І середньовіччя

ПЕРІОДУ, ДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

ДОЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО

КУЛЬТУРА

Частина 1

Глава 2

ПЕРВІСНА КУЛЬТУРА

Первісна культура (або культура первісного суспільства) є пер­шим і найтривалішим етапом культурного становлення людства. Науковці, визнаючи відправним пунктом культурної історії людства тривалий процес переходу від «людини вмілої» до «людини розум­ної», поділяють її на кам'яний (до III тис. до н. є.) вік, бронзовий (II тис. до н. є.) та залізний (з І тис. до н. е.). У свою чергу, кам'яний вік, з яким співвідноситься первісна культура, поділяється на:

I. Давньокам'яний, або палеоліт: 1) давній або нижній па­леоліт (до 150 тис. pp. до н. е.); 2) середній палеоліт (150-35/30 тис. pp. до н. е.); 3) верхній або пізній палеоліт (35/30-10тис. pp. дон. е.).

II. Середньокам'яний, або мезоліт (10-6/5 тис. pp. до н. е.).

III. Новокам'яний, або неоліт (6/5 тис. pp. до н. є. — до II тис. дон. е.).

§ 1. Сутність і головні ознаки

Становлення «справжньої людини», на думку науковців, при­падає на межу середнього та верхнього палеоліту, коли формується, морфологічно структурується мозок, закріплюється пряма хода, набувають розвитку кінцівки, особливо пальці рук, починається формування колективного досвіду пізнання світу. Невеликі групи людей ведуть кочовий спосіб життя, оскільки головними заняттями людини на той час були збиральництво та полювання, яке стало для неї справжнім каталізатором розвитку. Полювання орієнтувало людину на відпрацювання організованих зусиль, передбачало пер-

вісне планування, потребувало виконання конкретної ролі кожним з учасників, що сприяло формуванню соціально-структурувальних начал. На відміну від збиральництва, полювання дало людині ба­гато нових матеріалів — шкіру, кістку й т. ін. Заняття полюванням стимулювало також до виготовлення й використання (від епізодич­ного й випадкового — до систематичного й цілеспрямованого) нових знарядь праці з кременю, обсидіану, кварциту, піщаника, кісток з ретельною обробкою поверхні.

Саме тому, за визначенням науковців, у цей час еволюційний тип розвитку змінюється на історичний. Розширення та урізнома­нітнення сфери життєдіяльності підтверджується в комбінуванні матеріалів при виготовленні знарядь праці, розповсюдженні різно­манітних виробів з рогу та кістки. Але найголовнішою соціальною подією часу стає певне усвідомлення необхідності врегулювання соціальних відносин у середині «людського стада», формування екзогамії, яка веде до впорядкування шлюбних стосунків та виклю­чення з них близьких родичів. Водночас це стає знаком того, що людина починає усвідомлювати й причинно-наслідкові зв'язки. Адже в той час кочовий спосіб життя зумовлював фактично повну залежність людини від природи, сьогоденної діяльності, необхід­ність переходів (інколи довгих та важких) до нових, більш багатих на їжу місць. Тобто постійно існуюча проблема нестачі їжі зумов­лювала неможливість виживання слабкого покоління, між появою якого та ступенем спорідненості батьків був відзначений зв'язок. Заборона інцесту була водночас і знаком того, що людина починає формувати власне людський спосіб спільного буття, починає скла­дати уявлення про основи моралі. Важливою еволюційною подією того часу стало й оволодіння вогнем, яке призвело до значущих змін у діяльності людей, зокрема до споживання вже обробленої їжі та до необхідності виготовлення посуду для її обробки.

Увесь період палеоліту та мезоліту можна визначити як пану­вання одного з двох типів первісної культури — привласнювально-го, орієнтованого на збиральництво та полювання. Специфіка цього типу культури полягає у спрямованості на привласнення, споживання того, що дає природа. Власне людська діяльність того часу — це вміння більшою чи меншою мірою використовувати фор­ми й матеріали природи. Але вже в контексті привласнювальної культури закладаються й начала виробляючої, про що свідчить ви­готовлення й використання знарядь праці.

Довготривалий процес переходу до виробляючого типу культури пов'язаний з неолітичною революцією (часів неоліту) та дійсно рево­люційними змінами в житті людства. Головною з них стає перехід до виробляючої діяльності — до перетворення природи, виготовлення тих форм та матеріалів, яких немає у природі, до формування власне людського простору буття. Другою важливою зміною стає переважна орієнтація на землеробство. Це вело до освоєння нових земель та до усвідомлення причинно-наслідкових зв'язків між способами діяль-

ності, використанням певних знарядь праці, її інтенсивністю та її результатами. Цілеспрямоване накопичення досвіду щодо землероб­ства спонукає й до відпрацювання комунікаційних шляхів, способів передачі інформації, до становлення мови як такої.

Закріплюючись на відносно постійному місці, людина починає усвідомлювати свою належність до певної території. Науковці вва­жають це однією зі світоглядних настанов доби неоліту. Осягаючи природу як єдине ціле, людина починає усвідомлювати простір людського буття. При цьому поселення осягається як центр буття роду й формується поняття оселі як відокремленого від природи простору.

Землеробство висунуло перед людиною й проблему зберігання врожаю, створення певних місткостей. Відпрацювання навичок у роботі з природними матеріалами та вогнем водночас вело до по­яви кераміки. Це стало однією з ознак неолітичної доби, яку ще називають керамічною епохою. Саме з виникненням кераміки людина досягає нового рівня культуротворчої діяльності — вона вперше зробила і матеріал, і форму, яких раніше не існувало в природі.

Ще однією зі змін, що принесла з собою неолітична революція, стало формування засад скотарства, яке у свою чергу стало фунда­ментом прядіння та ткацтва. Разом із керамікою це стало знаком того, що людина переходить до створення штучних матеріалів.

Нові способи життєдіяльності поступово призводили до зростан­ня чисельності населення та до формування засад власне людської спільноти. Вже в рамках родового устрою починається структури-зація соціуму — виділення верхівки спільноти, до якої поряд зі старійшинами входив чаклун.

Стрижневого значення для первісної культури (незважаючи на різницю у способі буття доби палеоліту та неоліту, різницю в осяг­ненні світу в контексті привласнювальної та виробляючої культур) набувають декілька фундаментальних ознак.

Первісна культура — це культура синкретична за своєю сутніс­тю. Синкретизм як нерозчленоване буття перш за все виявляється у мисленні людини. Вона не відділяла себе від природи, розуміла себе як органічну її складову. Це вело до ототожнення людського життя з життям природи, усвідомлення його як циклічного. Синкретичною була й людська життєдіяльність, у якій не було спеціалізації, розподілу сфер і видів діяльності. Хоча треба відзна­чити, що в той час закладається статевий розподіл праці, а також починається відокремлення землеробства й скотарства, формують­ся та відокремлюються у самостійний спосіб життєдіяльності ре­месла. Останнє у свою чергу вело до накопичення спеціальної ін­формації, сприяло обміну товарами між спільнотами.

Синкретичними за своєю сутністю були й самі начала художньо­го осягнення світу, генетично пов'язані з міфологічною свідомістю та існували у межах магічного ритуалу. Тому досить умовно можна

казати про живопис, скульптуру, архітектуру та інші види мисте­цтва в той період. Те, що згодом людство визначило як витвір мис­тецтва, тоді часто було закріпленим результатом, опредметненим підсумком магічних, ритуальних дій.

Іншою, не менш важливою ознакою первісної культури є гомо­генність — однорідність. Будь-яке суспільство у своєму матеріаль­ному та духовному житті спирається на своєрідні настанови — цін­ності, які вибудовуються у певну ієрархію. Для первісного ж су­спільства характерна відсутність такої ціннісної ієрархії, оскільки фактично єдиною для всіх була цінність виживання, до того ж не для кожного члена роду окремо, а спільноти в цілому. Відсутність соціальної диференціації формує і єдині для всієї спільноти інте­реси й потреби, що також обумовлює гомогенну сутність первісної культури.

Як значущу рису культури цього періоду потрібно відзначити самодетермінацію, самообумовленість. Накопичений людством до­свід осягнення світу (особливо урізноманітнений становленням та розвитком національного світобачення) згодом ставав важливим чинником подальшого розвитку людства. Культура первісного су­спільства була позбавлена того попереднього досвіду, який би міг використовуватися людством як фундамент та фактор, який зумов­лює напрямок подальшого культурного буття.

Первісне суспільство при всій його соціальній однорідності та єдності інтересів потребувало відпрацювання певних регуляторів соціального буття. Таким регулятором стала система табу — систе­ма заборон. Взагалі дуже часто культуру цієї доби визначають саме як культуру табу. Табу були фактично єдиними, а тому й найваж­ливішими засобами регуляції та контролю соціальних стосунків, такими, що стали фундаментом моралі, моральності та права.

Суттєвою рисою культури доби було домінування образно-чут­тєвого сприйняття світу. У людини первісного суспільства не була розвинена здатність до теоретизування, до узагальнення, відсутнє було й раціональне пізнання світу. Тому людина в накопиченні до­свіду та осягненні світу спиралася практично тільки на почуття, на образне бачення світу.

Основи ж бачення та усвідомлення світу людиною обумовлюва­лися міфологічною свідомістю, становлення якої є однією з ознак культури доби. Своєрідним підґрунтям міфу — складної системи уявлень про природну та соціальну дійсність — були не тільки син­кретичне буття людини, а й нерозвиненість соціальної практики, відсутність раціонального знання про світ. Саме тому в рамках мі­фологічної свідомості складалося розуміння дійсності як позбавленої порядку, причинно-наслідкових зв'язків та такої, що цілком і по­вністю регулюється надприродними силами. Тому у сфері міфу від­бувалося наївне олюднення навколишнього середовища, що обу­мовлювалося й обумовлювало ототожнення світу людини та світу природи. Таким чином, формувалися загальна персоніфікація сил

природи та метафоричне перенесення — зіставлення природних та людських, культурних об'єктів (що у сфері «мистецтва» обумовлю­вало одночасну наявність і символізму, і реалістичності).

Міф як форма свідомості, форма сприйняття світу та самоусві­домлення людської спільноти має декілька важливих особливостей. По-перше, міф не спирається на пояснення, яке потребує певного раціонального досвіду. Його основою є заміна причинно-наслідкових зв'язків прецедентом, розповідь про походження предмета, явища замінює визначення їх сутності. По-друге, міф формує своєрідний час — «сакральний», відділений від сучасного, «профанного». Це особлива доба першостворення, першодій та першопредметів, які наділяються священним змістом, і все, що відбувається у сакраль­ному часі міфу, має значення взірця. По-третє, міф є закарбуванням колективного досвіду пізнання світу, оскільки у первісній культу­рі відсутнє особистісне начало. По-четверте, міф відзначається символізмом, нерозчленованістю суб'єкта та об'єкта, предмета та знака, що його визначає, сутності та імені. І нарешті, міф не розді­ляє реальне та надприродне. Він не враховує протиріч, спирається на образно-чуттєве мислення та особливе почуття спорідненості, кровного зв'язку з природою, уподібнення людини природі, яке ставало засобом споріднення з нею, засобом заговорення, звертання її на милість.

Міф пояснює світ у цілому, саме тому вже у контексті первісної культури починається формування декількох тематичних груп міфів. Найбільш давніми є міфи про тварин, про походження сонця, місяця, зірок (солярні, лунарні, астральні). Центральну групу міфів доби складають космогонічні міфи, які розповідають про походження світу. Пізнішими за часом складання є міфи про походження людини (антропогонічні) та смерті. З розвитком людської практики виникла необхідність пояснення походження ремесел. Тому особливе й дуже важливе місце у міфологічній свідомості доби посідають міфи про походження та уведення у життя людей ремесел, соціальних інсти­тутів, обрядів. Все це людина за умов браку раціонального знання приписувала діяльності культурних героїв — носіїв знання та досві­ду (попередником яких були тотемічні предки). З виникненням та розвитком землеробства надважливого значення набувають кален­дарні міфи, у яких символічно трактовано природну циклічність.

Однією з найсуттєвіших ознак первісної культури є формування в її контексті первинних релігійних уявлень, які були і своєрідним засобом осягнення та пояснення світу, і своєрідною компенсацією браку знання про світ.

Основоположного значення у культурі доби набув анімізм — віра в існування душі як надприродної істоти, властивої кожному тілу. Анімізм (від anima — душа) можна також визначити як певне оду­хотворення світу, яке єднає в одне ціле світ людини і світ природи та обумовлене синкретичністю первісної культури. Анімізм є осно­вою віри у потойбічний світ та світоглядним фундаментом похо-

вальних обрядів. їх сенс та зміст, при відмінностях у проведенні та способах поховання, був фактично єдиним. Смерть усвідомлювала­ся як перехід до ще одного циклу буття (адекватного циклічності природи). Саме тому необхідно було зберегти душу небіжчика та забезпечити її всім потрібним для життя в іншому світі — у похо­вання клали побутові речі, їжу, зброю (але не завжди), пізніше небіжчика у переході до іншого життя могли супроводжувати чле­ни родини, тварини тощо.

Синкретична сутність первісної культури обумовила формування такого релігійного уявлення, як тотемізм — віри у надприродний або кровний зв'язок людини (або певної спільноти) з твариною, рос­линою чи взагалі явищем природи як її предком, прабатьком. На основі тотемізму склалася й відповідна група тотемічних міфів. Це були сказання про походження та мандри предків спільнот, які за­звичай закінчувалися виходом тотемів під землю із залишенням на цьому місці каменя або скелі. Дія тотемічних міфів майже завжди «прив'язана» до певної місцевості, їх персонажі єднають ознаки людини та тварини (птахи, комахи і т. ін.), тобто є наочним закар-буванням усвідомлення нерозривної єдності людини та природи.

Тотемізм, надаючи людині змогу пояснити походження себе та спільноти, змогу знайти у ворожому, незрозумілому світі спільни­ка та захисника, яким і був тотемічний предок, мав дуже велике значення у формуванні соціальних зв'язків. Осягаючи належність до певного роду, скріпленого кровними зв'язками між його членами та разом з тим із тотемом, людина водночас починає усвідомлювати розбіжності між світом «своїх» та «чужих», простором буття «сво­єї» та «чужої» спільноти.

Своєрідним продовженням анімістичних уявлень був фетишизм. У своїй основі це віра у надприродні, виняткові здатності речей впли­вати на дійсність, перебіг подій. Згідно з уявленнями того часу, кож­на річ, кожний предмет, маючи душу, могли виступати як посеред­ники між людьми та світом, могли як допомагати, так і заважати. Фетишем могло бути будь-що, але найчастіше — предмет, з яким пов' язувався позитивний вплив на дійсність і який носили з собою як амулет, привласнюючи таким чином його духовну сутність.

Віра у можливість заміни подібного подібним, частиною ціло­го (нерідко за допомогою замовлянь, молитов, обрядів) становить основу магії — одного з найрозвинутіших та розгалужених релі­гійних уявлень доби (завдяки чому існує велика кількість її визна­чень). У контексті магічних ритуалів відбувалося подвоєння дій­сності — моделювалася майбутня (рідше — минула) ситуація з найбільш сприятливим для людини фіналом. Саме так відбувалося у контексті полювальної магії. Намагання таким чином прогнозу­вати майбутнє було своєрідною спробою вплинути на подальший перебіг подій. Тим самим у контексті магії людина поступово ося­гала детермінованість явищ та подій, навчалася координувати та планувати свою поведінку.

У сфері магічних дій відпрацьовувалося певним чином і різно­маніття соціальної практики людства, залежно від призначення магічні ритуали мали варіативне оформлення, що сприяло поступо­вому становленню багатьох площин магії, розподілу її на військову, виробничу, охоронну, любовну, мисливську, лікувальну і т. ін.

Локальний характер серед релігійних уявлень первісної доби мав шаманізм, який спирався на віру в те, що людина у стані тран­су здатна стати посередником між світом людей та надприродними силами.

Формою буття всіх релігійних уявлень того часу були ритуали й обряди — складні синкретичні форми символічної поведінки. Ця впорядкована, стала система дій втілювала значущі для спільноти соціальні відносини та цінності і тому була поліфункціональною за своєю сутністю. Кінцевою метою цих колективних дій було пере­творення реальності на більш сприятливу для людини.

Процеси поступового освоєння природи (гомінізація) та соціалі­зації людства призвели до необхідності соціалізації кожного пред­ставника спільноти. За умов колективної, родової свідомості, ко­лективного світосприйняття та розуміння людини (не як індивіду­альності, особистості, а як частки спільноти), людина мала довести, що вона може бути членом соціуму. Тому такого важливого зна­чення набувають обряди ініціації — посвяти у дорослі, яка супро­воджувалася тяжкими випробуваннями, що їх витримували далеко не всі. Вік ініціації був також і шлюбним віком. Ініціація найчас­тіше сприймалася як друге народження, оскільки тим, хто її ви­тримав, давали нове, «доросле» ім'я, що відбивало нову сутність людини.

§ 2. Початкові форми художнього бачення світу

Формою буття мистецтва були ритуали та обряди, які синкре­тично поєднували в собі вербальне, музичне, образотворче, плас­тичне, декоративно-ужиткове начала.

За визначеннями науковців, джерела відносно самостійного художнього бачення світу сягають до доби палеоліту. Найбільш ранні з відомих людству зразків первісного образотворчого мисте­цтва (при всій умовності цього визначення щодо цієї доби) датують­ся 40-30 тис. pp. тому. Це живописне зображення двох ланей у печері Шаффо у Франції. Велику кількість первісних малюнків було знайдено у печерах Л а Мадлен, Гурдан, Лорте, Лурд — понад 100 предметів із зображенням оленів, сарн, коней, а також людини. Своєрідну «художню галерею» було знайдено у печері Альтаміра в Іспанії. Настінні зображення та гравірування тварин покривають печери Ла Мутт, Марсула та Ласко.

Багатство та різноманітність малюнків, єднання в них символі­ки та реалізму — свідчення прояву власне людського мислення,

формування здатності до узагальнення. Це і свідчення того, що людина прагнула підкорити собі світ, який її оточував. У багатьох випадках на малюнках є символічні зображення ран, що нанесені саме людиною. У зв'язку з цим варто ще раз згадати про синкретич­ну сутність первісного мистецтва, про те, що малюнок був складовою частиною ритуалу, що передував полюванню. Рани на малюнку для людини були передбаченням-пророкуванням того, що має статися, були певною запорукою успішності майбутніх дій. Більшість на-скельних зображень доводять, що виконано їх було за допомогою допоміжних засобів — різця або гострої палиці. Тобто людина у процесі художньої діяльності починає перетворювати саму природу, починає процес створення власного рукотворного світу.

Мистецтво палеоліту було здебільшого орієнтовано на те, що мало найважливіше значення для людини — зображення тварин — об'єк­тів полювання. Але вже у той час людина починає зображувати себе, що є свідченням самих початків процесу усвідомлення власне люд­ської сутності, осягнення розбіжностей між людиною та природою. Доба матріархату та домінування потреби виживання визначали й таку тематику малюнків, як родючість, плідність, жіноче начало, у зображенні якого на перший план виходить перебільшення ознак статі (при практичній відсутності рис обличчя).

Своєрідною спробою усвідомлення зв'язку дій та наслідків, як і своєрідною спробою залишити свій слід, науковці називають від­битки рук (чорною або червоною фарбою) і так звані «макарони» (пучки паралельних хвилястих ліній, що накреслені рукою або тонкою палицею). Синкретичність мислення доби обумовила й по­тяг до створення фантастичних зображень, що нерідко поєднували риси звіра та людини або декількох тварин. Можна припустити, що у такий специфічний спосіб людина намагалася усвідомити зв'язки всього існуючого у світі.

За твердженням дослідників, 35/30-17 тис. pp. тому були ета­пом, коли починає вдосконалюватися техніка фарбованого малюн­ка. Він остаточно стає поліхромним, закріплюється традиція зо­браження фігур у просторі (тіло — у профіль, копита, роги, інколи голова — у фас).

Період близько 17-15 тис. pp. тому (солютрейський) позначений великими зрушеннями у практиці художнього бачення та відобра­ження світу. Образи закарбовуються у русі та в різних позах. Досягнення того часу полягає в тому, що людина починає відтво­рювати світ у дії, у процесі (а не у сталих формах) і за допомогою світлотіні, штрихування намагається відтворити об'єм.

У період близько 15-10 тис. pp. тому (період Мадлен) малюнки стають детально проробленими, фігури зображуються вже у різних типах руху та різноманітних зв'язках між собою, відтворюючись у гігантські ансамблі. Враховуючи те, що первісний «живопис» не створювався з натури, це є безумовним підтвердженням і розви­нутої пам'яті, і розвиненої людської уяви.

Дата добавления: 2015-05-09