Духовне життя в Україні 1 страница

Наприкінці XIX ст., а особливо на зламі століть і в першому десятилітті XX в. духовне життя українців стало помітно пожвав­люватися. Це відбулося переважно під впливом революційно-ви­звольного руху, зростання національної самосвідомості передусім у середовищі інтелігенції.

Значною мірою завдяки соціальним і політичним змінам того часу з'явилися творчі особистості, що досягли насправді видатних результатів.

Те, що відбувалося в культурі України, перегукувалося з анало­гічними зрушеннями в Росії та Західній Європі. Однак розвиток культури в Україні був явищем контрастним: у той час, коли тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, система якої ставала дедалі розгалуженішою, й демонстрував духовний по­тенціал європейського рівня, переважна більшість населення України лишалася неписьменною і продовжувала перебувати у про­сторі традиційної культури.

У середовищі української інтелігенції поширювалися ідеї по­зитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та суспільних явищ. Активно розвивалися природничі й суспільствознавчі науки. Величезний внесок в українську історіо­графію зробив учень В. Антоновича Михайло Грушевський. Він поставив собі за мету дати історичне обґрунтування ідеї української державності, реорганізував Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка у справжню академію наук, яка об'єднала майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також ряд відомих європейських учених. Працювали тоді й інші українські історики — Олександр Лазаревський, Олександр Єфименко, Дмитро Багалій. До видатних українських вчених в інших галузях належить правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавці Олександр Потебня та 1.1. Срез-невський.

Енергійній діяльності вчених в Україні значно сприяли ново-створені товариства, комісії, часописи, бібліотеки, архіви. Після революції 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що від­крито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різно­манітні галузі знань, користуючись українською мовою. Проте

російський уряд знаходив засоби обмежувати видання книжок українською мовою.

Українці Галичини і Буковини мали тут більшу свободу: на за­ході, у Львові існували українські наукові товариства, школи, масові організації, кооперативи, газети політичних партій, парла­ментські представництва. Східні українці часто були кореспонден­тами і передплатниками галицької преси, морально та інтелекту­ально підтримували українців Галичини, де формувалася база на­ціонального відродження.

Особливою ознакою духовного життя того часу була зацікавле­ність інтелігенції ідеологією. В Україні на передній план вийшли дві головні ідеологічні течії — націоналізм та соціалізм. Частина української інтелігенції вважала, що національний рух, позбавле­ний соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути поза об­межені культурницькі рамки. У той же час чимало українських соціалістів стверджували, що, ігноруючи національне питання, соціалізм в Україні лишатиметься суспільним рухом, котрий охоп­лює переважно неукраїнців. Подібні розбіжності у поглядах роз­водили українську еліту по різних таборах, а репресивні дії всіх без винятку урядів були спрямовані саме проти неї. Основна маса на­селення була байдужа до влади, терпіла її, але не підкорялась їй, хоча й не брала активної участі в боротьбі за владу. Проте і вона ставала об'єктом репресій за прихильність до національної культу­ри, за її збереження.

Особливої активності духовне життя в Україні досягло за часів Української Народної Республіки. Цей короткий трагічний період виявився потужним каталізатором суспільно-громадського і духов­ного потенціалу республіки, який достатньо ефективно був реалі­зований у 20-ті pp.

Стрімкий процес підвищення національної свідомості і шалений опір суверенізації геть усієї системи великодержавних інституцій і партій в 1917 р. викликали потужний сплеск духовної енергії на­роду. Загальні проблеми державного і культурного будівництва, потреби утворення національних інституцій, що постали тоді перед республікою, вимагали кваліфікованих працівників.

Отже, рятуючи ситуацію, демократична інтелігенція саможер­товно віддалася громадським справам: В. Винниченко відкладає творчі задуми і пише Універсали або веде важкі переговори з Тимчасовим, потім Радянським урядом; М. Грушевський підпо­рядковує наукову роботу праці парламенту, розробляє закони і стратегію, тактику політики; І. Стешенко проводить реформування народної освіти; О. Олесь береться до публіцистики і активної ро­боти в щоденних газетах; О. Мурашко і Г. Нарбут — до організації Академії мистецтв; академіки А. Кримський, С. Єфремов, профе­сори В. Чехівський та І. Огієнко — до реформи церковної справи; Д. Щербаківський — за порятунок історичних реліквій; К. Стеценко,

Я. Степовий, О. Кошиць, М. Леонтович, Б. Яворський — за рефор­мування музичної культури тощо.

Ті перші звершення, накреслення нових форм культурного жит­тя, незважаючи на всі трагічні обставини подальшого їх нищення, цілком не загинули: вони стали набутком інтелектуального досвіду суспільства, а окремі заклади культури — перейменовані або пере­лицьовані — стали нашими реаліями. Значну роль у цьому відігра­ли способи апробацій ідей та обговорення принципів реорганізації життя на всеукраїнських форумах, приміром, представницьких — Національному та Трудовому конгресах, фахових — з'їздах учителів, бібліотекарів, працівників кооперації, «Просвіти», на т. зв. З'їзді народів у Києві, Православному церковному Соборі тощо.

У такий спосіб ініціативна частина громадянства, інтелігенція були залучені до пошуку нових форм інфраструктури, апробовува-ли новації в українських освітніх закладах.

Діяльну участь у висвітленні нових концепцій брала, звичайно, українська преса, зокрема, багаті на культурну інформацію великі щоденники: «Відродження», «НоваРада», «Народнаволя», «Укра­їна» та ін.

Завдяки цьому збереглася спадкоємність традиції, яка особливо яскраво заявила про себе у 20-ті pp.

Потреби відновлення моральних засад життя народу, освоєння усіх сфер культури у суверенній державі спонукали творчу інтелі­генцію приділити пильну увагу відродженню української церкви, автокефалії. Інтенсивно працювала Українська церковна рада і спеціальна комісія (В. Липківський, А. Кримський, К. Стеценко та ін.), створюючи, зокрема, переклади «Служб божих».

Українська церква провела освячення Акту проголошення авто­кефалії української церкви (1 січня 1919 р.) і Перший Всеукраїнський православний собор (11-14 жовтня 1921 p.), що висвятив перших українських єпископів та обрав митрополитом Василя Лип-ківського.

Державне і культурне відродження в УНР, як відомо, було об­тяте воєнними засобами. Попри засади міжнародного права, по­стулати Декларації про мир, попри гарантії Декларації про право народів і офіційне визначення більшовицьким урядом УНР, май­стерно виплетена політична інтрига вивела на шлях анексії, лікві­дації української держави. Були скасовані закони УНР, ліквідова­но майже всі культурні заклади.

Україна була проголошена радянською республікою, однією з республік СРСР. Ознакою цих часів вважається поступове посилен­ня контролю з боку влади в усіх сферах людської діяльності.

Разом із тим 20-ті pp. XX століття багатьма фахівцями визна­чаються як роки сподівань і відкриттів в українській культурі. Багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки дея­ким суспільно-політичним чинникам. В Україні почала здійснюва-

тися політика українізації як різновид політики коренізащі; по­ширилися у більшовицькому середовищі ідеї національного кому­нізму, комуністична партія, зайнята, в першу чергу, збереженням політичної гегемонії, ще не підпорядкувала собі культуру. Поширення україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона не мала на Східній Україні. Вперше сталося так, що українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави.

Як і для російської культури цих же часів головним чинником українських культурних процесів відродження були наслідки ре­волюції. Хоч для розвитку культури відчутною втратою стала емі­грація значної частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів компенсувала її. Щодо настрою та світовід­чуття інтелігенції це була барвиста картина. Частина інтелігенції була аполітичною, інша частина належала до палких революціоне­рів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не судилося збутися їхнім сподіванням щодо незалежності, то багато хто з них став убачати у розвитку культури альтернатив­ний засіб вираження національної самобутності свого народу.

Революція сповнила культуру відчуттям новизни, свідомістю вивільнення від старого світу та його обмежень. Перед українською інтелігенцією поставали складні невідступні питання про напрямки розвитку культури, про її естетичні, моральні орієнтири та про її сутність. Все це сприяло виникненню відчуття власної культурниць­кої місії у молоді, зростанню зацікавлення мистецтвом аудиторії й атмосфери захопленого створення нового культурного всесвіту.

Знищення української еліти у 30-х pp. привело до поновлення політики русифікації, модернізація, що у 20-х pp. перепліталася з українізацією, знову набрала російського вигляду, водночас укра­їнська культура відчувала на собі таке керівництво, внаслідок якого вона знову зосередилася на традиційному для себе ототож­ненні з консервативним і відсталим селом.

Духовне життя в Західній Україні розвивалося під впливом со­ціально-економічного та політичного становища цих земель.

Українці західних земель після Першої світової війни залиши­лися за межами Радянської України. Більшість з них входили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині.

Переважна більшість українського населення Західної України жила в селах, багато було безземельних і з невеличкими наділами; неписьменною була більшість населення. В краї налічувалося мало українських шкіл, культурно-освітніх закладів, в офіційних до­кументах заборонялося вживати навіть назву «Україна» чи «укра­їнці». У1924 р. було прийнято закон про усунення української мови з державних та самоуправних установ Західної України. Свою не­згоду з полонізацією українці висловлювали по-різному. Тисячі з них емігрували до Північної та Південної Америки, Африки, Австралії, інші ставали на шлях протесту проти існуючих порядків,

боротьби за своє соціальне та національне визволення, за незалеж­ність, зокрема й парламентським шляхом. У визвольній боротьбі брали участь різні політичні сили, легальні та нелегальні організа­ції, товариства, сформувалася ідеологія інтегрального націоналізму, була заснована ОУН тощо.

Коли у 20-х pp. позначилися успіхи у здійсненні непу в УРСР у процесі українізації, значна частина населення західноукраїнських земель стала виявляти інтерес до комуністичної ідеї та ідеї возз'єд­нання з Радянською Україною, хоча поступово вплив цих ідей та їх авторитет почали падати, особливо після згортання політики укра­їнізації у зв'язку з колективізацією, голодомором, масовими репре­сіями.

У1939 р. відбулося возз'єднання Західної України з Українською РСР, включення її до складу СРСР. Ця подія великої історичної ваги, бо вперше за багато століть українці з'єдналися в межах од­нієї держави. Але це насильне об'єднання не привело до глибоких змін.

Знайомство з радянською системою виявилося для західних українців в основному негативним досвідом. Господарське та куль­турне будівництво в Західній Україні здійснювалось вже переві­реними на сході України вольовими, адміністративно-командними методами.

Деформації всіх сфер життя, які сталися у радянському суспіль­стві у 1939-1941 pp., повною мірою виявилися в Західній Україні, як і на інших возз'єднаних землях. Це не сприяло зміцненню по­зицій радянської влади, зростанню до неї довір'я, живило антисо-ціалістичні настрої, породжувало у людей страх і невпевненість.

Друга світова війна наклала на Україну та її населення страш­ний відбиток: один з шести мешканців України загинув у цій війні, 2,3 млн українців вивезено для примусової праці до Німеччини; загальні збитки економіки України досягли 40 %; цілком чи частково зруйновано понад 700 великих та малих міст та 28 тис. сіл. І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі, ця війна мала для України не лише нищівні наслідки. Україна, як складова части­на Радянського Союзу, стала однією з переможниць у війні. Перемога породила сподівання, що після війни все стане інакше. Україна-переможниця стала відмінною від тієї, якою вона була раніше: розширювалися її кордони, зросла політична й економіч­на вага в СРСР, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави.

Повоєнної відбудови зазнали всі сфери життя в Україні: йшов процес реставрації та будівництва загальноосвітніх шкіл, вищих навчальних закладів, гуртожитків для студентів, було поновлено роботу багатьох університетів, Академії наук, відкрито Ужгородський університет — перший в історії Закарпатського краю.

З другої половини 50-х pp. почала формуватися нова соціокуль-турна реальність, яка була досить складною й суперечливою і згас-

ла в першій половині 60-х pp. Властивими їй рисами виступали: повільний демонтаж тоталітарної системи, реабілітація жертв те­рору, лібералізація суспільного життя, реформи багатьох його сфер, послаблення політики самоізоляції та ідеологічних настанов тощо. В культурному житті СРСР це стало початком відлиги.

В Україні цей період відзначився своїми особливостями. Наці­ональна мова не була мовою державною і сфери її використання обмежувалися. Сталася фактична втрата національної мови, це по­слабило зв'язки із національними культурними традиціями, зву­зило обсяг цінностей, що включалися в процес споживання, зроби­ло зайвим спілкування із давніми звичаями та обрядами.

Обмеження в застосуванні української мови в суспільному жит­ті, домінуюча роль російської мови обумовила появу якоїсь третьої мови — суржика, що не дозволяв увійти повноцінно ні в духовний світ російської, ні в духовність української нації. Саме таким чином формувалася особистість, яка орієнтувалась на якусь посередню культуру, а в ній — на цінності масового рівня, стереотипні в своїй основі, духовно небагаті.

В Україні активно пропагується радянський спосіб життя, під­даються уніфікації різні сфери суспільного життя й побуту, що не сприяло збереженню унікальних рис національної культури та її розвитку.

Проти ігнорування національних особливостей виступав у куль­турній, просвітницькій діяльності дисидентський рух. В Україні цей рух було започатковано в середині 50-х pp. — значно раніше, ніж у Москві.

З другої половини 60-х і до 80-х pp. почали зростати кризові явища майже у всіх сферах суспільного життя, активізувався на­ціонально-визвольний рух серед інтелігенції, спрямований на де­мократизацію суспільно-політичного життя, досягнення справж­ньої незалежності України. Внаслідок жорстких репресивних за­ходів, нерозуміння та й неприйняття переважною більшістю населення України проблем, які порушувалися дисидентами, пра­возахисниками, цей рух не знайшов широкої підтримки у громадян республіки.

Процеси перебудови в Україні надали духовному життю нових рис, нової якості. Розпочалася переоцінка суспільних ідеалів, іс­торичних явищ тощо, яка продовжується і після набуття Україною статусу незалежної держави. Діячі культури (особливо рішучістю відзначилося письменство) почали відмовлятися від обслуговуван­ня ідеологічних догм, руйнували стереотипи суспільної свідомості, виникала необхідність формувати нові соціально-духовні потреби, нові естетичні смаки, уподобання й критерії оцінки явищ духовно­го життя.

Значно посилюється роль і статус релігії, активно зростає її вплив на мораль, поширюється релігіїзація багатьох верств населення,

спостерігається посилення інтересу до містичних вчень серед знач­ної частини населення.

У незалежній Україні активізується процес повернення до за­гальнолюдських цінностей у духовному житті та їх осмислення, однак величезна маса населення, яка опинилася в скрутному еко­номічному становищі, залишається байдужою до національно-куль­турних проблем.

§ 2. Особливості художніх процесів

Художні процеси в Україні у XX ст. розвиваються часом вельми інтенсивно і загалом у загальноєвропейському руслі. Особливо це стосується першої і останньої третини XX ст.

Найактивнішу роль у розгортанні цих процесів відігравала літе­ратура. Як зазначав І. Франко, XX ст. в українській літературі розпочалося досить значним піднесенням духу, зростом ентузіазму, виясненням мети, консолідацією сил, небувалим досі загальним оживленням.

Широке розгортання визвольного руху народу позначилося на літературному процесі, на творчій праці всіх без винятку письмен­ницьких поколінь. Активні ідейно-художні пошуки характеризують не тільки діяльність того покоління, яке сформувалося дещо раніше і на рубежі століть перебувало в розквіті сил (Б. Грінченко, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, В. Самійленко, М. Коцюбинський, Леся Українка), не тільки тих майстрів слова, котрі самі в цей час визна­чалися як талановиті індивідуальності (О. Маковей, В. Стефаник, Л. Мартович, М. Черемшина, А. Тесленко, С. Васильченко, Г. Хот-кевич, М. Чернявський, В. Винниченко, М. Яцків, 0. Олесь, М. Во­роний), а й представників реалістичної школи 70-90-х pp. XIX ст., що продовжували активно працювати і в нових умовах (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, М. Старицький, М. Кро-пивницький, І. Карпенко-Карий).

Складність суспільно-політичного життя кінця XIX — початку XX ст., гостра ідейно-політична боротьба, в якій зіткнулися різні антагоністичні сили суспільства, зумовили різке розмежування письменницьких сил, появу різних течій та груп.

Література переджовтневих десятиріч була генетично пов' язана з літературним процесом XIX ст. (порушення злободенних соціаль­них проблем, викриття гнобительської державної й економічної системи, висвітлення боротьби мас за своє визволення), з'явилися і нові тенденції. Характерною рисою стає лірико-філософське осмис­лення життєвих явищ, поглиблення психологізму. Українська лі­тература дедалі частіше почала звертатися до з'ясування феномена людини як цілісного явища.

Видатними представниками українських митців-новаторів на початку XX ст. стали Ольга Кобилянська, Василь Стефаник,

Олександр Олесь, Михайло Яцків. Особливе місце в літературному процесі початку XX ст. належить Вол одимируВинниченку. Художні колізії в творах В. Винниченка концентруються переважно навко­ло теми влади і рабства, контрастів, що забезпечують чуттєву на­пругу життєвого потоку, який несе в собі людина, моральних, во­льових рішень, що ними вона «підправляє» життя.

Наприкінці першого — на початку другого десятиліття XX ст. в українській літературі відбувається зміна літературних поколінь. Відхід з життя М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, емігра­ція О. Олеся, С. Черкасенка, М. Шаповала, В. Винниченка, М. Во­роного, В. Самійленка (незабаром останні повернулися), розстріл Г. Чупринки (1921) позначили кінець раннього етапу розвитку української літератури XX ст. із програмою гуманізації та універ­салізації світу, духовною утопією гармонічного індивідуального, національного і соціального життя.

Набутий досвід пошуків нової літератури в подальшому розвит­ку своєрідно модифікували й продовжували у 20-х pp. «ваплітяни» (М. Хвильовий, М. Куліш), «неокласики» (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт), «лапчани» (В. Підмогильний, Є. Плуж­ник, Т. Осьмачка, Г. Косинка).

Увесь характер суспільно-політичного життя з його революцій­ними збуреннями, масовістю публічних акцій, пропагандистською галасливістю накладав свій відбиток і на культурну атмосферу та способи функціонування мистецьких сил. Природне бажання літе­раторів об'єднуватися в цехові організації для творчого спілкуван­ня та захисту своїх професійних інтересів у цей небуденний час проявлялося особливо гостро і це посилювалося жагою самоутвер­дження серед напруженої мінливості життя, пошуком однодумців у прагненні збагнути перспективи історії і місце творця, дати адек­ватну відповідь на запити дня, а почасти й спокусою перемогти в ідеологічній і естетичній конкуренції.

Масовими літературними організаціями стали Спілка селян­ських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських пись­менників «Гарт» (1923).

Декларуючи, що для селянських мас, як основної соціальної верстви, треба створити таку літературу, якої вони хочуть, «Плуг» утворив мережу письменницьких гуртків, яка незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Головною метою було утво­рення потрібного і зрозумілого для всього мистецтва, зниженого, знятого із п'єдесталу на землю.

Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу «Гарт», що також мала за мету створити пролетарську культуру в Україні. Проте члени «Гарту» не підтримували ідею масовості, побоюючись, що вона приведе до зниження естетичних критеріїв.

Поряд із цими марксистськими, пролетарськими організаціями виникли невеликі групи ідеологічно незаангажованих, непролетар-ських діячів мистецтва: символісти, футуристи, неокласики тощо.

Оскільки всі ці організації й групи друкували свої журнали, де ви­словлювали власні погляди й критику опонентів, то скрізь точили­ся гострі дискусії, що не затухали аж до 1927 р.

Коли після смерті В. Блакитного розпався «Гарт», була утворена елітарна літературна організація «Вапліте» (Вільна академія проле­тарської літератури), до якої входили Микола Хвильовий, Павло Ти­чина, Микола Бажан, Микола Куліш, Петро Панч, Юрій Яновський, Іван Сенченко. Всі вони, колишні члени «Гарту», були стурбовані тим, що просвітянський характер «Плуга» лише поглиблює укра­їнський провінціалізм, не ставить перед українським письменством вимогу літературної та художньої довершеності. Вони закликали до орієнтації на традиційні джерела світової культури, до культур­ницької повноцінності, а не до провінційного «позадництва» за термінологією М. Хвильового.

У 1927 році було створено прорадянську організацію «ВУСПП» (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) для боротьби з поширенням «націоналістичної ідеї» і в той же час посилено «кон­троль» за художньою діяльністю з боку комуністичної партії.

Саме у розпал цих подій з'являються твори високого художньо­го рівня в усіх видах мистецтва, починаючи з літератури і закінчу­ючи театром та наймолодшим видом мистецтва — кіно.

Першими організаторами музичного життя в Українській рес­публіці, вихователями національних мистецьких кадрів були ком­позитор Р. Гліер, теоретик та композитор Б. Яворський, відомі піа­ністи Г. Нейгауз, Г. Беклемішев, К. Михайлов, співаки Л. Сибіряков, Л. Собінов, піаніст і диригент Ф. Блуменфельд, скрипалі М. Ерденко, П. Коханський та ін. Чималий внесок у розвиток музичної культу­ри в Україні зробили композитори і співаки, діяльність яких у ці роки була пов'язана з музичним життям Харкова, а саме: І. Слатін, О. Корещенко, М. Рославець, Б. Яновський, співаки І. Козловський, М. Рейзен.

Помітно пожвавлюється культурне життя в інших містах. Вражають, наприклад, своїм розмахом починання підвідділу мис­тецтва при відділі народної освіти Єлисаветграда завдяки діяльнос­ті піаністів Г. Нейгауза, О. Дубянського, співачки Л. Балановської, а також польського композитора і піаніста К. Шимановського, твори якого з великим успіхом виконувались також в інших містах України.

Почали зароджуватися нові форми музичного побуту: на площах, фабриках та заводах, у військових частинах виникали грандіозні за масштабами масові революційні свята, концерти-мітинги, кон-церти-лекції, де брали участь кращі артистичні сили. Швидко зростала кількість музичних гуртків, хорів та інших масових куль­турно-освітніх осередків.

Як державний орган для керівництва музичним будівництвом в Україні в 1919 р. при Наркомосі УРСР було затверджено Все-

український музичний комітет (ВУКМУЗКОМ), першим головою якого став російський співак Л. Собінов.

Організується ряд професіональних і самодіяльних виконав­ських колективів — оркестрів, хорів, ансамблів. Серед них — сим­фонічний оркестр ім. Лисенка в Києві (1919), Державна українська мандрівна капела, створена за рішенням уряду у 1920 р. Розпочали свою роботу хори «Думка», у Харкові — «Рух» (Робітничий укра­їнський хор) і «Дух» (Державний український хор), у Дніпро­петровську — хорова капела «Зоря» та ін.

У 1919 р. в Україні було націоналізовано й передано в розпоря­дження Наркомосу всі театри та видовищні установи. У Києві роз­почав роботу Державний театр музичної драми, оперні театри ор­ганізувалися в Харкові, Одесі, Києві та Дніпропетровську.

Ці ж роки стали важливим етапом у діяльності симфонічних оркестрів. Відомим був харківський симфонічний оркестр (керівник Я. Розенштейн, пізніше О. Климов). Велике значення мала діяль­ність Київського симфонічного оркестру ім. М. Лисенка (1919), а також симфонічного оркестру Українського радіо (1926), які широ­ко пропагували класичну та сучасну симфонічну музику. У 1934 р. в Одесі було створено симфонічний оркестр при Радіокомітеті, пе­реданий у 1937 р. Одеській філармонії. У 1937 р. був створений Державний симфонічний оркестр УРСР, головним диригентом якого був Н. Рахлін.

З початку 20-х pp. розгортається творча діяльність молодих українських радянських композиторів, які активно включаються в процес розвитку української музики в усіх її жанрах і формах.

Після возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Укра­їнській державі до Спілки композиторів України вливається вели­ка група композиторів Західної України — зокрема, В. Барвінський, Д. Задор, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, Р. Сімович.

У 20-ті pp. закладається українська симфонічна школа, досяг­нення якої стали основоположними для подальшого розвитку сим­фонічного жанру: чітко намітилися основні драматургічні типи українського симфонізму — ліро-епічний (Л. Ревуцький) і конфлікт­но-драматичний (Б. Лятошинський), сформувалися принципи пере­творення фольклорних традицій.

20-30-ті pp. — період створення української радянської опери, яка спочатку досить активно розробляла історичну тему. Є нама­гання відобразити і сучасність в опері. Але поява нової образно-те­матичної сфери відбиває не стільки реальний пафос так званого соціалістичного творення, скільки ілюзорний світ бажаного.

Підносячи на новий рівень традиційний для України жанр геро-їко-епічної народної драми, Б. Лятошинський створює яскраве епічне полотно — оперу «Золотий обруч» за повістю І. Франка «За­хар Беркут», майстерно розробляючи в ній фольклорні джерела, виявляючи яскравий талант драматурга-симфоніста.

На кінець 20-х — у 30-ті pp. припадає початок праці українських композиторівугалузібалету(«ПанКоньовський» М. Вериківського, «Ференджі» Б. Яновського, «Лісова пісня» М. Скорульського, «Лілея» К. Данькевича та ін.).

Інтерес українських композиторів до жанру оперети дав пози­тивні наслідки лише в 30-ті pp., коли було створено оперети П. Ря­бова «Сорочинський ярмарок» та «Весілля в Малинівці».

Українська камерна вокальна та інструментальна музика інтен­сивно збагачується в 20-30-ті pp. всіма жанровими різновидами.

Ще до революції була створена матеріально-технічна база укра­їнського кіновиробництва та кінопрокату. Три перші дожовтневі роки позначені проголошенням різних декларацій, маніфестів, за­кликами до експериментаторства, пошуками нового, що починало­ся, як правило, з відмови від старого. На характер дискусій навколо проблем українського кіно, зокрема, проблем сценарних, на його розвиток, безперечно, мали вплив літературні і мистецькі угрупу-вання, організації. Кіномитці встановлюють творчі контакти з літе­ратурною організацією «Гарт», що була тоді провідною в творчому житті і впливала на становлення сучасної проблематики в кіно.

Українське радянське кіно починалося з хроніки. Тому особлива роль тут належала хронікально-документальним стрічкам. 31924 р. випуск кінохроніки в Україні став систематичним.

Починаючи з 1922 р. і надалі збільшилася кількість стрічок, знятих на різних кінофабриках країни. Зросла увага кіномайстрів до проблем нової моралі, з'явилися фільми про сучасність, історико-революційні, пригодницькі стрічки, кінокомедії.

В українському кіно особливо виділялися О. Довженко, П. Чар-динін, І. Кавалерідзе. Значна роль у становленні українського кіно належала О. Довженку. Він почав працювати кінорежисером на Одеській кіностудії з 1928 р.

В історії українського й світового кіно почесне місце посідають йогофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». В 1958 р. на Всесвіт­ньому конкурсі в Брюсселі кінофільм «Земля» занесено до почес­ного списку 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів.

О. Довженко став засновником поетичного напрямку в світовому кіномистецтві. Його стрічки «Арсенал», «Звенигора», «Земля» передають багатоплановість їх сюжетної побудови, філософію жит­тя, яскраву поетичну образність, їх романтичну спрямованість. Значна роль у них надавалася поетичному вимислу, художній ін­туїції, фантазії і прагненню митця до ідеалу.

XX ст. відзначається інноваційними пошуками в театральному мистецтві світу. В Україні з'явилися молоді реформатори театру, серед яких особливо треба визначити Леся Курбаса.

Курбас вважав майбутнє театрального мистецтва у театрі гро­мадському, високоінтелектуальному, народженому на національ­ному ґрунті. Принципи просторового вирішення, графічної вираз­ності не лише окремої ролі, а й усієї вистави, він робить підвалиною

режисерської майстерності. Те, що великі актори давали несвідомо, молоді актори повинні дати в досконалішій формі і свідомо. В цьо­му вирішення театральної кризи поміж великим минулим, невідо­мим майбутнім і сірим сучасним — така теза Леся Курбаса.

Дата добавления: 2015-05-09