Художнє життя

У контексті духовного життя України XIX ст. відбувалася ево­люція її художньої культури. У цей час розвивається як народна, так і професійна художня творчість. Народна художня творчість, пов'язана з прадавніми художньо-етичними ідеалами, продовжу­вала розвивати національні та самобутні основи. Це виявлялося у святково-обрядових явищах, у фольклорі, народному малярстві тощо. Щодо професійної художньої творчості, то в ній особливо яскраво проявлялися взаємовпливи української художньої куль­тури, яка спиралася на народні зразки творчості та європейські. Цьому сприяла та обставина, що багато українських митців здо­бували свою освіту за кордоном, і навпаки, художники Західної Європи жили і працювали в Україні. У професійній творчості на той час існували однакові зі світовою художньою культурою художні течії (напрями) — класицизм, романтизм, сентименталізм, реалізм тощо. Тут був сформований тип митця, який втручається в соціаль­ні процеси, живе життям свого народу, намагається поліпшити його становище.

Література. З кінця XVIII ст. (після виходу «Енеїди» І. Котля­ревського) починається новий етап у розвиткові літератури, який характеризується переважанням світської тематики, зверненням до реальних фактів життя і, головне, переходом на народну роз­мовну українську мову.

Літературний процес в Україні тієї доби характеризується бурх­ливим розвитком усіх родів літератури, поширенням жанрової системи, формуванням системи літературних стилів — романтизму, сентименталізму, просвітительського та критичного реалізму.

Сентименталізм на українському ґрунті представлений творами Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Божі діти», «Добрероби, добрей буде»).

Великого поширення набуває в українській літературі просвіти­тельський реалізм. Естетика Просвітництва в особі його найвидат-ніших теоретиків Д. Дідро та І. Лессінга висунула й обґрунтувала теорію міщанської драми, яка всупереч естетичним нормам класи-

цизму стверджувала принцип зближення мистецтва і літератури з життям. Героями просвітительської драми стають представники третього стану — звичайні люди з їх щоденними інтересами і жит­тєвими конфліктами.

Утвердження нового погляду на народ, уведення в літературу народного героя як повноцінного об'єкта художнього зображення пов'язані були з великими труднощами. Тому однією з початкових форм цього утвердження став сміх. Новатором у цьому напрямку виступив І. Котляревський, поєднавши традиції класицизму, у його низовому бурлескно-травестійному варіанті, з новими ідеями про­світительського реалізму у своєму видатному творі «Енеїда». Простий народ стає головним героєм і подальших його творів (п'єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»).

Ідеї просвітительського реалізму знайшли продовження у творах П.П. Гулака-Артемовського («Справжня добрість», «Пан та Собака» та ін.).

Слід відзначити, що сміх творів І. Котляревського і П. Гулака-Артемовського, зберігаючи в основному властивий бурлескові роз­важальний характер, набирає сатиричного звучання, поглиблює предмет зображення, виявляє діалектичну єдність життєвих явищ.

Розвиток романтизму на українському ґрунті йшов у боротьбі проти традицій бурлеску. Відстоюючи широкі можливості розвитку української літератури, романтики заперечують думку, ніби укра­їнською мовою можна писати лише бурлескні твори. Вони проголо­шують основним естетичним принципом народність і під впливом фольклору захоплюються художньою розробкою спогадів про геро­їчне минуле, казок і легенд.

Завдяки таким митцям-романтикам, як П. Куліш, М. Костомаров, Л. Боровиковський, А. Метлинський, В. Забіла, М. Максимович, у нашому письменстві утверджуються жанри ліро-епічної поеми, балади, медитації, елегії. Проза збагатилася зразками романтично­го оповідання, історичного роману, а драматургія — жанрами іс­торичної драми і трагедії.

Загалом спрямування нової української літератури XIX ст. ви­разно реалістичне. З виходом у 1848 році «Кобзаря» Т.Шевченка пов'язане зародження в українській літературі критичного реаліз­му, принципами якого були правдивість деталей, типових характе­рів і типових обставин, увага до соціальної природи людини, під­креслення залежності вчинків від соціальних обставин життя. Ідея непримиренної боротьби проти соціального й національного гніту стала лейтмотивом усього творчого життя Т. Шевченка. Усі його поезії сповнені любові до рідного краю та народу. І якщо починав свою творчість Шевченко як романтик (балади «Причинна», «Тополя», «Русалка», «Лілея», «Калина» та ін.), то пізніше в усіх творах наскрізно звучить гнівний протест проти поневолення, смі­лива критика панівного державного устрою (поеми «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим...», «Неофіти» та ін.).

Услід за Т. Шевченком принципи критичного реалізму розви­вають у своїй творчості Л. Глібов, С. Руданський, Ю. Федькович, Марко Вовчок, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, І. Франко та ін.

Засуджуючи обставини, породжені всією суспільно-політичною системою гноблення, письменники-реалісти, за визначенням І. Фран­ка, показували дійсність не тільки з її хибами, а й із «задатками ліпшої будучності», будили в людей «охоту до поправи тих хиб і віру в можливість поправи».

Саме на той час у літературі утверджується тип нової людини, яка не хоче покірливо зносити всі злигодні життя, а вступає в конфлікт з обставинами і бореться проти них. Поряд з окремими літературними героями, виразними індивідуальностями як Микола Джеря (у І. Нечуя-Левицького) або Чіпка (у П. Мирного) героєм багатьох творів постає народна повстала маса («Голодна воля» П. Мирного, «Борислав сміється» І. Франка).

Критичний реалізм розширив не тільки тематичні обрії україн­ської літератури, а й збагатив її новими жанрами. Провідними стають жанри громадянської лірики, політичної сатиричної поеми, соціальної повісті й роману.

На зламі століть в українській літературі формується нова гене­рація письменників, провідну роль в якій відіграють М. Коцю­бинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Черемшина. На думку І. Франка, нова генерація прагнула «цілком модерним євро­пейським способом зобразити своєрідність життя українського народу». Вони своєю творчістю закріплювали переорієнтацію літе­ратури на новітні форми й засоби зображення, відбивали еволюцію основних типів художнього мислення (від описового натуралізму до імпресіонізму й психологічного неореалізму).

Під впливом ідей революційного народництва розвивається на­прикінці XIX ст. українська поезія, найяскравішими представни­ками якої були П. Грабовський та Леся Українка. Провідними мотивами її є свобода народу й особистості та громадянське призна­чення творчості письменника.

Таким чином, література XIX ст. відігравала значну роль у куль­турному житті України, була визначальним чинником у процесі національного відродження.

Театр. У цьому ж дусі розвивається і національне театральне мистецтво, представлене на початку XIX ст. у формі кріпацького та аматорського.

Нову епоху мистецької української драми започаткував І. Кот­ляревський п'єсами «НаталкаПолтавка» та «Москаль-чарівник». У Полтаві 1815 р. на кошти князя Лобанова-Ростовського було за­сновано аматорський театр, директором якого став І. Котляревський. У 1819 р. в полтавському театрі виставили «Наталку Полтавку», а дещо пізніше — «Москаля-чарівника». Національна драматургія,

крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка, М. Костомарова.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства український театр занепадає і відроджується тільки у другій половині XIX ст. завдяки творчій діяльності таких видатних митців, як М. Кропив-ницький, М. Старицький та Карпенко-Карий (Тобілевич), які запо­чаткували професійний театр в Україні.

Серед визначних п'єс корифеїв українського театру слід назвати: «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Дві сім'ї», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «По ревізії» М. Кропив-ницького, «Бурлака», «Стотисяч», «МартинБоруля», «Бондарівна», «Хазяїн», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Не судилося», «Богдан Хмельницький», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», «За двома зайцями» М. Старицького.

Видатними акторами того часу були М. Садовський, П. Сакса-ганський, М. Заньковецька, А. Максимович, М. Садовська-Барілотті, Д. Мова, О. Маркова, О. Вірина, М. Маньківська, Л. Ліницька.

Кращі традиції перших українських професійних колективів продовжили великі трупи, сформовані наприкінці століття: М. Са-довського (1888-1898 pp.), M. Кропивницького (1894-1900 pp.), П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого (1890-1909 pp.).

У Галичині український театр починає своє життя з другої по­ловини XIX ст. На той час виникли три українські театральні цен­три: Львів, Коломия, Перемишль. Для театру працювали І. Віто-шинський, Й. Левицький, М. Полянський, С. Петрушевич та ін.

У Львові 1864 р. був створений перший український театр з постійною трупою «Руська бесіда», яку очолив Омелян Бачин-ський. Репертуар театру ґрунтувався на п'єсах наддніпрянських авторів — І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка. Згодом існували й плідно працювали трупи Т. Романовича, І. Бі-беровича та І. Гриневецького.

Слід відзначити, що український театр того часу був музично-драматичний, міцно пов'язаний з усною народною творчістю; він підносив побутову оповідь про характерні події народного життя до рівня яскравого, небуденного явища, тобто робив «правду життя» елементом театрального дійства.

Музика. У XIX ст. відбувається становлення професійної музич­ної творчості, яка спиралась в основному на вокальні жанри. 1862 р. С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «За­порожець за Дунаєм» за лібрето, написаним ним разом із М. Кос­томаровим. У цьому творі С. Гулак-Артемовський реалістично змалював українські народні типи, передав багатство народних ме­лодій, яскраво зобразив колоритні побутові сцени. На українській сцені опера була вперше поставлена М. Кропивницьким 1884 р. у трупі М. Старицького. Згодом вона йшла у Великому театрі в Москві.

Крім названого твору, С. Гулак-Артемовський написав вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля», що йша на петербурзькій сцені і мала успіх, поставив власний водевіль «Ніч напередодні Івана Купала», де виконував пісню «Гуде вітер вельми в полі» (музика М. Глинки, слова В. Забіли).

1875 р. до Шевченкового «Назара Стодолі» П.І. Ніщинський написав музичну вставку «Вечорниці» із відомою піснею «Закувала та сива зозуля».

Основоположником української музичної класики вважається М. Лисенко — автор опер, романсів, пісень, інструментальних тво­рів, збирач і дослідник музичного фольклору. В обробках народних пісень та оригінальних творах він розкрив естетичну цінність і художню своєрідність фольклору України.

Унікальний за принципом систематизації творів монументаль­ний цикл М. Лисенка «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», куди увійшли, зокрема, хорова поема «Іван Гус», кантати «Б'ють поро­ги», «Радуйся, ниво», «На вічну пам'ять Котляревському», опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», становить золотий фонд української класичної музики.

XIX століття — це доба введення народної пісні в професійну музичну культуру. Композитори зверталися до фольклору як ціліс­ної системи, що увібрала багатовіковий досвід народу. З'явилися перші нотні збірки народних пісень: «Голоси українських пісень», виданихМ. Максимовичем (1834p.), «Українськімелодії» М. Мар­кевича (1831 p.), «Пісні польські й руські галицького народу» В. За-леського (1833 р.) тощо.

Величезне значення для музичної культури мала хорова твор­чість. У Галичині традиція йшла передусім через Перемишль, де хор, створений на ґрунті церковної музики, асимілює пісенний матеріал. У творах М. Вербицького, А. Вахнянина, І. Лаврівського, С. Воробкевича розвивається спадщина, що завершується версією Шевченкового «Заповіту» М. Вербицького в дусі класицизму. Того ж 1868 p. M. Лисенко створює свій варіант «Заповіту», який вико­нується сьогодні. М. Вербицький написав також музику до вірша-гімна П. Чубинського «Ще не вмерла Україна».

У піднесенні музичної культури України важливу роль відігра­вав театр. 1809 р. в Одесі було відкрито перший постійний оперний театр. Згодом такі театри з'явилися в Києві та Харкові. З другої половини XIX ст. починають функціонувати музичні школи.

Помітно зростала суспільна роль співаків і виконавців. Про безперервність піснетворчості, високий рівень виконання народ­них майстрів свідчила творчість кобзарів — О. Вересая, П. Братиці, М. Кравченка. Талановиті співаки України С. Гулак-Артемовський, Й. Петров, О. Мишуга, С. Крушельницька, виступаючи на сценах оперних театрів, стверджували високі традиції вокального ми­стецтва.

Образотворче мистецтво. З народним життям та національною тематикою пов'язаний і розвиток живопису в Україні XIX ст. Ідеї російських та українських революційних демократів, діяльність Товариства пересувних художніх виставок, членами якого були й українські художники, зумовили підйом та демократичну спрямова­ність малярського життя в Україні. Істотні зміни відбулися в галузі малярської освіти. У 1865 р. була заснована Одеська, у 1869 р. — Харківська, а в 1875 р. — Київська рисувальні школи. Із Харковом була пов'язана діяльність видатної просвітительки в галузі образот­ворчого мистецтва М. Раєвської-Іванової, а з Києвом — педагога й художника М. Мурашка. Пізніше ці школи були перетворені на місь­кі художні училища, які працювали під керівництвом і за підтримки Петербурзької академії мистецтв.

Діяльність пересувних виставок стимулювала розвиток україн­ського мистецтва, сприяла створенню місцевих художніх об'єднань: Товариство південноруських художників в Одесі, Київське товари­ство художніх виставок та ін. Під впливом їх діяльності з'явилося Товариство розвитку руського мистецтва у Львові, яке об'єднало представників слов'янського мистецтва в Австро-Угорщині.

Українська тема стає у цей час популярною в мистецтві як Росії, так і Європи в цілому. Яскраве втілення вона знайшла у творах українських та російських художників. Так, видатний художник І. Рєпін, уродженець м. Чугуєва на Харківщині, присвятив їй бага­то картин і портретів: «Українка», «Українськаселянка», портре­ти Т. Шевченка, М. Мурашка, С. Драгомирової в українському костюмі, композиція «Запорожці пишуть листа турецькому султа­ну», «Чорноморська вольниця» та ін.

Поетичну красу українського пейзажу відобразили у своїй твор­чості І. Айвазовський («Чумацький шлях»,«Український пейзаж», «Весілля на Україні»), М. Ге («Місячна ніч. Хутір Іванівський», «Ранок. Хутір Іванівський»), А. Куїнджі(«Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі»), І. Крамськой («Місячна ніч», «Русалки»), С. Васильківський («Козача левада», «Дніпровські плавні»).

Суперечливі процеси в пореформеному українському селі, жит­тя і побут українського селянства втілили у своїх творах художни­ки М. Кузнецов («У свято», «На заробітки»), К. Костанді («У хво­рого товариша», «У люди»), М. Пимоненко («Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів»).

Зростав інтерес до української історії, зокрема до теми українсько­го козацтва: 0. Мурашко «Похорон кошового», О. Сластіон «Проводи на Січ» (1898 р.), Г. Крушевський «Тривога» (1899 p.), М. Івасюк «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва» (1892-1912 pp.).

Під впливом французьких імпресіоністів і постімпресіоністів в українському мистецтві підвищується інтерес до передачі мінливо­го стану природи, до використання фактурної виразності живопису (А. Маневич, І. Труні, М. Бурачек).

Подальший розвиток отримав і жанр живописного портрета. Образною яскравістю, глибиною психологічних характеристик, декоративністю колориту відзначені портрети пера М. Мурашка, І. Крамського, М. Ге, І. Рєпіна, Т. Шевченка.

Посилення визвольного руху в духовному житті Західної України сприяло інтересу художників до життя та побуту народу. У другій половині XIX ст. там працювали П. Копистенський («Погорільці», «Гуцулка», «У селянській хаті»), Т. Романчик («На водопої», «Уз­лісся», «З дороги»), К. Устинович («Шевченко на засланні», «Козацька битва»), І. Труш («Трембітарі», «Гуцулка з дитиною», портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка, Лесі Українки).

Серед художників Буковини виділяються Ю. Пігуляк — автор жанрових картин, портретів і пейзажів, А. Кохановська — відомий ілюстратор творів О. Кобилянської.

Розвиток української професіональної графіки дещо уповільнив­ся в кінці XVIII — на початку XIX ст. Оновлення та пожвавлення цього процесу почалося з відкриття перших літографських майсте­рень у Львові (1822 р.) і в Одесі (1829 p.), де створювалися призна­чені для тиражування в друкові пейзажі, портрети, жанрові сцени. У них друкувалися види українських міст — Одеси, Полтави, Харкова, Житомира, Києва та ін.

З початку XIX ст. розвивалося мистецтво офорту, одним з яскра­вих представників якого був Т. Шевченко. Його серія офортів «Живописна Україна», гравюрні копії з творів західноєвропейських і російських художників, власні композиції «Українські дівчата», «Старець на кладовищі», «Автопортрет із свічкою» переконливо свідчать про значні успіхи Т. Шевченка в мистецтві офорту та ак­ватинти.

Активно стала розвиватися станкова скульптура. Серед майстрів виділяються П. Забіла, Б. Едуардс, Ф. Балавенський. Історичному минулому українського народу присвячені скульптурні композиції Л. Позена «Кобзар» (1883 p.), «Переселенці» (1884 p.), «Запорожець у розвідці» (1887 р.).

Архітектура. Значні зміни відбулися в XIX ст. в плануванні й забудові великих міст. На центральних майданах і вулицях спору­джувалися багатоповерхові будинки, у парках створювалися мону­менти. Серед кращих досягнень містобудування цього періоду — май­дан Богдана Хмельницького в Києві, Адама Міцкевича у Львові, Театральна в Станіславі (нині Івано-Франківськ), забудування ву­лиць Дерибасівської і Пушкінської в Одесі, Сумської і Пушкінської в Харкові.

Істотних успіхів досягло в той час інженерне обладнання міст і окремих споруд. У великих містах будувалися водопровід і каналі­зація, упроваджувалося газове, а пізніше й електричне освітлення вулиць, у будинках — центральне опалення. Забудова міст сприяла розвитку міського транспорту. У Києві 1892 р. з'явився перший електричний трамвай. Розроблялися нові типи споруд, характерні

для капіталістичного суспільства — великі фабричні корпуси, за­лізничні депо, вокзали, електростанції, приміщення торговельних фірм, банків, бірж і т. ін.

У цей період для забудови міст характерним стало виявлення основних тенденцій класицистичного стилю. Мистецтво класициз­му у своїх кращих зразках містило естетичні функції, сприяло пере­боренню стихійності й різнобою в забудові населених пунктів, у проектуванні нових міст. Урочиста простота та суворість будинків, майданів, вулиць, пам'ятників була ніби підпорядкована раціона­лізму геометрії. І хоча український класицизм мав багато спільних рис з російським, вже в першій половині XIX ст. в Україні форму­ється власна архітектурна школа класицистичного напряму. Відомі її представники: А. Меленський, П. Дубровський (київські архітек­тори), П. Ярославський, Є. Васильєв, А. Тон (харківські архітекто­ри), М. Амвросимов, А. Карташевський (архітектори Полтавської та Чернігівської губерній) та ін.

В Україні були створені й зразки класицистичного садово-пар­кового мистецтва — Софіївський парковий комплекс в Умані, Олександрія в Білій Церкві, Михайлівський, Немирівський парки на Поділлі, Корсунський та Яготинський на Київщині, Нікітський ботанічний сад у Криму, Краснокутський дендропарк на Харківщині таін.

З середини XIX ст. в Україні утверджуються національні форми в архітектурі, що в першу чергу позначилося на будові культових споруд (Володимирський собор у Києві, 1862-1882, арх. І. Штром, П. Спарро, А. Беретті та ін., худ. В. Васнецов, М. Нестеров, М. Врубель та ін.). Характерними спорудами національного стилю стали панські маєтки в с Безбахівці на Чернігівщині (1868 p.), Лебедин на Полтавщині (1854-1855 pp.).

Наприкінці століття починається доба розвитку еклектики як провідного напряму в декоративно-пластичному оформленні архі­тектури. Основні принципи еклектики надавали змогу вільно ви­користовувати архітектурні стилі та декоративні елементи, які складалися в будівельній практиці різних часів і народів. Головну роль відігравало раціональне планування, а вибір стилю внутріш­нього та зовнішнього оформлення залежав від смаку замовника, від призначення будівлі. В архітектурі використовувалися компози­ційні прийоми і Ренесансу, і бароко, і рококо, і класицизму. Характерним прикладом еклектичної архітектури є творчість ака­деміка архітектури В. Ніколаєва (будинок колишнього Купецького зібрання, нині Київська державна філармонія), харківського ака­деміка архітектури О. Бекетова (будинок колишнього комерційно­го училища, нині Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого).

Глава 18

XX СТОЛІТТЯ В ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

Дата добавления: 2015-05-09