КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Духовне життя в Україні 1 страница
Наприкінці XIX ст., а особливо на зламі століть і в першому десятилітті XX в. духовне життя українців стало помітно пожвавлюватися. Це відбулося переважно під впливом революційно-визвольного руху, зростання національної самосвідомості передусім у середовищі інтелігенції. Значною мірою завдяки соціальним і політичним змінам того часу з'явилися творчі особистості, що досягли насправді видатних результатів. Те, що відбувалося в культурі України, перегукувалося з аналогічними зрушеннями в Росії та Західній Європі. Однак розвиток культури в Україні був явищем контрастним: у той час, коли тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, система якої ставала дедалі розгалуженішою, й демонстрував духовний потенціал європейського рівня, переважна більшість населення України лишалася неписьменною і продовжувала перебувати у просторі традиційної культури. У середовищі української інтелігенції поширювалися ідеї позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та суспільних явищ. Активно розвивалися природничі й суспільствознавчі науки. Величезний внесок в українську історіографію зробив учень В. Антоновича Михайло Грушевський. Він поставив собі за мету дати історичне обґрунтування ідеї української державності, реорганізував Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка у справжню академію наук, яка об'єднала майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також ряд відомих європейських учених. Працювали тоді й інші українські історики — Олександр Лазаревський, Олександр Єфименко, Дмитро Багалій. До видатних українських вчених в інших галузях належить правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавці Олександр Потебня та 1.1. Срез-невський.
Енергійній діяльності вчених в Україні значно сприяли ново-створені товариства, комісії, часописи, бібліотеки, архіви. Після революції 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою. Проте російський уряд знаходив засоби обмежувати видання книжок українською мовою. Українці Галичини і Буковини мали тут більшу свободу: на заході, у Львові існували українські наукові товариства, школи, масові організації, кооперативи, газети політичних партій, парламентські представництва. Східні українці часто були кореспондентами і передплатниками галицької преси, морально та інтелектуально підтримували українців Галичини, де формувалася база національного відродження. Особливою ознакою духовного життя того часу була зацікавленість інтелігенції ідеологією. В Україні на передній план вийшли дві головні ідеологічні течії — націоналізм та соціалізм. Частина української інтелігенції вважала, що національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницькі рамки. У той же час чимало українських соціалістів стверджували, що, ігноруючи національне питання, соціалізм в Україні лишатиметься суспільним рухом, котрий охоплює переважно неукраїнців. Подібні розбіжності у поглядах розводили українську еліту по різних таборах, а репресивні дії всіх без винятку урядів були спрямовані саме проти неї. Основна маса населення була байдужа до влади, терпіла її, але не підкорялась їй, хоча й не брала активної участі в боротьбі за владу. Проте і вона ставала об'єктом репресій за прихильність до національної культури, за її збереження.
Особливої активності духовне життя в Україні досягло за часів Української Народної Республіки. Цей короткий трагічний період виявився потужним каталізатором суспільно-громадського і духовного потенціалу республіки, який достатньо ефективно був реалізований у 20-ті pp. Стрімкий процес підвищення національної свідомості і шалений опір суверенізації геть усієї системи великодержавних інституцій і партій в 1917 р. викликали потужний сплеск духовної енергії народу. Загальні проблеми державного і культурного будівництва, потреби утворення національних інституцій, що постали тоді перед республікою, вимагали кваліфікованих працівників. Отже, рятуючи ситуацію, демократична інтелігенція саможертовно віддалася громадським справам: В. Винниченко відкладає творчі задуми і пише Універсали або веде важкі переговори з Тимчасовим, потім Радянським урядом; М. Грушевський підпорядковує наукову роботу праці парламенту, розробляє закони і стратегію, тактику політики; І. Стешенко проводить реформування народної освіти; О. Олесь береться до публіцистики і активної роботи в щоденних газетах; О. Мурашко і Г. Нарбут — до організації Академії мистецтв; академіки А. Кримський, С. Єфремов, професори В. Чехівський та І. Огієнко — до реформи церковної справи; Д. Щербаківський — за порятунок історичних реліквій; К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць, М. Леонтович, Б. Яворський — за реформування музичної культури тощо. Ті перші звершення, накреслення нових форм культурного життя, незважаючи на всі трагічні обставини подальшого їх нищення, цілком не загинули: вони стали набутком інтелектуального досвіду суспільства, а окремі заклади культури — перейменовані або перелицьовані — стали нашими реаліями. Значну роль у цьому відіграли способи апробацій ідей та обговорення принципів реорганізації життя на всеукраїнських форумах, приміром, представницьких — Національному та Трудовому конгресах, фахових — з'їздах учителів, бібліотекарів, працівників кооперації, «Просвіти», на т. зв. З'їзді народів у Києві, Православному церковному Соборі тощо. У такий спосіб ініціативна частина громадянства, інтелігенція були залучені до пошуку нових форм інфраструктури, апробовува-ли новації в українських освітніх закладах.
Діяльну участь у висвітленні нових концепцій брала, звичайно, українська преса, зокрема, багаті на культурну інформацію великі щоденники: «Відродження», «НоваРада», «Народнаволя», «Україна» та ін. Завдяки цьому збереглася спадкоємність традиції, яка особливо яскраво заявила про себе у 20-ті pp. Потреби відновлення моральних засад життя народу, освоєння усіх сфер культури у суверенній державі спонукали творчу інтелігенцію приділити пильну увагу відродженню української церкви, автокефалії. Інтенсивно працювала Українська церковна рада і спеціальна комісія (В. Липківський, А. Кримський, К. Стеценко та ін.), створюючи, зокрема, переклади «Служб божих». Українська церква провела освячення Акту проголошення автокефалії української церкви (1 січня 1919 р.) і Перший Всеукраїнський православний собор (11-14 жовтня 1921 p.), що висвятив перших українських єпископів та обрав митрополитом Василя Лип-ківського. Державне і культурне відродження в УНР, як відомо, було обтяте воєнними засобами. Попри засади міжнародного права, постулати Декларації про мир, попри гарантії Декларації про право народів і офіційне визначення більшовицьким урядом УНР, майстерно виплетена політична інтрига вивела на шлях анексії, ліквідації української держави. Були скасовані закони УНР, ліквідовано майже всі культурні заклади. Україна була проголошена радянською республікою, однією з республік СРСР. Ознакою цих часів вважається поступове посилення контролю з боку влади в усіх сферах людської діяльності. Разом із тим 20-ті pp. XX століття багатьма фахівцями визначаються як роки сподівань і відкриттів в українській культурі. Багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки деяким суспільно-політичним чинникам. В Україні почала здійснюва- тися політика українізації як різновид політики коренізащі; поширилися у більшовицькому середовищі ідеї національного комунізму, комуністична партія, зайнята, в першу чергу, збереженням політичної гегемонії, ще не підпорядкувала собі культуру. Поширення україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона не мала на Східній Україні. Вперше сталося так, що українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави.
Як і для російської культури цих же часів головним чинником українських культурних процесів відродження були наслідки революції. Хоч для розвитку культури відчутною втратою стала еміграція значної частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів компенсувала її. Щодо настрою та світовідчуття інтелігенції це була барвиста картина. Частина інтелігенції була аполітичною, інша частина належала до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не судилося збутися їхнім сподіванням щодо незалежності, то багато хто з них став убачати у розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу. Революція сповнила культуру відчуттям новизни, свідомістю вивільнення від старого світу та його обмежень. Перед українською інтелігенцією поставали складні невідступні питання про напрямки розвитку культури, про її естетичні, моральні орієнтири та про її сутність. Все це сприяло виникненню відчуття власної культурницької місії у молоді, зростанню зацікавлення мистецтвом аудиторії й атмосфери захопленого створення нового культурного всесвіту. Знищення української еліти у 30-х pp. привело до поновлення політики русифікації, модернізація, що у 20-х pp. перепліталася з українізацією, знову набрала російського вигляду, водночас українська культура відчувала на собі таке керівництво, внаслідок якого вона знову зосередилася на традиційному для себе ототожненні з консервативним і відсталим селом. Духовне життя в Західній Україні розвивалося під впливом соціально-економічного та політичного становища цих земель. Українці західних земель після Першої світової війни залишилися за межами Радянської України. Більшість з них входили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословаччині. Переважна більшість українського населення Західної України жила в селах, багато було безземельних і з невеличкими наділами; неписьменною була більшість населення. В краї налічувалося мало українських шкіл, культурно-освітніх закладів, в офіційних документах заборонялося вживати навіть назву «Україна» чи «українці». У1924 р. було прийнято закон про усунення української мови з державних та самоуправних установ Західної України. Свою незгоду з полонізацією українці висловлювали по-різному. Тисячі з них емігрували до Північної та Південної Америки, Африки, Австралії, інші ставали на шлях протесту проти існуючих порядків, боротьби за своє соціальне та національне визволення, за незалежність, зокрема й парламентським шляхом. У визвольній боротьбі брали участь різні політичні сили, легальні та нелегальні організації, товариства, сформувалася ідеологія інтегрального націоналізму, була заснована ОУН тощо. Коли у 20-х pp. позначилися успіхи у здійсненні непу в УРСР у процесі українізації, значна частина населення західноукраїнських земель стала виявляти інтерес до комуністичної ідеї та ідеї возз'єднання з Радянською Україною, хоча поступово вплив цих ідей та їх авторитет почали падати, особливо після згортання політики українізації у зв'язку з колективізацією, голодомором, масовими репресіями. У1939 р. відбулося возз'єднання Західної України з Українською РСР, включення її до складу СРСР. Ця подія великої історичної ваги, бо вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї держави. Але це насильне об'єднання не привело до глибоких змін. Знайомство з радянською системою виявилося для західних українців в основному негативним досвідом. Господарське та культурне будівництво в Західній Україні здійснювалось вже перевіреними на сході України вольовими, адміністративно-командними методами. Деформації всіх сфер життя, які сталися у радянському суспільстві у 1939-1941 pp., повною мірою виявилися в Західній Україні, як і на інших возз'єднаних землях. Це не сприяло зміцненню позицій радянської влади, зростанню до неї довір'я, живило антисо-ціалістичні настрої, породжувало у людей страх і невпевненість. Друга світова війна наклала на Україну та її населення страшний відбиток: один з шести мешканців України загинув у цій війні, 2,3 млн українців вивезено для примусової праці до Німеччини; загальні збитки економіки України досягли 40 %; цілком чи частково зруйновано понад 700 великих та малих міст та 28 тис. сіл. І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі, ця війна мала для України не лише нищівні наслідки. Україна, як складова частина Радянського Союзу, стала однією з переможниць у війні. Перемога породила сподівання, що після війни все стане інакше. Україна-переможниця стала відмінною від тієї, якою вона була раніше: розширювалися її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави. Повоєнної відбудови зазнали всі сфери життя в Україні: йшов процес реставрації та будівництва загальноосвітніх шкіл, вищих навчальних закладів, гуртожитків для студентів, було поновлено роботу багатьох університетів, Академії наук, відкрито Ужгородський університет — перший в історії Закарпатського краю. З другої половини 50-х pp. почала формуватися нова соціокуль-турна реальність, яка була досить складною й суперечливою і згас- ла в першій половині 60-х pp. Властивими їй рисами виступали: повільний демонтаж тоталітарної системи, реабілітація жертв терору, лібералізація суспільного життя, реформи багатьох його сфер, послаблення політики самоізоляції та ідеологічних настанов тощо. В культурному житті СРСР це стало початком відлиги. В Україні цей період відзначився своїми особливостями. Національна мова не була мовою державною і сфери її використання обмежувалися. Сталася фактична втрата національної мови, це послабило зв'язки із національними культурними традиціями, звузило обсяг цінностей, що включалися в процес споживання, зробило зайвим спілкування із давніми звичаями та обрядами. Обмеження в застосуванні української мови в суспільному житті, домінуюча роль російської мови обумовила появу якоїсь третьої мови — суржика, що не дозволяв увійти повноцінно ні в духовний світ російської, ні в духовність української нації. Саме таким чином формувалася особистість, яка орієнтувалась на якусь посередню культуру, а в ній — на цінності масового рівня, стереотипні в своїй основі, духовно небагаті. В Україні активно пропагується радянський спосіб життя, піддаються уніфікації різні сфери суспільного життя й побуту, що не сприяло збереженню унікальних рис національної культури та її розвитку. Проти ігнорування національних особливостей виступав у культурній, просвітницькій діяльності дисидентський рух. В Україні цей рух було започатковано в середині 50-х pp. — значно раніше, ніж у Москві. З другої половини 60-х і до 80-х pp. почали зростати кризові явища майже у всіх сферах суспільного життя, активізувався національно-визвольний рух серед інтелігенції, спрямований на демократизацію суспільно-політичного життя, досягнення справжньої незалежності України. Внаслідок жорстких репресивних заходів, нерозуміння та й неприйняття переважною більшістю населення України проблем, які порушувалися дисидентами, правозахисниками, цей рух не знайшов широкої підтримки у громадян республіки. Процеси перебудови в Україні надали духовному життю нових рис, нової якості. Розпочалася переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ тощо, яка продовжується і після набуття Україною статусу незалежної держави. Діячі культури (особливо рішучістю відзначилося письменство) почали відмовлятися від обслуговування ідеологічних догм, руйнували стереотипи суспільної свідомості, виникала необхідність формувати нові соціально-духовні потреби, нові естетичні смаки, уподобання й критерії оцінки явищ духовного життя. Значно посилюється роль і статус релігії, активно зростає її вплив на мораль, поширюється релігіїзація багатьох верств населення, спостерігається посилення інтересу до містичних вчень серед значної частини населення. У незалежній Україні активізується процес повернення до загальнолюдських цінностей у духовному житті та їх осмислення, однак величезна маса населення, яка опинилася в скрутному економічному становищі, залишається байдужою до національно-культурних проблем. § 2. Особливості художніх процесів Художні процеси в Україні у XX ст. розвиваються часом вельми інтенсивно і загалом у загальноєвропейському руслі. Особливо це стосується першої і останньої третини XX ст. Найактивнішу роль у розгортанні цих процесів відігравала література. Як зазначав І. Франко, XX ст. в українській літературі розпочалося досить значним піднесенням духу, зростом ентузіазму, виясненням мети, консолідацією сил, небувалим досі загальним оживленням. Широке розгортання визвольного руху народу позначилося на літературному процесі, на творчій праці всіх без винятку письменницьких поколінь. Активні ідейно-художні пошуки характеризують не тільки діяльність того покоління, яке сформувалося дещо раніше і на рубежі століть перебувало в розквіті сил (Б. Грінченко, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, В. Самійленко, М. Коцюбинський, Леся Українка), не тільки тих майстрів слова, котрі самі в цей час визначалися як талановиті індивідуальності (О. Маковей, В. Стефаник, Л. Мартович, М. Черемшина, А. Тесленко, С. Васильченко, Г. Хот-кевич, М. Чернявський, В. Винниченко, М. Яцків, 0. Олесь, М. Вороний), а й представників реалістичної школи 70-90-х pp. XIX ст., що продовжували активно працювати і в нових умовах (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, М. Старицький, М. Кро-пивницький, І. Карпенко-Карий). Складність суспільно-політичного життя кінця XIX — початку XX ст., гостра ідейно-політична боротьба, в якій зіткнулися різні антагоністичні сили суспільства, зумовили різке розмежування письменницьких сил, появу різних течій та груп. Література переджовтневих десятиріч була генетично пов' язана з літературним процесом XIX ст. (порушення злободенних соціальних проблем, викриття гнобительської державної й економічної системи, висвітлення боротьби мас за своє визволення), з'явилися і нові тенденції. Характерною рисою стає лірико-філософське осмислення життєвих явищ, поглиблення психологізму. Українська література дедалі частіше почала звертатися до з'ясування феномена людини як цілісного явища. Видатними представниками українських митців-новаторів на початку XX ст. стали Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Олександр Олесь, Михайло Яцків. Особливе місце в літературному процесі початку XX ст. належить Вол одимируВинниченку. Художні колізії в творах В. Винниченка концентруються переважно навколо теми влади і рабства, контрастів, що забезпечують чуттєву напругу життєвого потоку, який несе в собі людина, моральних, вольових рішень, що ними вона «підправляє» життя. Наприкінці першого — на початку другого десятиліття XX ст. в українській літературі відбувається зміна літературних поколінь. Відхід з життя М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, еміграція О. Олеся, С. Черкасенка, М. Шаповала, В. Винниченка, М. Вороного, В. Самійленка (незабаром останні повернулися), розстріл Г. Чупринки (1921) позначили кінець раннього етапу розвитку української літератури XX ст. із програмою гуманізації та універсалізації світу, духовною утопією гармонічного індивідуального, національного і соціального життя. Набутий досвід пошуків нової літератури в подальшому розвитку своєрідно модифікували й продовжували у 20-х pp. «ваплітяни» (М. Хвильовий, М. Куліш), «неокласики» (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт), «лапчани» (В. Підмогильний, Є. Плужник, Т. Осьмачка, Г. Косинка). Увесь характер суспільно-політичного життя з його революційними збуреннями, масовістю публічних акцій, пропагандистською галасливістю накладав свій відбиток і на культурну атмосферу та способи функціонування мистецьких сил. Природне бажання літераторів об'єднуватися в цехові організації для творчого спілкування та захисту своїх професійних інтересів у цей небуденний час проявлялося особливо гостро і це посилювалося жагою самоутвердження серед напруженої мінливості життя, пошуком однодумців у прагненні збагнути перспективи історії і місце творця, дати адекватну відповідь на запити дня, а почасти й спокусою перемогти в ідеологічній і естетичній конкуренції. Масовими літературними організаціями стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923). Декларуючи, що для селянських мас, як основної соціальної верстви, треба створити таку літературу, якої вони хочуть, «Плуг» утворив мережу письменницьких гуртків, яка незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Головною метою було утворення потрібного і зрозумілого для всього мистецтва, зниженого, знятого із п'єдесталу на землю. Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу «Гарт», що також мала за мету створити пролетарську культуру в Україні. Проте члени «Гарту» не підтримували ідею масовості, побоюючись, що вона приведе до зниження естетичних критеріїв. Поряд із цими марксистськими, пролетарськими організаціями виникли невеликі групи ідеологічно незаангажованих, непролетар-ських діячів мистецтва: символісти, футуристи, неокласики тощо. Оскільки всі ці організації й групи друкували свої журнали, де висловлювали власні погляди й критику опонентів, то скрізь точилися гострі дискусії, що не затухали аж до 1927 р. Коли після смерті В. Блакитного розпався «Гарт», була утворена елітарна літературна організація «Вапліте» (Вільна академія пролетарської літератури), до якої входили Микола Хвильовий, Павло Тичина, Микола Бажан, Микола Куліш, Петро Панч, Юрій Яновський, Іван Сенченко. Всі вони, колишні члени «Гарту», були стурбовані тим, що просвітянський характер «Плуга» лише поглиблює український провінціалізм, не ставить перед українським письменством вимогу літературної та художньої довершеності. Вони закликали до орієнтації на традиційні джерела світової культури, до культурницької повноцінності, а не до провінційного «позадництва» за термінологією М. Хвильового. У 1927 році було створено прорадянську організацію «ВУСПП» (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) для боротьби з поширенням «націоналістичної ідеї» і в той же час посилено «контроль» за художньою діяльністю з боку комуністичної партії. Саме у розпал цих подій з'являються твори високого художнього рівня в усіх видах мистецтва, починаючи з літератури і закінчуючи театром та наймолодшим видом мистецтва — кіно. Першими організаторами музичного життя в Українській республіці, вихователями національних мистецьких кадрів були композитор Р. Гліер, теоретик та композитор Б. Яворський, відомі піаністи Г. Нейгауз, Г. Беклемішев, К. Михайлов, співаки Л. Сибіряков, Л. Собінов, піаніст і диригент Ф. Блуменфельд, скрипалі М. Ерденко, П. Коханський та ін. Чималий внесок у розвиток музичної культури в Україні зробили композитори і співаки, діяльність яких у ці роки була пов'язана з музичним життям Харкова, а саме: І. Слатін, О. Корещенко, М. Рославець, Б. Яновський, співаки І. Козловський, М. Рейзен. Помітно пожвавлюється культурне життя в інших містах. Вражають, наприклад, своїм розмахом починання підвідділу мистецтва при відділі народної освіти Єлисаветграда завдяки діяльності піаністів Г. Нейгауза, О. Дубянського, співачки Л. Балановської, а також польського композитора і піаніста К. Шимановського, твори якого з великим успіхом виконувались також в інших містах України. Почали зароджуватися нові форми музичного побуту: на площах, фабриках та заводах, у військових частинах виникали грандіозні за масштабами масові революційні свята, концерти-мітинги, кон-церти-лекції, де брали участь кращі артистичні сили. Швидко зростала кількість музичних гуртків, хорів та інших масових культурно-освітніх осередків. Як державний орган для керівництва музичним будівництвом в Україні в 1919 р. при Наркомосі УРСР було затверджено Все- український музичний комітет (ВУКМУЗКОМ), першим головою якого став російський співак Л. Собінов. Організується ряд професіональних і самодіяльних виконавських колективів — оркестрів, хорів, ансамблів. Серед них — симфонічний оркестр ім. Лисенка в Києві (1919), Державна українська мандрівна капела, створена за рішенням уряду у 1920 р. Розпочали свою роботу хори «Думка», у Харкові — «Рух» (Робітничий український хор) і «Дух» (Державний український хор), у Дніпропетровську — хорова капела «Зоря» та ін. У 1919 р. в Україні було націоналізовано й передано в розпорядження Наркомосу всі театри та видовищні установи. У Києві розпочав роботу Державний театр музичної драми, оперні театри організувалися в Харкові, Одесі, Києві та Дніпропетровську. Ці ж роки стали важливим етапом у діяльності симфонічних оркестрів. Відомим був харківський симфонічний оркестр (керівник Я. Розенштейн, пізніше О. Климов). Велике значення мала діяльність Київського симфонічного оркестру ім. М. Лисенка (1919), а також симфонічного оркестру Українського радіо (1926), які широко пропагували класичну та сучасну симфонічну музику. У 1934 р. в Одесі було створено симфонічний оркестр при Радіокомітеті, переданий у 1937 р. Одеській філармонії. У 1937 р. був створений Державний симфонічний оркестр УРСР, головним диригентом якого був Н. Рахлін. З початку 20-х pp. розгортається творча діяльність молодих українських радянських композиторів, які активно включаються в процес розвитку української музики в усіх її жанрах і формах. Після возз'єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській державі до Спілки композиторів України вливається велика група композиторів Західної України — зокрема, В. Барвінський, Д. Задор, М. Колесса, Є. Козак, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, Р. Сімович. У 20-ті pp. закладається українська симфонічна школа, досягнення якої стали основоположними для подальшого розвитку симфонічного жанру: чітко намітилися основні драматургічні типи українського симфонізму — ліро-епічний (Л. Ревуцький) і конфліктно-драматичний (Б. Лятошинський), сформувалися принципи перетворення фольклорних традицій. 20-30-ті pp. — період створення української радянської опери, яка спочатку досить активно розробляла історичну тему. Є намагання відобразити і сучасність в опері. Але поява нової образно-тематичної сфери відбиває не стільки реальний пафос так званого соціалістичного творення, скільки ілюзорний світ бажаного. Підносячи на новий рівень традиційний для України жанр геро-їко-епічної народної драми, Б. Лятошинський створює яскраве епічне полотно — оперу «Золотий обруч» за повістю І. Франка «Захар Беркут», майстерно розробляючи в ній фольклорні джерела, виявляючи яскравий талант драматурга-симфоніста. На кінець 20-х — у 30-ті pp. припадає початок праці українських композиторівугалузібалету(«ПанКоньовський» М. Вериківського, «Ференджі» Б. Яновського, «Лісова пісня» М. Скорульського, «Лілея» К. Данькевича та ін.). Інтерес українських композиторів до жанру оперети дав позитивні наслідки лише в 30-ті pp., коли було створено оперети П. Рябова «Сорочинський ярмарок» та «Весілля в Малинівці». Українська камерна вокальна та інструментальна музика інтенсивно збагачується в 20-30-ті pp. всіма жанровими різновидами. Ще до революції була створена матеріально-технічна база українського кіновиробництва та кінопрокату. Три перші дожовтневі роки позначені проголошенням різних декларацій, маніфестів, закликами до експериментаторства, пошуками нового, що починалося, як правило, з відмови від старого. На характер дискусій навколо проблем українського кіно, зокрема, проблем сценарних, на його розвиток, безперечно, мали вплив літературні і мистецькі угрупу-вання, організації. Кіномитці встановлюють творчі контакти з літературною організацією «Гарт», що була тоді провідною в творчому житті і впливала на становлення сучасної проблематики в кіно. Українське радянське кіно починалося з хроніки. Тому особлива роль тут належала хронікально-документальним стрічкам. 31924 р. випуск кінохроніки в Україні став систематичним. Починаючи з 1922 р. і надалі збільшилася кількість стрічок, знятих на різних кінофабриках країни. Зросла увага кіномайстрів до проблем нової моралі, з'явилися фільми про сучасність, історико-революційні, пригодницькі стрічки, кінокомедії. В українському кіно особливо виділялися О. Довженко, П. Чар-динін, І. Кавалерідзе. Значна роль у становленні українського кіно належала О. Довженку. Він почав працювати кінорежисером на Одеській кіностудії з 1928 р. В історії українського й світового кіно почесне місце посідають йогофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». В 1958 р. на Всесвітньому конкурсі в Брюсселі кінофільм «Земля» занесено до почесного списку 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів. О. Довженко став засновником поетичного напрямку в світовому кіномистецтві. Його стрічки «Арсенал», «Звенигора», «Земля» передають багатоплановість їх сюжетної побудови, філософію життя, яскраву поетичну образність, їх романтичну спрямованість. Значна роль у них надавалася поетичному вимислу, художній інтуїції, фантазії і прагненню митця до ідеалу. XX ст. відзначається інноваційними пошуками в театральному мистецтві світу. В Україні з'явилися молоді реформатори театру, серед яких особливо треба визначити Леся Курбаса. Курбас вважав майбутнє театрального мистецтва у театрі громадському, високоінтелектуальному, народженому на національному ґрунті. Принципи просторового вирішення, графічної виразності не лише окремої ролі, а й усієї вистави, він робить підвалиною режисерської майстерності. Те, що великі актори давали несвідомо, молоді актори повинні дати в досконалішій формі і свідомо. В цьому вирішення театральної кризи поміж великим минулим, невідомим майбутнім і сірим сучасним — така теза Леся Курбаса.
Дата добавления: 2015-05-09; Просмотров: 747; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |