Мистецтво романтизму

Мистецтво романтизму, яке надало актуальності особистісному творчому баченню світу, зруйнувало всі канони, що були сформо­вані класицизмом. Якщо останній стверджував чистоту видів мис­тецтва та жанрів, то романтизм принципово тяжів до їх синтезу (який найбільш яскраво відобразився у нерозривному злитті музи­ки та літератури). Класицизм орієнтувався на домінування розуму, романтизм — на особистісно забарвлену емоцію. Раціональності класичного мислення романтизм протиставив інше — іронічне ба­чення світу. Національне начало не входило у контекст класицизму, для романтизму ж фольклор став одним із джерел натхнення. Інтерес до фольклору зумовив й інтенсивність його наукового усві­домлення, формування фольклористики та народознавства, особ­ливо пильну увагу до народних легенд, казок, переказів, фольклор­но-фантастичного начала.

Становлення романтичної літератури пов'язане із діяльністю так званої «озерної школи» в Англії на межі XVIII-XIX ст. — У. Ворд-сворта, СТ. Колріджа, ієнської школи в Німеччині — А. Шлегеля

та Ф. Шлегеля (фундатора теоретичного обґрунтування романтич­ної ідеології та теорії романтичної іронії), Новаліса, Вакенродера, Тіка.

Трагічна самотність людини стає темою, яка пронизує всю роман­тичну літературу. Драми Г. фон Клейста «Амфітріон», «Шентезілея» стали одним з вершинних втілень даного мотиву втрати єдності лю­дини та соціуму.

Торжество іронічного усвідомлення світу закарбоване у творах Е.Т.А. Гофмана. Звертаючись до світу фантастики, гротеску («Золотий горщик», «Крихітка Цахес», «Піщана людина»), він відтворював непримиренний конфлікт міщанської буденності та світу високих поривань художника.

Революційні, демократичні тенденції визначали сутність твор­чості великого німецького письменника Г. Гейне («Сучасні вірші», «Німеччина. Зимова казка», «Ткачі»). Ця революційна романтика знайшла втілення в англійській літературі у творчості Дж.Г. Бай­рона, творця образу людини доби — зневіреного бунтівника, який прагне піти від цивілізації. У поемах «Гяур», «Лара» та особливо «Паломництво Чайльд Гарольда» цей герой шукає спокою та душев­ної рівноваги в далеких мандрах, в екзотичному світі Сходу. У фі­лософсько-драматичній поемі «Манфред», богоборчій містерії «Каїн», незавершеній поемі «Дон Жуан» поет фактично створює маніфест протесту особистості проти сірої буденності, нову філосо­фію буття людини, яка згодна віддати своє життя заради позитивних змін у світі.

На початок XIX ст. припадає останній період діяльності велико­го И.В. Гете. Його філософська епопея «Фауст» закарбувала у собі фаустіанський — бунтівний, пошуковий дух доби. Поєднуючи принципи гуманізму, що сягають корінням доби Відродження, переконаність у силі розуму від доби Просвітництва, оспівування людини як незалежної, унікальної особистості, Гете таким чином синтезував надбання духовності людства Нового часу.

Утікання від реалій, що оточували митця, нерідко спонукало літераторів звернутися до тематики патріархальної старовини, оспівування краси та гармонії, природи на противагу колізіям ци­вілізації (Дж. Кітс «Ендіміон», «Псіхея», «Гіперіон», П. Шеллі «Королева Маб»). В англійській літературі своєрідний історичний напрямок було створено В. Скоттом. Романи «Айвенго», «Роб Рой», «Квентін Дорвард»), синтезуючи романтичне оспівування старо­вини та реалістичність характерів, багато в чому сприяли активі­зації інтересу до національної історії в країнах Європи.

Глибоке усвідомлення розладу людини зі світом, нове, песиміс­тичне світобачення характеризує творчість французького романти­ка А. де Мюссе («Іспанські та італійські казки», «Сповідь сина віку»).

Неоднорідність світоглядних настанов романтизму (детерміно­вана глобальною значущістю індивідуального начала) яскраво від-

творилася у французькій літературі. Р. де Шатобріан, декларуючи у трактаті «Дух християнства» надвелике значення католицтва, таким чином стверджує можливість вирішення духовного конфлік­ту людини та соціуму прилученням до світу релігії.

Ж. де Сталь (у романах «Дельфіна», «Корінна») та Ж. Санд (у ро­манах «Жак», «Індіана», почасти «Консуело») стверджували абсо­лютно нову для мистецтва тему захисту прав жінки у буржуазному суспільстві.

Гостра соціальна спрямованість відзначає твори В. Гюго — «Собор Паризької Богоматері», «Людина, яка сміється», «Знедолені». Ним також були сформульовані принципи, що звільняли нову драматур­гію від канонічних настанов класицизму. Це багато у чому сприяло формуванню теоретичного ґрунту романтизму.

Виключно різноманітною є музична панорама романтизму. Руй­нуючи всі канони, композитори-романтики у першу чергу зверта­ються до пісенної лірики. Уперше пісня (у творчості Ф. Шуберта) стає одним із провідних самостійних жанрів музичного мистецтва та визначає вигляд багатьох інструментальних, у тому числі й сим­фонічних творів. Музична культура романтизму відзначена й тяжін­ням до синтезу з літературою. Це відбилося у формуванні програмної музики — твори мали літературні підзаголовки, що іноді «перерос­тали» у свого роду розповіді про образний зміст та розвиток подій (зокрема у творчості Ф. Ліста, Г. Берліоза, Р. Вагнера, Р, Шумана, Е. Гріга, Б. Дворжака та ін.). Характерною рисою музичного роман­тизму стає пильнаувага до танцювальних жанрів (вальсу, полонезу, мазурки) та жанрів, позбавлених будь-яких первинних настанов щодо образності, тематики та структури (у творчості Р. Шумана, Ф. Мендельсона, Ф. Шуберта). Розвиток цих жанрів був зумовлений і розквітом домашнього музикування, яке знаменувало собою своє­рідне переміщення професійної музики у домашні салони та праг­нення естетизувати побут. Романтики перетворили і надзначущий для музичного мистецтва жанр симфонії. Ф. Шуберт, Р. Шуман, Г. Берліоз, Ф. Ліст не тільки індивідуально трактували симфонію, що відбилося у варіативній кількості частин, програмності, особли­востях структури. Вони створили й показовий для романтизму жанр симфонічної поеми (найбільш повно втілений у творчості Ф. Ліста та Р. Вагнера), яка поєднала філософічність класичної симфонії та романтичну свободу творчого духу.

Надвеликої значущості у контексті романтизму набуває вокаль­на музика. Це знаходить відбиття у формуванні нового жанру вокального циклу («Прекрасна мірошничка», «Лебедина пісня» Ф. Шуберта, «Кохання поета», «Кохання та життя жінки» Р. Шу­мана) та у блискучому розквіті опери. «Ундіна» Е.Т.А. Гофмана та «Вільний стрілець» К. Вебера заклали основи чарівно-фантастичної лінії оперного жанру. Вона знайшла подальший своєрідний розви­ток у творчості Р. Вагнера. «Летючий голландець», «Тангейзер», «Лоенгрін», «Парсіфаль» та особливо тетралогія «Каблучка Ні-

белунгів» стали зразками масштабних музичних драм на ґрунті німецької міфології.

Французька романтична опера розвивалася у двох напрямках. Авантюрно-комічні зразки жанру були створені Д. Обером. Героїчно-романтичний різновид жанру з великим значенням історичних мотивів було засновано Дж. Мейєрбером(«Гугеноти», «Африканка», «Пророк»).

В італійській музиці розвиток опери перш за все пов'язаний із творчістю Дж. Россіні. Ним було створено національно-патріотич­ний варіант жанру («Італійка в Алжирі», «Танкред») та реформо­вано комічну оперу введенням реалістичних мотивів («Севільський цирюльник», «Попелюшка»). Патріотичні настрої відбилися і в операх В. Белліні «Норма» та «Пуритани». Стилістично та тема­тично різноманітні опери Г. Доніцетті («Лючія де Ламмермур», «Донька полку», «Дон-Паскуале») були відзначені блискучою май­стерністю вокального письма і тяжінням до розважальності, зо­внішніх, ефектних моментів.

Атрибутивною ознакою музичного романтизму стало й тяжіння його до формування національних професійних музичних шкіл. З ім'ям Ф. Шопена пов'язаний не тільки розквіт віртуозної форте­піанної музики, а й початок розвитку польської школи. С. Монюшко став фундатором польської опери, Е. Гріг — засновником норвезької школи, Б. Сметана та А. Дворжак — чеської, Я. Сібеліус — фінської професійної музики.

У контексті романтичного музичного мистецтва у першій пол. XIX ст. у Франції починається розвиток балету (у творчості А. Ада­на — «Жізель»).

Героїзація, бачення особистості як унікальної, неповторної у творчості Давіда стало однією з підвалин романтичного живопису. Очолив романтичний рух в образотворчому мистецтві Франції Е. Делакруа. Його захоплення творчістю Байрона, Тассо, Данте, Гюго, Гете та показове для романтизму тяжіння до мандрів відби­лося у геніальних полотнах «Смерть Сарданапала», «Катастрофа Дон Жуана», «Човен Данте» та ін. Делакруа закарбував бунтівний характер світогляду періоду французької революції («Свобода на барикадах»), створюючи настанови історичного живопису Нового часу. Фактичним подоланням усіх стилістичних меж стала картина «Хіосська різанина», сповнена як ідилічним спокоєм пейзажного тла, так і вражаючим реалістичним відображенням жахів війни.

У творчості Т. Жеріко на перший план виходить виключна зна­чущість героїчного начала. Похмурі образи, що насичують його картини («Пліт Медузи», «Поранений кірасир», «Полювання на левів»), відтворили патетичність та драматизм романтичної доби.

Увага до особистісного начала викликала й увагу до портретного жанру. Цікаво, що у цей час художники звертаються до створення портретів композиторів та поетів.

Іронічне бачення світу, гротеск та водночас відтворення сили негативного начала пронизують твори Ф. Гойї («Жахи війни», «Капричос»).

Ідеї національної своєрідності мистецтва, протесту проти вад буржуазного суспільства, ствердження значущості особистості ба­гато в чому поєднували романтизм та реалізм — при всій відміннос­ті їх світоглядних позицій.

Дата добавления: 2015-05-09