Художня культура XVIII ст

Фактично одночасне існування різних художньо-світоглядних модусів бачення та відтворення світу (рококо, класицизм у всьому різноманітті його варіантів, реалізм, сентименталізм тощо) зумов­лювало досить суперечливу ситуацію у художній культурі доби Просвітництва. Неоднозначності їй надавала й тенденція переоцін­ки художнього надбання, вже сталих канонів і зразків, зокрема античних. Все більш наявним стає й спрямування мистецтва до втілення саме почуттєвого, особистісного начала, яке, природно, у канонічні рамки не вкладається. Показовою ознакою мистецтва стає й те, що релігійна сфера тематики та образності поступово

втрачає своє панівне місце. На перший план виходять світське бу­дівництво, жанровий живопис, портрет, пейзаж, у музиці панівні раніше жанри меси, оратори, кантати поступаються місцем жанрам світського забарвлення — опері, сонаті, квартету, симфонії тощо.

Разом з тим, світоглядна переорієнтація мистецтва не призвела до сталого закріплення, непорушності форм у контексті різних художніх напрямків. Відбиваючи активний, динамічний потяг доби до просвіти соціуму, високе осягнення митця як носія ідей доби, мистецтво демонструє потяг до подолання меж напрямків, течій і жанрів. Саме у XVIII ст. складається ситуація, коли у мистецтві заявляють про себе і репрезентативні (з точки зору відбиття певно­го світогляду, ідеології), і «проміжні» форми, здатні до концепту­ального поєднання рис художнього мислення різних напрямків і різних часів.

Художня культура XVIII ст. демонструє й переорієнтацію в іє­рархії мистецтв, в якій час актуалізує значущість театру, музики та літератури. Відзначимо при цьому, що особлива увага митців до театру, як синтезуючого виду мистецтва, певною мірою готувала розквіт синтезуючих форм у романтичному мистецтві XIX ст.

Художня культура доби Просвітництва, відбиваючи й вихід на соціальну «арену» третього стану, характеризувалася і яскраво ви­раженою опозиційністю художніх смаків та ідеалів.

Мистецтво рококо

Виразником елітарного «модусу» мистецтва часу стало рококо. Витонченість, естетична рафінованість, примхливість, гедонізм, насолода життям, яке проходить у розвагах, звернення до емоцій, галантність — всі ці риси відображають саме аристократичну сут­ність даної художньої течії. Свідома відмова від глибокого, філо­софського осягнення буття обумовила певну обмеженість сфери його існування, тематики та образності. Рококо перш за все виявилося у формуванні естетизованої сфери буття людини — в оформленні інтер'єрів. Показовим стає використання великої кількості дзеркал, які «розсувають» простір, надають йому ілюзорності, а також ши­роке вживання декоративних, живописних, коштовних тканин, шпалер, гобеленів, ширм, драпірування.

Естетизація, вишуканість та комфорт стають гаслом декоратив­но-ужиткового мистецтва, яке переживає справжній розквіт у контексті рококо. Складові інтер'єру набувають примхливо-вигну­тих форм, меблі, посуд обов'язково прикрашені завитками, квітами, складним різьбленням та інкрустаціями, часто коштовними.

Атрибутивного значення у контексті рококо набула скульптура малих форм — декоративні вироби з порцеляни (майстрів Мейссена, Саксонії, Відня), які створювали позбавлений протиріч та духовних шукань, уявний, ідилічний світ пастухів та пастушок.

Провідні естетичні настанови рококо в музичному мистецтві у першій пол. XVIII ст. знайшли своє втілення у творчості французь-

х клавесиністів, зокрема Ф. Куперена. Нічого довгочасного, серйозного, утомливого — ці спрямування закарбувалися у тема­тиці його невеликих, зібраних у сюїти п'єсах — «Мрійниця», «Метелики», «Французькі навіженства, або Доміно».

Новий образ людини та світу, сформований рококо, яскраво від­бився у живописі. Гармонію та велич людини Відродження, кон­трастну пошуковість, осягнення суперечливості та драматизму духовного буття людини рококо замінює на грацію, чарівність, ніжність та грайливість. Аристократична сутність напрямку по­требувала й відповідних жанрових настанов, актуальності набува­ють жанрові картини, сільські ідилії й пасторалі.

Провідним майстром рокайльного живопису був А. Ватто — «ху­дожник галантних свят». Цей новий жанр виразив специфічну кон­цепцію світу рококо та став своєрідним синонімом самого стилю буття французької еліти («Урок співу», «Обеззброєний Амур», «Юпітер та Антіопа»). У картинах Ф. Буше («Галантний пастух», «Купання Діани», «Юпітер і Каллісто») було продовжено тему га­лантних ігор. Вишуканість, потяг до відтворення пікантних сцен та грайливо-еротичного трактування міфологічної тематики відзна­чали й творчість Ж. Фрагонара. При всій різноманітності творчих манер, цих майстрів єднали показові риси живопису рококо — пас­тельний колорит з характерним перламутровим відблиском, най-ретельніша виписаність та естетизація деталей, тонкий еротизм, потяг до відтворення швидкоплинних, поверхневих почуттів та емо­цій. Опосередковані впливи стилістики рококо помітні і в італійсько­му живописі — у творчості Дж.Б. Тьєполо та Дж.Д. Тьєполо.

Німецька культура першої пол. XVIII ст. демонструє й своєрідне тяжіння до продовження барокових традицій. їх блискучим втілен­ням та апофеозним завершенням стає творчість геніального компо­зитора Й.С. Баха. Практично усе життя працюючи в лоні церкви, Бах довів до вершини розвитку атрибутивні для німецької сакральної музики масштабні хорові поліфонічні жанри меси та пасіону. Гігантський творчий доробок Баха складається із різноманітних вті­лень інструментальних та органних жанрів як сакрального, так і світського характеру. Творчість його видатного сучасника Г.Ф. Ген­деля також виходить за стилістичні межі художніх напрямків доби Просвітництва. Автор численних інструментальних творів, Гендель став також фундатором нового англійського музичного театру і за­сновником ораторіального жанру, який в його інтерпретації поєд­нував світське і сакральне начало.

Дата добавления: 2015-05-09