Витоки візантійської культури

Візантійська культура успадкувала античні традиції, перейняла форми життя, мову, стиль мислення греко-римського світу. Формулюючи свої догми, християнство користувалося методологі­єю та категоріальним апаратом античної грецької філософії. Отці східної церкви, основоположники православного богослов'я — Василь Великий та Григорій Богослов все життя з подякою згаду­вали роки навчання в язичницькому університеті. Василь Великий написав невелику працю про користь світської (язичницької!) літе­ратури, а Григорій Богослов таємницю святої Трійці оспівав у вірші класичної форми. Але це примирення світу й церкви відбувалося під знаком Христа.

Перші п'ять століть культурні процеси визначалися ідеєю непо­дільності греко-римського світу, єдиної греко-римської культури для всіх народів імперії. Але був ще один чинник, який визначав специфіку візантійської культури: це культурний вплив східних провінцій держави, де переважало негрецьке населення. Культурна своєрідність Єгипту, Сирії, Палестини й інших провінцій проявля­лася в тому, що культурні центри, які були осередком еллінізму, оточувало місцеве населення (наприклад, Олександрія в Єгипті була грецьким культурним осередком, а навколо неї мешкали переваж­но копти, які мали свою національну культуру), яке в основному не мало статусу громадян імперії і нерідко сприймало владу Констан­тинополя як національний гніт, вороже ставилося до еллінської культури (тому, хоча вони й були християнізовані, але переважна більшість відпала від православ'я, прийнявши монофізитство — єресь, прихильники якої стверджували, що у Христі втілилася лише одна, божественна природа, — а у VII ст. радо зустрічало арабів-мусульман, які завдяки цьому протягом десяти років завоювали майже всі негрецькі провінції Візантії). У їх середовищі виникали культурні течії, протилежні античним, культивувалися мистецькі форми, які мали витоки у місцевих релігійних культах і народно­му мистецтві. Безсумнівно, серед них найпотужнішим був вплив іудейської культури, бо вже у І ст. іудеї становили близько десяти відсотків населення імперії, а головне, іудейські національні осе-

редки існували в усіх провінціях, практично у кожному місті дер­жави.

Важливе значення для формування неповторних рис культури Візантії мав східний культурний вплив, який ще в античний пері­од значно відчувався у східній частині імперії, але після її поділу 395 р. імператором Феодосієм поступово поширювався на всю ім­перію і після VII ст. став одним з домінуючих культурних чинників. Це, зокрема, проявилося у тому, що характерними рисами візан­тійської культури стали видовищність, ритуальність, пишноти, схильність до розкоші. Найбільше розкошувати собі дозволяли імператори (хоча деякі з них, наприклад, Іоанн Комнін (1118-1143), демонстрували розумну бережливість), а знать й інші верстви на­магалися їм наслідувати. Існував навіть закон, який обмежував під загрозою смертної кари право візантійців носити одяг з найдорожчих тканин, зокрема шовкових, фарбованих пурпуром найвищої якості. Отож прагнення до розкоші, пишнот, яке особливо поширилося після VIII ст., — це результат арабського культурного впливу.

Суттєве значення для формування й розвитку середньовічної культури мали й історичні процеси розпаду Римської імперії та виокремлення Заходу зі сфери політичних та культурних інтересів Візантії. У V—VI ст. Захід поступово поринав у варварство й темря­ву. Візантія у свою чергу відвернулася від нього, центр її інтересів перемістився на схід, що відчувалося, зокрема, у психології візан­тійців, придворному ритуалі, візантійському мистецтві. За межами імперії, на сході — у Вірменії, Грузії, Персії — народжувалися нові християнські церкви, що теж збільшувало культурні впливи зі Сходу.

Західна церква не раз докоряла східній, що та, зазнаючи тиску з боку держави, її можновладців, зберігала підлегле становище. Але репресовані імператором святі Афанасій та Василій Великий про­славлялися Церквою, і перед ними схилилася й держава. Саме у Візантії об 'єктивна істина вперше перемогла державу і суспільство, владу й авторитет. І саме тоді у свідомість візантійця увійшла ідея істини, що виявлялося в суперечках про сутність Трійці, Боголюдини, боротьбі з єресями. Людина почала відчувати світ обожненим, але тільки у перспективі. Поки що він сприймався як тернистий шлях, боротьба й водночас творче зростання. Тому широкого розповсю­дження набуло чернецтво. В XI столітті у Візантії налічувалося близько ста тисяч монахів!

Чернецтво мало величезний вплив на візантійську культуру. Життєписи пустельників на цілі століття стали улюбленими тво­рами для читання у візантійському суспільстві. Особливості мо-нашеського богослужіння проникли в міські храми, і сьогодні православна церква послуговується богослужебним статутом Лаври св. Сави Освященного в Єрусалимі. Монашество, беручи свій початок з пустельництва, коли віруючі-аскети свідомо втікали від світу з його спокусами, стало ідеалом візантійського суспільства і

поступово утвердилося в містах; у Константинополі, наприклад, налічувалося десятки монастирів. Причину такого успіху чернецтва (як ідеї, як способу життя і боротьби) часто вбачають у зовнішніх культурних впливах, розглядаючи його як аскетичну практику, відому ще давньоіндійським брахманам, друїдам, стоїкам, піфаго­рійцям, кінікам тощо. Звичайно, такі аскетичні прийоми, як уса­мітнення, боротьба з помислами, концентрація уваги, безпристрас­ність, самообмеження та ін. могли бути запозичені християнством. Але це не стало причиною виникнення монашества, як не була при­чиною християнського богослов'я грецька філософія, хоча її по­нятійний апарат використовувався богословами для розкриття сутності християнського віровчення. В основі чернечого життя — ас­кетизм як ефективний засіб морального, духовного самовдоскона­лення, що є необхідною умовою обожнення людини; він супрово­джується добровільним, бажаним зреченням світу. Зречення світу у християнстві — це не засудження і не заперечення його. Зло у світі панує тимчасово. Боротьба з ним у собі заради власного спа­сіння шляхом зречення світу є водночас і боротьба за світ. Не за­перечення світу як джерела зла, а заперечення зла у світі, зіпсова­ності світу — головна мета зречення світу у православному черне­цтві. Монах йде від світу в пустелю, але звідти благословляє міський храм, імперію й увесь світ.

Перші християнські общини всередині язичницького суспіль­ства розвивалися в умовах неначе обмеженого простору, відособле­ності від політичного й громадського життя, свят, цирку. За своєю внутрішньою сутністю раннє християнство було монашеським. Зближення церкви і суспільства, держави позначилося зменшен­ням моральності християн, що викликало у багатьох бажання жити за мірками євангельського максималізму. Завершення цього про­цесу ознаменувалося легалізацією Міланським едиктом у 313 році християнства та проголошенням його за правління імператора Костянтина офіційною релігією. На цей час чернецтво як духовний феномен вже остаточно склалося. Без сумніву, естетика духовного життя, краса духовної досконалості становлять основу візантійської культури. І чернецтво є тим чинником, який не дозволив світові й державі підкорити собі ні церкву, ні людину.

Ранній період в історії візантійської культури

IV—VIII століття — це епоха Вселенських соборів, коли право­слав'я виборювало свої догмати, а єресі змінювали одна одну. Суперечка про Христа, сутність Його Боголюдської природи торка­ється вічного питання про природу людини та її призначення, яке особливо пристрасно вирішувалося в ті часи. Якщо в особі Христа Бог і людина злилися в єдине ціле, то що в ньому означає людина? Це питання виникло не у зв'язку з пошуками абстрактної формули, яка задовольнила б потребу греків у філософствуванні, і навіть не намаганням розкрити Божественні таємниці. В його основі — роз-

думи про людську свободу. Так, якщо у Христі Божественний Логос (Розум) замінив логос людський, тварний (як вважав Аполлінарій Лаодокійський), то Ісус є лише Бог, адже розум — найвища, голов­на складова особистості. Людська природа не змінилася в цьому з'єднанні, і перше пришестя Христа не обіцяє її покращення, а людська особистість насправді не найвища цінність. Така постанов­ка питання викликала тривалі суперечки. В їх основі відмінність у поглядах двох богословських шкіл — антіохійської (адміністратив­ного центру провінції Сирії) та александрійської, кожна з яких продовжувала свої давні філософські традиції. Причину відміннос­тей між ними вбачають у різних філософських впливах — Арістотеля в Антіохії та Платона в Александрії, семітичного реалізму в Сирії та елліністичного ідеалізму в Єгипті тощо. В Сирії, країні вольової, героїчної аскези, насамперед підносився людський подвиг Христа. В ньому було виправдання подвигів численних аскетів і підтвер­дження свободи людини. Але такий «аскетичний гуманізм» у Несторія отримав крайню форму заперечення Божественної скла­дової природи Христа.

Ця теза одразу викликала заперечення, антитезу. Проти несто-ріанства виступив александрійський архієпископ Кирило (небіж Феофіла Александрійського, який головував на соборі, що засудив Іоанна Златоуста). Ця суперечка стала предметом Третього (Ефеського) Вселенського собору, який засудив несторіанство і оста­точно встановив, що Христос є досконалий Бог і досконала людина одночасно. Визначивши, що Христос має дві природи, дві волі — бо­жественну і людську, але одну особистість (іпостась), православ'я завершило діалектичну роздвоєність Антіохії та Александрії. З цієї синтези й починається нова, візантійська сторінка в історії право­славного богослов'я й історії візантійської культури. Твердження, що людська воля Христа добровільно підкоряється Божественній волі і об'єднується в одне устремління, мало практичне значення. Воно дало можливість визначити свободу людини як добровільне устремління до Божественної досконалості, а будь-яке відхилення від цього шляху — як несвободу, залежність людини від гріха, не­досконалості.

Неабияке значення у добу середньовіччя мали відносини церкви й держави, церкви і суспільства. Вони були важливою складовою світогляду і впливали на формування культури. Християнство ніко­ли не заперечувало позитивного значення держави. Для візантійця неприйнятною була як ідея нейтралітету держави відносно церкви, таки ідея «клерикалізму» (ієрархічного підкорення держави церкві), що виникла на Заході. У східному розумінні церква охоплює увесь світ, вона його внутрішня сутність, але водночас вона не є ні владою, ні навіть джерелом влади у ньому. Влада належить імператору, і його діяльність повинна відповідати ідеалам істинної церкви. Тому церк­ва і представники єретичних течій намагалися впливати на імпера­тора, прагнули «свою істину» зробити нормою імперської ідеології.

Але держава ще мислила язичницькими «категоріями», відчувала себе єдиною самоцінністю й самоціллю, а релігію — своїм інструмен­том. Тому імператори втручалися у богословські спори, бо розкол у церкві відбивався на спокої у державі. У ранньовізантійський період церква з її догматами, храмами, богослужінням, ієрархією сприйма­лася як «душа» імперії, а усвідомлення церкви як «тіла», як людської спільноти замінялося державою. Тому проблеми у відносинах церк­ви і держави, по суті, ніколи не було, проблема була у відносинах між владою світською і духовною у самій державі. Шлях її вирішення запропонував імператор Юстиніан у своїй знаменитій Шостій новелі: він подає ідею «симфонії», тобто гармонії духовної та світської влади, релігії і держави, але вона виявилися утопією. Смисл явлення у цьо­му світі церкви як спільноти, організації полягав у тому, що вона викривала принципову обмеженість держави, відсутність будь-якої «сакралізації» її природи (такі погляди характерні античному світо­гляду). Християнство провіщає, що існують лише дві абсолютні цінності — Бог і людина, все інше — обмежене за своєю природою.

Але для державної психології Візантії характерним є нерозумін­ня іноприродності держави і церкви. Цим пояснюється ставлення до інакомислення: проти єретиків вживаються суворі заходи. Той же Юстиніан повністю знищив язичництво та його оплот — Афін-ський університет, щойно прославлений Прок лом, останнім з ви­датних язичницьких філософів. 529 року у Константинополі ство­рено новий християнський університет.

Правління Юстиніана (527-565 pp.) було останньою вдалою спро­бою відновити єдність греко-римського світу. Зовнішню реставрацію Юстиніан поєднував з реставрацію внутрішньою. Вже перші роки його правління ознаменувалися колосальною систематизацією Римського права, яка відома в історії під назвами «Кодекс Юстиніана» (529 р.) та «Пандект»(533 р.). Слава ця не перебільшена: Юстиніан зберіг спадщину Римського права, зробивши його фундаментом ново­го світу, який утворився при розпаді імперії. Юридичну діяльність доповнювали адміністративна та фінансова реформи.

Для ранньовізантійського періоду було характерне, причому для усіх верств населення, піднесення духовного життя, посилення творчих пошуків. Так, особливо збільшилася політична активність монахів: вони протестували на площах, «тиснули» на церкву своїм авторитетом. Імператори, наприклад, Юстиніан, часто були філо­софами і богословами. Такій духовній активності сприяла певна «роздвоєність» самосвідомості людини: вона ще мислила категорія­ми античного теократичного абсолютизму, Святої імперії й водночас сприймала природний і соціальний світ як грішний, недосконалий. Пам'ятки культури тогочасної Візантії відображають цей конфлікт, про що свідчить ще й сьогодні свята Софія Константинопольська — храм, присвячений найвищому Смислу, купол якого неземною ве­личчю осяває всю землю, що виступає яскравим контрастом із су­ворим, аскетичним зовнішнім виглядом будівлі.

Пізній період в історії візантійської культури (VII-XV ст.)

Виникнення ісламу є межею, яка відділяє ранній період від піз­нього в історії візантійської культури. У 40-х роках VII ст. мусуль­манська імперія поширилася на Персію, Палестину, Сирію, Єгипет. Візантія перетворилася на східну державу з однорідним (більше за культурною традицією, а не етнічно) грецьким населенням (все не-грецьке або недостатньо еллінізоване населення радо зустрічало арабів як визволителів). Відтоді вона стала існувати в оточенні і під постійним тиском завжди ворожого для неї світу. Саме у VII ст. імператор Іраклій розпочав реформу, смисл якої полягав у міліта­ризації держави, завдяки чому імперія проіснувала ще вісім століть. Та найважливішим чинником її історичного розвитку у той час стали культурні процеси, які визначають як «еллінізацію» Візантії. Хоча й давньоримське суспільство культурно було досить еллінізо-ваним, але воно залишалося синтетичним, греко-римським, воно не знало протиставлення двох культур. Так, до III ст. мовою Римської імперії була грецька. Якщо латинська світська літерату­ра і римське мистецтво народилися під впливом Еллади, то «Кодекс Юстиніана» написано латиною. Вона ж була офіційною мовою ві­зантійської канцелярії.

Попередньо розподіл імперії на Східну і Західну було виклика­но не внутрішніми (духовними) причинами, а зовнішньою катастро­фою — переселенням народів, навалою варварів на Захід, хоча культурна єдність залишалася. Тепер же почалося культурне від­особлення кожного світу, перетворення їх з «половинок» на замкне­не ціле, заперечення римського універсалізму. Це ознаменувалося повторною еллінізацією Візантії. У VII ст. спостерігалася зміна офіційної державної термінології: латина замінилася грецькою мовою, вона стала мовою законодавства і діловодства, почали ви­никати грецькі написи на монетах. Хоча візантійці до самого па­діння імперії офіційно будуть називати себе ромеями (римлянами), це слово матиме вже зовсім інше значення. Із світової імперії Візантія перетворилася в порівняно невелику державу, основне завдання якої — протистояти ісламу на сході, слов'янам — з півночі, а потім і норманам — із заходу. Характерно, що і православ'я у той період перетворилося на національну релігію політично, духовно і державно обмеженого світу. Це означало обмеження історичного горизонту церкви. З того часу православ'я назавжди «одяглося у візантійські ризи», які визначили його історичну форму, історичний «канон». Відтоді й до сьогодні константинопольський патріарх має титул все­ленського. У VIII ст. завершився розвиток православного богослу­жіння. Воно набуло форми системи, яка майже не припускала змін і доповнень. Православна ікона писалася лише за візантійським каноном; сам обсяг і зміст канонічного переказу закріплено у Візантії. Можна стверджувати, що сучасне православ'я — це Візантійська церква, яка на шість століть пережила Візантійську імперію.

Дата добавления: 2015-05-09