Гетьман Іван Мазепа

Іван Мазепа народився 20 березня 1639 р. на родинному хуторі Мазепинці в шляхетській родині. Він навчався в Києво-Могилянській колеґії, а потім служив при дворі короля Яна Казимира. Мазепа був направлений за кордон для довершення освіти, відвідав Німеччину, Францію, Італію. З 1663 р. він жив у родинному маєтку, а 1669 р. вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Там він дослужився до генерального осавула, виконував відповідальні доручення гетьмана, 1674 р. ж був захоплений запорожцями в полон і відісланий у Батурин.

У столиці Мазепа входить у довіру до гетьмана Івана Самойловича, призначається 1682 р. генеральним осавулом, а після позбавлення Самойловича влади 25 липня 1687 р. обирається його наступником.

Іван Мазепа дбав про об’єднання козацьких земель у складі єдиної Української держави, встановлення міцної централізованої влади зі збереженням козацького устрою. Він опікувався спорудженням низки церков, добився визнання за Києво-Могилянською колеґією статусу академії. За підрахунками козацької старшини, за 20 років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіялів. Його авторитет опікуна церкви, науки й освіти забезпечив Мазепі широку популярність. Київська академія називалася до 1708 р. на його честь «Могило-Мазеповіянською». Гетьман активно підтримував свт. Димитрія Туптала в укладанні «Книг житій святих». Саме за гетьманства Івана Мазепи Київ виріс у «другий Єрусалим». Гетьман особисто патронував зведення й реставрацію 43 храмів.

Гетьман намагається протидіяти посиленню московської присутности в Україні, розбратові й чварам. Він ще 1689-1690 рр. направляє послання до короля Яна ІІІ Собєського з пропозицією про спільні дії проти Московського царства. У той самий час він очолює походи на південь. Під командуванням Мазепи 1689 р. українські полки брали участь у Кримському поході, 1695 р. – в оволодінні Казикерменом (нині Берислав), 1696 р. – в облозі і взятті Азова, потім – у Таванських походах другої половини 90-х років XVII ст.

Під час Північної війни, коли українські війська масово направлялися у виснажливі походи проти шведів і зазнавали колосальних втрат, а захищати Гетьманщину цар відмовлявся, Мазепа нав’язує стосунки з польським королем Станіславом Лещинським та зі шведським королем Карлом ХІІ. Було досягнуто таємної угоди про створення незалежної гетьманської держави. 28 жовтня 1708 р. гетьман з чотиритисячним військом, генеральною старшиною та сімома з 12 полковників перейшов на бік шведів.

За цей виступ царські війська знищили Батурин, вирізали його жителів, а в травні 1709 р. зруйнували Запорозьку Січ. На противагу Мазепі на Старшинській раді, у якій брали участь лише чотири полковники, 6 листопада 1708 р. було проведено вибори на гетьмана Івана Скоропадського. 12 листопада 1708 р. в присутності царя Петра І в глухівській Свято-Троїцькій церкві було проголошено анафему Мазепі. Щорічне анафемування гетьмана стало одним із наріжних каменів національної політики російського царату в Україні.

28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, в якій союзні шведська й українська армії зазнали нищівної поразки. Козацькі війська відступили на підвладну Османській імперії Молдову, і 21 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер біля міста Бендери. Він був похований у Галаці.

«Козацьке бароко»

Вплив елітарних амбіцій запорізького козацтва на літературне середовище виявився в феномені, що його називають «козацьким бароко». Це стильовий напрям бароко, позначений відвертою заанґажованістю в державотворчі претензії козацького війська, репрезентований переважно освіченими представниками козацької старшини та канцелярськими службовцями (Михайло Грушевський говорив навіть про «літературу канцеляристів»), що виявляв себе в активному зверненні до образів і мотивів, найбільш значущих для етнічного та станового самоусвідомлення українського козацтва.

Очевидно, розквіт «козацького бароко» починається з перших виявів активної експансії козацтва в суспільно-культурне й церковне життя України: вступу Запорозького Війська на чолі з гетьманом до Київського Богоявленського братства, організації архиєрейських хіротоній 1620 р. І хоча з огляду на дальшу долю ректора Київської братської школи о. Касіяна Саковича його «Вірші на жалосний погреб гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного» (1622) важко віднести до кола «козацького бароко», саме вони стали першим виразним знаком присутності козацького етосу в числі домінантних спонук літературної творчости нової доби.

«Козацьке бароко», як і загалом станова свідомість козацтва, стверджуючи лицарські чесноти й, відповідно, державотворчі права української мілітарної верстви, активно визискує церковно-релігійний чинник. Сарматська ідеологема «старожитньої віри», трансформована в ситуації козацьких воєн в ідею ексклюзивности «руської» або «грецької» (тобто православної) віри в Гетьманщині або в гіпотетичному Великому князівстві Руському, стає однією з ключових ідей коду козацької субкультури. Це локалізує «козацьке бароко» у вимірах української православної спільноти, котра у XVIII ст. переживає невпинну загрозу асиміляції імперією, будованою як православна, поствізантійська альтернатива християнському Заходові.

Дата добавления: 2015-05-10