Філософсько-культурологічне осмислення явища культури 1 страница

З

Глава 1 КУЛЬТУРА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Дослідження культури має дуже глибоке коріння і викликає інтерес у вчених різних наук — філософії, історії, соціології, пси­хології, археології, етнографії. У середині XX ст. реалізуються потреби й можливості спеціального міжпредметного дослідження культури — формується культурологія як самостійна наукова дис­ципліна. Основні напрями культурологічних досліджень визнача­ються можливостями культурології в художньо-естетичному впли­ві на особистість, а значний аксіологічний пласт, що містить в собі наука про культуру, дозволяє їй бути фундаментом гуманітаризації вищої освіти. Культурологія як наукова дисципліна вивчає куль­туру у всій повноті її проявів і передбачає розгляд культурологічних теорій, історію світової та вітчизняної культури.

Основною категорією культурології є поняття культури. Слово «культура» походить від латинського «cultura», що означає оброб­лення. Для багатьох лінгвістів незаперечним є той факт, що за етимологією слово «культура» від латинських слів colo, colere — зро­щувати, обробляти землю, займатися землеробством. Класична латинська мова засвідчує саме таке первісне вживання цього слова. Однак цей термін уже в римській античності мав й інше значення, наповнене антропологічним змістом — виховання і навчання самої людини, «оброблення людської душі». Поняття «культура» в су­часному світі має багато інших смислових відтінків. Загальновідомим є розуміння культури як оціночне поняття і приналежність її до рис особистості (культурність), а також стосовно загальної культури людини. Поширеними є поняття «культура праці», «культура по­ведінки», «фізична культура» тощо. У науці, звичайно, мається на увазі «культурні риси», «культурні системи», розвиток, розквіт і занепад культур.

Визначення цієї категорії досить різнопланове: від простого протиставлення культури природі до дефініції культури як історич­но визначеного рівня розвитку суспільства і людини або як сукуп­ність матеріальних і духовних надбань людства. Культура тракту­ється і як спосіб духовного освоєння дійсності на основі системи цінностей, і як розгортання творчої діяльності людини, спрямованої на пошук змісту буття. У подібних визначеннях завжди простежу­ється зв'язок з людиною, виділяється діяльне начало як бажання людини творити себе й навколишній світ. Таким чином, слово «куль-

тура» співвідноситься з іншим поняттям — «натура» (natura — лат. природа). Поняття «природа» — одне з найширших. Передовсім, природа обіймає все те, що з»явилося та існує само по собі, неза­лежно від волі та бажання людини. Культура є продовженням і перетворенням того, що дається людині від природи. Якщо просте­жити взаємозв'язок понять «природа» і «культура», то можна по­мітити їх відмінність: під культурою розуміють усе те, що створено людиною, і в цьому значенні — штучне; під природою — все те на­туральне, що існує за незалежними від людини законами. Але ж насправді природа, культура і людське суспільство становлять не­розривну єдність, цілісність. Культура не лише відрізняється від природи, а й передбачає її наявність як попередню, постійну і необ­хідну умову свого існування. Це насамперед об'єктивні природні умови як загальний предмет людської праці, завдяки чому існує людське життя. По-друге, це об'єктивне матеріальне начало в самій людині. Отже, можливість буття культури залежить від природи, а сама культура передбачає наявність природи і людини.

Таким чином, культура як специфічний спосіб існування люди­ни в природі не лише не усуває значення останньої в бутті людини, а сама є засадою єдності людини з природою. Культура виділяє людину (суспільство) з природи, відносно вивільнює її стосовно природно-необхідного шляхом оволодіння ним. Водночас культура є своєрідним засобом входження людини в природу. Чим більш гармонійне поєднання людини і природи, тим багатшим є її життя з погляду культурного розвитку.

Щоб визначити зміст поняття «культура», необхідно враховува­ти динаміку його становлення в історії філософської та культуро­логічної думки.

Античність знаменує початок європейської культурної традиції. Саме тоді відбувається усвідомлення специфіки культури, вводять­ся поняття і категорії для її характеристики. Давньогрецькі філо­софи створили вчення про Космос як про світовий порядок речей. Його важливими складовими були природа, Бог, людина. Тоді ж формуються перші філософські поняття: природа, настановлення, справедливість, необхідність, свобода і базисне, для античного ро­зуміння культури, поняття «пайдея». Давньогрецький термін «пайдея» (pais — дитина) містить як безпосередньо виховання, на­вчання, так і в більш широкому смислі — освіту, освіченість, про­світництво, культуру. Греки створили систему освіти, яка формує не професіонала окремої галузі, а людину як особистість, з певними ціннісними орієнтаціями. Саме ця спрямованість на людину і ста­новить головну гуманістичну цінність античного розуміння куль­тури, основа якого — ідеал людини, що саме і є метою культурного розвитку. Невід'ємною частиною Космосу була природа. Антична людина пишалась своєю силою, розумом і здатністю жити «за при­родою». Тобто природний порядок був гарантом стабільності, а життя «за природою» перетворювалося в етичний ідеал освіти та

культури. Однак філософи стародавньої Греції, навіть найвидатні-ші з них — Платон і Арістотель, ще не узагальнюють культуротворчу діяльність людей в понятті «культура».

§ 2. Зміст і функції культури

Поняття «культура» вперше запропонував Марк Тулій Цицерон для визначення філософії як культури розуму. За його часів у Стародавньому Римі слово «культура» вживалось у значенні об­робіток землі для забезпечення її родючості, тобто агрокультури. Отже, за Цицероном, філософія є культурою тому, що, як і у ви­падку із землеробством, обробляє розум для його ліпшого плодо­носіння. Так, в античності панує думка про те, що культура, з одно­го боку, є діяльність щодо перетворення природи на благо людині, а з іншого — засобом удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Поступово, з наближенням християнської доби, на зміну безосо-бистому абсолюту, яким для греків була вічно жива та божественна природа, разом із християнським принципом творіння «ні з чого» зароджується тлумачення особистого абсолюту. У добу середньо­віччя фактично не було теоретичних розробок, спеціально присвя­чених проблемам культури. Проте це не означало, що такого явища як культура не існує насправді в житті. Радикально переосмис­люються принципи, що становлять основу культури. Головною цінністю стає християнський Бог. Архітектура і скульптура серед­ніх віків були «Біблією з каменю»; літературі були притаманні ідеї християнської віри; живопис відображав сюжети Біблії; філософія виражала інтереси богослов'я; етика і право являли собою розробку абсолютних заповідей християнства. Таким чином, середньовічна культура, як єдине ціле, відображала принципи безкінечності та всюди сущого Бога, всемогутнього, абсолютного, справедливого, мудрого творця Всесвіту і людини.

Християнське розуміння культури найбільш розвинуте у творах релігійного мислителя середньовіччя Августина Блаженного (354-430). Він стверджував, що жити треба за Богом, а орієнтація людини на людину не повинна мати місця. Стверджувалась, таким чином, абсолютна перевага нематеріальної душі над тлінним тілом, що вимагало аскетичного нехтування благами та спокусами чуттє­вого світу. Так сформувалося протиставлення природи і благодаті (християнської версії культури), у межах якого людська свідомість постійно перебувала між небом і землею. І в природі, і в самій собі людина повинна любити більше те, що ближче до Бога. Це й поро­дило ідею нескінченного самовдосконалення індивіда, для якого культура стає формою діалогу з універсальною системою моральних координат, утілених в абсолюті, що є Бог.

У добу Відродження починається новий етап в осмисленні по­няття «культури». Якщо в часи середньовіччя люди відчували й

думали однаково, то тепер ситуація докорінно змінюється. Індивід стає все більш самостійним. На противагу людині доби середньо­віччя, котра повністю вважала себе зобов'язаною Богові, людина Нового часу свої успіхи і заслуги схильна завдячувати власному талантові. Мислителі Відродження закликали повернутися до антич­ності і вчитися у природи. Але їх погляди відрізнялися від давньо­грецьких тим, що на першому плані була не стільки природа, скільки митець, який повинен був не тільки наслідувати природу, а й перевершити її завдяки власному талантові. Так сформувалася одна із найважливіших ідей Ренесансу — ідея людини-творця, яка творить світ, красу, саму себе. Таким чином, поняття «культура» наповнюється гуманістичним змістом, поступово асоціюється з до­сконалістю людини. Культура — це не тільки зміна людиною при­роди, а й перетворення самої себе.

Не випадково, термін культура набуває наукового поняття саме в добу Нового часу. Помітні зрушення в соціальному бутті людей характеризувалися передусім початком глибоких змін у ставленні людини до природи (промисловий переворот, зумовлений переходом від мануфактурного до машинного виробництва) і до свого безпо­середнього соціального оточення (утвердження капіталістичних суспільних відносин натомість феодальним). Завдяки науковій революції, людство починає усвідомлювати себе тією силою, котра здатна протистояти природі («натурі»), а «культурна» європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від «природної» людини минулого.

Німецький юрист і політичний мислитель С. Пуфендорф(1632-1694) першим ужив термін «культура» як вираження певної спря­мованості сукупної діяльності людей. Культура, на його думку, є «поліпшенням природи», яка спричиняє зміну життя. Таким чи­ном, поняття «культура» визначається як протилежність природі. Це є базисна логічна структура, яка в тому чи іншому вигляді збе­рігається, власне, у всіх концепціях культури. Поряд з цим понят­тя «культура» використовується Пуфендорфом для більш вузьких і спеціальних протиставлень — у рамках історії. Тобто під культу­рою розуміється певний рівень упорядкованості та розвитку: куль­тура — те, що відрізняє цивілізовану людину від дикуна.

У XVIII ст., за твердженням філософів доби Просвітництва, по­няття «культура» належить до системи категорій, які розкривають закони історії. У цій системі культура стає одночасно й інструмен­том вдосконалення людини, і метою, яка надає внутрішнього смис­лу історії. Майже одноразово формулюється поняття цивілізації, що характеризує історично конкретні форми єдності культури як міри і способу розвитку універсальних сил людського роду з фор­мами його соціальної організації (наприклад, єгипетська цивіліза­ція — це певна система навичок, умінь, технологій у поєднанні з кастовою структурою суспільства і владою фараона, а також специ­фічним типом духовності, що містить міфологію, моральні норми,

естетичні уявлення і т. ін.)- Усередині цієї єдності просвітителі фіксують глибокі внутрішні суперечності, головною серед яких є суперечність між Розумом і Неосвіченістю.

Найбільш яскравим критиком цивілізації був ідеал демократич­ного крила французького Просвітництва Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Він не розглядав культуру як безумовну цінність, вважав головною причиною бідувань людства суперечність між культурою і природою. Прогрес культури, зумовлений індивідуальним прагненням кожно­го до «поліпшення», врешті-решт веде до «погіршення»: нерівності, занепаду моралі і т. ін. Ж.-Ж.Руссо ідеалізував близькі до «природ­ного стану» патріархальні форми життя і прагнув встановити при­родну гармонію людини, її погодженість із самою собою.

Виняткову роль в історії культурології відіграли німецькі про­світителі, а також німецький романтизм і німецька класична філо­софія. Поняття «культура» в працях німецьких мислителів роз­гортається до цілісних концепцій.

Велике значення мало вчення І. Канта (1724-1804) про те, що свідомість не тільки пасивно відображає зовнішню дійсність, але й творить її. Загальна творча здібність духу є здобутком людства, але кожному конкретному індивіду вона дається лише як здатність реалізувати себе. Це передбачає особливий механізм перетворення загального в індивідуальне, тобто можливість внести людське в кожну людину. Таким механізмом і є культура, яку Кант визначав як позитивну частину виховання. Кант частково поділяв думку Руссо про суперечності суспільного розвитку, та, на відміну від французького мислителя, уважав, що вони будуть долатися розвит­ком самої цивілізації. Причина бід і конфліктів у тому, що дисци­пліна і культура випереджають розвиток моральності.

Розвиваючи такій підхід, І.Ф. Шіллер (1759-1805) запропонував свою концепцію естетичного виховання: на його думку, лише мис­тецтво зможе здолати суперечності цивілізації, тобто вирішити головне завдання культури — відновити цілісність людини, повно­ту духовного й фізичного життя людини.

Великою заслугою німецької філософії XVIII — початку XIX ст. була розробка перших розгорнутих типологій культур і цивілізацій. Розвиток культури усвідомлюється як єдиний процес, що триває у всесвітньо-історичному масштабі і характеризується певним зв'яз­ком причин і наслідків, внутрішніми закономірностями, періоди­зацією.

Перший значний крок у цьому напрямку зробив І.Г. Гердер (1744-1803), який розумів розвиток культури як головний зміст історичного процесу. У праці Гердера «Ідеї до філософії історії люд­ства» подається найширша панорама розвитку культури від первіс­них племен і прадавніх народів до сучасної йому Європи. Гердер послідовно розглядає ряд культурно-історичних світів (Східна і Південно-Східна Азія, Ближній Схід, Греція, Рим, Європа німців і

слов'ян і т. ін.). Кожний культурно-історичний регіон має специ­фічні риси, що характеризуються як певна цілісність і етап розвитку людської культури взагалі. Заслуговує уваги й те, як Гердер вирішує проблему єдності загального й особливого в культурі. Людська культура єдина і має спільну мету — досягнення істинної гуман­ності. Проте ця мета, цей напрямок розвитку досягаються різними народами неоднаково, створюючи величезну різноманітність кольо­рів та відтінків. Гердер один з перших виступив проти вузького європоцентризму, проти зневажливого ставлення до народів, що не належать до романо-германського культурного комплексу. Оцінювати рівень культури і просвітництва різних народів треба не тільки з погляду Європи, а і їх власних історичних потреб і за­вдань. Різні типи і форми культури не повинні розділяти людей.

Ідея порівняльно-історичного аналізу культур була підхоплена романтизмом. Романтики поставили в центрі філософії культури проблему творчості, яка виступає у двох іпостасях — індивідуаль­на творчість генія і колективна творча сила, що виражається в «дусі народу», який відбудовує необхідні йому форми культури. Досліджуючи «дух народів», романтики вивчають міфологію, дав­ні форми поезії, фольклор. Завдяки їх зусиллям наука здобула величезний масив даних для утворення конкретних культуроло­гічних дисциплін — фольклористика, етнографія, порівняльне літературознавство та ін.

Своєрідним підсумком і узагальненням теоретичних пошуків у сфері філософії, історії та культури, які вела німецька думка впро­довж другої половини XVIII — початку XIX ст., стала філософська система Гегеля (1770-1831). Логічною основою гегелівського вчен­ня став принцип свободи духу. За Гегелем, у запроваджуванні цьо­го принципу і відбувається робота культури. Всесвітня історія здійснюється відповідно до успіхів цієї роботи. Саме Гегель уперше перейшов від простого зіставлення культури і цивілізації як істо­ричних цінностей до аналізу логіки їх історичного зв'язку, показу­ючи ці культури і цивілізації як закономірні ступені єдиного куль­турно-історичного процесу, кожна з яких реалізує специфічні за­вдання і готує подальший, більш високий етап розвитку. Процес росту культури Гегель поєднує з діалектичним рухом так званого абсолютного духу, який проходить три ступені: мистецтво, релігія, філософія. У культурі народів, що визначали первісні етапи історії людства, переважали художні форми вираження духовного змісту, потім першість переходить до релігії і, нарешті, до теоретичного мислення. Гегелівське розуміння діалектики духовно-історичного процесу мало значний вплив на погляди багатьох європейських мислителів, які досліджували проблему культури.

Погляд на історію як закономірний процес розвивався в межах марксизму. Але на відміну від гегельянства, марксизм використо­вував протилежний принцип — зміну типів суспільств поєднував

не з духовними, а матеріальними (економічними) факторами. Пріоритетний характер економічної і соціальної історії над історі­єю ідей надав дослідникам нові можливості, які були реалізовані вже у XX ст.

Розвиток історичних наук кінця XIX — початку XX ст. умож­ливив не тільки типологічно порівняти культури різних епох і на­родів, але й розглянути кожну з них як особливий «культурний механізм».

Вираженням цієї тенденції стала концепція локальних цивілі­зацій, найбільш яскравим виразником якої був російський мисли­тель М.Я. Данилевський (1822-1885). Він рішуче відкидав поняття загальнолюдської культури, у якій вбачав егоцентризм романо-германських народів, що розглядали свою культуру як універсаль­ну і розуміли «прогрес» як відмову інших народів від своєї само­бутності. На думку М.Я. Данилевського, сенс історії — не в праг­ненні до якоїсь універсальної культури, а навпаки, у здійсненні різноманітності.

Релігійний аспект культури було розроблено в межах російської релігійно-ідеалістичної філософії другої половини XIX — початку XX ст. Соловйов B.C. (1853-1900), Бердяев М.О. (1874-1948), ФлоренськийП.О. (1882-1943) підкреслювали важливу особливість культури — вираження прагнення людини добудувати своє при­родне і соціальне життя до духовності. Вищим виразом духовності, на думку православних філософів, є релігія, а культура — результат релігійного культу.

Концепцію історії як історії культур продовжував розвивати М. Вебер (1864-1920). Специфіку західної цивілізації М. Вебер вбачав у все більш і більш повному здійсненні принципу раціональ­ності, який полягає в чіткій співвіднесеності цілей і засобів діяль­ності. Цей принцип раціональності постійно утверджувався і в ін­телектуальній сфері (наука), і в господарстві (капіталізм), і в дер­жавному управлінні (бюрократія), і в мистецтві. Загальновизнаними стали дослідження М. Вебера стосовно генезису капіталістичних відносин, де переконливо доведено, що їх виникнення залежить від певних духовних передумов (у Західній Європі це релігійно-етичні мотивації протестантизму).

У Берліні 1923 року було видано книгу О. Шпенглера (1880-1936) «Занепад Європи», яка ознайомила світ з досить складною концеп­цією локальних цивілізацій. Цивілізації Шпенглер уважав своєрід­ними організмами, а всесвітню історію — «зведенням біографій» цих організмів. Кожний культурний організм, за Шпенглером, проходить природне коло розвитку (на відміну від попередньої ідеї лінійної еволюції) — від народження до розквіту, а виснажившись, у формі цивілізації — до природного кінця. Цивілізація, що досягла висот у Європі, свідчить про виснаженість, захід (занепад) Європи. Терміном «цивілізація» Шпенглер позначає останню фазу будь-якої культури, яка має однакові ознаки.

Шпенглер спирався на численний етнографічний матеріал, коли створював своє вчення про значну кількість рівноцінних за досяг­нутою зрілістю культур. Зрілих культур, за Шпенглером, вісім: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, антична (греко-римська, «аполлонівська» —в термінології Шпенглера), візантій­сько-арабська, західноєвропейська («фаустівська» згідно з тією ж термінологією), південноамериканська культура майя. Досліджуючи особливості розвитку всіх культур, Шпенглер насамперед порівнює античну культуру та культуру європейську, виявляє принципову несхожість між людиною античного (аполлонівського) і західного (фаустівського) типу. Ця відмінність виявляється у порівнянні грецького бога Аполлона, що є втіленням міри, гармонії, порядку, і доктора Фауста — втілення незадоволеності і недовершеності, дво­їстості й сумніву.

Таким чином, Шпенглер має серйозні сумніви стосовно простої думки — про історичну єдність античності й сучасної Європи. Він впевнений у неможливості навіть припущення про історичний зв'язок, духовну спорідненість цих типів культур. Антична куль­тура нескінченно віддалена від нас і не має для нас ніякого значен­ня. Сучасна західна людина замкнена у своїй самотності і перебуває в шкаралупі особистого цивілізованого простору. Тому існує два типи культури: аполлонівська (антична) і фаустівська (європей­ська). Фаустівська людина загубила єдність із життям. Криза євро­пейської людини полягає в її прагненні до безкінечності й могут­ності, що призвело до духовного зубожіння. Однак такий погляд заперечує духовні основи, на яких розвивались цілі епохи й духовні течії — Ренесанс, Реформація, Просвітництво, тобто заперечує спадкоємність. Занепад Європи ознаменувався перемогою техніки над духовністю. Саме аналізуючи духовний клімат сучасної йому Європи, Шпенглер робить висновок: як колись загинула греко-рим-ська культура, тепер занепадає західноєвропейська, і ніщо не може зупинити цей процес.

Таким чином, Шпенглер проголошує духовну самотність Європи, повну відірваність від коріння й джерел, якими завжди вважалась античність. Культурологічна теорія Шпенглера має свої вади, але його застереження про те, що масова бездуховна продукція цивілі­зації ворожа культурі, є актуальним і сьогодні.

Концепції, подібні шпенглерівській, набули поширення в куль­турології XX ст. Найбільш; відомим прикладом цього стали твори англійського історика А. Дж. Тойнбі, у яких визнається лише мно­жинність культур та заперечується єдність цієї множинності, їх спадкоємність і загальнолюдський зміст.

У період між двома світовими війнами сформувалась так звана функціональна школа (функціоналізм), засновником якої був ан­глійський етнограф Б. Малиновський (1884-1942). Прихильники функціоналізму розглядали культуру як цілісність, у якій кожний

елемент задовольняє певну потребу, тобто є необхідним. Вони кри­тикували поняття пережитку, вважали всі явища культури необ­хідними і незамінними.

Тема культурного декадансу («падіння» — від лат. cado — падаю) стає однією з провідних у творчості німецького філософа, засновника феноменології Едмунда Гуссерля (1859-1938). Гуссерль не був культурологом, але по-філософськи розмірковував про причину кризи європейської культури і можливості її подолання. Він не ви­користовував поняття «культура», а звертався до «духовного об­разу Європи». Це тому, що культура як поняття містить і духовний, і матеріальний елемент, який зовсім не цікавить Гуссерля. «Духовний образ», як головне поняття культурологічної концепції Гуссерля, не співвідноситься ні з чим матеріальним і є низкою, що поєднує європейське людство духовними узами. Безліч типів культури пов'язані цими духовними узами, які поєднують життя людей і народів у межах однієї культури. Народи можуть мати національні особливості, але їх можна подолати завдяки духовній спорідненос­ті. Звертаючись до джерел європейського духу, Гуссерль вбачає їх у теоретичній настанові, що виникла в Давній Греції в VII-VI ст. до н. є. Ця настанова стала причиною зародження нового культурного витвору — філософії — науки універсальної, науки про єдність всього існуючого. Таким чином, Гуссерль відтворює картину ста­новлення філософії як нової форми культури. Однак європейський раціоналізм, що походить з давньогрецької філософії і становить ядро всієї європейської культури, зазнав суттєвих змін. Це вияви­лося у витісненні зі сфери науки всього людського. Наука втратила зв'язок з людиною, який полягає в людській потребі осмислення світу і свого місця в ньому. Тобто Гуссерль у своїй культурологічній концепції проголосив віру в людський розум, закликав повернути­ся до відродження традиційних цінностей старої Європи. У цьому й полягає подолання кризи європейської культури.

Проблема сучасного суспільства і культури розроблялася в на­укових працях Карла Юнга (1875-1961) — відомого німецького філософа, психолога, культуролога. Підхід Юнга до цих проблем психологічний. Психологію він розглядав як засіб пізнання сенсу життя і культури. Основою юнгівського вчення є «колективне без-свідоме», яке успадковується людиною і становить основу її психі­ки. Змістом «колективного безсвідомого» є перші образи — архе-типи (наприклад, образ матері-землі, мудрого старця і т. ін.). Розвиток суспільства сприяє розвитку свідомості людини, яка пере­стає сприймати досвід архетипів. Так відбувається відрив людини від матері-природи, втрачається гармонія між зовнішнім та вну­трішнім світом людини. Соціально-політичну кризу західноєвро­пейських країн Юнг намагався пояснити втручанням архетипів в життя суспільства. Наслідком такого втручання є і расизм фашис­тів, і комуністичний догмат про загальну рівність. Факельні про-

ходження, масовий екстаз, палкі промови, символіка (свастика, червона зірка і т. ін.) — все це є свідченням втручання в культурне життя колективного безумства. Колективне безумство стало зако­номірним наслідком європейської культури. Історія Європи — іс­торія занепаду символічного знання. Технічна цивілізація куплена ціною відмови від єднання з «душею» природи, від символу як об­разу безсвідомої енергії, життєвої сили. Як результат — падіння моралі, смаків, зникнення стимулів до творчості, наростання масо­вого психозу. Запобігти цього можна за допомогою свідомості, яка повинна осмислити безсвідоме. Юнг стверджував, що лише завдяки самопізнанню можливо вирішити проблему вибору між добром і злом, втілити перше в дійсність — так стане можливим прогрес у духовному житті людства.

Філософські праці великого мислителя XX ст. Альберта Швей­цера (1875-1965) присвячені аналізу історії культури. Значне міс­це в них займають історія етичних ідей і критичний аналіз етичних систем з часів Давньої Греції. Згідно з його теорією, культура су­спільства XX ст. втратила етнічні засади, «масова культура» напов­нена ідеями насильства, що й спричинило кризу духовної культури сучасного йому суспільства. Пояснення причин кризи Швейцер вбачає у невідповідності матеріального прогресу цивілізації етич­ному прогресу. Культура, яка відірвана від етики, лишається духу гуманізму. Він пов'язує відродження культури з творчою діяльніс­тю окремих особистостей: етичні засади можна відродити в індиві­ді, що поверне людству взагалі гуманістичну за основами культуру і забезпечить справжнє відродження.

Українська культурологічна думка теж має свою історію. Вітчизняна класична література завжди була уважною до універ-салій буття свого народу, сприяє формуванню національної свідо­мості. Твори Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки відкривають нам глибину проникнення в українську душу. Важливим виявом національного самопізнання стало дослі­дження М. Костомарова «Книга буття українського народу», нарис І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу». Наукове ви­вчення проблеми українських культурних універсалій активізували вчені-українознавці — Ф. Вовк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Томашевський. Вони гуртувалися навколо Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, очолюваного М. Грушевським. Заглиб­ленням у світоглядні цінності української культури стали розвідки Я. Яреми «Українська духовність в її культурно-історичних вия­вах», І. Мірчука «Головні риси українського світогляду в україн­ській культурі», Д. Донцова «Дух нашої давнини», О. Кульчицького «Світовідчування українця», М. Шлемкевича «Душа і пісня», Є. Ма-ланюка «Нариси з історії нашої культури», І. Огієнка «Українська культура». їх традиції продовжують розвивати сучасні українські культурологи М. Попович, С Кримський, В. Скуратівський, А. Ма-

каров, О. Забужко, які включають українську традицію у світовий загальнокультурний простір, знаходячи в цьому діалозі неповторну значущість вітчизняної духовності. Хоча в численних літературних творах і наукових працях проблема розвитку української націо­нальної культури, її місця серед культур інших народів дістала різне теоретичне вирішення, проте спільною лишається концепту­альна філософська основа про самоцінність кожної національної культури та її спорідненість з культурами інших народів. Це дає підставу стверджувати, що толерантність — одна з важливих ознак української культурології.

Різноплановість концепцій культурного процесу свідчить як про складність, так і про неповноту самих методів його дослідження і про культурну різноманітність, багатство складових частин цього процесу. Слід зазначити, що, незважаючи на відсутність загально­прийнятого однозначного визначення культури, кожне із згаданих учень, будь-який із напрямків культурологічного знання мають власний позитивний доробок.

У деяких випадках треба розрізняти поняття культура і цивілі­зація, хоча нерідко ці терміни вживаються як синоніми. Термін «цивілізація» вживається як для позначення етапу розвитку люд­ського суспільства, так і для характеристики будь-якого суспіль­ства. У першому випадку мається на увазі суспільство, розвиток продуктивних сил якого дає можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво останнього, а не просто задоволення наявних потреб людей, стає його метою. У цьому розумінні виді­ляють три головні ступені розвитку людства: дикість, варварство та цивілізація. В іншому розумінні, згідно з певною філософською традицією, цивілізацію протиставляють культурі як «технологію» цивілізації з її сенсом, ціннісними засадами цивілізація, що може служити культурі, а може й відриватися від неї, панувати своїми засобами над вищими цінностями. У сучасному світі ця тенденція виражена досить чітко. Людина може бути цивілізованою (освіче­ною, розумною), але малокультурною, коли вона бездуховна.

Дата добавления: 2015-05-09