Функції філософії

Світоглядна. Світогляд – сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений особливостями суспільного буття та соціальними умовами.

ІІІ. За ступенем та чіткістю самосвідомості:

Історичні форми світогляду: міфологічний, релігійний, філософський (науковий - усвідомлення світу через отримання істинних знань, відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку; мистецький - форма суспільної свідомості, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів).

Міфологічний – най давнішня історична форма світогляду. В основі – сукупність міфів.

- синкретизм — людина з таким світоглядом сприймає світ як первісно нерозрізнений;, пошук «справжнього» імені Бога.

- символізм — міфи завжди глибоко символічні, мають не лише буквальне, але й опосередковане значення.

- генетизм — сприйняття часу. В давнину час сприймався циклічно, тому старе було ціннішим ніж нове; основне питання — хто кого породив.

- тотемізм — походження від тварини; проявляється в геральдиці.

- анімізм — віра в існування душі і духів, які керують матеріальним світом.

- магія — поєднання слів і дії; віра в те, що на людину можна впливати і словом, і фізично, а на предмети — тільки фізично; якщо предмети мають душу, то і з ними можна домовитись.

- Антропогонічні міфи - про походження людини

У технічній цивілізації існує своя міфологія. Основою технічної міфології є ритуальна раціональність: ощадливість і планування, усунення неоднозначностей, спроба зведення всього до обчислюваної форми. При зіткненні з новою областю непізнаного наука породжує свої «гносеологічні» міфи (відкриття марсіанських «каналів», питання про поширеність життя у Всесвіті), які використовує наукова фантастика. У сучасних мегаполісах розвивається міська міфологія.

Особливе місце посідає міфологія в ідеології.

Релігійний світогляд (від лат. religio — благочестя, святість) ґрунтується на вірі у надприродні сили. Релігії на відміну від більш гнучкого міфу властиві жорсткий догматизм та добре розроблена система моральних заповідей. Релігія поширює і підтримує зразки правильної, моральної поведінки. Велике значення релігія має і у згуртуванні людей, одначе тут її роль подвійна: об'єднання людей однієї конфесії, проте зазвичай розділяє людей різних вірувань.

Це більш зріла форма світогляду, ніж міфологія. У ній буття осягається не міфічними, а іншими способами. Зокреми:

а) у релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи;

б) світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо);

в) у релігії надприродний світ недоступний органам чуття, а тому - в об'єкти цього світу треба вірити. Віра і виступає головним засобом осягнення буття;

г) особливістю релігійного світогляду є також його практичність, оскільки віра без справ мертва. А у зв'язку з цим віра в Бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру;

д) якщо для міфу головним є обґрунтування зв'язку індивіда з родом, то для релігії головним є досягнення єдності людини з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю.

Релігія - явище багатопланове і багатозначне. Сьогодні релігія продовжує бути великою соціально організованою й організуючою силою у світі. Це значною мірою пов'язано з тим, що вона по-своєму відображає великий життєвий досвід людства, зберігає систему емоційно-образних уявлень і переживань, цінностей, норм життя, моральних ідеалів, які так потрібні сучасному людству. За допомогою обрядовості релігія культивує людські почуття любові, добра, терпимості, співчуття, милосердя, обов'язку, справедливості. Але в релігійному світогляді можуть відображатися і протилежні настрої, ідеї: фанатизм, вороже ставлення до людей іншої віри тощо.

Філософський світогляд Цей тип світогляду за сучасних умов розглядається як один із впливових і дійових типів. Він, як і релігія, розвинувся з первинної міфології, успадкувавши її світоглядні функції. Але що ж споріднює і різнить філософію і розглянуті типи світогляду? Їх об'єднує загальна спрямованість - дати картину світу і в ньому людину з її ставленням до дійсності, що її оточує, і з'ясувати сенс людського буття. Проте відповіді на ці проблеми представники різних видів світогляду шукають своїми шляхами. Що ж до сучасного філософського світогляду, то необхідно звернути увагу на такі його особливості: а) філософському світогляду властива не чуттєво-образна, як у попередніх світоглядах, форма освоєння дійсності, а абстрактно-понятійна; б) філософський світогляд - це теоретична форма світогляду, що виникла історично, і перша форма систематизованого теоретичного мислення взагалі; в) відмінність філософського світогляду від міфологічного та релігійного полягає в тому, що релігія і міфологія збігаються з відповідним світоглядом, тоді як філософія становить ядро наукового світосприйняття; г) на відміну від релігії і міфології, філософія в осмисленні світу систематично спирається на наукові знання; д) філософія прагне поставити і розв'язати граничні, абсолютні проблеми людського буття; е) філософія досліджує пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне та естетичне ставлення людини до світу; виробляє певні критерії і принципи суспільної та індивідуальної діяльності, спираючись не на авторитет, а на знання необхідності. Таким чином, філософський світогляд- закономірний етап у духовному розвитку людства, який був обумовлений як змінами в суспільному бутті людей, так і розвитком різних галузей суспільної свідомості. Перелічені історичні типи світогляду є не що інше, як типізовані та абстраговані форми діяльності людини в окремі історичні проміжки часу відповідно до розвитку культури та пізнання. Ці форми діяльності є проявом і вираженням свідомості і самосвідомості людини, практично орієнтованих на перетворення світу і самого себе за нормами культури і цивілізації.

Онтологічна. Онтологія (від грец. оntos – суще) – вчення про Буття, його сутність, форми, фундаментальні принципи та категорії. Термін онтологія уведений в 1613 році Гоклініусом. Але ще в античній філософії були розроблені різні варіанти онтології. Давньогрецький філософ Парменід протиставив обманливій, з його точки зору, видимості і мінливості чуттєво сприйманих конкретних тпредметів і процесів світу онтологічне вчення про дійсне, незмінне, нерухоме Буття. Інші давньогрецькі філософи поставили перед собою мету виявити якісно визначені начала буття. У Фалеса це була вода, у Анаксимандра – «апейрон», у Демокріта – атом, Платон – сукупність «ідей», котрі розуміються як осягнені розумом форми і сутності.

У період середньовіччя абсолютне Буття ототожнювалося із Богом.

Проблема першооснови Буття вирішувалася із застосуванням категорії «субстанція» (від лат. Substantia – сутність, щось таке, що лежить в основі). Зміст поняття «субстанція» трактували неоднозначно: чи то як матеріальну, або ідеальну основу явищ світу. В залежності від розуміння першооснови світу філософські системи поділяються на 1) моністичні (матеріалістичні – Маркс, ідеалістичні – Гегель), 2) дуалістичні (визнання наявності двох першооснов – матеріальної та ідеальної – Декарт) та 3) плюралістичні (наявність багатьох першооснов – Лейбніц).

Поряд із категорією «субстанція», частково збігаючись за змістом із нею, в онтології вживаються категорії «природа» і «матерія».

У Гегеля онтологія – це вчення про духовну, ідеальну субстанцію світу (Абсолютну Ідею), яка в процесі саморозвитку породжує не тільки природу, а й людину і суспільство.

У ХХ століття німецький філософ М.Хайдеггер у вченні про «фундаментальну онтологію» стверджував, що вона є «феноменологією людського Буття» і досліджує явища (феномени) людського існування з метою розширення справжнього Буття і несправжнього.

Незважаючи на різноманітність варіантів відповідей на запитання про сутність і структуру Буття, проблеми онтології визначають специфіку філософського знання.

Пізнавальна (гносеологія): базова проблема - що є джерелом пізнання. Сенсуалізм (емпіризм) (від лат. Sensus – відчуття) основою знань вважає чуттєвий досвід людини (Юм, Берклі). Роціоналізм (від лат. ratio – розум) основою знань вважає розум (Декарт, Лейбніц, Спіноза). Важлива увага приділяється формам чуттєвого (відчуття, сприйняття, уявлення) та раціонального (поняття, судження, умовивід) рівнів пізнання. Здійснення якісних змін у науці привело до появи нових категорій – «емпіричне знання» та «теоретичне знання». Особливе місце посідає проблема істини – це проблема відповідності змісту людських знань змістові об’єкта пізнання. Ця проблема, у свою чергу, містить у собі ряд інших проблем - абсолютного і відносного в істині, конкретності істини, проблеми суб’єкта і об’єкта тощо. Існують різні концепції істини – класична, когерентна, прагматична. Класична ґрунтується на принципах об’єктивності, конкретності, діалектичної єдності абсолютного і відносного начал. Когерентна – логічно несуперечлива істина. Прагматична істина визначає таке знання, що приводить до успіху. В межах гносеологічної функції розв’язується і проблема можливості пізнання людиною навколишнього світу (гностицизм, агностицизм, соліпсизм).

Праксеологічна. Вона виявляється у відповідях на питання як жити людині в світі, а отже, містить певні практичні настанови щодо світу і буття людини в ньому. З цього погляду виділяють практичноактивні та споглядальні філософські системи. Релігійні вчення Індії, як правило, є споглядальними, а протестантизм як ідеологія європейської буржуазії Нового часу проникнутий активізмом. Праксеологічний вимір філософського знання пов’язаний не тільки з аналізом і узагальненнями своєрідності взаємних змін людей і природи, окремих людей і суспільства в цілому в практиці їх взаємодії, а й у практиці наукових спостережень, вимірів, експериментів. (Види практики, співвідношення філософії і практики…). Практика значною мірою нераціональних форм осягнення світу в мистецтві, в моралі, в релігії і т.д. стала основою виділення в філософському знанні таких розділів, як естетика, етика, філософія, релігія. Своєрідне місце посідає в діяльності людей конкретно-історичне життя людства в таких його спільнотах, як раса, плем’я, народ, етнос, нація. Осмислення цієї сфери в проблематиці філософії як теоретичного світ огляду спричинило виникнення такої галузі філософських знань, як філософія історії. А практика політичного і нормативно-правового життя привела до виникнення філософії політики і філософії права. Осмислення ж досвіду розвитку філософії привело до виникнення історії філософії.

Методологічна. Виділення цієї функції як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, е відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету. Саму ж методологію слід розуміти як систему вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності. Кожна філософська система обґрунтовує свої специфічні принципи аналізу процесів і явищ. Особлива роль у цьому плані належить філософії в системі наукового знання,а також у дослідженні самого пізнавального процесу. Філософія не тільки узагальнює результати наукового пізнання, але і рефлексує сам пізнавальний процес, його закономірності, зв'язки. На цій основі вона виробляє найбільш загальні методи (методологію) наукового пізнання, даючи тим самим у руки науки могутній інструмент для подальшого вивчення природи і суспільства. Недарма Ф. Бекон, говорячи про роль методу в науковому пізнанні, підкреслював, що навіть сліпий, що йде по дорозі, обжене зрячого, що йде без дороги. У зв'язку з цим варто сказати, що існують два методи, підходи до дослідження дійсності: діалектичний і метафізичний. Діалектичний метод вимагає розглядати явища світу в їхньому загальному взаємозв'язку, зміні і розвитку. Метафізичний метод, навпроти, розглядає явища поза їхнім зв'язком, розвитком.

Аксіологічна (вчення про цінності). Щоб орієнтуватись у світі, недостатньо тільки здатності пояснити його. Потрібно ще й оцінити світ: відповісти на запитання, яким він є для людини — добрим чи злим, прекрасним чи потворним, вартим того, щоб у ньому жити, чи таким, що змушує покинути його? У пошуках і знаходженні відповідей на такі запитання виявляється оцінювальна або аксіологічна функція філософії. Опозиційність світоглядних цінностей (добро — зло, праведне — грішне тощо) цілком зрозуміла, адже людина постійно перебуває в полі напруги між протилежними полюсами, і філософія покликана утримувати людське в людині через заперечення тваринного. З аксіологічної точки зору філософські системи поділяють на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Критична. Філософія – це завжди критичне ставлення до дійсності як спосіб пошуків шляхів її удосконалення. При цьому критика має бути конструктивною, яка передбачає виявлення не тільки негативних моментів у досліджуваному об’єкті, але й позитивних.

Ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, вирішуючі питання про сутність людини і про сенс її буття, дає ключ для усвідомлення свого відношення до безпосередніх умов громадського життя, до чинників, що визначають специфіку реального життя. Суть ідеологічної функції полягає у тому, що філософські вчення і напрями виражають не тільки «чисте прагнення до істини», але й інтереси та позиції певних суспільних сил, спільнот (націй, класів та ін.). Тому будь-яка філософська школа з позицій певного класу формує світогляд і впливає на суспільну діяльність з тих же певних соціальних (класових) позицій.