Київ повертає роль культурного центру

Міжконфесійна полеміка

Раннє Бароко

Період раннього Бароко обіймає першу третину XVII ст. Українське літературне життя цих часів було не вельми активним. Воно зосереджувалося головним чином довкола православно-католицької полеміки. Дискусія щодо наслідків Берестейської церковної унії 1596 р. здійснюється переважно у формі памфлетів і публіцистичних послань, поступово освоюючи жанр богословських трактатів. Полемічний стрижень літературного життя значною мірою впливає на характер історичної прози, віршової творчости, проповідництва.

Літературною подією, яку прийнято вважати вихідною для епохи Бароко, була дискусія між уніятськими митрополитами Іпатієм Потієм і Йосифом Велямином Рутським та православним архиєпископом Мелетієм Смотрицьким. У перебігу цієї дискусії виявилася символічна домінанта нового стилю полеміки, втілена з винятковим талантом у трактаті Мелетія Смотрицького «Тренос» (1610). Алегоричний образ Матері-Руської Церкви став одним із найбільш концептуально й художньо містких у тогочасному письменстві. Однак сам фінал полемічного змагання чудово ілюструє парадоксальність барокового тексту: внаслідок своєї болючої духовної еволюції Мелетій Смотрицький радикально змінює релігійні переконання й в останніх працях різко засуджує власний твір, щоправда, виданий під псевдонімом Теофіла Ортолога.

Однак визначальною тенденцією культурного життя України було повернення Києвом питомої ролі загальнонаціонального центру. До цього чимало прислужився архимандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький (бл. 1550-1624), дбаючи про зосередження в монастирі не лише духовних, але й інтелектуальних сил. Саме з особою о. Єлисея Плетенецького пов’язують заснування в Києві друкарні, що проіснувала з 1615-1618 рр. до большевицької окупації Києва 1918 р.

Іншим київським культурним осередком стало братство, засноване 1616 р. при Богоявленському монастирі на землях, подарованих волинською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною. На відміну від інших братств, Київське Богоявленське братство від самого початку було позбавлене станової замкнености. Воно діяло в порозумінні з місцевою церковною ієрархією, активно підтримувалося шляхтою, а 1620 р. до братства вписався «з усім військом» запорізький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Ще до офіційного оформлення братства, з кінця 1615 р., почала діяти братська школа – попередниця славнозвісної Києво-Могилянської академії.

1619 р. в Москві перебував єрусалимський патріярх Феофан IV, котрий очолив інтронізацію московського патріярха Філарета Романова-Юр’єва, племінника Івана Грозного й батька царя Михайла Романова. Під час перебування в Росії патріярх Феофан домовився зі Вселенським патріярхом про висвяту ієрархів для України.

Повертаючись 1620 р. на Близький Схід, патріярх Феофан прибув в Україну. Його зустрів козацький загін під проводом гетьмана Петра Сагайдачного й супроводив до Києва. Кілька місяців патріярх жив у Києво-Печерській лаврі. Він пише послання до братств, монастирів, православних діячів. Київському, Луцькому, Слуцькому, Віленському, Львівському братствам він надав статус ставропіґії. Патріярх доручив православним громадам обрати кандидатів на єпископів, не боячись перешкод світської влади.

Патріярх Феофан разом з єпископми, що його супроводжували, рукоположив на єпископа Перемиського і Самбірського Ісаю Копинського, ігумена Межигірського монастиря, на митрополита Київського і всієї України – ігумена Михайлівського монастиря Йова Борецького, на архиєпископа Полоцького, Вітебського і Мстиславського - Мелетія Смотрицького. Густинський літопис і Касіян Сакович згадують, що хіротонія митрополита відбувалася за зачиненими дверима й затемненими вікнами в братській церкві Києва.

Поставлення єпископів відбулося всупереч звичаям того часу, які вимагали попереднього узгодження кандидатів з королем. Тому влада не визнала архиєрейських хіротоній і не допускала владик до управління єпархіями. Нормалізація стосунків з королівською владою настає тільки з приходом на Київську митрополію свт. Петра Могили.

Виявом зрілости київського культурного середовища став полемічний трактат «Палінодія» Захарії Копистенського (1621), що його Михайло Грушевський оцінював як вершину тогочасної богословської ерудиції, книгу, «в якій лежить один з секретів раптового відродження Києва як культурного, богословського центру не тільки України а і всього Східного православного світу».

Найбільш драматичні процеси раннього Бароко пов’язані з прагненням осягнути й захистити свою етноконфесійну ідентичність, що їх переживають і з’єднана, і не з’єднана з Римом частини Київської Церкви. Уніятська Церква опиняється перед небезпекою асиміляційних впливів латинського обряду й в особі митрополита Йосифа Велямина Рутського активно шукає засоби закріпити свою обрядову відосібненість. Формування довкола віленського Свято-Троїцького монастиря нового чернечого ордену – Чину святого Василія Великого (1617) стало вдалою відповіддю на нові виклики й створило надзвичайно ефективну структуру, що лишалася протягом сторіч головною культуротворчою силою Католицької Церкви східного обряду. З цього середовища вийшов, зокрема, полемічний трактат першого протоігумена василіян о. Лева Кревзи «Про єдність Церкви Божої» (1617), який вивів міжцерковний діялог на вищий богословський рівень.

Не з’єднана з Римом Церква подолала важкий час децентралізації й 1620 р. відновила свою ієрархію на чолі з київським митрополитом Іовом Борецьким. Щоправда, таємничі обставини архиєрейських хіротоній і відмова від попереднього узгодження кандидатур єпископів з королем різко загострили конфлікт із владою, який так і не вдалося розв’язати новому єпископатові.

Дата добавления: 2015-05-10