Проблеми культури кінця ХІХ-ХХ ст

Розвиток художньої культури в XX ст. відрізняється неймовір­ною складністю, що зв'язано з особливостями історичного процесу і духовного життя епохи, яка вінчає колосальний історичний і культурний ривок, зроблений у XIX ст.

Найгостріші соціальні протиріччя приводять на початку XX ст. до Першої світової війни, до російської революції 1917 p., що від­криває собою цілу низку революційних потрясінь — в Угорщині, Німеччині, Мексиці, Китаї. Вони змінюють образ європейського світу і створюють нову світову ситуацію. Світова культура все більше набуває інтегрований характер, стає глобальною пробле­мою.

У першій третині XX ст. разом з великими історичними по­трясіннями виявилися розвіяними всі ті надії і чекання, що по­кладалися на прийдешнє в новому сторіччі торжество розуму. Стало очевидним, що культурна парадигма Нового часу вичерпа­ла свої можливості. Людство занурилося в стан глибокої духовної кризи.

Вона іде своїми коренями в ті проблеми, на рішенні яких були зосереджені зусилля європейського мислення в попередню епоху. Вона не є безпосереднім наслідком глобальних історичних ката-клізмів, а повільно і поступово назрівала у глибинах громадсько­го життя і суспільної свідомості, була наслідком тих проблем, що виникали в глибинних шарах культури, і глобальні історичні потрясіння виявилися не її причинами, а її наслідками, що най­більш масштабно і виразно її продемонстрували. Які ж були її причини?

Як уже відзначалося, XIX ст. — це століття торжества істориз­му в європейській культурі. Історизм пронизує собою всі сфери мислення й охоплює практично всі сторони буття. У середині сто­ліття з'являється еволюційна теорія Ч. Дарвіна, яка фактично була історією розвитку живої природи і показувала взаємозалежність існування її видів один від одного і від навколишнього середовища. Ще раніше теорію кореляцій — взаємної відповідності організмів і середовища — висунув Ж. Кюв'є. Ця теорія дала йому можливість обґрунтувати еволюційне вчення про розвиток геологічних шарів

земної кори, тобто, по суті, говорити про історію неорганічного світу. У середині XIX ст. у європейській культурі стають немину­чими пошуки закономірностей історичного розвитку суспіль­ства.

Відповіддю на це питання стає концепція марксизму. Вона є останнім досягненням новоєвропейської суспільної думки. У кон­тексті філософської концепції К. Маркса, що одержала назву діа­лектичного матеріалізму, була здійснена спроба фундаментального синтезу філософських традицій ідеалізму і матеріалізму: діалектич­ний матеріалізм — це концепція матеріалізму, уписаного в систему ідеалістичної діалектики. Завдяки такій теоретичній побудові уда­лося знайти ту дійсність, що створює людське суспільство, — дій­сність людської почуттєвої діяльності, суспільно-історичної прак­тики, що, зокрема, визначає характеристики історично конкретних типів людської особистості.

Закономірності суспільно-історичної практики, виявлені К. Марк­сом і Ф. Енгельсом, лягли в основу уявлення про суспільно-еконо­мічну формацію. Затверджувалося, що історичний процес у суспіль­стві є зміна суспільно-економічних формацій. Вона може відбувати­ся як еволюційно, у результаті тривалого нагромадження якісних змін у житті суспільства, так і революційно, у результаті свідомо організованої діяльності. Ця точка зору одержує назву історичного матеріалізму.

Відомо, що Маркс і Енгельс були прихильниками саме револю­ційних перетворень і активно дискутували з прихильниками еволюційної точки зору. Відповідь на питання, чому це так, варто шукати, крім усього іншого, і в тій обставині, що марксизм як теоретична концепція складався в контексті ідеології роман­тизму.

В другій половині XIX ст. стає очевидним, що історичні про­цеси дійсно мають внутрішні закономірності і що Марксу вдалося знайти їхні істотні ознаки. Та обставина, що виникнення і плин світових економічних криз і їхня відносна періодичність опису­валися марксовою теорією, красномовно підтверджувало цей факт.

Освоєння закономірностей історичного процесу стимулювало свідомо організовану великомасштабну історичну діяльність вели­ких мас людей. До неї стало можливим застосовувати сформовану в XIX ст. конструктивну практику техніцизму і технократичного мислення. У його контексті будь-яка складно організована діяль­ність, що прагне до однозначно визначеної відповідності причин і передумов будь-якого процесу і його наслідків, очікуваних резуль­татів, розглядається як технологічна система, яку можливо кон­струювати за певними правилами. У перпіу чергу такого типу мислення поширюється у військовій справі, в економіці, що всту­пила в монополістичну фазу свого розвитку, у політиці. Саме в цій

сфері досвід технократичного мислення застосовується до обставин розвитку суспільства.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. починаються спроби застосувати вияв­лені закономірності до суспільно-історичної практики — дозріла ідея керування історичним процесом. Перші катастрофи XX ст., про які говорилося вище, були не чим іншим, як наслідком так сформованої і вихованої свідомості, яка визначала волю і дії бага­тьох мас людей.

Але ці перші глобальні катаклізми продемонстрували, що євро­пейське мислення рубежу XIX — початку XX ст. не могло охопити різноманітні наслідки такого роду історичної дії. Не існувало — і ще і донині не існує — моделей, що могли б охоплювати собою дуже складну систему не тільки безпосередніх, а й опосередкованих і далеко не очевидних зв'язків між причинами і наслідками, часто віддаленими і зовсім не очікуваними.

Історія перестає усвідомлюватися як процес самостановлення світу і розглядається як цілеспрямована діяльність, що опису­ється в прожективних термінах — план, проект, програма, сце­нарій і т. п., — і складається з величезної кількості окремих актів діяльності, співнаправлених, протинаправлених, взаємодопов­нюючих і взаимозаперечуючих один одного. У європейському світі інтенсивно стали формуватися масова свідомість і масова культура.

Явище масової культури в XX ст. характеризує істотні зрушен­ня в умовах життя суспільства: появу і розвиток засобів масової комунікації, індустріально-комерційний тип виробництва і розпо­ділу стандартизованих духовних благ, відносну демократизацію культури і т. п. Масова культура затверджує тотожність матеріаль­них і духовних цінностей, що в однаковій мірі виступають як про­дукти масового споживання.

Вже в першій третині XX ст. у масовій європейській свідомості була зафіксована проблемна ситуація: міцніє переконаність у тому, що історія, з одного боку, є великомасштабний, переважно законо­мірний процес, який спеціальними зусиллями може бути організо­ваний і спрямований; з іншого боку, у силу непередбачуваності наслідків великомасштабної історичної дії, історією керувати не можна.

Постановка цієї проблеми означала вичерпання логічних мож­ливостей новоєвропейської культурної парадигми. XX ст. стає пере­хідним періодом між культурними епохами, що закінчилася і роз­починається. Усвідомлення непохитності цього факту, яке відбу­лося наприкінці першої третини XX ст., поставило перед людством у цілому питання, що робити в проблемній ситуації, яка створила­ся, яким може бути вихід з історичної «пастки». І оскільки ніяких теоретичних відповідей на ці питання немає, то, мабуть, єдиною розумною стратегією в цих умовах стає шлях прецедентів і форму-

вання локальних експериментальних зон, де вони могли б накопи­чуватися.

XX ст. стає століттям глобального соціально-культурного екс­периментування. У цілісному соціокультурному контексті світо­вого розвитку в XX ст. можна виділити декілька принципово різних періодів і реґіонально локалізованих типів експериментування в сфері суспільного розвитку.

До одного з великомасштабних соціальних експериментів від­носиться досвід створення в середині XX ст. «закритих» суспільств тоталітарного типу з домінуванням жорсткої адміністративно-командної системи керування ними. її зміст складається в мож­ливому скороченні, зведенні до мінімуму невизначених, неперед­бачених наслідків будь-якої великомасштабної масової дії.

В ідеалі такого роду система прагне до відтворення в часі без змін або з мінімальними змінами якогось досягнутого стану в розвитку суспільства. У цьому випадку необхідними умовами облаштованос-ті суспільного життя стають її тверді обмеження, уніфікація спосо­бу життя — і за можливістю образу почуттів і думок — і обов'язко­ва репресивна ізоляція тих, хто подібній уніфікації не піддається і тим самим розхитує досягнуту стабільність суспільної системи зсередини. Цей тип соціального експериментування викликається до життя суспільними ситуаціями, як правило, катастрофічного характеру.

Інший тип соціально-культурного експериментування, що роз­гортається в середині XX ст., характеризується ідеєю «суспільства рівних можливостей». Зміст цієї експериментальної стратегії по­лягав у всілякому збільшенні можливих наслідків великомасштаб­ної соціокультурної дії, навіть якщо їхню конкретну форму немож­ливо передбачати. Цим наслідкам надається можливість самостій­но адаптуватися до існуючих соціальних умов і або виживати в них, або зникати. Збільшення розмаїтості, нарощування варіантів об-лаштованості способу життя стають ресурсом, що забезпечує дина­мізм і одночасну стійкість суспільних структур при зміні умов їх­нього існування.

Середина XX ст. відзначена інтенсивною конкуренцією цих стратегій. Друга світова війна була, зокрема, їх зіткненням. Його результатом стало розуміння неможливості виділення якої-небудь однієї пріоритетної стратегії світового розвитку.

Одночасно стала осмислюватися й обговорюватися необхід­ність зближення стратегічних орієнтирів соціально-культурного експериментування. Виникають різні варіанти теорії «конвер­генції» — об'єднання істотних рис тієї й іншої стратегії. їхній появі сприяв інтенсифікований Другою світовою війною науково-технічний прогрес, наслідком чого стало створення атомної зброї, що повисла дамокловим мечем над будь-якими спробами твер­дження пріоритетності тієї або іншої стратегії. Результатом тако-

го зближення стали досить відчутні в кінці XX ст. демократизація «закритих» суспільств і посилення соціально-технічної (адміні­стративно-управлінської) складової в розвитку суспільств «від­критих».

Органічного синтезу ці стратегії досягли в останній третині XX ст. в азіатсько-тихоокеанському реґіоні. Тут у контекст тради­ційних реґіональних культур були впроваджені європейсько-аме­риканські соціокультурні інфраструктури. Це дало вибуховий ефект суспільного динамізму, створило феномен т. зв. «азіатських тигрів» і, за прогнозами, перетворить цей реґіон у лідера світового розвитку в XXI ст.

Сам процес соціокультурного експериментування можна описа­ти декількома етапами.

Перший — т. зв. індустріальне суспільство — приходиться на період між закінченням Першої світової війни і 1950-ми pp. Це найбільш суперечливий етап, коли ситуація в загальному виді опи­сувалася як «руйнування новоєвропейської картини світу». Це фактично означало усвідомлення тієї обставини, що формуючі ЇЇ принципи — гуманізм, раціоналізм, техніцизм, історизм і ідея про­гресу, — не мають абсолютного характеру і є певною культурно-іс­торичною умовністю. А це, у свою чергу, було сприйнято масовою свідомістю середини XX ст. як характеристика сучасної кризової ситуації.

Найважливішою рисою цієї кризи була дегуманізація культури. На початку XX ст. виявилося, що реальність значно ширше, ніж світ, що сприймається почуттєво. Це, зокрема, демонструвала тео­рія відносності, сформульована А. Ейнштейном.

Мистецтво XX ст. стало засобом розширення уявлень про реаль­ність. Тут провідними стають ідеї життєбудівництва, органічно зв'язані з загальним експериментаторським духом епохи. Починає складатися явище модернізму (франц. modernisme, від лат. moder-пе — новітній, сучасний). Його найважливішою рисою виявляється войовниче заперечення традиції, виробленої культурою Нового часу. Психологія модернізму зв'язана з тим відчуженням людини, що породжується в технократичному суспільстві, побудованому за принципом супермашинної системи, що функціонує як агрегат.

Модернізм прагнув заново створювати історію культури згідно з власними програмами і проектами. При цьому він повторив досвід європейського мислення в цілому: сам перетворився у певну худож­ню традицію і зайняв відповідне місце в історичній періодизації культури.

Іншою характерною рисою кризи була дераціоналізація куль­тури — критика сциентизму, технократизму і позитивізму, на яких ґрунтувалася масова свідомість XIX ст. Була усвідомлена можли­вість існування різних типів раціоналізму як у науці, так і в мис­тецтві.

Другим етапом розвитку духовної кризи XX ст. стало т. зв. постіндустріальне суспільство, що склалося в 1960-1980-ті pp. У цей період гострота світоглядної кризи XX ст. у цілому значно зменшилася. Відбулася атомізація структурних елементів світу, кожний з яких прагне локалізуватися і знайти самодостатність: особистість — відокремитися від суспільства, суспільство — від держави, держава — від господарського комплексу і т. п. Механізм дії масової культури розшаровує духовний світ по типах спожи­вачів, здійснюючи тим самим соціальну стратифікацію суспіль­ства.

Характерною рисою цього періоду стає критика ідеї прогресу. Як альтернатива актуалізується екологічна — у самому широкому сенсі — проблематика. Екологічний світогляд стає всеосяжним.

На його основі в цей період починають формуватися нові сис­теми зв'язків між окремими атомізованими елементами суспіль­ства. Це — епоха масових комунікацій, що стають універсальни­ми засобами структурування спільноти. Використання в сучасно­му суспільстві засобів масових комунікацій перетворює культуру в галузь економіки. Через систему масових комунікацій масова культура охоплює переважну більшість членів суспільства, орі­єнтує і підкоряє собі всі сторони людського існування, претендує на охоплення культури усього світу, створюючи явище глобалі­зації.

З 1980-х pp. розгортається третій етап розвитку духовної куль­тури XX ст. — т. зв. інформаційне суспільство. З глобальним поширенням інформаційних мереж починає складатися новий тип громадськості і колективізму, міняється зміст людської дії, усе більш автономізується у своїй самодостатності окрема осо­бистість. Неминучим наслідком, і в той же час необхідною умовою цього процесу є плюралізм. Простором його реалізації усе в біль­шому ступені стає віртуальна реальність комп'ютерних мереж, що дозволяє в ідеалі кожній людині будувати свій окремий, на перший погляд, ні від кого не залежний і ні з ким не зв'язаний світ. Віртуальна реальність перетворюється в сучасний Космос, гармонію, структуру і закони побудови якого ще повинні бути осмислені філософією, культурологією, антропологією, психоло­гією й ін.

Нова культурна ситуація одержує назву постмодернізму (лат. post — після і modernisme). Це широкий культурний плин кінця XX ст. зв 'язаний з умонастроєм «утоми», з печаткою розчарування в ідеалах і цінностях Відродження й Просвітництва з їхньою вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей і одночасно — в ідеалах модернізму з його пафосом радикалізму, ентузіазму, діяльності і спрямованості до твердження якихось но­вих, вироблених, спроектованих цінностей. Постмодернізм харак­теризується «ентропійним» станом культури, відзначеним есхато-

логічними настроями, еклектичним змішанням художніх мов, взаємопроникненням стилів, вторинністю образів, іронічним від­ношенням художника до них і самоіронічним — до себе. Рефлексія з приводу модерністської концепції світу як хаосу виливається в практиці постмодернізму в досвід ігрового освоєння цього хаосу, перетворення його в середовище буття людини і культури.

Які ж можливості формування нової культурної парадигми від­криваються, виходячи з досвіду XX ст.?

У XX ст. людина європейського суспільства випала із природної поступовості історичного розвитку, перетворивши його в конструк­тивну видозміну власного життя. Виникає необхідність нового самовизначення. У культурі з ним тісно зв'язане уявлення про Бога.

Проблема концептуального розуміння Бога в новітній культурі зв'язана з неможливістю повернутися до того його онтологічного трактування, яке було характерне для середніх віків. Воно було переборене з ренесансною актуалізацією європейського індивіду­алізму. Гносеологічне трактування Бога, у рамках якого сформу­валася антропологічна проблематика Відродження і яка лягла в основу формування новоєвропейської культурної парадигми, з поширенням уявлень історизму і техніцизму на людське суспіль­ство й окреме людське життя також виявилося вичерпаним і пере­бореним.

Досвід соціального експериментування з історією, що здійснився в XX ст., відкриває нову проблематику Бога: у постановці А. Са­харова сучасне питання про Бога — це питання, чи має сенс історія. Будь-яке моделювання історичного процесу упирається в проблему ціннісних критеріїв оцінки його результатів. На зміну онтологічній і гносеологічній концепціям Бога приходить сьогодні аксиологічна концепція, що ґрунтується на сучасних уявленнях про культуру.

Дата добавления: 2015-05-09