Художнє життя. Від релігійності до початків секуляризації, від традиціоналізму до новаторства, від ілюзорності, ідеалізму до реалістичності і раці­оналізму

Від релігійності до початків секуляризації, від традиціоналізму до новаторства, від ілюзорності, ідеалізму до реалістичності і раці­оналізму, від святої «вічності» до історизму, усвідомлення свого минулого, теперішнього і майбутнього у XIV — XVII ст. свій шлях пройшла і руська художня культура.

Наприкінці XIV — поч. XV ст., у зв'язку з боротьбою Русі за на­ціональну незалежність, у всіх царинах руської культури виникає інтерес до своєї історії: до часів минулої незалежності і до сучасних визвольних і об'єднуючих подій. Дух історизму пронизує всю се­редньовічну руську історію. Проблема історичної достовірності розв'язувалася перш за все розвитком літописної справи.

Література. Літопис займає провідне місце в оповідній літера­турі Давньої Русі. Закономірність цього явища пов'язана з тим, що літописам надавалося політичного значення. Ці свого роду історич­ні енциклопедії служили орієнтиром в політичному житті міст, князівств, а пізніше й Російської держави в цілому, вони були за­собом політичного виховання суспільства. Як важливий політичний документ, літописи ставали арґументом для князів і російського уряду у відстоюванні своїх прав на землі.

У літописах відобразилися найважливіші ідейні течії Давньої Русі. Завдяки літописам збереглися не тільки віхи історії, а й багато кращих творів давньої руської літератури. У XV-XVI ст. літописан­ня набуло грандіозних масштабів. Літописні зводи були великими й змістовними, їх створення вимагало складної, копіткої та мистець­кої праці. Значення їх стає суто державним, національним.

У XIV ст. ведуться княжі літописання у Твері, Рязані, Смо­ленську, єпископські — у Ростові, літописи у Новгороді, Пскові. З кінця XIV — початку XV ст. підвищується значення літописання у Москві. У 1409 р. з ініціативи митрополита й письменника Кіпріана складається широкий загальноруський звід на основі ве­ликої кількості літописів різних міст. У 1418 р. за митрополита Фотія здійснено складання нового літописного зводу, який в більшій мірі відбивав загальноруську позицію і тим самим відповідав по­требам московської політики. З цього часу ідея єдності Русі міцно закріпилася в літописній літературній творчості і визначала спря­мованість не тільки великої кількості наступних літописів, й усьо­го художнього процесу середньовічної Русі.

Особливе й останнє піднесення руського літописання починаєть­ся з 30-х років XVI ст. Створюються багатотомні літописні зводи, ілюстровані тисячами майстерних мініатюр, з ретельно підібрани­ми хронологічними та генеалогічними даними. Зібравши разом усі історичні твори, літописці підсумовували об'єднувальні процеси і розглядали історію Русі як частину світової історії.

Із підвищенням значущості Москви пов'язаний активний роз­виток писемності та літератури. Цікавим явищем у літературі став

новий, експресивно-емоційний стиль викладення матеріалу, який найбільше виявився в жанрі автобіографії. На відміну від статич­ності, монументальності зображення героїв у літературі XI—XII ст., за допомогою нового стилю образи зображені в дії, у зміні, оповідь наповнена емоціями, переживаннями. Ускладнюються синтаксич­ні конструкції, створюються нові слова, складні богословські та наукові терміни, робляться довгі та красномовні відступи.

Одним з яскравих прикладів цього стилю була творчість монаха Єпіфанія Премудрого. Головне його творіння «Житіє Сергія Радонезького» написане в урочистому, піднесеному стилі, у коло­ритній ораторській манері, з великою кількістю епітетів, порівнянь, нових словотворень, ліричних відступів. Багаті фактичним матері­алом, історичними та географічними даними житія були формою осмислення політичного та культурного розвитку Русі.

Велику увагу давньоруські письменники приділили переможним подіям Куликовської битви. Упевненість у перемозі над завойовни­ками, патріотичний підйом, пишання переможцями, нове, опти­містичне майбутнє відбилися у творах Куликовського циклу: «Задонщина», «Сказання про Мамайове побоїще», короткі та про­сторі літописні оповідання про Куликовську битву, «Слово про життя і преставления великого князя Дмитра Івановича» та ін.

У зв'язку із зміцненням міжнародного становища Московської держави, у другій половині XV ст. з'являються літературні твори, які присвячені історії іноземних держав. Це хронографи, що ви­кладали світову історію, оповідання про здобуття Царгорода тур­ками, оповідання про Мутьянського воєводу Дракулу, описи ман­дрівок на Афон, в Єрусалим, у Константинополь, Флоренцію, так звані «ходіння». Найбільш оригінальним твором цього жанру мож­на назвати «Ходіння затри моря» Афанасія Нікітіна. 31468 до 1475 року Нікітін відвідав Кавказ, Персію, Індію, Турцію, Крим. Його докладні та точні описи характеризують автора як людину розумну, спостережливу, патріотичну, віротерплячу.

У цей же час набувають великої значущості публіцистичні твори. У посланнях і «словах» Вассіана Рила, Иосифа Волоцького, старця Філофея, Ніла Сорського, Вассіана Патрікеєва, митрополита Данила та інших порушуються питання державного устрою, соціальної справедливості, церковного землеволодіння. Такі риси цих творів, як публіцистична, гостра спрямованість, логічність, арґументова-ність, критичність висловлювань, будуть продовжені в літературі XVI та XVII ст.

Загострення соціальних суперечностей, що переростали в бунти городян та селян, у народні війни, тобто події XVII «бунтарського століття», відбились у «Повісті про видіння деякому мужу духов­ному» протопопа Терентія, «Повісті про чесне житіє царя і велико­го князя Федора Івановича всієї Русі» патріарха Іова, «Сказанні» Авраама Палицина, у «Часослов» Івана Тимофеева, «Літописній книзі» Семена Шаховського та ін., де автори характеризують царів

та поді того часу, описують зміни суспільної свідомості щодо пра­вителів, дають різноманітні оцінки того, що відбувалося.

Письмово оформлюється народна демократична сатира як реак­ція на принижене та безправне становище селянства: «Повість про Єрша Єршовича», «Повість про Шемякін суд», «Повість про Фому таЄрьому» тощо.

Значним явищем у російській літературі була творчість старо­обрядців. Найяскравішою особистістю доби розколу став протопоп Авакум Петров. Понад 50-ти його творів написані яскравою, об­разною, гострою мовою. Це натхненна, пристрасна промова борця за свої ідеали, людини сильної духом та відданої справі. Старообрядове середовище висунуло чимало публіцистів, письменників, мислите­лів, які активно обговорювали соціальні, духовні, богословські проблеми: ІванНеронов, Микита Добринін, інок Авраам, Федір Іванов та інші внесли значний вклад в історію російської культури.

Видатним діячем російської культури XVII ст. був вихованець Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький — талановитий письменник, засновник російської силабічної поезії та драматургії, публіцист, мислитель, учений, педагог. Значним внеском у розви­ток освіти став створений Полоцьким Проект Слав'яно-греко-ла-тинської академії — першого вищого навчального закладу Росії, який відкрився в Москві у 1687р. Його перу належать «Рифмологіон», «Вертоград багатоцвітний», «Обід душевний», «Вечеря душевна», «Жезл правління», «Вінець віри», п'єси «Про Навуходоносора царя» та «Про блудного сина» тощо. Літературна творчість Полоцького викликала різні відгуки сучасників, оскільки автор сміливо від­ходив від давньоруських традицій, захоплювався формальним зо­внішнім словотворенням, нерідко жертвуючи змістом. Полоцький створював поезію в стилі бароко, для якої були характерні прим­хливість, ефектність, складність стилю.

Отже, до кінця XVII ст. у літературі стають відчутними європей­ські стильові впливи, поряд з релігійними з'являються світські теми. Загалом для давньоруської середньовічної літератури провід­ною була одна тема: державне і національне будівництво, якій під­корені були всі останні теми і завдання літератури. Звідси й головні риси літератури XIV-XVII ст.: інтерес до минулого, його ідеалізація та водночас усвідомлення сучасності; ідеологічна спрямованість: підвищений інтерес до суспільно-політичної проблематики, гострий публіцистичний характер, цілеспрямованість у відстоюванні дер­жавної ідеї; високий духовний потенціал: велика увага до внутріш­нього світу людини, тяжіння до проблем духовного буття, морально високий зміст.

Архітектура. Розвиток зодчества Давньої Русі також тісно був пов'язаний з історичним життям народу, знаменними подіями та звершеннями в житті держави. Так, зміцнення політичного значен­ня Москви у XIV ст. було ознаменоване будівництвом за Івана Калити: дубові стіни Московського Кремля, перші кам'яні споруди —

Успенський та Архангельський собори, на жаль, не збережені у пер­вісному вигляді. Активне кам'яне будівництво починається у Москві після перемоги в Куликовській битві. Ці будівлі кінця XIV — почат­ку XV ст. ще пов'язані з традиціями володимиро-суздальського зодчества, інтерес до якого виникає під час княжіння Дмитра Донського. До типу володимирської архітектури близькі собор Успенія на Городку у Звенигороді, собор Савино-Сторожевського монастиря поблизу Звенигорода, Троїцький собор Троїце-Сергієвого монастиря, Троїцький собор Олександрівської слободи — хрестово-купольні, кубічні, одноглаві. Разом з тим починає формуватись власне московський стиль зодчества, пов'язаний з пошуком нових способів завершення основних об'ємів будинку, з намаганням подо­лати кубічність форм. Демонструє це Спаський собор Андронникова монастиря в Москві, зовнішній вигляд якого значно перетворений. Чіткі, суворі, іноді крихкі профілі, стрілчасті вікна і ніші, кільопо-дібні обриси закомор і порталів, пілястри з капітелями, орнамен­тальні різні пояски, інші елементи виявляють витонченість і навіть вишуканість стилю московської архітектури.

Зі створенням Російської централізованої держави пов'язано будівництво Московського Кремля, до якого були залучені кращі майстри Пскова, Новгорода, Твері, Володимиро-Суздальського князівства, а також іноземні майстри. Арістотель Фіорованті, іта­лійський архітектор, створює Успенський собор Кремля, в якому граціозно злиті мотиви італійської, володимиро-суздальської, нов­городської і московської архітектури. Псковські майстри будують Благовіщенський собор і Ризоположену церкву в Московському Кремлі. Італійці Марко Руффо і Пієтро Антоніо Соларі створюють у Кремлі розкішну Грановиту палату. У 80-90-х роках XV ст. здійснюються дуже важливі роботи з будування стін і веж Кремля, які виконують Антон Фрязін, Марко Руффо, Пієтро Соларі, Алевіз. У цілому, незважаючи на участь у будівництві іноземних майстрів, архітектура Кремля базувалася на давньоруських принципах зод­чества. Кремль відрізнявся контрастами, сполученням різних сти­лів, поєднанням різноманітних будівель, що утворювали внутріш­ню цілісність, мальовничий та урочистий архітектурний ан­самбль.

Вплив московської архітектури відбився на соборах давнього Ростова, Волоколамська, Новодівичого монастиря у Москві, Лубець-кого монастиря під Можайськом, Нікітського монастиря в Переяславі-Залеському, в ансамблях Кирило-Білозерського, Троїце-Сергієвого в Загорську, Борисоглібському під Ростовом монастирів, у фортецях Нижнього Новгорода, Коломни, Тули і багатьох інших.

Та розвиток російської архітектурної думки не припинився. З'являється новий тип храму, тісно пов'язаний із символікою християнських давніх традицій — шатровий та стовпоподібний. Вершиною кам'яного шатрового будівництва є церква Вознесіння в с Коломенському (1532 p.). Шатровий тип будівлі докорінно від-

різнявся від хрестово-купольного типу візантійської традиції. У плані новий храм утворював квадрат (четверик), на ньому зво­дився підмурівок шатра (восьмерик), який завершувався восьми­гранним конусом (шатер). Легкість, спрямованість угору, гармонія завершених форм, краса декору утворюють художню досконалість церкви, яка справедливо вважається одним із шедеврів світового зодчества.

Значним архітектурним явищем став собор Покрова Богородиці на рові, відомий ще під назвою храму Василя Блаженного (1550-1560), який був побудований на честь здобуття Казані. Славу ро­сійської держави у великій перемозі повинен був втілити храм, замовником якого був сам цар. Усією надзвичайною композиційною побудовою були вирішені зодчими Постником і Бармою поставле­ні завдання. Храм Василя Блаженного — це ансамбль з дев'яти стовпоподібних будівель на загальному підмурку, високий цен­тральний стовп завершений зірковим у плані восьмериком і ша­тром, більш низькі останні стовпи увінчані главами. Храм відріз­няється незвичайною складністю, привабливістю архітектурних форм, вишуканою декоративністю, розкішністю, яскравістю. Прикрашені луковичні глави з'явились наприкінці XVI ст., бар­вистий розпис — у XVH-XVTII ст.

В архітектурі XVII ст. все більше відчувається вплив світських тенденцій. Активно розвивається цивільне будівництво. Зростає кількість боярських, купецьких, дворянських кам'яних садиб. їх фасади щедро прикрашались, часто набуваючи примхливих форм. Прагнення до барвистого, декоративного, візерункового оформлення спостерігається і в храмовому зодчестві. Такими є церква Успенія у Путниках, церква Трійці у Нікітках, церква Трійці в Останкіно. Спрощуються просторові композиції, храми частіше будуються у ви­гляді четвериків без стовпів, звід просто замикає простір зверху, у всьому відчутне прагнення до живописного групування різних деталей оздоблення. Обов'язковим елементом церкви стає дзвіниця — висока, пряма, яка завершується шатром. Церква із дзвіницею і трапезною утворюють невеликий ансамбль.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в архітектурі виникає так зване «московське» чи «наришкінське бароко», в контексті якого було створено особливий тип храму. Це центричні, чотири­кутні в плані церкви: на підмурку розташовувався четверик, звер­ху — восьмерик і завершення — замкнутий звід та відкритий восьмерик дзвіниці. Пропорційність, симетричність храму вдало доповнювались декоративними деталями: білокам'яними карниза­ми, своєрідними аттиками на всіх ярусах, приставними, чітко ви-мальованими колонками, розвинутим оздобленням вікон та порта­лів. Яскраві приклади цього стилю — церква Спаса в Уборах, церква Покрова у Філях. Вони створюють враження легкості, ви­тонченості, величності. Цей тип храму здобуває своє продовження і розвиток в архітектурі XVIII ст.

Живопис. Чудовою сторінкою давньоруського мистецтва був іко­нопис. Його розвиток, як і усієї культури, був загальмований монго-ло-татарською навалою. Розвиток живопису починається в XIV ст. спочатку у Новгороді і Пскові, які не постраждали від навали, а згодом, з кінця XIV — початку XV ст. — у Москві.

Монументальний живопис XIV ст. експресивний, динамічний і похмурий. Зображення святих відбивають напруженість віри, міс­тичне осяяння, ікони наповнені психологічними характеристиками, пронизливою релігійністю образів. З другої половини XIV ст. теоло­гічна думка звертається до осмислення людської сутності, до почут­тєвого досвіду людини, яка є основою її знань. Тому живопис напов­нюється людським змістом, складними переживаннями, пов'язани­ми з прагненням до моральної чистоти, духовної досконалості.

Такою була творчість одного з найяскравіших іконописців того часу Феофана Грека (народ, прибл. 1350 — помер прибл. 1410). Феофан був родом з Константинополя, де й сформувався як худож­ник. Свою творчість на Русі він почав у Новгороді, а потім був запро­шений до Москви.У1395 —1396 pp. Феофан Грек спільно з Симеоном Чорним розписує в Москві церкву Різдва Богородиці, в 1399 р. — Архангельський собор Кремля, у 1405 р. разом з Прохором з Городця і Андрієм Рубльовим — Благовіщенський собор у Кремлі.

Серед сучасників Феофан здобув славу мудреця і чудового живо­писця. Єпіфаній Премудрий описував його як людину освічену, проникливу, неспокійну. Тих, хто спостерігав за його працею, вра­жало те, що Феофан ніколи не дивився на зразки, як це робили інші живописці, був у постійному русі, розмовляв з оточуючими, але при цьому нібито уявно не був присутній з усіма, «почуттєвими очима бачив духовну красу». Його духовні й творчі пошуки точно відо­бразились в іконописних образах і в манері письма. Впевнений у невідворотності божої кари, Феофан наділяє свої персонажі суво­рістю, драматизмом переживань, внутрішній світ яких сповнений вищої напруженості перед обличчям Христа Вседержителя. Художник не удавався до строкатої барвистості. Фігури нібито ме­рехтіли на сріблясто-фіолетових тонах, різкий ефект створювали короткі, різкі білильні мазки, нанесені на коричневу пляму облич­чя чи одягу. Небагатьма скупими штрихами Феофан Грек умів передати глибокий зміст, охарактеризувати людську особистість.

Розквіт московської школи живопису пов'язаний з ім'ям Андрія Рубльова (прибл. 1360-1430). Формування творчого генія Рубльова відбувалося в період підйому Москви і відбило думи та сподівання свого народу. Його діяльність почалась у Троїце-Сергієвому монас­тирі, де він був учнем і послушником преп. Никона Радонезького. Пізніше він стає монахом Андронникова монастиря під Москвою. Творчість А. Рубльова нерозривно пов'язана з Москвою. У 1405 р. він разом зі старцем Прохором з Городця та Феофаном Греком роз­писав Благовіщенський собор Московського Кремля. У 1408 р. спільно із Данилом Чорним розписує Успенський собор у Володи-

Дата добавления: 2015-05-09