Елліністична культура

Наприкінці IV ст. до н. є. Давня Греція зазнала розпаду та за­гибелі полісної демократії. Роздробленість грецьких міст сприяла тому, що вони були завойовані Македонією. Завдяки Олександру Македонському, який створив величезну імперію, відбулося поєд­нання грецьких начал з варварським світом. Громадянськість за­мінював індивідуалізм, демократія поступалась рабовласницькій монархії, грецьке поєднувалося зі східним.

Ці обставини призвели до втрати полісного патріотизму, віри в богів-покровителів поліса, обумовили утвердження віри в богиню випадку, удачі, мінливого щастя — Тюхе. Формується людина — громадянин світу, який у навколишньому світі вже не бачить гар­монії. Посилення соціальної поляризації сприяє зосередженню людини на власних проблемах.

Після смерті Олександра Македонського створена ним держава була поділена спадкоємцями, і в нових державах продовжився процес об'єднання грецького та східного духовних ідеалів. На цій основі сформувалась елліністична культура, яка не була однорідною. В кож-

ній місцевості вона формувалася на основі взаємодії місцевих усталених традицій з цінностями, що приходили разом із завойов­никами, переселенцями, греками і негреками. їх синтез залежав від багатьох обставин: від чисельного співвідношення різних ет­нічних груп (місцевих та чужинців), від політичних обставин, від рівня культури місцевих народів тощо. Водночас елліністична культура — це цілісне явище: в усіх місцевих варіантах присутні загальні риси, обумовлені обов'язковою наявністю в них елементів грецької культури, схожими тенденціями соціально-економічного та політичного розвитку. Одним із стимулів розвитку елліністичної культури вважається розповсюдження на східних територіях грець­кого способу життя та системи освіти. З іншого боку, значним по­штовхом для культури еллінізму були здобутки східної науки.

Що стосується мистецтва, то воно значною мірою зберегло грець­кий характер, хоча ускладнення світу, розмежування особистого та суспільного життя, культ одноособового правителя, який порів­нювався з божеством, внесли свої корективи в художні спрямуван­ня. Перше, що впадає в очі, це наявність у мистецтві контрастів: гігантського — мініатюрного, парадного — побутового, алегорич­ного — натурального. Основою цього був розподіл елліністичної культури на офіційну, державну, в якій акцент робився на помпез­ності мистецтва, та на таку, що пов'язана з людиною, яка чекала від мистецтва інтимності. Але в обох варіантах мистецтво характе­ризує одна провідна тенденція: воно відмовляється від зображення узагальненого образу людини і звертається до людини як до кон­кретного індивіда. Велика увага приділяється психології людини, збільшується зацікавленість окремими подіями, виникає прагнен­ня розкрити національні, соціальні, вікові та інші прикмети осо­бистості. Подібне завдання раніше у мистецтві не ставилося. Для його вирішення була потрібна відповідна мова, але вона залишала­ся такою, якою була у період грецької класики. Це приводило до втрати художниками того, що було здобуто греками: міри, гармонії, внутрішньої єдності. Це було вже нове мистецтво.

В архітектурі поряд з храмовим зодчеством значне місце займає громадське будівництво та будівництво на приватне замовлення. Будують багато міст, а в них — громадські будівлі: булевтерії (бу­дівлі міських рад), палестри (спортивні школи), гімнасії (шкільні будинки), стадіони, бібліотеки, бані. З'являються такі споруди, як Фароський маяк в Александрії, Башта вітрів в Афінах тощо. Видатним творінням був Вівтар Зевса в Пергамі, контрапунктом якого став великий фриз. На ньому в техніці глибокого рельєфу втілений міф про боротьбу богів з титанами — символ боротьби до­бра і зла, цивілізації і варварства.

Крім рельєфних зображень, елліністичне образотворче мистецт­во з'явило себе в круглій скульптурі. Разом з ідеальними образами (Афродита Мілоська, Ніка Самофрикійська) — урочистими, близь­кими до зображень класичної Греції, з'являються зображення

людей, які страждають — «Галл, що вбиває себе та дружину», «Галл, який вмирає», а також твір Агесандра, Полідора, Афінадора «Лаокоон». Велика увага приділяється портрету, його герой — ди­вина, стара людина; в ньому відчувається зацікавленість життєви­ми подробицями (портрети Сократа, Арістотеля, Гомера та ін.).

Говорячи про образотворче мистецтво, не можна залишити поза увагою таке явище, як фаюмський портрет, поява якого в єгипет­ському місті Фаюм була обумовлена поєднанням традиції єгипетсь­кої похоронної маски з традиціями античної культури. Портрети вражають глибоким внутрішнім змістом. їх відрізняють великі очі, що сумно дивляться на світ. Нерухомість, вічний спокій відрізняють ці твори.

Активно розвивається декоративне мистецтво, особливо мистецт­во гліптики. «Камея Гонзага», зразок різьблення по каменю, є портретним зображенням Птолемея та його дружини Арсіної.

В літературі продовжують розвиватися епос, трагедія, комедія, лірика, проза, але вони стають більш інтелектуально насиченими. При дворах правителів поцінували витончену, але не пов'язану з реальним життям поезію, зразками якої були ідилія та гімн. Популярні були епіграми. До найбільш відомих літераторів того часу відносять драматурга Менандра («Саміянка», «Ненависний» тощо), ліричного поета Феокріта із Сіракуз, поета Аполлонія Родоського та ін. Велике розповсюдження мали комедія та мім. У літературі перестали порушуватися суспільно-політичні про­блеми, її сюжети пов'язані з мораллю, побутом, інтересами вузь­ких соціальних груп.

Із занепадом елліністичних держав, у духовному житті провідні позиції починають займати містицизм, релігія, широкого розпов­сюдження набувають магія, астрологія, містерії, різного роду про­роцтва, соціальні утопії. З кінця III ст. до н. є. їх значення зростає, виникає безліч сект, народжується ідея месіанства. З'явилися й по­чали вирізнятися своїм вченням християнські общини.

Дата добавления: 2015-05-09