Класичні тенденції в мистецтві XVIII ст

При безумовній орієнтації на раціональне начало, на розум (що було адекватно ідеології Просвітництва) класицизм, існуючи в академічному, просвітительському, неокласичному варіантах, створював і дещо відмінні художні моделі світу й людини.

Академізм більшою мірою характеризував італійський живопис. Певною мірою на панування у ньому раціоналістичних композицій та на відновлення класичних норм у архітектурі вплинули, з одно­го боку, розкопки Геркулануму та Помпеї, з іншого — свідома орієнтація на канонічне відтворення академічних зразків під контро­лем Академії св. Луки (зокрема у творчості П.Л. Гецці). Типовим класичним жанром доби стає пейзаж. Він знаходить втілення і в схематичних, безпристрасних композиціях найвідомішого італій­ського пейзажиста А. Локателлі, і у новому варіанті — пейзажі руїн, створеному Дж. Панніні, і у пейзажі — ведуті, який практич­но з фотографічною точністю відтворював всі подробиці середовища (у творчості Л. Калеваріса та особливо Каналетто).

Просвітительський класицизм вершинного втілення знаходить у французькій культурі. Вимога активного втручання митця у соціальне життя знайшла блискуче втілення у творчості Ф. Воль­тера — філософа, природознавця, поета, прозаїка. Його надмасш-табний творчий доробок складався з природознавчих трактатів, героїчних трагедій, комедій, листів. Певною мірою потяг до подо­лання класичних, раціональних форм накреслюється в одному з найкращих творів митця — «Кандид, або Оптиміст», у якому автор звертається до улюбленого прийому естетики Просвітництва — опи­су ідеальної держави.

У другій пол. XVIII ст. формується новий модус класицизму, орієнтований на задовільнення потреб третього стану та декларацію лаконізму, ясності, відновлення художніх форм античності (Давньої Греції та республіканського Риму).

Неокласицизм проголошував ідеали простоти та демократич­ності, на основі вільного інтерпретування античних зразків він також вільно убирав у себе риси інших напрямків. Теоретичним ґрунтом неокласицизму стали погляди І. Вінкельмана, Г. Лессінга, А. Менгса.

У сфері скульптури класичні орієнтації відзначали своєрідне мистецтво Ж.Б. Пігаля, Фальконе.

В архітектурі класичні настанови позначилися не тільки на зов­нішньому вигляді споруд. Особливу увагу митців привертає цілісний вигляд міст, переосмислення здобуває тенденція ансамблевості, на­роджена бароковим мисленням. На думку архітекторів цього часу головним об'єктом уваги, центральним «вузлом» міста (а не окре­мого ансамблю) має бути відкрита площа. Заміна архітектури ан­самблю архітектурою міста у цілому відбилася у заснуванні 1793 р. Комісії художників, завданням якої було перепланування Парижа. В англійській архітектурі неокласичні тенденції певною мірою від­билися у творчості Р. Адама. Архітектура Німеччини ж у цей час продовжує розвивати традиції бароко, сполучаючи їх з рокайльними формами — у спорудах Шлютера, Пермозера, Доннера.

Вельми специфічно інтерпретованими виявилися класичні орі­єнтації в музичному мистецтві. Італійська опера у той час пережи-

вала гостру кризу, схематизовані форми опери buff а (комічної) та опери seria (серйозної) нагально потребували реформи. Честь її здійснення належить К.В. Глюку, який на ґрунті французької дра­матургії сформував нові шляхи подальшого розвитку музичного театру. Його реформаторські твори («Арміда», «Орфей та Еврідіка», «Іфігенія в Авліді» та ін.) повернули оперу до героїчної образності, напруженої та водночас логічної драматургії, високого громадян­ського пафосу (відповідного передреволюційній атмосфері) та при­родності музичної мови. Іншу інтерпретацію класичних настанов формує віденська симфонічна школа (інтернаціональна за своєю сутністю), представлена іменами Й. Гайдна, В.А. Моцарта, Л. ван Бетховена. Саме у творчості цих геніальних музикантів становлен­ня та вершинного розвитку набувають жанри симфонії, сонати та квартету. Класичні тенденції в них виявилися у послідовному роз­витку музичного тематизму (який певною мірою на музичному рівні є художнім перетворенням діалектичного мислення), праг­ненні відтворити цілісний образ людини, у самій раціонально-чіткій побудові жанрів та образно-функціональному змісті їх частин. Неперевершені зразки музичного театру створені В.А. Моцартом. Його опери «Весілля Фігаро», «ДонЖуан», «Чарівна флейта» єд­нанням класичних та реалістичних тенденцій виходять за межі художніх напрямків доби Просвітництва. Такими ж «тісними» ви­явилися стилістичні рамки для творчості Л. ван Бетховена, який у своїх творах не тільки відтворив ідеали революційного класицизму, але й визначив наперед і романтичні настанови.

Громадянський пафос даного напрямку був особливо актуальним напередодні Французької буржуазної революції. Трансформуючись у революційний, класицизм набуває таких специфічних рис, як потяг до демократизації та водночас орієнтація на потреби саме масового споживача, орієнтація на задовільнення потреб саме тре­тього стану. Це, у свою чергу, веде до виникнення нових художніх форм — масового майданного дійства, до «виходу» музичного мис­тецтва з концертної зали на вулицю для супроводження масових свят, використання античної образності та сюжетики як опосеред­кованого втілення сучасної проблематики.

Виразником цих тенденцій у французькому живописі був Ж.Л. Давід. Його картини «Клятва Гораціїв», «Смерть Сократа», «Брут» у дусі естетики революційного класицизму поєднали поза­часове та сучасне, героїзм і пафос доби з одвічно актуальними об­разами, дієвість та напруженість з глибоким психологізмом.

Дата добавления: 2015-05-09