Давня Греція — фундамент античної культури 2 страница

Еволюція античної культури здійснювалася завдяки усвідомле­ній і раціонально визнаній меті. Людина розуміла й знала, що їй потрібно, чого вона прагне, всіма силами підтримувала порядок і гармонію у світі. Можна стверджувати, що доба античності стала часом виникнення ургійного типу культури — такої системи куль­тури, яка формується та еволюціонує на основі свідомо, раціональ­но визначеної мети і шляхів її досягнення.

Цивілізацією, в якій були сформовані й затверджені основи античної культури, була Давня Греція.

Природні умови формували у світогляді давнього грека якості, які характеризують людину-хлібороба: традиційність, поклоніння землі і природі; бажання жити в мирі і спокої, обожнення природних

стихій тощо. Водночас море і мореплавство надавали грекам мож­ливість почувати себе вільними, незалежними, відчувати свій зв'язок з іншими народами. Основою соціально-економічного і по­літичного життя Давньої Греції був поліс з верховним управлінням в особі народного зібрання. Поліс сприяв формуванню вільної, по­літично активної людини. Тут панували колективістська мораль, ідеали, згідно з якими людина підпорядковувала себе інтересам суспільства, не виокремлювалася з нього. Життя було організовано так, що вільний грек відчував значущість власної діяльності для розквіту поліса. Все сприяло тому, щоб людина показувала власну гідність, цінність і значущість. Суспільні відносини характеризу­вали змагання (агон), які кожному давали змогу проявити свої якості, здібності. Люди цінувалися тоді, коли представляли інте­реси поліса. Це обумовило наявність у грецькій культурі безосо-бовості. Поліс стимулював розвиток у людях таких якостей, як доблесть, рівновага між духом і тілом. У ньому був проголошений ідеал калокагатії, досягнути якого можна завдяки вправам, освіті і вихованню. Людина жила за затвердженими суспільством норма­ми, водночас шукала нових, більш досконалих форм життя, щоб більш повно втілити міру, гармонію, красу, які несе в собі Космос. Зміст і сутність останніх були раціонально визначені, мали наочне вираження. Все для давнього грека повинно бути зрозумілим, і мірою всіх речей виступала людина. Антропоморфізм давньогрець­кої культури пов'язаний з культом людського тіла, гармонією якого вимірювали все створене.

Антропоцентризм визначав релігійно-міфологічну систему ци­вілізації. За уявленнями греків, уся природа населена і керована різними істотами, які мають людське обличчя й водночас можуть перетворюватися в рослини або тварини, серед них можуть існува­ти напівлюди-напівтварини. Особливе місце посідали верховні боги на чолі із Зевсом, які мешкали на горі Олімп. Греки уявляли їх по­дібними до людей, але прекраснішими за них. Хоча влада богів не була довічною і безмежною (над ними, як і над людьми, панувала безлика сила Ананка — Доля), незмінною залишалась їх довічна краса. Для їх спілкування з людьми не потрібні були посередники, тому жерці не мали такої влади та сили, як у давньосхідних релігі­ях. Самі боги опікувалися тим чи іншим видом людської діяльності, були покровителями природних стихій, дарували людям різні цін­ності. Вони постійно спілкувалися з людьми, сполучною ланкою між ними були герої — народжені від союзу богів із земними жін­ками. Діяльність богів та героїв, їх походження, уявлення давніх греків про створення Всесвіту, людей, про Космос зафіксовані в міфах. Надзвичайно розвинена міфологічна система античності була розроблена і затверджена саме в Давній Греції. Реальні історичні події спліталися тут з художньою вигадкою, з фантазією, що забез­печувало впевненість у можливості раціонального пізнання та по­яснення Всесвіту. На основі міфології була сформована філософія.

Прагнення створити теоретичні конструкції світу обумовило не тільки надзвичайно високу роль філософських розвідок, починаю­чи від Демокріта й закінчуючи Сократом, але призвело до активно­го розвитку таких наук, як історія, геометрія, математика тощо.

Давньогрецька культура була відкрита для спілкування з інши­ми культурами. У ній відбито зв'язки з культурою Давнього Єгипту, Малої Азії з країнами Близького Сходу. Доцільно підкреслити такі її головні ознаки: космологізм, антропоцентризм, відкритість, єд­ність раціональних та чуттєвих начал, прагнення гармонії, міри, краси як духовних ідеалів, орієнтація на новизну, агональність, колективістські орієнтири, релігійно-міфологічне підґрунтя, реа­лізація ідеалу калокагатії, сполучення усного та писемного типу.

Мистецтво Давньої Греції характеризується розквітом архітек­тури, скульптури, вазопису, літератури, театру тощо. Усі види мистецтва розвивалися тут самостійно, їх покровителями були дочки Зевса і Мнемозини. У мистецтві були втілені всі ідеали того часу, а його призначення полягало в оспівуванні прекрасного, яке ототожнювалося з добром: краса не існувала поза моральними цін­ностями. Розробкою понять краси, міри, гармонії займались філо­софи: вони визначали їх головні ознаки, формували канони худож­ньої діяльності.

Зір, як вважали греки, виступає основою пізнання, тому всі твори мистецтва треба було створювати для споглядання, вони по­винні відповідати вимогам незмінності, непорушності, стабільності. Краса не може бути мінливою, її треба фіксувати навіки. У зв'язку з цим особливо цінувалися статичні пластичні види мистецтва, по­чинаючи від скульптури і закінчуючи архітектурою.

Прекрасне для давніх греків було присутнє у навколишній при­роді, тому мистецтво підпорядковувалося принципу мімесиса — на­слідування дійсності. Воно втілювало ідеал калокагатії і впроваджу­вало його в повсякденне життя. В художніх творах оспівувалась ідеальна людина — боги, герої, атлети. Вони вражали своїм доско­налим тілом, внутрішньою наповненістю, завжди були готові служи­ти колективу-полісу як фізично, так і духовно. Улюбленими героями були юнаки і дівчата. Мистецтво відмовлялося від зображення літніх людей або дітей: перші були немічні, другі — не сформовані ані ті­лесно, ані духовно. Герої були позбавлені індивідуальних рис, у них втілений узагальнений ідеал краси. Наочним зразком прояву краси, міри та гармонії було людське тіло. У Давній Греції розробили і за­твердили канони ідеальних пропорцій людського тіла, визначили гармонійні пропорції співвідношення його частин, дотримання яких було характерно для всіх видів мистецтв.

Розвитку грецького мистецтва сприяли змагання митців, які в художніх творах втілювали пошуки раціональних основ краси, гармонії, основаної на мірі та числі. Художній процес характери­зувало прагнення вдосконалення. Мистецтво було невід'ємне від повсякденного життя греків. Йому надавали великого соціально-

го значення, визначали надзвичайно високу роль у вихованні. Давні греки вважали, що твори мистецтва повинні викликати катарсис — очищення, облагородження, звільнення душі від «мер­зенності» завдяки співпереживанню. Художник був людиною вільною, шанованою, яка творила для вільних людей.

Художній процес в Давній Греції пройшов декілька етапів: початок його пов'язують з крито-мікенським (егейським) (III- II тис. до н. є.) і так званим гомерівським періодом (XI -IX ст. до н. е.). Після цього в Давній Греції виокремлюють період архаїки (VIII-VI ст. до н. е.), класики (V-IV ст. до н. е.).

Крито-мікенський період в історії культури Давньої Греції вва­жають її передісторією. її центром був острів Крит, а пізніше місто Мікени. І сьогодні дуже багато нез'ясованого в цій культурі, яка пов'язана з безліччю міфів. Зразками егейської культури є величез­ні палаци на острові Крит у Кносі, Малії та Фесті. Серед них виокрем­люється Кноський палац — гігантське об'єднання приміщень, яке нагадує міфічний Лабіринт, величний і водночас розмірений з лю­диною. Він був релігійним, адміністративним і господарським центром, щедро прикрашеним фресками, скульптурами. Художні твори дуже подібні до єгипетського мистецтва. Канони єгипетсько­го образотворчого мистецтва представлені у рельєфі Кноського палацу, де зображено юнака, увінчаного лілеями, який тримає в руці жезл; про них нагадують зображення жінок, що отримали на­зву «парижанок» — панянок у блакитному. Схожість з Давнім Єгиптом підкреслюють і мотиви рельєфів та розписів. Але кноські зображення — не копія єгипетських: у них виразно відчутний відхід від суворих давньоєгипетських канонів, вони більш невимушені, казкові. У них з'являються асиметрія, яскраві фарби, присутні власні мотиви, зокрема, морські — відома ваза із зображенням вось­минога. Відчувається закоханість художника у море, але безпосе­редньо море не зображується, зображуються його флора і фауна або хвилі.

Наприкінці XVI ст. до н. є. історія Криту була загадково закін­чена, а центром цивілізації стала материкова частина Греції, де досягла розквіту Мікенська (Ахейська) культура. її зміст найбільш повно проявився в архітектурі і скульптурі.

Характер будівництва палаців свідчить про те, що життя тут було пов'язане з війнами. Найбільш відомі Мікенський і Тірінфський палаци — справжні фортеці, розташовані на пагорбах, складені з кам'яних брил. Ансамбль палаців включав місця для поховання царів — шахти-могили. Обличчя померлих царів покривали золо­тими масками-портретами.

Мікенська культура відіграла визначну роль у розвитку грець­кої міфології, з нею пов'язують створення найбільш відомих міфів, її зміст відтворений у двох поемах, авторство яких приписують Гомеру— «Іліада» та «Одіссея», сюжетну основу котрих пов'язують з епічними переказами X-VIII ст. до н. є. Письмово зафіксовані

[«Іліада» і «Одіссея» Гомера з'явилися в добу переходу до архаїки. V них визначені ті моральні цінності, які пізніше стануть основою життя давніх греків. Серед них особливо високе значення мала військова доблесть (арете). В поемах, як і взагалі в реальному жит­ті, утверджується агон. Поява «Іліади» та «Одіссеї» знаменує пере­хід до останнього періоду існування крито-мікенської культури, який отримав назву «гомерівського». Тоді, у XII ст. до н. е., тут з'явились північні племена — дорійці, які підпорядкували собі великі міста — Мікени, Тірінф, Пілос. Дорійська культура додала до художніх здобутків мікенського мистецтва так званий геоме­тричний стиль, тектонічність, конструктивність. Найбільш відо­мими пам'ятками того часу були керамічні вази, прикрашені гео­метричним орнаментом, теракотові і бронзові скульптури.

У добу архаїки (VIII-VI ст. до н. є.) на основі розвиненого рабо­власницького ладу склався республіканський тип держави, був сформований поліс. Саме тоді сформувалося усвідомлення греками власної єдності, виникло поняття «елліни». Розроблені, затвердже­ні й розповсюджені етичні норми та принципи, естетичні ідеали були покладені в основу філософії, науки, літератури, архітектури, скульптури тощо.

Мистецтво архаїки ще зазнає впливу сусідніх східних культур, у ній помітні крито-мікенські риси, але вже помітна власна неповтор­ність. Формування етнічної самосвідомості обумовило прагнення греків закарбувати себе, свою історію в усьому, зокрема й у мистецт­ві. Цьому сприяла демократизація суспільства, колективістська мораль, остаточно утверджений принцип агональності. Велике зна­чення для мистецтва мав процес трансформації релігії. Вона харак­теризувалася політеїзмом, вірою в одухотворену природу, олюднен­ням богів, міфологічних істот. В ній затверджено пантеон богів. Це сприяло розширенню меж мистецтва, його обсягу.

Художню творчість вирізняв пошук досконалих форм, розробка канонів, визначення ознак міри, гармонії, симетрії — прекрасного в цілому. В архітектурі центральне місце займало будівництво хра­мів, не грандіозних, а основаних на началах доцільної тектоніки між несучими частинами. Головним типом храму став периптер (оточений з усіх боків колонами), побудований на основі викори­стання ордерів, що існували у трьох варіантах: доричному, іоніч­ному та корінфському; перші два з них були оформлені в добу архаїки. В архітектурі з'явлена співвіднесеність з людиною; людсь­ке тіло, його пропорції виступили зразком для будування.

Значне місце в мистецтві цього часу посідала скульптура. Були затверджено два типи скульптури — оголених юнаків (курос) і за­драпованих пеплосом дівчат (кора), у яких був втілений узагальне­ний образ ідеальної людини. Куроси — це архаїчні Аполлони, ідеал чоловіка. Вони позбавлені будь-яких рис індивідуальності, не ви­ражають ніяких переживань, почуттів, на їх обличчях тільки умов­ні напівусмішки є натяком на радість буття. Кори також позбавле-

ні індивідуальності, також освітлені напівусмішкою. Статуї часто/ розмальовували, їх виставляли на вулицях, це справляло враження/ нібито ідеальні люди існують у реальному житті.

Одним з найбільш широко розповсюджених видів давньогрець­кого мистецтва був вазопис. Стиль вазопису в добу архаїки мав три різновиди: орієнталізуючий, характерний для ранніх часів чорно-фігурний та червонофігурний. Орієнталізуючий стиль відрізняло тяжіння до поліхромності (багатобарвності), пишнот, у ньому від­чувається нестача почуття міри. Чорнофігурний стиль — це розпис чорним лаком на червоно-жовтому тлі випаленої глини. Геометричний знак — символ, характерний для минулого стилю, змінює тут зо­браження образу людини. Основою зображення є лінія і силует. Зразком вважається так звана «ваза Франсуа», одним з авторів якої вважають майстра Клітія, амфора майстра Ексекія із зображенням воїнів Ахілла і Аякса, що грають в настільну гру, та ін. У червоно-фігурному стилі чорний лак слугував фоном, а зображення були жовто-червоними. Зразком цього стилю є пеліка з ластівкою майстра Євфронія.

Досягненням грецької архаїки було створення алфавітного пись­ма. Писемність набула широке розповсюдження, і всі вільні грома­дяни були писемними. Це сприяло розвитку літератури, у якій ге­роїчний епос поступається ліричній поезії. Серед поетів того часу неперевершеними вважають поетесу Сапфо (Сафо), яка складала гімни коханню; одного із перших ліриків Архілоха, ліриків Алкея, Феогніда, Анакреонта — оспівувача краси, кохання і веселощів; Тіртея, котрий оспівував військові доблесті. Був затверджений жанр байки, яку традиційно пов'язують з ім'ям Езопа. Наприкінці арха­їки виникла проза.

Архаїчний період пов'язують з народженням театрального ми­стецтва, з розвитком музики, різновиди якої поєднували поезію, ритмічний танок і музичну форму.

Класика — період найвищого піднесення культури Давньої Греції. Центром, навколо якого об'єднувалися грецькі міста, були Афіни — зразок грецької демократії, економічний, освітній центр і, звичайно, центр художньої творчості: держава турбувалася про мистецтво, створювала умови для його розвитку. Саме тоді елліни втілювали в житті свій славетний ідеал калокагатії.

Підґрунтям мистецтва класичної Греції продовжували бути міра та гармонія, розумність і рівновага, злагода з природою, з навко­лишнім світом взагалі. Для нього були характерними раціональна вивіреність та емоційна насиченість. Художник володів не тільки таємницею творчості, але добре знався на науках, умів використо­вувати їх у своїй діяльності. У цей час прагнули синтезу мистецтва, великого значення надавали його виховній функції.

Ознакою містобудівництва стала ансамблевість. Будівництво здійснювалося на основі регулярного планування, розробка теорії якого належить Гіпподаму. Головним типом забудови залишався

храм — периптер. Серед безлічі пам'яток монументального зодче­ства виокремлюють Афінський Акрополь, побудований у часи, коли афінську демократію очолював Перікл. Ансамблевий комплекс Афінського Акрополя, побудований на честь перемоги над персами, був присвячений покровительці міста — богині мудрості і праці Афіні. Він мав поліфункціональне призначення: був святилищем, суспільним центром, місцем збереження державної скарбниці, знаходження бібліотеки та картинної галереї. Ансамбль об'єднував декілька споруд: Пропілеї (парадна брама), храм Ніки Аптерос, храм Ерехтейон, головний храм Парфенон.

і Вхід до Акрополя — Пропілеї вражав урочистістю. За ним від­кривався вид на Акрополь, центром якого була статуя богині Афіни, на честь якої зведено головний храм Парфенон. Авторами останньо­го були архітектори Іктин і Каллікрат. Парфенон вражає гармонією та досконалістю, у ньому все підпорядковано композиційній єдності, загальній ідейній основі — боротьбі світла, добра, цивілізації з си­лами темряви, дикості, відсталості. Побудований на дорійській ордерній системі, храм оточений колонадою, прикрашений скульп­турним декором, розробленим видатним скульптором того часу Фідієм. Зображення на метопах пов'язані з міфами. Ще один храм Афінського Акрополя — Ерехтейон — відрізняє незвичайність планування: він асиметричний, а його окремі частини розташовані на різних рівнях. Особливістю храму є те, що він мав портик, де колони замінені фігурами дівчат-каріатид, які нібито повільно рухались до Парфенону. Всі його фасади були оформлені по-різному. Храм Ніки Аптерос (богині Перемоги без крил, щоб не залишила Афін) відрізняється легкістю, повітряністю.

Афінський Акрополь втілював всі якості грецького мистецтва. Він вражав невимушеністю, всі його деталі, всі частини раціональ­но продумані, розраховані. Тут відсутня симетрія, фронтальність, паралелізм, геометрична правильність, їх замінює складний прин­цип ритму і рівноваги. В Афінському Акрополі використаний пере­хресний ритм, що забезпечував зрівноваженість всіх його сторін. Відмова від геометричної правильності спостерігається в особливо­стях побудови кожної споруди. Колони своєю формою нагадують людські постаті: вони зменшені догори, посередині мають легке стовщення, їх канелюри схожі на зборки одягу.

Ідеал людини втілювала скульптура грецької класики. Скульп­турні твори відрізняє монументальність, прагнення гармонії, міри. Три уславлених скульптори творили в той час — Фідій, Мірон і Поліклет.

Велич, неземна краса втілені Фідієм в його найбільш видатних тво­рах — статуях Зевса Олімпійського та Афіни Парфенос. Улюбленою темою Мірона було тіло атлета. Його відомий твір «Дискобол» — зо­браження досконалого тіла юнака, скульптурна група Мірона «Афіна і Марсій» присвячена боротьбі двох протилежних начал. Поліклету своїй творчості втілював образи атлетів, які уособлювали

собою найкращі риси громадянина. Його скульптури характеризу­ють спокійні пози, рівновагу, ясність — «Доріфор» (Списоносець), «Діадумен», «Поранена амазонка». Усі скульптори оспівують іде-альну людину, реалізуючи затверджені канони: обличчя героїв імперсональні, хоча і розкривають різні типи античного ідеалу, зображення духовно величні, відповідають уявленню про класичніу красу людини.

Зростання індивідуалізму в житті класичної Греції обумовило появі інтересу митців до індивідуальності, емоцій, конкретних пере­живань та характерів. Це проявляється у творчості таких скульпто­рів, як Пракситель, Лісіпп та Скопас. Пракситель зосередив увагу на зображенні ніжності, краси жіночого тіла («Афродіта Кнідська», «Гермес з Діонісом», «Відпочиваючий сатир» тощо). Скопаса хвилю­вали образи динамічні, пристрасні, поривчасті («Менада», «Голова пораненого воїна» з храму Афіни в Тегеї, рельєфи Галікарнаського мавзолею та ін.). Лісіпп увів нові пропорції людського тіла, надав скульптурі максимальної натуральності, почав цікавитися реаль­ною, конкретною життєвою ситуацією — «Апоксіомен», «Голова Олександра Македонського» та ін.

Схожі процеси відбувалися в живописі. Відомими майстрами живопису були Полігнот, Аполлодор, Зевксіс, Апеллес та ін. Аполлодор започаткував оволодіння мистецтвом світлотіні, ним виявлено вміння володіти перспективою. Полігнот увійшов в істо­рію грецького мистецтва як митець, який реалістично передавав душевні устремління, вираз обличчя.

В період грецької класики велике соціальне значення мали лі­тература і театр. Найпоширенішою у цей час була драма, провідни­ми жанрами якої стали трагедія і комедія. Походження трагедії пов'язане з культом бога Діоніса, святкування якого супроводжу­валося танцями, хоровим співом. Саме трагедія реалізовувала ідею катарсису, становила собою школу громадського виховання. В тра­гедії розкривали дію божественних законів, підкреслювали, що людина живе за волею долі й водночас вона вільна. Сюжети були пов'язані з боротьбою проти сил фатуму або з ворогами, у них під­креслюється мужність, стійкість героїв, їх шляхетність, прагнення справедливості. Обов'язковою була присутність хору. Як правило, фінал трагедії був пов'язаний із загибеллю головного героя.

Батьками давньогрецької трагедії вважають Есхіла, Софокла та Еврипіда, які творили практично в один і той же час, але по-різному вирішували проблеми людини, її долі. Есхіл («Прометей прикут-ний», «Перси», трилогія «Орестея» тощо) вважається засновником громадянської трагедії, його герої виконували справедливу волю богів, вони незламні, могутні. Софокл («Едип-цар», «Антігона», «Електра» та ін.) увів до трагедії третього актора, зробив акцент на моральній відповідальності людини за свої вчинки. У його творах показано протиборство людей та немилосердного фатуму; героїв характеризує гармонійність, шляхетність, велич. Еврипід, який

жив у період кризи полісної системи, був своєрідним філософом на сцені(«Медея», «Іпполіт», «Електра» та ін.). Він намагався оціню­вати дії героїв, повчати глядачів, його герої — люди, змучені при­страстями, родинними проблемами тощо. Причини страждань ^юдини Еврипід шукає в ній самій. Якщо Есхіл у своїх творах про­водив ідею ствердження справедливої помсти, його герої непохитні, бржественні, Софокл прагнув того, щоб глядач самостійно сформу­лював судження про події трагедії і його герої такі, якими вони повинні бути в ідеалі, то Еврипід, коментуючи те, що відбувається в його трагедіях, моралізує, нав'язує власну оцінку подіям, його герої — це люди, які є в реальному житті. Еволюція трагедії відби­ває виникнення в культурі зацікавленості окремим індивідом, визначення його цінності і неповторності.

Актуальних проблем торкалися й автори комедій, серед яких найбільш відомим був Аристофан («Мир», «Хмари», «Оси» тощо). У його творах великої сили набула сатира на політичній і культур­ний стан Афін. Він боровся за мир, насміхався над окремими відо­мими особами, критикував прихильників індивідуалізму.

У літературі і театрі особливо яскраво проявилося змагальницт-во. Кожне народне свято не проходило без триденних змагань авто­рів вистав, що сприяло вдосконаленню літератури і театрального мистецтва.

В усіх видах мистецтва Давньої Греції класичної доби очевидне прагнення оспівувати непорушність, незмінність краси, гармонії навколишнього світу. Водночас реалії життя обумовили появу ін­ших начал в художніх процесах — намагання художників зобра­жати конкретні життєві ситуації, конкретних індивідів. Ця тенден­ція розвинулася в наступному періоді античної культури.

Дата добавления: 2015-05-09