Тема 12. Склад і складоподіл

СКЛАД

Слова в українській мові поділяються на склади. Склад - це частина слова, що складається з одного чи кількох звуків і вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря: кни-га, по-ле, га-зе-та, на-го-лос, Ін-тер-нет.

Склад може бути утворений з одного чи кількох звуків, причому один з них повинен обов'язково бути голосним. В зв'язку з тим, що саме голосні звуки утворюють склад, їх називають складотворчими.

В залежності від кількості склідів слова поділяються на односкладові, двоскладові, трискладові і багатоскладові: вік-но, слог, ма-ту-ся, кі-не-ма-то-граф.

Склад, що закінчується на голосний звук, називають відкритим (а-рі-я, ка-ли-на).

Склад, який закінчується на приголосний звук - закритим (ліс, май-дан).

Існує декілька правил поділу слів на склади:

· Якщо між голосними звуками є один приголосний, то він належить до наступного складу (о- л ень, жи- т о).

· Якщо між голосними є кілька приголосних, то звуки в, р, л, й, що стоять після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, які знаходяться після них - до наступного (зі р -ка, ма й -ка).

· Якщо другим приголосним є звук й, л або р, то разом з попереднім приголосним він відходить до наступного складу (ме- тр о, ку- пл ю).

· Якщо між голосними є кілька приголосних, то після наголосу один з них відходить до попереднього, а решта до наступного складу (ки с - л ий, сте р - т и).

· Якщо після ненаголошеного складу стоїть кілька приголосних, то всі вони, крім й, в, р, л відходять до наступного (про- сте -жити, се- ст ра).

СУЛМ-Херсон

Кожна людина, скандуючи слова, інтуїтивно поділяє їх на склади, встановлює кількість складів, проте сама природа складу в українській мові (як і в багатьох інших мовах) до цього часу лишається невивченою, і тому задовільного і загальноприйнятого визначення складу, яке б відповідало всім науковим вимогам, немає.

Найбільшого поширення набула й стала традиційною теорія повітряних поштовхів (або експіраторна теорія), за якою склад визначається як один звук або сполучення кількох звуків, що вимовляються одним пош­товхом видихуваного повітря.

Академік Л. В. Щерба висунув теорію м'язового напруження, за якою склад – це частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним м'язовим напруженням при їх артикуляції. Отже, найбільше напру­ження припадає на вершину складу і найменше буває на межі складів.

За теорією гучності (сонорності), яку на заході особливо розвинув Й. Єсперсен, Р. І. Аванесов, О. Н. Гвоздев, склад – це частина слова, в якій поєднується більш гучний (сонорний) звук з менш гучним. Найгучнішими звуками є голосні, тому саме вони виступають як складотворчі. Усі інші звуки – нескладотворчі. Голосні є вершиною складу. Межа між складами проходить у місці найбільшого спаду гучності.

Є підстави думати, що всі три теорії взаємно не виключають одна одної, їх об'єднує можливість визначити склад у загальних рисах як сегментно-просодичну одиницю. Склад – це мінімальний відрізок (сегмент) мовлення, що характеризується артикуляційною і акустичною спаяністю звуків, які до нього входять, має єдину вершину гучності, представлену, як правило, голосним; по-друге, склад є носієм різних суперсегментних (або просодичних) особливостей, таких як наголос і мовна мелодія, що не виявляються в окремих звуках як у найменших сегментах.

Українські фонетисти довгий час поділяли визначення складу в дусі експіраторної теорії, що й досі зберігається в шкільних підручниках.

Зміни м'язової напруженості кладуть в основу розуміння складу М. Ф. Наконечний і В. В. Лобода.

М. А. Жовтобрюх визначає склад комплексно: як чисто фонетичну одиницю, елементи якої тісно пов'язані між собою артикуляційно й акустично (залежно від наростання й спаду гучності звуків).

Останнім часом з'явилися спроби аналізувати склад не тільки як явище фонетичне, а й фонологічне (В. М. Брахнов). При цьому акустичною ознакою складу вважається наростання й спад інтенсивності звучання.

Практично в слові буває стільки складів, скільки в ньому голосних звуків. Пор.: го-ло-ва, се-ре-да, кор-дон, гал-ка.

Слова залежно від кількості складів у них бувають односкладові (мак, рік, сіль), двоскладові (о-ко, се-ло, крап-ка), трискладові (мо-ло-ко, ка-мі-нець, гой-дал-ка) і багатоскладові (не-до-ба-ча-ти, чер-во-но-пра-пор-ний).

Розрізняють склади відкриті й закриті, крім того, виділяються прикриті і неприкриті. Відкритим називається склад, що закінчується на голосний (во-да, со-ло-ма), в закритим – склад, що закінчується на приголосний (гір-кий, сол-дат). Прикритим називається склад, що починається на приголосний (пар-та), неприкритим – склад, що починається на голосний (он, оз-до-ба).

Складоподіл

Для української мови, як і для інших слов'янських мов, характерне загальне тяжіння до відкритих складів. Це виявляється в тому, що межа між окремими складами проходить найчастіше після голосного звука перед при­голосним, наприклад: се-стра, мі-ста, за-здрий. Проте при збігові кількох приголосних складова межа часто проходить всередині цієї групи, наприклад: книж-ка, гол-ка, дзвін-кий.

Коли голосний поєднується з одним приголосним, поділ слова на склади труднощів не викликає. При збігові кількох приголосних встановлювати складову межу буває важко. Існують такі основні правила складоподілу:

1. Один приголосний, що стоїть між голосними, завжди належить до наступного складу, наприклад: по-су-ха, за-го-ро-да, си-то.

2. Два шумні приголосні (обидва дзвінкі або обидва глухі) належать звичайно до наступного складу, наприклад: мі-сто, во-ско-вий, ді-жда-ти-ся, не-спо-кій, при-ї-зди-ти, не-ща-стя.

3. Три приголосні, коли два перші з них шумні (обидва дзвінкі або обидва глухі), а третій сонорний, належать до наступного складу, наприклад: го-стрий, по-стріл, за-здро-щі.

4. Сусідні приголосні, перший з яких більш гучний, ніж другий, належать до різнлх складів, наприклад: каз-ка, груд-ка, вез-ти.

5. Якщо між голосними є два або більше приголосних, то звуки [й], [в], [р], [л], [м], [н], що йдуть після голосного, належать до попереднього складу, а звуки, що стоять після них,– до наступного: гай-ка, майструвати, гав-кати, гір-ко, пал-ко, ям-ка, син-ку.

6. Коли другим приголосним є звук [й], [в], [р], [л], [м] або [н], то разом а попереднім він відходить до наступного складу: за-б/йу/, лю-блю, му-дрий, нудний, по-свист, Ку-зьма.

7. Два сусідні сонорні приголосні належать до різних складів: гар-ний, сур-ма, сум-ний, гор-ло.

8. Подовжені приголосні при складоподілі не розділяються, оскільки збіг двох приголосних вважається одним звуком о- бби-ти, жи-ття, пі-дда-шшя, зі-лля.

Принципи таких правил складоподілу стають зрозумілими на основі теорії сонорності. За сонорністю, тобто гучністю, звуки поділяються на такі групи: голосні (найгучніші), далі – в порядку зменшення гучності – сонорні приголосні, дзвінкі й глухі. Голосні, як найгучніші, утворюють вершину складу. Коли між складами виявляється збіг приголосних, то межа між складами повинна пройти так, щоб гучність звуків попереднього складу поступово спадала, а наступного – зростала. Крім того, слід враховувати тенденцію слів до відкритих складів. Так, наприклад, у слові каз-ка за законом відкритого складу складова межа мала б пройти перед [з]. Але в цьому випадку другий склад починався б дзвінким [з], після якого йде глухий [к], а ще далі – голосний [а], тобто сонорність була б вища на початку скла­ду, далі спадала б і потім знову наростала б. Це суперечить природі складу. Тому складова межа, всупереч тенденції до відкритого складу, проходить після [з].

У слові ж гострий, наприклад, складова межа проходить після [о] згідно із законом відкритого складу. У другому складі сонорність, як і слід, наростає.

Ці правила поки що є орієнтовними. В українському складоподілі спостерігається неусталеність, і він ще остаточно не досліджений.

Склад – це чисто вимовна одиниця, не зв'язана зі значенням. Тому поділ па склади не збігається із членуванням слова на найменші смислові одиниці – морфеми (корінь, префікс, суфікс, закінчення). Разом з тим в усній мові вплив морфологічної будовb слів на складоподілі іноді позначається. Так, наприклад, у слові підживити можливі два поділи слів на склади: пі-джи-ви-ти і під-жи-ви-ти; у слові розбивати – ро-зби-ва-ти і роз-би-ва-ти й под.

Важливо також мати на увазі, що між фонетичним і орфографічним складоподілом також немає повного збігу. Хоча в основу правил переносу частин слів покладено складовий принцип, тобто слова переносяться по складах, проте великою мірою враховується й морфологічна будова слова – принцип збереження єдності морфеми.

13. Основні принципи фонетичної транскрипції

Транскрипція – це спеціальний спосіб запису мовлення з науково-лінгвистичною метою.

Фонетична транскрипція це не орфографічний запис, це запис усного мовлення. Саме слово «транскрипція» походить від лат. – переписування.

Фонетична транскрипція української мови створена на основі сучасного алфавіту української мови. Але в цій транскрипції вживаються і особливі знаки для позначення окремих звуків (в основному діакретичні знаки і знаки, взяті з латинського алфавіту).

Правило будь-якої транскрипції в тому, що кожна буква має завжди позначати лише один звук і навпаки – кожен звук мусить завжди позначатися однією й тією самою буквою. Але в українській мові це правило порушується, так як існують «йотовані» букви, які в різних позиціях можуть означати як два звуки, так і один.

Дата добавления: 2015-05-07