Художнє життя. Приєднання Київської Русі до світового культурного процесу християнізації сприяло бурхливому розвитку усіх видів мистецтва

Приєднання Київської Русі до світового культурного процесу християнізації сприяло бурхливому розвитку усіх видів мистецтва. Утвердження нової віри багато в чому визначало моральні, естетич­ні, художні ідеали, що своєрідно втілювалися в мистецьких творах. На відміну від Візантії, де головним завданням мистецтва було про­славлення імператора, у Київській Русі на передній план висувало­ся радісне відчуття причастя благодатній вірі, наголошувалося на особливому покликанні нової християнської держави. Духовне під­несення русичів особливо виявилося в архітектурі, іконописі, му­зиці, літературі, книжковій мініатюрі.

Література. Одним із провідних видів мистецтва у Київській Русі, основним носієм християнської культури, християнських ідей (адже ідея виражається у слові) була література. Християнство на Русі існувало ще на початку X ст., якщо не раніше, а отже, існува­ла й християнська література. Але напевне можна твердити лише про існування в Києві X ст. перекладної (переважно з грецької) літератури, що надійшла з Моравії та Болгарії. Перекладні видан­ня не можна вважати українською літературою, вони є джерелом зародження оригінальної української літератури і основною перед­умовою її бурхливого розвитку у подальшому. Іншим джерелом давньоруської літератури були слов'янська народна словесність, а також фольклор та література сусідніх народів — скандинавів, германців тощо.

Найбільшу потребу Київська держава мала у богослужбовій лі­тературі та книгах Святого Письма. Вони вже існували в перекладах моравського та болгарського періодів. Ужиток Святого письма був віронавчальний і богослужбовий. Тому деякі його частини мали подвійне оформлення. Так, Євангеліїбулиуформі «Четвероєвангелії», тобто повного тексту, а також були Євангелії, вибрані у порядку їх тижневого читання на богослужінні («Апракос») чи лише для не­дільних служб (таким було й Остромирове Євангеліє), а також Євангелія для усіх річних служб (Галицьке Євангеліє 1144 р.); у таких же формах вживався «Апостол» (Книга Діянь Апостолів). Із старозавітних книг найбільш розповсюдженим був «Псалтир». Існували списки «Толкового Псалтиря», який містив тлумачення важкозрозумілих місць. Псалтир почав навіть вживатися для во­рожіння, тому існували так звані «гадальні Псалтирі». Головним джерелом відомостей про «Старий Заповіт» у ХІ-ХІІ ст. був «Паремійник» — вибірка тих місць, які читаються під час бого­служіння. Поруч існували переклади «П'ятикнижжя» (Книг

280

Моисея), «Восьмикнижжя» (містили ще й книги Навіна, Судей, Руф). Не бракувало і книг «пророцьких».

У Київській Русі широко була розповсюджена й релігійна літе­ратура, призначена тільки для читання, насамперед житійна (агі­ографічна) та проповідницька. Житія були у збірках та як окремі твори. Велику збірку, до якої додано й проповіді, — Четьї Мінеї було перекладено ще у Болгарії. Вони містили біографії святих, а подеколи й оповідання легендарного характеру. Короткі житія ви­кладені у великій двотомній збірці «Пролог», у якій подаються житія святих на кожен день з додатками повчальних оповідань. Найпопулярнішими були житія св. Антонія Великого, знаменито­го аскета, засновника пустельництва, св. Сави Освященного, за­гальновідомого святого Миколи Чудотворця, св. Андрія Юродивого (з широким описом його видінь про кінець світу), проповідника Іоанна Златоуста, св. Олексія — чоловіка Божого, святих В'ячеслава та Людмили (чеські житія).

Не менш поширеною була й проповідницька література. Най­більше перекладалися твори Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сиріна, Федора Студита, Кирила Олександрійського. Зазначені твори знайомили читача з основами християнського віровчення і світогляду. Проповіді об'єднувалися у чисельні збірки: «Златоуст», «Маргарит», «Ізмарагд», «Бісер» тощо. Разом із популярними творами були розповсюджені суто богословські: «Ліствиця» св. Іоанна Ліствичника, «Богословіє» св. Іоанна Дамаскіна тощо.

Значний вплив на формування київсько-руської літератури (мову, стиль, сюжети, теми, мотиви) мали «апокрифи» — твори про події та постаті священної історії, що не визнані християнською церквою та не прийняті нею до канонічних книг Святого Письма. До найдавніших апокрифів належать неканонічні старозаповітні книги, наприклад, оповідання про сотворіння світу, про Адама та Єву тощо. Серед апокрифів, відомих у Києві, були «Діяння Павла і Текли», «Ходіння Богородиці по муках», «Слово Афродидіана», «Євангелія Іакова», «Смерть Пілата» тощо.

З певною умовністю можна говорити й про світську перекладну літературу, зокрема літературу наукову. Важливе місце займали історичні твори, наприклад, світова історія Іоанна Малали (VI ст.), «Хроніка» Георгія Амартола, історія Палестини Иосифа Флавія. Відомі й природничі твори, насамперед «Шестиднєви» — виклад природознавства у формі коментаря до історії шести днів творіння світу. Відомі «Шестиднєв» Василя Великого та його переробка Іоанном, екзархом Болгарським. Останній містить згадки про фі­лософію Платона, Арістотеля тощо. Популярним був твір «Фізіо­лог» — збірка оповідань про тварин, дерева, каміння.

Світський характер мали різні збірки, наприклад, збірник Свя­тослава 1073 року, який включав богословські, історичні, літера­турно-теоретичні статті. Розповсюдженою була збірка «Бджола»

Максима Ісповідника (VII ст.)- Водночас перекладалися окремі по­вісті. Це, наприклад, «Александрія» — історія Олександра Маке­донського, повість про Трою й інші. Серед повістей були й повчаль­ні: «Повість про премудрого Акіра», сюжет якої походить із Ассирії і сягає VII ст. до н. е.; «Варлаам та Іоасаф» — історія Будди тощо.

У Київській державі розвивалася й оригінальна література, хоча до нас дійшла незначна кількість таких творів. Достовірно відомі лише два автори-проповідники: св. Феодосій (помер 1074) та ми­трополит Іларіон. Проповіді Феодосія (їх дійшло до нас 10) мають моральне забарвлення, мова їх проста, але водночас образна. Промова митрополита Іларіона Київського (першого слов'янина, поставленого кн. Ярославом Мудрим у 1051 р.) «Слово про Закон і Благодать» — блискучий зразок духовного красномовства. Це — урочиста промова, побудована за візантійськими взірцями. Перша частина твору — риторичне, але змістовне та догматично-ґрунтовне протиставлення Старого (Закону) та Нового (Благодаті) Заповітів. Друга частина — це похвала кн. Володимиру, який приєднав Русь до Благодаті Божої. Третя частина — молитва.

Світська оригінальна повість у старокиївській літературі або не розвинулася, або була втрачена. Але відомі декілька (переважно у складі літописів, патериків, Прологу) оповідань, що поєднують розповідь про окремі події та особи із духовним повчанням. До них належать «Сказання про Бориса та Гліба» (самостійний твір), ска­зання про перенесення їхніх мощів, про будівництво та освячення церков (Десятинної, св. Георгія та св. Софії у Києві), про заснуван­ня Печерського монастиря.

Єдиним відомим нам автором того періоду, від якого залишила­ся збірка творів, є Володимир Мономах (1053-1125). Відомі три його твори: «Повчання дітям», лист до кн. Олега та молитва. Твори Мономаха писані образною поетичною мовою, психологічно напру­жене «Повчання» містить релігійно-моральні, світські (переважно щодо політичної моралі) поради, приклади тощо. Одним із найулюб­леніших творів давньоруського періоду, в якому йдеться про ман­дрівку Данила Паломника у Святу землю, було «Моління Даниїла Заточника».

Важливе літературне, історичне і культурологічне значення мали літописи. Порічні записи — це лише зовнішня форма цих пам'яток, вони водночас були збірками багатьох творів. Літописи мали не одно­го автора, існувала певна літописна стилістична традиція, яка не змінювалася. Найбільш відомі літописи того часу — «Повість мину­лих літ» (кін. XI — поч. XII ст.), Київський літопис (кін. XII ст.), Іпатіївський літопис, Галицько-Волинський літопис (XIII ст.). Про швидке окультурення Русі після хрещення свідчать пам'ятки пра­вового змісту: «Руська Правда» Ярослава Мудрого і його наступни­ків, а також церковні устави Володимира та Ярослава (авторство останніх не зовсім доведено).

У XII ст. літературні твори стали композиційно багатшими, вони охоплювали декілька сюжетів, за допомогою яких розкривалася головна думка, ідея твору. Зростання стилістичної майстерності характерне й для проповідницької літератури. Найталановитішим проповідником й оратором того часу був Кирило Туровський (друга пол. XII ст.) — єпископ м. Турова, який символічно, з допомогою антитези витлумачував значення релігійних образів і подій, а також був автором декількох оповідань. Багато культурно-історичних даних містив «Києво-Печерський патерик», написаний двома пе-черськими монахами — єпископом Симоном та ченцем Полікарпом на початку XIII ст. У ньому подано оповідання про окремі епізоди з життя ченців, які мали повчально-моралізаторське значення.

Але найвидатніше місце за своїми художніми достоїнствами за­ймає «Слово о полку Ігоревім», написане в кінці XII ст. сучасником подій Ігорева походу проти половців 1185 року. Головна ідея «Слова» — необхідність єдності дій руських князів перед зовніш­ньою небезпекою, і головне зло, що перешкоджало цьому, — від­сутність згоди між князями. Це ліро-епічний твір з яскраво вира­женими публіцистичними рисами і водночас «мудрий історико-по-літичний трактат».

Не викликає сумнівів, що у Київській Русі була поширена й усна словесність, зокрема епічні оповідання, календарно-обрядова поезія тощо, які дійшли до нас у фольклорних творах. Але через відсутність писемних пам'яток (крім голосінь, плачів), у яких би вони були зафіксовані, не можна достовірно говорити про те, які сюжети, об­рази виникали у праслов'янський чи давньоруський період, а що є здобутком більш пізніх часів.

Таким чином, література Київської Русі є одним з вирішальних культурних чинників в історії української культури взагалі. Бага­тожанровість, розгалуженість літературних стилів, засвоєння певного комплексу загальнолюдських тем, вражаюче красномов­ство — все разюче вплинуло на свідомість тогочасної людини, змі­нило стиль і напрям її мислення, зумовило розвиток усіх видів мистецтва і заклало підвалини подальшого культурного розвитку українського народу, надало йому сили й наснаги, вплинуло на формування національного характеру.

Музика. Середньовічна давньоруська культура характеризува­лася єдністю й паралелізмом її складових. Тому й синтетичний характер мистецтва Київської Русі не можна осягнути без аналізу музичної культури, адже саме послідовне поєднання у великих масштабах форм архітектурної композиції, пластики, розпису, ікон, елементів декорації та пісноспівів і створило неповторне давньо­руське мистецтво. Його складові різними засобами виражали один спільний зміст.

У Київській Русі існували народна, професійна інструментальна музика і церковні співи. Були й співи під акомпанемент, про що свід­чать «Слово о полку Ігоревім», літописи. Були відомі такі інструмен-

ти: струнні (щипкові і смичкові), насамперед гуслі; духові — труби, флейти, сопілки; ударні — цимбали тощо. Київ перейняв від Візантії традицію придворної музики, а отже, й інструментальної, однак бо­ротьба із притаманною язичництву чуттєвістю зумовила й боротьбу з інструментальною музикою. У мініатюрі «Спокушання Ісакія» зо­бражено бісів з металевими тарілками (ударні), гуслями, що свідчить про неприйняття церквою народних інструментів і пов 'язаних з ними ігрищ. Лише деякі інструменти, зокрема труба, що використовувала­ся у військовій справі, не викликала заперечення.

Записів давньоруської народної музики не існує і відтворити її неможливо, хіба що віднайти якісь загальні риси в українському, російському фольклорі, що походять з язичницьких часів. Народна музика, звичайно, була пов'язана з календарною обрядовістю (ко­лядки, щедрівки, русалії, купальські пісні тощо), з трудовою ді­яльністю, шлюбно-сімейними відносинами і навіть скотарством, полюванням та віщунством.

Немає сумніву, що слов'яни, зокрема східні, ще перед прийнят­тям християнства мали свою пісенність, але інформація про неї також обмежена. У нечисленних згадках йдеться про виконавців епічних пісень або князівських чи дружинних співців, які урочис­тим речитативом виконували пісні. Лише про одну форму дохрис­тиянської обрядової пісні є більш поширені відомості — «плачі». Це, власне, ритмізоване голосіння над померлими. Хоча, як свід­чить літописець, матері плакали за своїми дітьми, яких князь Володимир віддавав у книжну науку, як за померлими. В усякому разі, засвоюючи християнську музичну культуру, слов 'яни повинні були користуватися здобутками старої, язичницької музичної традиції. Інтонації давніх обрядових пісень закономірно прояви­лися у нових християнських співах, а язичницькі обряди зазнали значного християнського впливу, що відобразилося в різдвяних, купальських святах та ін. Але відділити саме ці елементи від здо­бутків нової музичної творчості чи культурних запозичень над­звичайно складно.

Результатом такої взаємодії стало особливе явище в музичній культурі Київської Русі — знаменний розспів, який характеризу­вався невимовною духовною силою, епічною суворістю і естетичною довершеністю. Монументальність і величність давньоруської музи­ки поєднувалася із скромним арсеналом виразності — монодичним унісонним співом. Творці нової для Русі музики уникали зовнішніх ефектів, що могли порушити глибину почуттів і думок. Музика була виразником тих же образів, ідей, які виражалися й за допомогою інших видів мистецтва. Мелодія, форма церковного пісноспіву сприяли розкриттю основних ідей християнського богослужіння, були його невід'ємною складовою.

На музичну культуру Київської Русі важливим був вплив Ві­зантії. Він визначив естетичний склад духовної музики, зумовив її жанрову природу, створив гімнографію, сформував систему нотації

й запису музики. Але музиканти Київської Русі не були копіюваль­никами. У межах канонічної традиції вони знаходили місце для вираження творчої індивідуальності митця. Головна ідея, що рідни­ла їх із візантійськими митцями, — це ідея інтуїтивного божествен­ного осяяння, ідея божественного дарування мистецтва, що бере свій початок у платонівській філософії. Завдання музиканта — передати божественні мелодії небесної ієрархії, духовного світу, небесні ар-хетипи. Вважалося, що митець осявається ангельськими чи боже­ственними образами й від них сприймає мелодії, інші художні об­рази. А оскільки пісноспіви чи інші образи дані небесними істотами, людина не є їх творцем у прямому розумінні слова, вони не належать їй як творцю. Тому анонімність є однією з найважливіших рис дав­ньоруської художньої культури. Завданням музиканта, як й іконо­писця, зодчого, було не самовираження чи втілення індивідуально­го, особистісного, а відкриття, відтворення божественних образів. Тому важливими рисами давньоруського мистецтва є його гносеоло­гічна спрямованість, а також просякнутість ідеєю соборності (інди­відуальна авторська творчість зафіксована лише у XVI ст.): митець відчував себе не стільки творчою індивідуальністю, а частиною не-перевершеної православної мистецької школи. В цілому музична творчість була колективною.

У пісенному мистецтві того часу панувала жанрова форма канону, хоча зберігалися й кондаки, що історично передували йому. Форма канону характерна тим, що він поділявся на пісні, які у свою чергу складалися із заглавних старозаповітних ірмосів, стихир і тропарів, що тематично їх розвивали. Отже, канон надавав можливість багато­планового сюжетно-музикального «розгортання» основного змісту. Таке ж «розгортання» основної ідеї споглядається і в архітектурі Київської Русі, і у монументальному живописі. Візантійський цер­ковний обряд створив підвалини давньоруського музичного канону. Так, його основою стала система «осьмогласія». Кожен з восьми гласів мав свої мелодійні формули, свої наспіви, тексти.

Давньоруська церковна музика була принципово монодичною. Ще однією канонічною особливістю православної музики є принцип a capella, тобто спів не має музичного супроводу. На той період іс­нували два пісенних стилі — кондакарний і знаменний. Знаменний розспів був хоровим і переважно речитативним, а кондакарний спів — сольним, орієнтованим на професійне виконання. Його ме­лодика досить складна. Саме складність кондакарного розспіву, нотації обумовили його зникнення вже на початку XIV ст. Зна­менним же розспівом співалися тисячі пісноспівів річного бого­службового циклу. Йому притаманні величність, мобільність, універсальність, зручність графічного запису.

Отже, в Київській Русі одночасно співіснували музичні культу­ри різного походження, призначення, що послуговувалися різними засобами художньої виразності — народна і професійна, церковна. Засвоюючи християнську культуру, що прийшла з Візантії, давньо-

Крім кам'яної архітектури у Київській Русі були поширені й дерев'яні будівлі, і, звичайно, вони передували у часі першими. Це міські житлові будинки (як правило, одноповерхові; дво- і трипо­верхові належали переважно заможним городянам), господарські споруди, оборонні укріплення, наприклад, вали Білгорода — мо­гутньої фортеці поблизу Києва.

Отже, давньоруське зодчество, особливо монументальне, розви­валося в контексті тогочасного світового архітектурного процесу. Водночас стилі монументального історизму, придворно-княжий, єпископальний базувалися на національних традиціях і мали не­повторні індивідуальні риси, які вбачаються у величних спорудах, що збереглися до наших днів.

Живопис. Період XI — поч. XIII ст. в культурі Київської Русі позначився особливим піднесенням живопису. Під візантійським впливом активно розвивалися мозаїка, фрески, іконопис.

Особливістю монументально-історичного стилю є багатопланове розгортання із смислового центру основної ідеї, теми, що особливо видно на прикладі Софійських соборів Києва, Новгорода й Полоцька. Такий же спосіб мислення зумовив розквіт живопису в Київській Русі після хрещення. Фрески і мозаїка Софійського собору містили сотні зображень людських фігур, частина з яких помітно індивіду­алізована і одухотворена. Головною темою стало зображення Вседержителя в центральному куполі, яку розвивають зображення Богоматері (до найвищих досягнень монументального стилю на­лежить мозаїка Богоматері Оранти), євангельських і старозавітних сцен. Все це свідчить про складне живописне мислення як митців (провідну роль відігравали, звичайно, грецькі майстри), так і духов­но провідних верств та поспільства. Не випадково руські майстри освоїли нове мистецтво надзвичайно швидко. Вже в XI — на поч. XII ст. відомими давньоруськими іконописцями були Григорій та Алімпій, про яких йдеться у Печерському патерику. І у подальшо­му майстерність живописців-русичів зростала напрочуд швидко, ними створено шедеври, що конкурують із зразками візантійського живопису. Поступово формувалися особливості власної живописної школи: орнаменталізація ліній, психологічна індивідуалізація об­лич, які поступово набували слов'янських рис, виразність, більш вільна манера письма, далека від лінійної стилізації. Зображення ставали більш плоскими. Отже, дуже швидко формувався давньо­руський стиль монументального і станкового живопису. Слід зазна­чити, що він мав переважно сакральний характер. Світський живо­пис був менш поширеним.

Техніка мозаїки перенесена на Русь із Візантії. Зображення ви­кладалося з кубиків майстерно пофарбованого скла (смальти) чи кольорового каміння. На поверхню стіни наносилася цегла, на ній робився малюнок, а потім по ньому викладалася шляхом вдавлю­вання мозаїка. Зображення робилися так, що їх добре було видно здалеку, вони не містили деталей, образи були чіткими, ясними,

легко сприймалися. Давньоруська мозаїка збереглася лише в Софії Київській та частина в Михайлівському золотоверхому соборі в Києві (середина XI ст.) (яка на сьогодні, на жаль, лише у Треть-яковській галереї в Москві).

Техніка фрески, також принесена з Візантії, була не такою склад­ною. Майстер писав фарбами прямо по сирій штукатурці, яка готу­валася особливим способом. Фарби проникали всередину штука­турки на певну глибину і щільно з'єднувалися з нею. На відміну від мозаїки, фрески відрізнялися більшою імпровізованістю і безпо­середністю малюнка.

Іконопис — це вид станкового живопису. Фарби, які виготовля­лися на яєчній основі, накладалися на спеціально підготовлену дошку. Ікони київських майстрів, на жаль, не збереглися. Хоча відомо, що київська іконописна школа за тих часів була найславет-нішою. її традиції — монументальний стиль, розміри тотожні роз­мірам фресок і мозаїк з київського Софійського собору, продовжили митці Новгорода та Володимира (наприклад, ікона Петра і Павла розміром 236 на 147 см з Софійського собору в Новгороді). Такі ікони як «Ярославська Оранта», «Ангел Златі власи», «Устюзьке Благовіщення», ікона св. Георгія в Успенському соборі Московського Кремля, ікона Дмитра Солунського(др. пол. XI ст.), що, безперечно, є творами київської школи, збереглися до нашого часу.

Своєрідність київської малярської школи позначилася й на книжковій мініатюрі. Шедевром цього виду живопису є Остромирове Євангеліє, оздоблене заставками, орнаментом; в ньому містяться мініатюри євангелістів Марка, Луки, Іоанна, але не зображено, з невідомих причин, Матвія. їх постаті вкомпоновані в рамку, при­крашену вишуканим орнаментом, підібрано чудову гаму червоних, жовтогарячих, рожевих кольорів, майстерно поєднаних із золотими тонами. Не менш відомі мініатюри Ізборника Ізяслава (1073 р.) та псалтиря Гертруди (1078-1087 pp.). Особливістю мініатюр остан­нього («Різдво Христове», «Розп'яття») є прагнення майстрів пере­творити заставки квадратної форми у суцільне орнаментальне ме­реживо з різноманітних квітів, пелюстків. У мініатюрі Ізборника «Коронування Ярополка» подані кращі зразки портретного маляр­ства того часу: яскраво зображені постаті подружжя Ярополка та Ірини, над головами яких Христос тримає вінці; їх обличчя пред­ставлені як ідеал чоловічої і жіночої краси.

Скульптура. Найдавнішими відомими скульптурними зобра­женнями, виконаними в Київській Русі, є рельєф Богоматері Десятинної церкви (кінець X — початок XI ст.), рельєфи Геракла з левом та Діоніса на колісниці (XI ст.), а також рельєфи святих-вершників Георгія та Феодора Стратилата і святих Нестора і Димитрія (початок XII ст.). Виконавцями міфологічних рельєфів, безсумнівно, були місцеві майстри. Ці роботи в галузі декоративно-монументальної скульптури стали підготовчим етапом до майбут­ньої давньоруської пластики.

Вибір сюжетів недвозначно вказував на продовження античної традиції. Але міфологічні образи тлумачилися відповідно до хрис­тиянської ідеології. Якщо образ Десятинної церкви є новим образом світу, то зображення Геракла, який перемагає лева (біблійного сим­волу зла) — це образ нової людини. Діоніс же — символ стихійних сил землі — виглядає розслабленим, знесиленим, нікчемним. Цей образ міг символізувати прозахідного, прокатолицького князя Ізяслава, до боротьби з яким кияни спонукали Всеволода та Свя­тослава — фундатора Києво-Печерського монастиря (оплоту право­слав'я і візантійської традиції), а саме монастирську церкву при­крашали ці рельєфи. В них відображено надзвичайну глибину й образність мислення стародавніх майстрів, а символізм зображень вказував на те, що старе язичницьке світосприйняття слов'ян ще не втрачене, воно дозволяло відчути міфологічний смисл античних героїв. Тому в цих зображеннях ще переважало чуттєве начало (під­креслювалися сила Геракла, злість лева, розслабленість Діоніса). А вже святі-воїни позбавлені чуттєвості. На міфологічних рельєфах добру (зліва на зображенні) протистоїть зло (справа на зображенні): згідно з християнським вченням на Страшному суді праведники стануть праворуч від Спасителя, а грішники — ліворуч. Зображення святих морально рівнозначні, вони не протистоять одне одному, а зло зображається переможеним, внизу. Фігури святих притягують­ся до єдиного невидимого центру, який і є центром композиції — ним може бути лише Бог, Він невидимий (незображуваний), але являє собою реальну непереможну силу. Дане зображення не має стиліс­тичних аналогів у православному мистецтві.

Особливого розповсюдження скульптурні зображення набули у другій пол. XII — поч. XIII ст. і саме у північних регіонах Русі — Володимирі, Суздалі. Вони займають багато місця на фасадах, стінах храмів. Це, в основному, зображення міфологічних зооморф­них фігур чи рослинного орнаменту, а великі статуарні фігури, жахливі демонічні істоти, що були типовими для середньовічної скульптури романського стилю в Західній Європі, відсутні. Най­більш відомі скульптурні зображення Димитрівського собору (1194-1197 pp.) у Володимирі, орнамент Георгіївського собору у Юр'єві-Польському та ін. Але скульптура як самостійний вид мис­тецтва у його класичному розумінні широкого розповсюдження у Київській Русі не мала.

Декоративно-прикладне мистецтво. У Київській Русі існу­вало більше сорока ремісничих спеціальностей, багато з яких по­сягли високого рівня досконалості. Особливо славилися ювелірні вироби, серед яких перше місце посідала перебірчаста емаль, якою прикрашалися дорогі золоті речі, а також вироби з черню. Надзвичайно мистецькою була філігрань — вироби із дуже тонко скручених дротинок, з яких викладалися найскладніші візерунки, що потім злегка припаювалися до поверхні предмета. Близьким до філіграні було мистецтво виготовлення на ювелірних виробах най-

дрібніших крапельок із золота чи срібла, з яких також викладали візерунки; кожна крапелька була у 5-6 разів менша від булавочної голівки. Високою майстерністю також вирізнялися скляні кольо­рові браслети, полив'яна кераміка, різьба по кістці. В руських містах були цілі райони, заселені гончарями, ковалями, кожум'я­ками.

Отже, сам факт християнізації Київської Русі і, як наслідок, роз­виток духовної, а також глибинної за змістом і довершеної формою художньої культури, засвоєння цінностей інших культур свідчить і про внутрішні можливості народу, і про культуротворче значення християнства. За одне століття Київська Русь досягла рівня най­більш культурного народу Європи і у ХІ-ХІІ ст. стала наймогутні-шою країною цього регіону. Але культурний розквіт значно важ­ливіший за тимчасовий політичний та господарський розвиток тих часів. Київська доба поклала початок приєднанню України, а також інших східнослов'янських народів до європейського культурного світу. І ніякі політичні, воєнні, економічні негаразди наступних століть не змогли вже зупинити культурний розвиток нашого на­роду, вилучити його з європейського християнського культурного поля.

Змістом духовної культури Київської Русі були християнізація світогляду східних слов'ян, поступове прийняття нової системи цінностей, а головною цінністю стала особистість як духовний фе­номен. Тому визначальною рисою давньоруської культури є її духов­ність, релігійна спрямованість, орієнтованість на задоволення духов­них потреб, зокрема моральну досконалість. І їй вдалося показати світові неперевершені зразки досконалої людської особистості — ду­ховних лідерів народу, можновладців, воїнів, митців. Також харак­терними рисами цієї культури є масовість (широкі верстви населен­ня прагнули духовної творчості, самовдосконалення, прилучалися до нової художньої культури), колективність (нові цінності, нові ідеї, нові мистецькі твори — це часто результат праці багатьох по­движників, митців, цілих поколінь). Характерним також є наявність і співіснування писемного та усного типів культури.

Особливо високі цінності було створено в художній сфері. Виз­начальні риси давньоруської культури зумовили такі принципи мистецтва Київської Русі, як канонічність і традиціоналізм, але водночас і відкритість, готовність сприймати культурні здобутки інших народів, синтетичний характер мистецтва, єдність і парале­лізм його складових, символізм, умовність та анонімність.

Глава 15

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ XIV -ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.

Дата добавления: 2015-05-09