Характер культурних процесів 1 страница

Q1

мирі. У 1424-1426 pp. — Троїцький собор у Троїце-Сергієвому мо­настирі. На відміну від напруженості і драматизму образів Феофана Грека, творчість Андрія Рубльова наповнена життєрадісним світ­лом, ліризмом, проникливим співчуттям і гуманізмом. У сценах «Страшного суду» немає страхітливих образів, які пригнічували б, на іконах Спаса Христос зображений мужнім і великодушним, об­рази святих наділені не тільки руською зовнішністю, але й харак­терними рисами: привітністю, доброзичливістю, довірливістю, жалісністю. Людяність, оптимізм, віра в моральні сили народу ви­значають живопис Рубльова.

Найвідомішою роботою А. Рубльова є ікона «Трійця» з іконо­стаса Троїцького собору Троїце-Сергієвої лаври, що написана на похвалу Сергію Радонезькому. У її основі біблійне оповідання про видіння старцю Аврааму трьох прекрасних юнаків, що втілювали в собі триіпостасну єдність Бога. Але в іконі відображена не хрис­тиянська легенда, а ідея, яка була близька Рубльову, ідея єдності та взаєморозуміння, що виходила тут за рамки релігійного розумін­ня та набувала загальнонаціонального сенсу. Адже тільки спільність і згода людей могли бути запорукою успішної боротьби за націо­нальну незалежність. Відходячи від усталених традицій зображен­ня «Трійці», Рубльов змальовує янголів, що сидять за столом, рівними за станом, їх бесіда наповнена дружньою приязню, інтим­ністю, духовною спільністю. Таке розуміння досягнуто за допомогою того, що всі образи вписані в замкнену кругову лінію, голови юнаків схилені одна до одної, створюючи зустрічну взаємну спрямованість. Цей круговий рух доповнюється всіма іншими елементами і моти­вами ікони. Світ згоди і взаємної любові, що створений в іконі Рубльовим, згодом став взірцем для іконографії Трійці, що було закріплено Стоглавим собором. Творчість Андрія Рубльова стала національним надбанням російської культури.

Видатною є творчість ще одного майстра великої сили і творчої фантазії — Діонісія (народ, прибл. 1440 — помер 1502). У 60-70-х pp. він виконує розписи та ікони у Пафнутьєво-Боровському монасти­рі під Москвою. На початку 80-х пише ікони в іконостасі кремлів­ського Успенського собору, потім працює в Йосифо-Волоколамському монастирі. У 1500-1502 pp. із синами Володимиром і Феодосієм розписує собор Різдва Богородиці Ферапонтова монастиря в Білозір-ському краї. Творам Діонісія властиві внутрішня просвітленість, радість буття, зворушлива теплота і співчуття до всього людства. Моральні мотиви виправдання, прощення, заступництва, спокути служили підвищенню людини. Витончений, упевнений малюнок, крихкий і гармонійний колорит, цілісний композиційний ритм надають творам Діонісія пісенно-ліричного та велично-натхненно­го характеру. Реалістичні тенденції його творчості виявили свій розвиток у світському живописі XVII ст.

З середини XVI ст. в російському образотворчому мистецтві по­силюються нові віяння, пов'язані з намаганням поєднати церковну

догматику із реальним життям. Славнозвісний Стоглавий собор дозволив змальовувати на іконах царів, князів, народ, історичні сюжети. У XVII ст. в живописі все більше простежується світське начало. Рух в цьому напрямку відчувається протягом усього сто­ліття. У першій половині XVII ст. у мистецтві триває своєрідна боротьба старих та нових тенденцій. Так звана годунівська живо­писна школа тяжіла до старих традицій і канонів. Протистояла їй строганівська школа, у творчості художників якої відчувалося прагнення звільнитися від догматів, віднайти нові норми, сюжети, засоби відображення дійсності.

У другій половині XVII ст. живопис орієнтується на відображен­ня реального світу, на ясність та подібність зображення із побаче­ним. Чітко виявилось прагнення художників надати іконописним ликам живі пластичні форми. З'являється перший світський жанр портретного живопису — парсуна.

Парсуна (викривлене від слова «персона») первісно являла со­бою посмертні зображення і виконувалась як надгробна маска. Пізніше вона набуває світського характеру. На ранніх парсунах, що зображали російських царів та їх оточення, поєднуються іко­нописні прийоми, площинна трактовка фігур та спроба макси­мально точно зафіксувати персональні риси. Розвиток парсуни у другій половині XVII ст. йде шляхом переборення іконописної умовності, передачі портретної подібності, особистісних характе­ристик персонажа. Відомими майстрами парсуни були живописці Оружейної палати С. Ушаков, І. Максимов, І. Безмін, В. Познан­ський, Г. Одольський та ін.

Видатною особистістю і художником був Симон Федорович Ушаков (1626-1686). Людина як вельми обдарована і творча, Симон Ушаков був призначений царським «дарованим» живописцем, писав фрески, ікони, парсуни, вигадував малюнки для предметів церков­ного оздоблення та царського вжитку, для монет, прапорів, рушниць, креслив мапи і плани, працював як гравер, керував іконописною майстернею, виступав як теоретик мистецтва. Його кращі витвори: ікони «Великий Архієрей», «Нерукотворний Спас», «Насадження древа держави російської», «Трійця», гравюра «Сім гріхів» —демон­струють відкрите прагнення художника до відтворення не умовного зображення — «лику», а портрета, світлотінню виявити форми об­личчя, домогтися тілесного кольору. Теоретична, педагогічна та художня діяльність Симона Ушакова зробила його основоположни­ком російського портретного живопису.

Музика. Особливий шлях розвитку пройшло і музичне мисте­цтво, яке існувало у двох основних формах: народна та церковна музика.

Народна музична творчість мала глибинні корені в далекому минулому. Зберігаючи давні традиції, народна музика продовжу­вала розвивати їх протягом всього свого існування в таких жанрах, як обрядовий фольклор, історична пісня, лірична пісня.

У період зміцнення Московської держави починається інтенсив­ний розвиток мистецтва церковного співу. Як невід'ємний елемент церковного ритуалу, спів створював певну емоційну атмосферу, що полегшувала сприйняття релігійного тексту. Широкого розповсю­дження набуває знаменний спів, остаточно формуються його форми, збільшується кількість його наспівів, проводиться велика робота з його теоретичного осмислення. Своєрідним підсумком діяльності стала «Азбука знаменного співу», створена комісією знавців цер­ковного співу під керівництвом вченого монаха Олександра Мезенця у 1668 році.

З середини XVII ст. у московських церквах з'являється новий стиль — партесний спів — багатоголосний хоровий спів. Партесний спів був запозичений з України, де він склався ще в кінці XVI ст. Українські співаки та композитори, які працювали в Москві, збага­тили російську церковну музику особливою мелодійністю, співучіс­тю та багатоголоссям. Значна роль у розвитку партесного співу на­лежить українському композиторові, педагогу, музичному теорети­ку Миколі Дилецькому. Його «Мусійська граматика» (1679 р.) тривалий час була основним посібником з вивчення композиційних основ партесного співу.

Поряд з церковною музикою з'являється жанр побутової багато­голосої пісні — кант. Цей музично-поетичний жанр був поширений в Україні та Білорусії і розрахований на виконання в домашньому колі під час дозвілля.

З європейським музичним впливом пов'язане проникнення в Росію в XVII ст. інструментальної музики. Світська за своїм харак­тером інструментальна музика була своєрідним запереченням цер­ковної музичної культури, в якій не визнавалося і заборонялося використовувати інструменти при виконанні співу.

Таким чином, у музичній культурі, як і в цілому в художній культурі Росії кінця XVII ст., простежується початок процесів се­куляризації. Поряд з релігійною розвивається світська культура.

XVII століття — завершальний етап у розвитку давньої культу­ри. Наприкінці століття відбувається перелом у розвитку культури Росії, зумовлений причинами, що були пов'язані з формуванням національного всеросійського ринку, становленням російської на­ції, розвитком науки і просвітництва. Головним підсумком творчих пошуків у мистецтві XVII ст. стало зародження ідеї про те, що най­важливішим завданням мистецтва і художника є відображення дійсності в її реальних проявах. Осмислити це завдання, творчо втілити повинні були митці XVIII ст.

Глава 10

КУЛЬТУРА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ XVIII ст.

XVIII століття — це ціла епоха в розвитку російської культури, доба значних змін у матеріальному і духовному житті, європеїзації культури в контексті ідей Просвітництва.

Першим і найважливішим етапом цього процесу стала рефор­маторська діяльність Петра І. Людина енергійна, цілеспрямована, яка знала чимало наук і ремесел, мала неабиякі організаторські здібності та дивовижну харизму. Петро І докорінно змінив Росію, спрямував її розвиток шляхами руху Європи доби Нового часу. Перша чверть XVIII століття — час бурхливих перетворень майже у всіх сферах життя суспільства і держави. Долаючи господарчу відсталість, будуються великі промислові підприємства, розвива­ється металургія, ткацьке виробництво тощо. Розширюється вну­трішня та зовнішня торгівля. Проведена велика фінансова рефор­ма. Створена армія нового зразка, успішно організований військо­во-морський флот. Корінна перебудова торкнулась і органів державної влади. Боярську думу змінює Сенат — вищий бюрокра­тичний виконавчий і розпорядчий заклад з внутрішніх справ управління, а також вищий судовий заклад. Запроваджуються «Табелі про ранги».

Проведення реформ сприяло пожвавленню ремесла, промисло­вості та торгівлі, централізації, узагальненню та спрощенню управ­ління державою. Державна влада набуває форми абсолютизму. Після переможного закінчення війни зі Швецією у 1721 р. Петро І прийняв новий титул — імператора. Країна почала називатися Російською імперією. Цим підкреслювалась військова міць, що зростала, нове міжнародне становище держави та укріплення само­державної влади.

Державній владі була підпорядкована і церква. У 1721 р. засно­вана «Духовна колегія» чи Синод, який замінював патріарха і під­корявся світській владі. Були зроблені і перші спроби обмежити церкву і монастирі у розпорядженні своїми великими багатствами. Для управління церквами та монастирськими володіннями засно­ване єдине відомство — Монастирський приказ, на чолі якого стоя­ла не духовна особа, а світський чиновник. Цими заходами Петро І здійснив часткову секуляризацію, випереджаючи повну секуляри­зацію, що була оголошена Катериною II у 1764 р.

Духовне життя в добу Просвітництва

Корінний злам старого охопив усю сферу духовного життя. Для задоволення потреб держави започатковується світська освіта, від­криваються школи «математичних і навігаційних наук, хірургічна, інженерна» тощо. У Москві створюється гімназія з більш широкою загальноосвітньою програмою. Одним із засобів підготовки спеціа­лістів визнавалося відрядження за кордон для здобуття вищої освіти, так зване пансіонерство.

Змінюється алфавіт, новий шрифт називають громадянським. Друкуються підручники, виходить перша газета «Відомості», по­ступово розгортається широка видавнича діяльність.

Зміни торкнулись і сфери побуту, стосунків і поведінки. З'яв­ляються рекомендації з поведінки та поводження людей один з одним, запроваджуються нові правила етикету зовнішнього вигля­ду: зміни в зачісці, одязі, забороняються бороди тощо. Імператор запроваджує «асамблеї», тобто бали та збори, в яких повинні були брати участь жінки, тим самим жінкам надавалося право, так би мовити, «з'являтися в суспільстві» поряд з чоловіками.

Петрівські реформи сприяли динамічному і прогресивному роз­виткові країни, але цей рух не був поступовим і однозначно пози­тивним. Розвиток культури був нерівномірним і парадоксальним. Країна входила в добу Нового часу та ідеології Просвітництва дуже швидкими темпами, не будучи до неї достатньо підготовленою. Європа до цього часу мала багатовіковий послідовний досвід ста­новлення буржуазних відносин і культури. Росія ж увібрала євро­пейський досвід готовим, не маючи достатніх засад для його втілен­ня. Тому процес розвитку культури був внутрішньо суперечливим. З одного боку, соціально-економічні, суспільно-політичні та духов­ні зміни мали прогресивний буржуазний зміст, з іншого — відбу­валися на фоні посилення та розширення кріпосницьких феодаль­них відносин. Селяни потрапляли у все більшу кріпосну залежність, форми пригноблення і придушення повстань ставали жорсткішими. Залежні були й дворяни, до яких імператор ставився як до слуг, які зобов'язані виконувати свої повинності.

Усі зміни в країні торкнулися головним чином дворянства і не зачепили нижчих прошарків суспільства. Селянство залишалося вкрай пригніченою, але разом з тим найбільш стійкою до змін час­тиною населення. У цьому середовищі зберігалися і відтворювали­ся традиції, старий уклад життя і вірування.

Дворянство ж активно сприймало нові віяння, воно навчалося, наслідувало Захід, а найбільш освічені підтримували, сповідували та відстоювали провідні ідеї Просвітництва. Внаслідок цього росій­ська культура втрачає свою однорідність. Відбувається її розмежу­вання на дворянську, прогресивну за своєю суттю, і селянську, традиційну. Поступово дворянська культура стає панівною, такою, що визначає просвітницьку спрямованість всієї російської культури XVIII ст. і встановлює нову для російської людини картину світу.

Широкого поширення набувають ідеї європейського Просвіт­ництва. У центрі уваги виявились не стільки проблеми потойбічно­го буття, скільки реального світу і пов'язаного з ним людського іс­нування.

Російська суспільна та філософська думка зближується з наукою, віддаляючись від релігії. Формуючи і зміцнюючи абсолютну монар­хію, російські імператори повністю підкорили церкву державі. Тим самим вона втрачає вирішальний вплив на розум людини. Церква залишалася за межею нового, обслуговуючи переважно нижчі про­шарки суспільства. Розвиваються світські знання, науки, підпри­ємницька діяльність. Триває активний процес секуляризації куль­тури.

Світське наукове знання формує бачення світу як єдиного уні-версуму, що володіє природними закономірностями, які доступні людському розуму. Пізнання та визнання єдиних законів природи, яке не орієнтоване на понадприродні, метафізичні начала, підтвер­джує ідею гармонії світу, взаємозв'язку його явищ.

Послідовним захисником нової картини світу став учений, філософ, засновник сучасного природознавства та літературної мови, теоретик і практик мистецтва, поет М.В. Ломоносов, діяльність і творчість якого була значною віхою в процесі секуляризації російської суспіль­ної думки. Він утверджував непорушний детермінізм природного світу, ідеали розкріпаченого розуму, що пізнає, активної особистості, діяльність якої порівнюється із загальним благом. М.В. Ломоносову, A.M. Брянцеву, Д.С. Анічкову та іншим російським мислителям на­лежить велика заслуга в переорієнтації суспільної свідомості з іде­альних, потойбічних, неусвідомлюваних проблем на пізнання реаль­ного, природного світу, на завдання земної дійсності.

Змінюється розуміння божественного начала. На відміну від європейської природної релігії (до визнання Бога можна прийти не шляхом відкриття, а спостерігаючи могутність та досконалість природи), російські просвітителі, не заперечуючи принципово іс­нування Бога, бачили в ньому лише силу, що гарантує благо, ство-рювальний сенс розумної людської діяльності. Тобто релігія вияв­ляється потрібною не у сфері природності, а тільки у сфері мораль­ності. У сфері ж реального життя, земної діяльності головне місце відводиться міцній державі, якій належить абсолютна влада. Цю позицію відстоювали прибічники абсолютистської держави, серед яких сподвижник Петра І Ф. Прокопович, просвітницького абсо­лютизму — А.Я. Кантемір, В.М. Татищев, М.В. Ломоносов та ін.

У другій половині XVIII ст. заходами, що були здійснені Ка­териною II стосовно послаблення впливу церкви, поліпшенню стану підприємницьких, купецьких та ремісницьких прошарків, утво­рюється ілюзія реальності просвітницького абсолютизму. Дійсність ж виявилась іншою. Ідеологи дворянства звертаються до критики абсолютизму, обмеження самодержавства. Захоплені ідеями Просвітництва, Н.І. та П.І. Паніни, М.В. Рєпнін, М.М. Щербатов

та інші виступали за гегемонію аристократичної верхівки в держав­ному управлінні, за введення загальнодворянського парламенту, за залучення до законодавчої діяльності дворян, купців, духовних осіб тощо. Також відстоювались ідеї обираності дворянства, елітар­ності людини дворянського походження.

Інша гілка просвітницької ідеології представлена працями М.І. Новикова, І.А. Крилова, Д.І. Фонвізіна, СЮ. Десницького, І.А. Третьякова. Вони перш за все заперечували правомірність елітарного стану дворянства, що був узаконений у феодальній сис­темі. Критика станового дворянсько-монархічного суспільства у творах просвітників поєднувалась із сатиричним і навіть саркас­тичним його викриванням у художніх образах. Поряд з цим пору­шувалися проблеми стану селянства, існування кріпацького права, аж до його знищення.

Важливим здобутком Просвітництва в Росії стала розробка ново­го розуміння індивіда, його ролі і значення в суспільстві. Вже на початку століття у творах Феофана Прокоповича розвиваються ідеї, котрі були спрямовані проти середньовічної концепції людини. Його етичне вчення звеличувало земне повнокровне життя людини, пра­цю, особисті заслуги як критерії честі та гідності. Вчення Ф. Про­коповича було теоретичним обґрунтуванням «Табелі про ранги» Петра І. Ідеї життєствердного оптимізму, природності земного повно­цінного буття розвиває Г. Бужинський, який уважав, що любов людини до себе, прагнення до самозбереження є природними. Також природне і пізнання людиною самої себе. Пізнаючи себе, людина виявляє свої потреби, а спосіб їх задоволення — праця. Якою працею повинен займатись саме індивід, визначається суспільними потре­бами, загальним благом, виразником якого є держава.

Подібних поглядів дотримувалася більшість російських мисли­телів XVIII ст. Відстоюючи радість і доцільність земного життя, вони стверджували перш за все суспільне призначення людського життя, служіння людини суспільству і державі, яким повинні бути підкорені особисті інтереси. Такими уявленнями визначалась і цінність самої людини. Теоретичним настановам дворянських іде­ологів просвітники протиставили принцип позастанової значущос­ті особистості. Не шляхетність походження, а талант, розум, осо­бисті заслуги у служінні суспільству — критерії оцінки людини.

Образ людини сильної, діяльної, такої, що вже не потребує божої допомоги для самовизначення, змінюється на образ людини, що ке­рується практичним розумом і власними потребами, який формуєть­ся в суспільній думці другої половини XVIII ст. З'являється і критич­не ставлення до чистої раціональності й утилітаризму людини та її діяльності. Розум, активність, заповзятливість важливі, але вони не єдині ціннісні характеристики особистості. її можливості реалізують­ся тільки в людському середовищі, з яким індивід повинен узгоджу­вати свої потенціали. Зростає значення феномену моральності, роль якої — сприяти узгодженню інтересів. На зміну православної моралі

та етичних принципів «Домострою» приходять секуляризовані по­няття громадянської моральності. Так, соціально-етична концепція О.М. Радищева ґрунтувалася на принципах гуманізму, вільнодумства і патріотизму. Виступаючи проти кріпацтва і самодержавства, Радищев боровся за свободу вибору, свободу волі, за індивідуальну відповідальність за зло, завдане суспільству окремими людьми.

Таким чином, у XVIII ст. у російській культурі широко розповсю­джуються просвітницькі ідеї та ідеали. На російському ґрунті вони здобули національне забарвлення. Основна їх спрямованість — со­ціальні проблеми: людина, її місце у світобудові і значення в соціумі. Людина розглядалася як органічна частина світобудови, якій відво­диться роль активного, діючого, розумного перетворювача суспіль­ного устрою на благо цілого. Можливості орієнтації у своїй діяльнос­ті на розум, що відкрились, немов би звільняли людей від опори на божественне провидіння, на колишні релігійні та моральні догмати. Старі державні та станово-ієрархічні настанови також ставали пере­шкодою для розумного суспільного будівництва. Антицерковні, анти-дворянські, антикріпосницькі настрої проникали і в глибини народ­ної свідомості.

У цілому доба Просвітництва в Росії визначилася загальним під­несенням, активізацією суспільної думки, виробленням нової кар­тини світу і проектів реорганізації суспільства. Однак час корінних перетворень був ще попереду. Не з'явилося у новому розумінні сві­ту й атеїстичних поглядів. Незважаючи на безсилля церкви на державному рівні, секуляризація науки, освіти, мистецтва, боже­ственне начало, релігійний світогляд залишались духовною основою життя народу, орієнтиром створення добра і блага. Православ'я підтримувало існування спадкоємності цінностей культури, що були набуті історією російського народу.

§ 2. Художнє життя

Доба Просвітництва яскраво відобразилася в еволюції російської художньої культури, яка невід'ємно була пов'язана з історією дер­жави і нації, чим, власне, і пояснюються високі темпи розвитку мистецтва, його прогресивна ідеологічна спрямованість, художньо-стильова різноманітність. Провідні види мистецтва — література, архітектура, живопис — відобразили основні етапи становлення російської нації та держави, торкалися важливих політичних, со­ціальних, моральних питань, продовжували кращі традиції серед­ньовічного мистецтва: патріотизм, зв'язок з народною творчістю, інтерес до людської особистості, небайдуже і навіть критичне став­лення до пороків суспільства і людини.

Важливою рисою «нового» мистецтва став її секуляризований характер. Звільнившись від релігійної оболонки, мистецтво звер­тається до актуальних світських проблем, засвоює нову художню

естетику, виробляє власні художні та ідейні принципи і засади художньої творчості.

Література. Такою була перш за все література, яка за століт­тя прискореної еволюції стала важливим фактором ідеологічного впливу на суспільство. Паралельно із завершенням процесу змир-щення в ній починається процес демократизації, що відбився в те­матичній і образній системі літератури. Уже в перші десятиріччя XVIII ст. на зміну релігійній тематиці з'являються теми земного життя з його радощами і бідами. У середині століття суспільно-по­літична проблематика висуває державного, аристократичного героя, місце якого дуже швидко займають представники нижчих шарів населення і в контексті селянської теми розглядається основний соціальний конфлікт кріпосницької доби.

Процес демократизації виразно простежується і в зміні письмен­ницького типу. У петрівський час письменник працював в основно­му за указом царя, але поряд з ним з'являється письменник-ентузі-аст, що своєю творчістю активно брав участь у суспільному житті. Такий тип художника продовжує розвиватися в наступних поколін­нях письменників, тісно пов'язаних з просвітницькими ідеями і громадянськими ідеалами часу. Втіленням типу художника-патрі-ота, художника-громадянина були спочатку дворянські письменни­ки, а з другої половини XVIII ст. все більш помітну роль відіграють письменники «третього стану» — демократичних шарів.

Тематика літератури визначалася ідейними та естетичними на­становами письменників. У петрівський час здобутком письменни­ків стала розробка концепції людини: вона зображується як актив­но діюча особистість, цінність якої зростає залежно від заслуг перед вітчизною, і саме суспільна користь і розум підвищують людину на сходах соціальної ієрархії. У 30-50-ті роки XVIII ст. в російській літературі формується класицизм, якому поряд з естетичними принципами європейського класицизму були властиві своєрідні національні риси. Завдяки закордонному досвіду, в російській лі­тературі з'являються нормативність і жанрова реґламентація, по­міркованість і умовність у створенні художнього образу, визнання й розробка ролі освіченого монарха у створенні суспільного поряд­ку. Національна основа російського класицизму проявилась в на­ступному: він виникає на злеті процесу захисту прогресивних сторін петрівських реформ, тому в центрі уваги письменників не античність з абстрактними героями, а сувора дійсність, викривання якої стає найважливішою темою, що проникала навіть у високі жанри. Російський класицизм більше був пов'язаний з ідеями просвітни­цтва, ніж з ідеологією абсолютизму. Звідси вимоги розширення освіти, установлення твердих законів, обов'язкових для всіх, а го­ловне — утвердження природної рівності людей, позастанової цін­ності людини. Особливістю російського класицизму є й особливе ставлення до соціального конфлікту доби, який за змістом відріз­нявся від європейського. Письменники розкривають антигуманну

сутність інституту кріпацтва, гнівно висміюють жорстокість по­міщиків, співчувають тяжкому становищу кріпосних селян. Ця тема набуває більш радикальних форм у період 60-х — початку 70-х років XVIII ст., коли питання кріпосного селянства стає корінною проблемою. Розробкою цього питання займаються вже не тільки письменники-класицисти. Розквіт сатири, розвиток прозаїчних жанрів, посилення реалістичних тенденцій пов'язаний з творчістю письменників «третього стану», що різко критикують негативні сторони дійсності. До цього періоду відноситься й зародження нових літературних художніх напрямів: сентименталізм, реалізм, роман­тизм, що розвинуться в останню чверть XVIII-XIX ст.

Слід зазначити, що нові напрями зароджувалися в надрах класи­цизму. Так, у російському класицизмі в певній мірі присутнє осо-бистісне начало, інтерес до людини, автобіографічні дані та пов'яза­ні з ними переживання, мотиви кохання, суму, скорботи, прагнення впливати на емоційну сферу читача, а через неї — на розум. Все це буде розвинуто в інших художніх напрямках. У центрі уваги сенти­менталістів не держава, як в класицизмі, а конкретна людина, вся неповторність її особистості. Культу розуму був протиставлений культ почуттів. Внутрішній світ людини, переважно представника середніх та нижчих шарів, її психологія, переживання — доміну­юча тема сентименталізму, яка втілювалась в таких жанрах літе­ратури, як психологічний роман, сповідь, щоденник, «сльозова драма», комічна опера, мемуари. Стиль викладення стає почуттє­вим, співучим, підкреслено емоційним. Для романтизму, що за­роджувався, — передромантизму — визначним було всепроникли-ве «особистісне начало», інтуїтивізм, ідеалізація світу і людини. Реалістичні тенденції наприкінці століття проявилися пошуком нових підходів до соціального аналізу у меті історичного процесу і шляхів зміни соціального устрою. Романтизм і реалізм, як ідейно-естетичні системи зароджуються у XIX ст.

Література XVIII ст. — це вже авторська література, на відміну від анонімності середньовічної літератури. Найбільш яскравою фігурою першої третини століття серед письменників і публіцистів був вихованець Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681-1736), який свій талант спрямував на здійснення реформ Петра І. Діяльність Петра І відобразилась у проповідях Ф. Проко-повича, утворах «Епінікіон», «Володимир», «Слово на поховання Петра Великого» тощо. Як теоретик літератури, Прокопович у двох трактатах «Поетика» і «Риторика» систематизував дані про роди та види літературної творчості та сформулював свої художньо-есте­тичні погляди.

Розвиток класицизму в російській літературі починається з творчості Антіоха Кантеміра (1708-1744). Він першим використав можливості європейської жанрової системи, запровадивши в росій­ську літературу жанр віршованої сатири на основі античних образів. На захист петровських перетворень, прогресу, просвітництва на-

писані сатири «На хулящих учення», «На заздрість і гордість дворян злонравних». Естетичні погляди сатирик виклав у праці «Про не-безбечність сатиричних творів», громадська позиція Кантеміра про формування людини-громадянина визначена у творі «Про вихован­ня» тощо.

Перша ода, що написана за правилами європейського класицизму, належить Василю Тредіаковському (1703-1769) — «Ода урочиста про здачу міста Гданська» з додатком до неї «Міркування про оду взагалі». В. Тредіаковський виступив як автор любовних поезій, пейзажної лірики, прибічник просвітницьких поглядів (славетна «Тилемахіда»), як перекладач, а також теоретик мистецтва, який запропонував у розробці літературної мови спиратись на розмовну мову і започатку­вав реформування старої силабічної віршової системи.

Величезний вклад у розвиток російської літератури вніс М.В. Ло­моносов (1711-1765) — історик, вчений-фізик, хімік, механік, поет і теоретик російського класицизму. Його теоретичні праці «Лист про правила російського віршоскладання», «Риторика», «Російська граматика», «Про користь книжок церковних в російській мові» присвячені питанням реформування російського віршотворення, утвердження національних норм російської літературної мови, роз­робки теорії трьох стилів, ліквідування розриву між змістом і фор­мою, формулювання завдань літератури. Естетичні та етичні по­гляди Ломоносов втілив у поетичній практиці. Головний жанр його поезії — ода, що відповідала завданням поета всебічно осмислити тему батьківщини, питання державного значення. Тому поезія Ломо­носова ідейна та громадянська, велична та урочиста.

Утвердженню доктрини російського класицизму сприяли й епіс­толи О.П. Сумарокова (1717-1777) «Про російську мову», «Про віршотворчість», а також його поезія. Популярним він став завдя­ки любовній ліриці, створена в жанрах пісні, еклоги, ідилії, елегії. Сумароков став новатором російської драматургії, зробивши її три­буною пропаганди високих моральних і політичних ідеалів «осві­ченої монархії».

Стрімко розвивається література в другій половині XVIII ст. Риси просвітницької естетики втілені у творчості Д.І. Фонвізіна (1745-1792). А його комедії «Бригадир», «Недоросток» широким охоплен­ням дійсності, відмовою від схематичного конструювання характе­рів, живою, мотивованою мовою героїв, індивідуалізацією типових образів намітили формування реалістичної типізації в російській літературі.

Дата добавления: 2015-05-09