну з провідних задач своєї діяльності розвиток, на­копичення та передачу наукового знання. Але варто підкреслити, що у цей період наука ще не сформувала власної методології дослі­дження та осягнення світу й цілком визначалася релігійним світо­баченням. Цю тенденцію сакралізації, теологізації науки наочно продемонстрував церковний календар. Монастирям належала честь акумуляції знання — у VIII ст. поширюється енциклопедична збір­ка абата Грабана Мавра, геометричний трактат монаха Герберта, збірка «Записки про різні ремесла» монаха Теофіла та ін.

Церква сформувала й власну систему освіти, яка спиралася на монастирські та єпископські кафедральні церковні школи. Головним їх завданням було надати учням начала латинської граматики, письма, читання, лічби, співу і головне — навчити правити службу. Але вже у Ранньому Середньовіччі освіта набуває й світського за­барвлення. Карл Великий засновує в Ахені придворну елітарну світську школу — Академію, яку очолив один з видатних учених доби Алкуїн. Головною метою школи було навчання читанню, пись­му, володінню латиною та в цілому формування образу аристокра­та, який рівнем інтелектуального розвитку, мисленням та поведін­кою відрізняється від представників нижчих прошарків соціуму. Основою навчання стали 7 вільних мистецтв, що складалися із трівіуму (граматики, риторики, діалектики або логіки) та квадріу-му (геометрії, астрономії, музики, математики). За цих умов при­родною є спрямованість Каролінгської доби вже у цей час на розви­ток культури писемного типу, запозиченої з античності. Це знайшло своє відображення у виготовленні придворними писарями великої кількості копій творів античних авторів та патристів — батьків церкви (Августіна, Григорія, Єроніма), розробці ними нового стилю письма — каролінгського мінускула, який у подальшому став осно­вою латинського алфавіту.

Розділення імперії Карла Великого, з одного боку, припинило про­цес централізації держави, з іншого — каталізувало процес утворення європейських народностей (французької, німецької, італійської).

Духовні орієнтири Класичного та Пізнього Середньовіччя. Створення династією Оттонів нової «Священної Римської імперії» (962 p.), сприяння розвитку духовної культури (особливо мистецтва й освіти) склало ґрунт бурхливого розвитку європейської культури Класичного Середньовіччя.

У цей період у Західній Європі остаточно складається феодальна система соціальних відносин. її основою став принцип ієрархізму

та станової підлеглості. Ступені ієрархії складали 3 стани середньо­вічного соціуму, ті, хто воює, ті, хто молиться та ті, хто оре. Окрім цього соціальна світська ієрархія панівного стану, верхівку якої займав король як верховний сюзерен, символічно відбивала небес­ну духовну ієрархію, що обумовлювало фактичну неможливість переходу до іншої соціальної групи. Заразом із ієрархічністю (усві­домлення світобудови, часу, структури соціуму) належність до певної соціальної групи та практично повна залежність людини від вищого за соціальною ієрархією, таким чином, стає однією з по­казових ознак духовної культури доби.

Вільна особистість у ній була практично відсутньою. Але з часом на теренах Європи формується вельми специфічний прошарок со­ціуму — численні нащадки дрібних землевласників, які за прин­ципом майорату були фактично позбавлені спадщини, зокрема землі. їх долею ставало лицарство, їх потреби задовольнили певним чином хрестові походи. У цей час церква певною мірою відчуває необхідність укріплення своїх позицій, що похитнулися під впливом єресей (монофізитство, несторіанство, адопціанство). Перші єресі виникли ще у період Раннього Середньовіччя і відображали перш за все складний процес формування самого інституту церкви та на­буття нею ролі духовного керманича доби. У Класичному ж Серед­ньовіччі єресі були спрямовані проти самої церкви, кліру, всебічної реґламентації життя та світогляду соціуму. Таку сутність мав рух катарів, альбігойців, лоллардів, вальденсів, відзначений яскраво вираженою становою сутністю, запереченням влади церкви на зем­лю, церковної десятини і т. ін.

У намаганні зберегти свою духовну владу та позиції у соціумі церква обрала два напрямки. Хрестові походи під гаслом торжества християнського ідеалу, повернення гроба Господня з рук невірних до християн «вивели» на Схід масштабну, активну масу лицарів та «зайвих людей» — нащадків збіднілих дворян. З одного боку, хресто­ві походи укріпили як духовне, так і матеріальне лідерство церкви. З іншого, призвели й до усвідомлення високорозвинутої східної культури, яка зберегла античний досвід. Другим напрямком під­кріплення позицій церкви стала інквізиція (від лат. inquisitio — роз­шук) — судово-поліцейский інститут для боротьби з інакомисленням, та платне відпущення гріхів — індульгенції. Укріпленню значущос­ті інквізиції в духовному житті доби сприяло й формування жебру-ваних орденів монахів — францисканського та домініканського, який з 1232 р. очолив інквізицію. І якщо раніше людина була сповнена есхатологічних очікувань, то тепер її життя наповнюється й постій­ним острахом обвинувачення, тортур та страти інквізицією, що зу­мовлює ще більший драматизм світосприйняття.

Класичне Середньовіччя завдяки пожвавленню торгівлі, еконо­міки в цілому стало й часом зміни сільського типу культури місь­ким. Цей процес зумовив й інтенсифікацію та прискорення кому­нікаційних процесів.

Становлення міст як основних осередків культури було взаємо­пов'язане із розвитком освіти, адже міська культура потребувала відповідних спеціалістів — лікарів, юристів, актуалізувала необ­хідність навчання у зв'язку із інтенсивністю торгівлі та початком складання грошового обігу. Все це обумовлювало поступове форму­вання освіти вищого ступеня — університетської, яка вже набуває й світського характеру. Перші університети на ґрунті шкіл було за­сновано в Італії: 1158 р. — у Салерно, 1162 р. — у Болоньї. 1200 р. було створено університет у Парижі, дещо пізніше — в Англії (Кембридж, Оксфорд), Чехії (Прага), Польщі (Краків). Універ­ситетська освіта була спрямована на вивчення медицини та права, але її фактично незмінним фундаментом протягом усієї доби було вивчення філософії. Філософія на той час осягала закономірності буття та Всесвіту у контексті релігійного світобачення. Але цивілі-заційні процеси доби, розвиток міської культури, освіти потребу­вали й формування раціонального знання. Саме тому філософія у найвищому своєму втіленні — схоластиці намагалася віднайти шляхи розв'язання одного з визначальних конфліктів доби — кон­флікту розуму й віри. Першим кроком на шляху його осягнення стали погляди Аврелія Августіна. Він стверджував, що віра та розум — різні види одного мислення, які доповнюють один одного. Його гасло — вірую, щоб розуміти — надавало першості в осягнен­ні світу саме вірі. Кінт Тертуліан декларував виняткове значення віри, яка виключає розум.

Схоласти Роджер Бекон, Альберт Великий у спробах узгоджен­ня віри та розуму наполягали на тому, що розум є необхідним чи бажаним для віри, філософія не адекватна вірі, вона є необхідною (або корисною) для релігії. Наступним кроком у розв'язанні цього конфлікту стали погляди Бернара Клервоського, які спиралися на декларацію незалежності віри від розуму, її абсолютної вищості і на цій підставі — непотрібності філософії для релігії. Поступовим вивищенням розуму стало гасло П'єра Абеляра — розумію, щоб вірити. Заразом із Ансельмом Кентерберійським, Фомою Аквінатом він проголошував можливість відносного, часткового обґрунтуван­ня віри за допомогою розуму. Надання мислителями доби все біль­шого значення саме розуму було знаком певного укріплення зна­чущості раціонального та світського мислення у контексті теоцен-тричної доби, закладання секулярних тенденцій (надання буттю, культурі світського характеру). Це знайшло яскраве відбиття у філософії Сігера Брабантського — творця ідеї двох істин. На його думку, філософія має свою істину, яка спирається на природний розум, релігія ж має свою істину — божу, яка надається людині через осявання та прозріння. Випереджаючи час, цей видатний діяч доби також заперечував безсмертя душі, ставлячи під сумнів гло­бальний сенс буття християнина.

Недостатність раціонального знання й неможливість осягнення світу у контексті релігійного світогляду стає тим ґрунтом, на якому

постала алхімія. Спрямована на фактично недосяжні цілі (пошук філософського каменя), вона парадоксальним чином єднала магіч­не, містичне та християнське бачення світу. Однак результатом цього парадоксального синтезу стало відпрацювання настанов екс-перименталізму та закладання основ хімії.

Класичне Середньовіччя відзначене й суттєвим ускладненням системи культури. Раніше диференційована відповідно до структу­ри світобудови на релігійну, сакральну та світську культуру, у цей час вона набуває додаткового розшарування на лицарську, міську (бюргерську) та народну (фольклорну, селянську). Безумовно пов'я­зані між собою єдиним теоцентричним світоглядом, вони водночас різнилися соціальним підґрунтям та ціннісними орієнтаціями.

Сенсом буття лицаря було вірне та самовіддане служіння сень­йору, сюзерену, що закріплювало у свідомості людини непорушність ієрархічності соціуму. Сформований добою ідеал лицаря спирався на такі обов'язкові основи — шляхетне походження, мужність, прагнення слави, презирство до смерті. Лицар мав бути і поетом, і музикою, мав брати участь у турнірах, вирізнятися шляхетним по­водженням. Невід'ємною складовою лицарської культури був культ Прекрасної Дами, недосяжної та цнотливої. Аристократичний, елі­тарний характер цієї культури обумовлювало й те, що вона була спрямована на складання пишної атрибутики, символіки, церемоні­альності, недоступних як за змістом, так і за пишністю форм нижчим прошаркам соціуму. Певним чином, ствердженням гідності лицаря, значущості земного кохання (яке мало платонічну сутність) цей шар культури містив у собі й начала секулярних процесів.

Виняткова реалістичність бачення світу визначала характер міської культури. її духовним осереддям був третій стан (ремісни­ки), який з розвитком міст набував все більшої значущості в соці­альній системі доби. Цей культурний шар складав певну опозицію сакральній культурі — запереченням ідеалізації, зосередженістю на побуті, звеличенням бюргерства та антифеодальною та антицер-ковною спрямованістю.

Ще більш віддаленою від християнських настанов була народна культура. Безпосередньо пов'язана із практичною сільськогоспо­дарською діяльністю, вона несла у собі залишки міфологічної сві­домості, спиралася на певне ототожнення світу людини та світу природи. На ґрунті фольклору та водночас лицарської культури у цей час починає свій розвиток героїчний епос.

Гранично специфічним за своєю сутністю був феномен середньо­віччя — сміхова, карнавальна культура, що певною мірою втілюва­ла дух свободи. У контексті канонізованого релігійного світогляду та ієрархічного соціуму саме сміхова культура була дієвим засобом виходу за межі всебічної реґламентації. І якщо сакральна культура стверджувала значущість саме духовного начала та світу небесного, то карнавальна — тілесного, плотського та світу земного. Сміхова культура не вирішувала конфлікт душі та тіла, вона осягала його

через комічне, за допомогою висміювання «знімала» опозиційність. Карнавальна культура «перегортала» усі норми буття, усю ієрархію світу, усі ціннісні орієнтації. «Свята дурнів», «свята духів» підно­сили те, що було низовим, замінювали чесноти вадами — ненажер­ністю, оголенням тіла. У межах сміхової культури могло відбува­тися й практично неприпустиме для доби порушення соціальної ієрархії — пан ставав слугою, віслюк змінював священика на блазнів­ському богослужінні. Оптимістичним баченням світу, духом теа­тралізації, колективної імпровізаційної творчості, відсутністю со­ціальної диференціації, розподілу на виконавців та глядачів сміхо­ва й карнавальна культура була пов'язана із найдавнішими форма­ми художньої діяльності. Заразом з тим, безпосереднє звертання до світу чуттєвого, оспівування повноти життя земної людини, як і антицерковна спрямованість певною мірою передбачали наперед розквіт секулярної культури у подальшу добу Відродження.

Пізнє Середньовіччя продовжило розвиток вже сформованих тенденцій та сфер культури, але в умовах, ще більш ускладнених голодуванням, епідемією чуми, Столітньою війною. Багато в чому криза була обумовлена й порушенням основ економіки — втратою феодальної ренти та укріпленням значущості грошового обігу, який вів до складання буржуазних відносин. На цьому тлі постає нова соціальна сила — бюргерство, яке набуває все більшої ваги у матеріальному та духовному житті. Змінами позначилася й дер­жавність — процеси державної централізації та складання основ абсолютної монархії формували нову політичну реальність, яка заразом із змінами в економіці потребувала й нової парадигми ба­чення світу. Своєрідним її передбаченням стало завершення гло­бального конфлікту віри та розуму. Його сутність визначили по­гляди У. Оккама, який стверджував, що у філософії та релігії, вірі та розумі немає нічого спільного. Усвідомлення їх незалежності, неможливість та недоцільність їх взаємного контролю знаменувало відокремлення знання від влади церкви. Водночас із все більшим ствердженням світської освіти це стало не тільки підтвердженням суперечливого характеру даного періоду, а й знаком його перехідної сутності, визрівання у ньому ознак культури Нового часу.

Художня культура Середньовіччя.

Сутність та особливості художньої культури доби

Зміна політеїстичних настанов античного світу теоцентризмом Середньовіччя та панівна роль церкви у формуванні релігійного за своєю сутністю світогляду зумовили й специфіку художньої куль­тури доби. У відповідності до дуалістичного бачення світу та образу людини раніше цілісна, єдина художня картина світу розпалася на сакральну та світську сфери, радикально відмінні за своїм тематич­ним, сюжетним, образним колом. Сакральне мистецтво було спря­моване на втілення божественного начала, релігійної образності та ствердження первинної значущості душі. Цілком перебуваючи у контексті церкви як головного соціального інституту доби, сакраль-

на художня культура набувала фіксованих, канонізованих форм, які втілювали непорушність релігійного світогляду та влади церк­ви. Орієнтована на втілення земного начала, світська художня культура переважно існувала на рівні усної культури, що надавало їй варіативності.

Цілком змінюється у цю добу усвідомлення ролі та місця митця в соціумі. Сакральна художня культура з її домінуванням сталих, закріплених форм не передбачала втілення індивідуального мис­тецького бачення та відтворення світу. Загалом світогляд доби пев­ною мірою заперечував індивідуальне осягнення Всесвіту й буття людини. Саме з цих причин формується одна з найсуттєвіших ознак мистецтва середньовіччя — анонімність. Художник тепер у поглядах доби є лише посередником між світом небесним та земним, його рукою керує Бог.

Запереченню індивідуального та особистісного характеру худож­ньої творчості багато в чому сприяла й специфічна її організація. З одного боку, осередками розвитку мистецтва були монастирі та церкви, з іншого — цехи. Мистецтво розглядалося як ремесло — лише у XIV ст. визначення митця як геометра змінюється визна­ченням аджест (власне художник). Разом з тим, і монастирське середовище, і цехова організація були єдиними адекватними світо­гляду доби формами, які надавали можливостей професійного на­вчання та вдосконалення, необхідних за умов зростання значущос­ті професійного начала в мистецтві.

Зосереджуючи у своїх руках практично все духовне життя часу, церква була головним замовником мистецтва. Світське замовлення не було поширеним, адже митець не мав змоги вільно розпоряди­тися плодами своєї творчості. Тому церква ж фактично визначала й відповідний до християнської ідеології спектр засобів та принци­пів виразності. Визначальними його характеристиками були сим­волізм та алегоричність, за допомогою яких світ земний трактував­ся як відбиття світу небесного. Формування цих ознак було детер­міновано й необхідністю вирішення однієї з кардинальних проблем мистецтва того часу — можливості відтворення сакральних образів у пластичних зображеннях, антропоморфних формах. Відсутність однозначного вирішення вилилася у широко розвинену символічну систему зображень та кольорів. Наприклад, як символи Христа усвідомлювалися зображення голуба, агнеця, пастуха, риби, ви­ноградне ґроно осягалося як втілення крові, що пролита за людство сином Божим. Ця глобальна символічність та алегоризм надавали усьому мистецтву доби, окрім наявного, ще й прихованого, таємно­го змісту, зумовлюючи дуалістичне осягнення мистецького витвору (адекватне дуалізму усвідомлення світу та образу людини).

Змінилася у контексті доби й роль мистецтва у соціуму. Церква декларувала перш за все значущість ідеологічної, виховної та ди­дактичної функцій. За умов руйнування системи освіти, непись­менності соціуму церква використовувала мистецтво як один з найважливішіх факторів глибокого ідеологічного впливу, ствер-

дження у свідомості мас неземної величі божественного начала та значущості релігійних настанов. Мистецтво ж у доступних та вод­ночас вражаючих уяву образах «розповідало» людині сакральну історію та виховувало її у належному дусі, створюючи перед нею як картини небесної благодаті, так і Страшого суду.

Безумовно, тисячолітня історія існування художньої культури Середньовіччя не була позбавлена еволюційних зворушень. Тра­диційно художнє буття доби у відповідності до періодизації серед­ньовіччя в цілому розподіляють на дороманський (V-X ст.), роман­ський (ХІ-ХІІ ст.) та готичний (XIII-XIV ст.) періоди.

Художня культура дороманського періоду. Дороманський період у художній культурі середньовіччя пов'язаний перш за все із розвитком декоративно-ужиткового мистецтва. У прикрасах по­бутових речей та ювелірних виробах панував поліхромний стиль, який з часом поступився місцем «звіриному». Образну систему та гаму кольорів цих стилів визначали як традиції варварів, так і традиції візантійського мистецтва. Надзвичайного поширення у контексті цих стилів набула техніка емалі.

В умовах зміни усного типу культури писемним та укріплення світоглядних релігійних засад надвеликого значення набувало мисте­цтво створення рукописних книг — коштовне та шановане. Естетизація сакрального тексту, осягнення його як найціннішого, найголовнішо­го у житті людини вела й до максимального його прикрашення, до виписування великої літери як масштабної символічної картини.

Одна із найвпливовіших шкіл книжкової мініатюри склалася в Холі Айленді (Англія). Характерною її ознакою стало формування так званого килимового стилю. Геометричний орнамент, гротескове зображення тварин, рослин, на які перетворюються великі літери, рамки, що обмежували текст, рясно вкривали весь аркуш. Своєрідна школа книжкової ілюстрації сформувалася в Аахені за часів Каролінгської імперії. Закарбуванням високого рівня розвитку мис­тецтва книжкової мініатюри цього часу стали й славетний Утрехтська псалтир, Аахенське євангеліє, Євангеліє архієпископа Ебо.

Панівна роль церкви потребувала у цей час відповідного спря­мування розвитку архітектури. Сакральні споруди V-VIII ст. час­то зводилися з урахуванням досягнень римського та візантійсько­го зодчества. Саме такою була восьмикутна палацова капела, зве­дена Карлом Великим в Аахені, прообразом якої став собор Сан-Вітале Юстініана. Ретроспективно усвідомлюючи досвід Риму, архітектура Каролінгського Відродження звернулася до відтворен­ня найпоказовіших її форм — тріумфальних арок, базилік. Однак у цей час засвоєння вже знаних форм поєднувалося із формуванням власних традицій та напрямків розвитку. Однією з таких форм став вестворк — багатоповерховий вхідний фасад із дзвіницями, який прибудовували до базилік.

Надвелика значущість монастирів у духовному бутті доби по­кликала до життя й нові архітектурні форми. Поліфункціональність монастирів обумовила їх масштабність, поєднання в єдину ансамб-

леву цілісність споруд — жител, дзвіниць, бібліотек, приміщень для власне відправлення служб тощо. Зразками ранніх монастирів є ансамблі у Сан-Галле та Рейхенау.

Потяг до всебічної регламентації сакрального мистецтва позна­чився на напрямку та особливостях розвитку музики. Церковні співи почали складатися вже у II ст., IV ст. стало часом справжньо­го розквіту гімнічної творчості. Бурхливий розвиток церковної вокальної музики своїм наслідком мав формування багатьох місце­вих шкіл зі своїми традиціями та особливостями. Це з часом зумо­вило необхідність впорядкування та канонізації церковної музики. Обов'язковий для всієї католицької церкви звід сакральних співів був складений Папою Григорієм І у VI ст. За його ім'ям основопо­ложний канонізований тип співу було названо григоріанським хо­ралом. Виконувався він чоловічим хором латиною. Григоріанський хорал був принципово монодичним — одноголосним, що специфіч­ним чином відображало єдність влади церкви на землі та єдність, непорушність християнського світогляду, позбавленого особистіс-ного забарвлення. На канонізації сакральної музики наполягала не тільки церква. Піпін Короткий та Карл Великий уводили однаковий тип григоріанського хоралу особливими наказами на рівні держави. Однак вже у IX ст. у сфері церковної музики починають складатися й антигригоріанські тенденції. Канонічність хоралів намагалися подолати одні з перших відомих музичних діячів доби — монахи Ноткер Заїка (Бальбулус) та Тотілон.

Дата добавления: 2015-05-09