Калій проводить електрику

S 1 e P

S 2 e P

S 3 e P

S 4 e P

S1, S 2, S 3, S4 становлять частину предметів класу Р

Отже, всі S e P

Мідь проводить електирку

Залізо проводить електрику

Срібло проводить електрику

Мідь, залізо, срібло, калій - метали

Отже, всі метали проводять електрику

Вихідним пунктом в індукції є пізнання окремих предметів і явищ. Предмет є якість загального й окремого. Безпосередньою основою умовиводу від окремого до загального є повторюваність ознак, явищ, фактів.

Загальне неминуче повторюється, воно належить кожному окремому предмету даного роду, і, навпаки, те, що не повторюється, не є загальним Повторюваність може бути неминучою і випадковою в процесі побудови індуктивних умовиводів важливу роль відіграє спостереження і експеримент.

Існує інукція повна, неповна і наукова.

Повна індукція – це умовивід, у якому загальний висновок про клас предметів робиться на основі вивчення всіх предметів цього логічного класу:

S 1 e P

S 2 e P

S 3 e P

S 4 e P

S 5 e P

S 1, S 2, S 3, S 4, S 5 вичерпують клас предметів S

Отже, всі S e P

Марс планета сонячної системи

Венера планета сонячної системи

Земля планета сонячної системи

Юпітер планета сонячної системи

Сатурн планета сонячної системи

Марс, Венера, Земля, Юпітер, Сатурн - небесні тіла

Отже, всі небесні тіла - планети сонячної системи

Повна індукція складається із засновків і висновку. Розрізняють засновки подвійного типу: а) Засновки, у котрих визначені судження про окремі факти. Їх у повній індукції стільки, скільки похідних предметів, що складають даний логічний клас; б) Один із засновків у повній індукції є судження, у котрому виражено знання не про те, що перелічені предмети вичерпують собою клас досліджуваних предметів.

Неповна індукція –це такий умовивід, у якому загальний висновок виводиться із зановків, котрі не охоплюють усіх предметів логічного класу. У неповній індукції загального висновку про клас предметів, ми доходимо на основі вивчення тільки якоїсь частини предметів цього класу (клас предметів, про який, ми висловлюємо узагальньюючий висновок, досліджується нами неповно). Коли відомо про частину предметів класу, ми поширюємо на увесь клас, на всі його предмети. Знання з вивчення фактів переноситься на факти, котрі не вивчалися, ознаки. явища, котрі належать предметам, що спостерігаються, ми приписуємо і тим предметам даного роду подібні властивості, котрі не були об'єктом нашого спостереження. Даний вид індкуції включає індукцію через простий перелік, індукцію через відбір фактів, які виключають випадкові узагальнення[19; c. 99].

Індукція через простий перелік – це такий умовивід, у якоому загальний висновок робиться на тій підставі, що через спостережувальних явищ не траплялося б жодного, який суперечив узагальненню. Сутність індукції даного типу полягає в тому, що із спостереження повторюваної ознаки в ряді фактів (предметів, явищ) при відсутності сперечності цій повторюваності випадку робиться загальний висновок про належність даної ознаки всім предметам (фактам) цього роду – популярна індукція (inductio per inumeration, simplicem, ubinon reperitur instantia contradictora). При даній індукції відбувається те, що спостерігаючі окремі одиничні предмети якогось роду, ми помічаємо в одного друго, третього і т.д. однакові ознаки [19; c. 102]. Предмети, котрі не мають виділеених ознак, у галузі спостереження нам не трапляються:

Це горить

Це горить

Це горить

Це горить

Це, це, це і це з дерева

Отже, все що з дерева горить

Але індкуція через простий перелік не дає нам достовірних висловлювань; її висновки тількі імовірні.Основною вимогою в індукції через простий перелік є повторюваність однорідних фактів при відсутності серед них суперечного випадку. Отже, відсутність суперечливих фактів сама собою не є фактом того. що вони не існують. Вони можуть не існувати, але можуть і існувати. тому висновок грунтується на тому, що в галузі спостереження не трапляється фактів, суперечних узагальненню, є тільки імовірними. Індукція через простий перелік дає висновки різного ступеню достовірності, від найменшого до найбільшого.

Індукція через відбір фактів, які виключають випадкові узагальнення–вона є неповною індукцією, висновок про клас предметів в цілому, ми доходимо на підставі знання частин предметів класу (висновок грунтується на повторюваності фактів за відсутності випадків, коли це узгоджується з узагальненням). Але в даному типі неповної індукції основа додається одна суттєва умова – відбір фактів, які дозволяє робити нак основі відібраних за певною системою чи випадковим збігом фактів взагалі й абсолютно. Важливого значення для обгрунтування висновків набуває система відбору фактів.

Наукова індукція – це умовивід, в якому загальний висновок робиться на підставі знання необхідних ознак або причинних зв'язків частин предметів певного логічного класу. Тут пізнання спрямоване на те, що встановити належність предмету ознак і переконання – скілький предметів ми не охопили – виділена ознака повторюється.

У науковій індукції висновок робиться на підставі встановленняф того, що спостережувана ознака є неодмінною, істотною ознакою предметів, що вивчаються. Наукова індукція дає висновки не тільки імовірні, але й достовірні. Кількість вивчених предметів або фактів для висновку в науковй індукції значення не має (особливу роль відіграє метод встановлення причинно-наслідкових зв'язків). Цей зв'язок двох або більше явищ, коли одне з них неодмінно породжує інше.

Явище, котре викликає інше явище, називається причиною. А те явище, народжене причниою, називається наслідком (наприклад: «Під час нагрівання тіла рорширюються»). Причинність є загальним універсальним звязком. У світі не має явищ і предметів, які б не мали своєї причини.

Особливості причинного зв'язку: а) Між причиною і наслідком існує послідовність у часі: спочатку виникає причина, а потім наслідок. Тому причину будь-якого явища необхідно шукати серед спостережуваного явища, що передує йому. Явище ж, що виникло після спостережувального явища, не може бути його причниою.

Але тимчасову послідовність явищ не можна ототожнювати з причнними зв'язками: те, що передує іншому, не обов'язково є його причиною; явище, котре виникло вслід за іншим, не обов'язково є наслідком цього явища (post hoc, ergo propter hoc); б) Чимало явищ викликаються не якоюсь однією певною причиною (Наприклад: «Пожежа може бути не тільки природного походження, а здійснена зумисно, шляхом підпалу»); 3) Чимало явищ є наслідками дії двох або більше причин[19; c. 112].

Методи встановлення причиних зв'язків: а) метод єдиної остачи; б) метод єдиної різниці; в) сполучений метод схожості і різниці; г) метод супутних змін.

Поруч з індукцією і дедукцією можливий третій спосіб умовиводів - логічний перехід від відомого знання про окремий предмет або його групи до нового знання про другий окремий предмет або інший в його групі, який називається аналогією. В науці і юридичній практиці нерідко досліджуються окремі явища, відносно яких ще не отримані узагальнення.

В цих випадках судять про нове явище, опираючись на раніше набуті знання по схожому одиничному явищу, тобто уподібнюють одне явище іншому.

Умовивід за аналогією – це виведення про приналежність одиничному предмету певної прикмети, основане на схожості цього предмета в суттєвих прикметах з іншим одиничним предметом.

Якщо позначити символами a i b два одиничних предмети або події, а P, Q, S, T – їх прикмети, то вивід по аналогії можна представити наступною схемою:

a має прикмети P,Q, S, T

b має прикмети P, Q, S

Отже, b, ймовірно, має причину T

Аналогія не є довільною логічною побудовою, в її основі лежать об'єктивні властивості і відношення предметів реальної дійсності. Кожний конкретний предмет або явище, володіючи великою кількісттю ознак, представляє не випадкову їх комбінацію, а певну єдність, комплекс. Якою б дрібною не була та чи інша ознака, її існування і зміни завжди обумовлені станом інших сторін предмета або зовнішніх умов. Що стосується ролі аналогії в юридичній практиці і теорії, то до аналогії звертаються у випадках правової оцінки, а також в процесі розслідування і проведення криміналістичних експертиз. З логічної сторони юридична оцінка стану справи протікає, як правило, у формі силогізму, де великим засновком виступає визначена норма права, а меншим – знання про конкретний факт. Поруч з цим в окремих правових системах припускається правова оцінка по аналогії закону або по преценденту. Виходячи з практичної складності передбачити і перерахувати в законі всі види правопорушень, які можуть виникнути в майбутньому, законодавець надає суду право оцінюівати не передбачені законом випадки по нормам, які регулюють схожі правопорушення. В цьому і полягає суть правового інституту аналогії закон [19; c. 130].

3) Визначення понять, суджень та умовиводів тісно пов’язане з поняттям мислення, як інформаційної діяльності, що набула якості опосередкованого, узагальненого пізнання, яка за допомогою абстрагування, міркувань (зіставлення пізнавальних образів та логічного виведення думок) і типізації даних про світ і явищ розкриває їх необхідні зв’язки, закономірності, тенденції розвитку. Мислення виходить за межі емпіричного споглядання, ідеально відтворює процеси буття в їх необхідності та потенційності, що дозволяє формулювати закони. Також воно пов’язане з моделюванням можливих ситуацій і тому здатне до планування дій та передбачення їх наслідків. Процес мислення визначається низкою логічних операцій. Такими операціями є: порівняння пізнавальних об’єктів (наочно даних чи уявлюваних, ідеалізованих); аналіз і синтез даних; абстрагування істотних ознак об’єктів від другорядних рис і від самих об’єктів; узагальнення, класифікація та ін. Мислитель ні операції здійснюються за допомогою мови та мовних знаків, які є засобом акумуляції, формалізації та трансляції інформації[85; c. 40].

Структура мислення складається з розсудку і розуму, що вироблені в історії філософії для позначення якісних особливостей мислення на певних ступенях буття або логічного розвитку. В античній філософії вони розглядались як властивості, неоднаково притаманні різним істотам. Типовою є думка Піфагора: душа людини поділяється на три частини: ум (розум), розсудок і пристрасть. Розум і пристрасть є і в живих істотах, а розсудок – лише в людині. Під останнім мали на увазі мислення як здатність судження, умовиводів, розмірковування. На відміну від розсудка, розум в античній філософії має велике онтологічне навантаження. Під виглядом логоса (Геракліт), нуса (Анаксагор), мислення мислення, або форми форм (Арістотель) він постає як рушійна сила всієї дійсності. В неоплатонізмі розум займає певне місце в ієрархії, яка покладається Єдиним: єдине, розум, душа, Космос, матерія. Стоїки розрізняють два начала дійсності: активне – розум, або Бог, і пасивне – речовину.

4) Розрізнення активного (надлюдського) і пасивного (людського) розуму має Арістотель, і це стає однією з основних ідей арабської філософії. Загалом в античній філософії розум притаманний світу в цілому, живим істотам, людині, розсудок ж – лише останній. Тому античний погляд на це питання є переважно онтологічний. В пізнанні їх не має. Воно стає основним у Новий час. У вченні І. Канта розсудок і розум вперше чітко розрізняються як рівні мислення: на розсудкові ґрунтується наукове знання, на розумі – філософія (метафізика). Форми споглядання (простір і час) і категорії мислення є відповідно теоретичною основою математики і природознавства, а ідеї чистого, відокремленого від почуттів розуму – принципами метафізики.

Згідно з І. Кантом, на відміну від функції розсудку, розум виконує не конститутивну (таку, що примножує знання), а регулятивну функцію – упорядкування, систематизації набутого розсудком за єдиним принципом. Розум не дає істини, а ілюзії, суперечності – антиномії. Гегель робить ще один крок і вносить розрізнення цих понять у сферу самої філософії. Як і Кант, Г. Гегель вважає математику і природознавство переважно розсудковим знанням. Але, на його думку, таким же було і знання, представлене в традиційній метафізиці, найбільш характерною особливістю якої було розмежування, відокремлення протилежностей як основних властивостей, атрибутів дійсності. Тому метафізика набуває у нього іншого змісту, методологічного: вона протистоїть діалектиці, яка поєднує протилежності, синтезує їх, примирює, щоб досягти цілісної теорії. Така теорія викладена Гегелем у його логіці. Внаслідок цього розсудок і розум мають у нього переважно логічний і методологічний зміст [19; c. 148].

Набуті історико-філософським досвідом уявлення про розсудок і розум зберігають своє значення і в наш час. Найбільш загальною підставою цього є наявність двох основних стадій пізнання в науці, і філософії – аналітичної і синтетичної; на першій об’єкти розкладаються на складові частини, сторони, моменти для їх детального освоєння; на другій вони об’єднуються, систематизуються на основі певного принципу. Теж саме відбувається і в пізнанні світу як цілого, як предмета філософії.

5) Мислення людини відбувається не хаотично, а підлягає певним логічним законам (законам діяльності розсудку).

Під законом логіки розуміють внутрішній, необхідний, суттєвий зв’язок між думками.Основним законами діяльності розусудку є закон тотожності, закон суперечності, закон виключення третього та закон достатньої підстави. Формально-логічні закони– це закони правильної побудови і зв’язку думки. Закони логіки виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивості мислення, як визначеність, несуперечність, послідовність і обгрунтованість. Закон тотожності – будь-яка думка про предмет у процесі даного міркування тотожна сама собі, скільки б разів вона не повторювалась: «Юпітер, Сатурн, Меркурій, Плутон, Уран, Земля, Нептун, Венера, Марс обертаються навколо Сонця».

Закон суперечності – два протилежні висловлювання не є одночасно істинними; у крайньому разі одне з них неодмінно хибне. Наприклад, не можуть бути одночасно істинними судження: «Петренко є співучасником даного злочину», «Петренко не є співучасником даного злочину». Одне з цих суджень обов’язково хибне. Закон суперечності говорить про те, що із двох суджень, із яких одне заперечує те, що стверджує в другому, одне неодмінно хибне. Воно може бути як істинним так і хибним.

Закон виключення третього – із двох суперечних суджень про один і той же предмет, в один і той же час і в одному й тому ж відношенні одне неодмінно істинне, друге хибне, третього бути не може: «Обвинувачений у момент здійснення злочину був осудним» і «Обвинувачений у момент здійснення злочину не був осудним»[19; c. 78].

Закон достатньої підстави – будь-яка істинна думка має достатню підставу. Будь-яка думка може бути істинною тільки тоді, коли вона обгрунтована. Так для того, щоб судження «Петренко є співучасником цього злочину» було визнане істинним, необхідно привести підстави його істинності, тобто треба висловити ряд суджень, із яких би неодмінно випливало твердження про те, що Петренко справді є співучасником цього злочину. Якщо ж таких суджень навколо не буде, то висловлене положення («Петренко є співучасник цього злочину») не може вважатися істинним.У науці й щоденному мисленні нічому не можна йняти віри, як цього вимагає релігія; будь-яке положення, всяка думка має бути обгрунтованою, доведеною. Довести ту чи іншу думку – означає обгрунтувати її, тобто навести інші думки (судження), які були б достатньою підставою її достовірності. Достатньою підставою якоїсь думки є такі інші думки, раніше визнані істинними, із яких неодмінно випливає істинність даної думки.

6) Мислення також має відповідну будову, про що було зазначено раніше. Це стосується наявності відповідних вимог, яким підпорядковується процес інтелектуальної діяльності взятий в цілому.

Базові закони мислення – відображають взаємопереходи різноманітних форм існування, встановлюють внутрішні й зовнішній взаємозв’язок між людиною і світом, налагоджують внутрішні відносини між розсудком і розумом.

Основними законами розвитку мислення (законами діалектики) є: а) закон єдності і боротьби протилежностей; б) закон переходу кількісних змін у якісні; в) закон заперечення заперечення. Розуміння діалектичних законів розвитку мислення засновано на принципі відображення та являє собою процес розвитку пізнання в цілому. Вони з’ясовують такі проблеми, як пізнаванність світу, практика як основа пізнання і критерій істинності суджень, міркувань людини, форм чуттєвого і раціонального знання тощо. Разом з тим в межах логіки досліджуються значні межи розвитку мислення, ніж у гносеології (теорії пізнання) – категоріальна будова мислення як така. Предмет дослідження становить – творче мислення (у власній пошуковій діяльності та розвитку за рахунок одолання постійно відтворювальних протиріч); його логічної структури та співвідношення елементів – понять, суджень, теорій (прогнозуюча функція мислення). Вивчення логікою принципів та закономірностей формування, зміни і розвитку знань, засобів й методів їх отримування і перевірки. Діалектичне дослідження мислення або діалектична логіка, передбачає аналіз його виникнення та історії матеріальної і духовної культури[19; c. 35]. Діалектика як логіка вивчає всю систему категорій у їх гносеологічних і логічних функціях, а також специфічні пізнавальні поняття, принципи і процедури (наприклад, сходження думки від чуттєво-конкретного до абстрактного, перехід від абстрактного до понятійно-конкретного, співвідношення емпіричного, теоретичного, прийоми узагальнення, ідеалізації, аналізу, синтезу, індукції та дедукції).

Дата добавления: 2015-05-09