Духовне життя в Україні 3 страница

Нові тенденції, що визначилися у розвитку композиторської творчості, породили дискусії з питань національного та інтернаці­онального, традиційного і новаторського в музичному мистецтві. Характер цих дискусій був часом досить гострий: звучала критика як на адресу «традиціоналістів», «академістів», такі «псевдонова­торів». З дистанції часу стало зрозумілим, що не вибір засобів ком­позиторської техніки, а творчий результат є основою музичного прогресу.

Якісно нові зрушення у розвитку української музики чітко окрес­лилися в 60-ті роки. Це, по-перше, акцентування уваги композито­рів на проникнення у складний внутрішній світ людини — звідси тенденція до камернізації жанрів симфонії, опери, кантати, розвитку і поглиблення ліричної сфери (лірика, по суті, стає інтегруючим фактором, що вбирає в себе епічне і драматичне), особлива актуалі­зація теми «митець і народ», «митець і час». По-друге, це осмислен­ня сьогодення з позиції глобального охоплення історії, своєрідної «пам'яті» культури в її етнічних і національних витоках. Звідси — по­тяг до фольклорних джерел, проникнення в їх глибинні пласти в пошуках синкретично вираженого філософського смислу буття (на­приклад, музика М. Скорика до фільму «Тіні забутих предків» за М. Коцюбинським та Л. Грабовського до фільму «В ніч на Івана Купала» за М. Гоголем, кантата «Червона калина» Лесі Дичко).

Саме у роки відлиги виникає українське поетичне кіно — уні­кальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю С. Па­раджанова, Ю. Ільєнка, Л. Осики, І. Миколаичука. Завдяки цьому українська інтелігенція змогла об'єднати творчі зусилля. Це спри­яло також формуванню нової генерації української театральної інтелігенції, яка шукала шляхи до національних джерел, вимагала кращого знання вітчизняної історії, культури. Однак у ці ж роки посилилася боротьба з інакодумством, з тими, хто намагався подо­лати колективізацію думки та життя, відстояти права особистості, боротьба з «націоналізмом», під яким фактично розумілося праг­нення до національної справедливості і реальної рівності або й про­сто інтерес до національних проблем, власної історії мови.

У 60-ті pp. в архітектурі України виникла нова хвиля функціо­налізму. Насамперед, він проявився у проектуванні та будівництві житла. Пошук нових стильових принципів був пов'язаний з пере­оцінкою попереднього «еклектичного» етапу розвитку архітектури і поверненням до ідеалів аскетичної пластичної мови конструкти­візму. Проблема забезпечення всього населення упорядженим житлом вирішувалася шляхом утворення великих житлових маси­вів у містах. Але вже наприкінці 60-х pp. виявилося, що велика кількість будівельної продукції при значній обмеженості уніфіко­ваних елементів та стандартів дала одноманітність забудови, що погіршило її якість.

В українському образотворчому мистецтві 60-х pp. остаточно сформувалася своєрідна двошаровість художнього життя, при якій численні виставки відбивали лише один — «верхній», офіційно за­охочуваний шлях розвитку образотворчого мистецтва, інший, «глибинний», що не вміщався в загальноприйняті рамки, залишав­ся поза увагою і глядача, і критики.

Своєрідність художнього життя в Україні, де всі консервативні тенденції виражалися чи не найбільш концентровано, привела до різкого розподілу дозволеного і недозволеного, куди заносилося все, що позначено рисами індивідуального пошуку. Таким чином було утворено неофіційне, неортодоксальне, нонконформістське мисте­цтво. Його інтереси зосереджувалися, перш за все, на суто художніх проблемах. Через особливості художнього життя і соціального клі­мату серед українських митців не з'явилося об'єднань, угруповань з чітко визначеними естетичними платформами.

Серед головних тенденцій розвитку українського образотворчо­го мистецтва цього періоду слід виділити неофольклорний напря­мок, представлений творчістю І. Марчука, А. Антонюка, О. Стецька, В. Пасивенка та ін.

Отже, час відлиги поступово відступав під новою хвилею ідеоло­гічних звинувачень художньої інтелігенції в «націоналізмі», об­межень творчості митців.

Художнє життя «періоду застою» (70-ті pp.) розвивалося досить інтенсивно і суперечливо у несприятливих умовах. Активно працю-

вала політика заборон і обмежень у художній творчості, поширюва­лася політизація та ідеологізація мистецтва. Проте і в рамках за­борон і вимог системи було створено чимало високого художнього рівня творів, що одержали широке визнання.

Зокрема, кращі літературні твори цього періоду піднімали еко­логічні проблеми, ставили питання про майбутнє людства, яке зна­ходиться під загрозою ядерної війни, філософськи осмислювали роль і місце сучасника в цьому світі. Прагнення виявити суспільно-історичний зміст дійсності в різноманітних його вимірах ми спо­стерігаємо в «Тронці», «Твоїй зорі» О. Гончара, романах «Розгін» П. Загребельного, «Рубіж» Ю. Мушкетика, «Жорна» Р. Федоріва, «Кревняки» Б. Харчука, у «Містечкових історіях» А. Дімарова.

Пошуками загальнолюдських ідеалів споконвічної боротьби до­бра і зла, життя і смерті зумовлюється «неокласична» хвиля у творчості українських композиторів, що віддзеркалюється в різних формах: у складних жанрових синтезуваннях барочних, класичних і сучасних форм (ця тенденція особливо помітна в трансформації різних принципів тематичного розвитку одночастинних симфоній Є. Станковича, В. Сильвестрова), в методах полістилістики і кола­жу (у симфонічних творах Є. Станковича, Б. Буєвського та ін.).

У цей же час з'являються рок-групи («гурти»), що співають українською мовою, проводяться фестивалі, з яких найвідомішим став «Червона рута». Ведеться активний пошук власного національ­ного обличчя українського року.

70-ті роки характеризуються пошуком шляхів підвищення якос­ті забудови міст і сіл при використанні індустріальних методів бу­дівництва, намаганням надати їх архітектурному обличчю більш відчутних гуманних рис. Розробка уніфікованих серій елементів тут сполучалася зі стилістичними експериментами, перш за все при будівництві суспільних споруд.

У 70-ті pp. окрім андеґраунду в образотворчому мистецтві Укра­їни сформувалися «порубіжні» явища, що існували на грані офіцій­них та неофіційних сфер. Творчість Ю. Єгорова, В. Рижих, Г. Не-ледви, М. Степанова, з одного боку, змикалася із загальносвітовими процесами, з іншого — була пов'язана з розвитком власне радян­ського мистецтва.

Початковий етап перебудови (80-ті pp.) в Україні обумовив появу нових якостей у художньому житті суспільства. Це критика й пере­оцінка суспільних, історичних, естетичних ідеалів, явищ. Тому на­буває сили й стає найпопулярніпіим мобільний жанр літератури — публіцистика; виникають нові теми і проблеми для художнього осмислення (партія, Сталін, мовна ситуація, голодомор 1933 і тра­гедія 1937 p., стан медицини, навколишнього середовища, мораль­ний стан народу, Чорнобиль тощо); повернулися із забуття твори українських митців минулого. Твори українських композиторів завойовують широке визнання за межами держави, на міжнародних музичних фестивалях вони одержують міжнародні премії (відзна-

чення Третьої камерної симфонії Є. Станковича в конкурсі ЮНЕСКО 1985 p. у Франції, хорів В. Зубицького — в Бидгощі та ін.).

З середини 80-х pp. намітився новий етап еволюції в художньому житті, що позначився поступовим, але неухильним зближенням офіційного та «неофіційного» мистецтва. Соціальні передумови цього процесу зблизилися і об'єдналися з іманентною потребою самої культури.

Покоління молодих художників, що розпочало свій творчий шлях в цей час, стало першим в українській історії, яке не відчува­ло на собі адміністративного тиску та естетичної реґламентації.

Рисами, що об'єднують мистецтво 80-х pp., що визначають його як окреме явище, виступають ствердження через заперечення, за­перечення як позитивна якість, іронія і ґротеск, естетизація абсур­ду та підкреслення суміші різних змістовних рівнів та перекруче­ність значень, широке сприйняття світу і залучення до нього най­різноманітніших явищ.

Але водночас спостерігається і така ознака художнього життя, як комерціалізація мистецтва, занепад національного кіновироб­ництва, розповсюдження зразків відеопродукції низького худож­нього рівня, а водночас, необізнаність широкої української аудито­рії із видатними зразками сучасного мистецтва — зарубіжного та вітчизняного.

За 60 постукраїнізаційних років у художній культурі поруши­лась органічність зв'язку сучасного мистецтва із традиціями, зви­чаями, із спадщиною минулого. Це сталося тому, що порушилась органічність природно-історичного процесу, суспільство випало з історії, тоталітарна система ідеологічними засобами ампутувала історичну свідомість народу, були знищені історичні пам'ятки, а письмово зафіксовані — осіли по спецхранах, всі інші ідеологічно переакцентовувалися.

У 90-ті pp. за умов набуття Україною статусу незалежної держа­ви виникла нова культурна реальність, яка охоплює і нову художню реальність. На нову художню реальність впливає: поступова зміна характеру відносин між людьми разом із зміною у виробничих від­носинах; незавершений процес зміни соціальної орієнтації та ідеа­лів нового соціального вибору; переоцінка цінностей і формування їх нової ієрархії; розширення діапазону особистісного акценту і в соціумі, і на культурному просторі.

Спостерігається тенденція руйнування мистецьких закладів, аматорських художніх колективів тощо, повалення кумирів та ідеалів радянської культури. Разом із тим утворюються численні недержавні творчі художні колективи — театри-студії, творчі об'єд­нання на комерційних засадах, виникають раніше блоковані нові естетичні потреби. Формуються нові відносини між учасниками художнього життя (митець — публіка — критика — громадськість). Змінюється статус, а відповідно, роль і функції художньої культу­ри, яка стає одним із визначальних чинників прогресу суспільства,

розвитку його державності і в той же час потенційним збудником міжнаціональних напружень.

У мистецтві з'являється, хоча й недостатньо потужний, але ва­гомий в художньому плані соціально-критичний напрямок, який відбиває реалії нашого життя з характерної притчево-опосередко-ваної іронічної точки зору.

Молоде покоління митців вільніше відчуває себе в атмосфері світової культури, добре обізнане з течіями сучасного мистецтва. Воно прийшло в мистецтво в епоху постмодернізму, яка розширила образно-естетичні уявлення. Якщо класичний модернізм абсолю­тизував принципове новаторство, стилістичну чистоту та єдність, передбачав постійну зміну образно-пластичних систем, що претен­дували на створення певних моделей естетично-філософського від­творення світу, то специфіка постмодернізму — в його принциповій еклектиці, яка відбиває нову «екологічну» цілісність людського буття та самого мистецтва.

Отже особливістю нинішнього стану культурного життя в Україні є переосмислення цінностей культури. Це, насамперед, подолання розриву соціокультурних зв'язків між поколіннями, між нині іс­нуючими індивідами та їх етнокультурними традиціями, подолан­ня відчуження національної культури від національних коренів, від власної історії тощо.

Це повернення до загальнолюдських цінностей, а саме: до цін­ності самої людини, розвитку національних культур, держави, демократії, ринкової економіки тощо. Осмислення цих цінностей як загальнолюдських має особливе значення в ситуації відроджен­ня культури, бо вони значною мірою визначають її майбутнє, дають змогу глибше зрозуміти ціннісний потенціал української культури, її сучасний суперечливий стан, а саме: невідповідність її історично­го потенціалу його реальним деформованим виявам.

ЗМІСТ

Передмова.................................................................................................................. З

Глава 1

Культура як суспільне явище............................................................................. 4

Дата добавления: 2015-05-09