Практичне завдання. Основні правила української транскрипції

Основні правила української транскрипції

1. Знаки української транскрипції

Знак	Що означає
ٰ вертикальна риска над буквою, що передає наголошений звук	наголос
ٰ зверху пряма риска справа після букви	м’якість	М’якості надає буквам м’який знак, але сам він в транскрипції не вживається, бо це буква, наприклад: [бат ٰ ко], а також звук [і], крім напівпом’якшених звуків: [н ٰ ігот ٰ ]
’ зверху кома справа після букви	напівм’якість	перед [і] завжди напівм’які: [б], [п], [в], [м], [ф] – губні, [ґ], [к], [х] – задньоязикові, [г] – гортанний, [ж], [ч], [ш], [дж] – передньоязикові шиплячі. Наприклад: [к’іт], [ф’ізика], [к’іхт ٰ і]
: після букви	подовження	Приклад подовження приголосних: [колос ٰ :а], [wолос ٰ :а]
/ і // вертикальна риска	пауза	мала пауза (на місці коми) – 1 риска, велика пауза (тире, двокрапка, крапка) – 2 риски.

2. Буква Й має два варіанти:

Транскрипція	Коли вживається	Приклади
[ĭ] середньоязиковий	– на початку слова перед приголосним; – в середині слова після голосного перед приголосним; – в кінці слова після голосного.	[ĭти] [приĭшоу] [син ٰ іĭ]
[j]	в усіх інших випадках	[jод]

3. Букви Я, Ю, Є на початку слова і складу завжди позначають два звуки –

Я = [ ja ], Ю = [ jy ], Є = [ je ].

Наприклад: яма [jaма], юнак [jунак], моє [моjе].

Ці ж букви після м’якого приголосного в середині і в кінці складу позначають один звук –

Я = [ а ], Ю = [ у ], Є = [ е ].

Наприклад: знання [знан ٰ :а], люди [л’уди].

4. Буква Ї в будь-якій позиції завжди значає два звуки – [ ji ].

Наприклад: їжак [jіжак], її [jіjі].

5. Буква Щ завжди означає сполучення двох приголосних звуків – [ шч ].

Наприклад: щука [шчука], щітка [шч’ітка].

6. Злиті звуки (африкати) [ дж ] і [ дз ] утворюють один звук и позначаються з каморою ().

Наприклад: [дзеркало].

7. Голосні [ е ] та [ и ] в ненаголошеній позиції мають нечистий звук і передаються на письмі як Е з призвуком И та И з призвуком Е – [ е^и ], [ и^е ].

Наприклад: [ве^исна],[зи^ема].

8. Звук [ о ], якщо він стоїть перед складом з наголошеним [ у ], набуває призвука У – [ о^у ].

Наприклад: [ко^ужух], [ро^узумниj], [го^улубка].

9. Звук [ в ] має 4 варіанти:

Транскрипція	Коли вживається	Приклади
[w] губно-губний	перед голосними [о] та [у]	[wода], [wухо]
[v’] губно-зубний	тільки перед [і]	[v’іл], [v’ін]
[у] нескладовий	– на початку слова перед приголосним; – в середині слова після голосного перед приголосним; – в кінці слова після голосного.	[учите^ил ٰ ], [унести] [wоук], [заутра] [знау]
[в] звичайний губний	в усіх інших випадках	[іван]

10. Явище асиміляції має відбиток в транскрипції – звуки впливають один на одного в потоці мовлення.

Наприклад: -ться=[ц ٰ а], [см’іjец ٰ а], [лехко], [v’ісц ٰ ].

11. В транскрипції обов’язково ставиться наголос!

12. Велика літера в транскрипції не вживається.

13. Знаки переносу в транскрипції речення не ставляться.

14. Прийменники завжди приєднуються каморою знизу до наступного слова.

Записати речення фонетичною транскрипцією:

«Знання мовних скарбів – великий культурний здобуток людини, показник її духовного розвитку. Але воно не приходить само собою. Цьому треба вчитися, цього треба навчати.»

_____________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________

«Я в лісу побачила зайця-русака.»

_____________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________

_____________________________________________________________________________________

для наукового вивчення звукового складу мови, особливо її орфоепії, для діалектологічних записів користуються спеціальним звуковим письмом, основний принцип якого – кожному звукові повинен відповідати на письмі свій окремий спеціальний знак.

Система літер разом з додатковими знаками, які служать по можливості для точного відтворення звукової системи даної мови, називається фонетичним алфавітом.

Основні вимоги, що ставляться до фонетичного алфавіту, такі:

1. Кожен звук повинен мати свій особливий знак.

2. Кожен знак повинен завжди вживатися тільки в одному значенні, тобто завжди означати тільки один який-небудь звук.

3. Система повинна бути до деякої міри аналітичною, тобто давати можливість позначати якимось одним спільним додатковим знаком цілий ряд звуків, що мають одну спільну додаткову ознаку, наприклад, знак палаталізації для позначення м'якості будь-якого приголосного, знак тривалості – для позначення подовжених приголосних тощо.

4. Система повинна бути простою і зручною для користування.

Запис живої мови за допомогою фонетичного алфавіту на основі звукового принципу зветься транскрипцією. Є багато різних типів транскрипцій, заснованих на різних принципах, залежно від мети, яку вони перед собою ставлять, проте головнішими є два типи: фонетична транскрипція та фонематична транскрипція.

Такий спосіб запису живої мови, при якому з можливою точністю передається кожен звук з усіма його відтінками, називається фонетичною транскрипцією.

Фонетична транскрипція має велике значення для фіксації акустичних та артикуляційних властивостей звуків безвідносно до їх соціальної природи, тобто смислорозрізнювальної функції.

Найчастіше в основу фонетичних транскрипцій кладуть латинський алфавіт з розробленою системою додаткових знаків, проте існують і фонетичні транскрипції на базі алфавітів окремих мов або кількох мов. В українському мовознавстві прийнято користуватися фонетичною транскрипцією на основі українського алфавіту. Зокрема, використовуються такі додаткові літери та так звані діакритичні (від гр.-розрізняльний) знаки.

Усі слова в транскрипції пишуться з малої літери.

Текст, записаний фонетичною транскрипцією, береться в квадратні дужки.

Такий спосіб запису живої мови, при якому передаються тільки фонеми даної мови без урахування тих відтінків, що неістотні у фонологічному відношенні, називається фонематичною транскрипцією: / село/,/[хомут/, /л'ал'ка/. У фонетичній транскрипції ці слова мали б такий вигляд: [се"ло], [хоУмут], [л' `ал'ка].

У фонематичній транскрипції використовується значно менша кількість додаткових знаків, ніж у фонетичній транскрипції. У цілому вона досить близька до орфографічного письма української мови.

Обидва способи транскрипції мають однаково велике значення, але використовуються з різним призначенням.

Розрізняють іще деталізовану і спрощену фонетичну транскрипцію. Кожною з них користуються в міру потреби.

Для порівняння наведемо уривок, записаний звичайним письмом, фонетичною та фонематичною транскрипцією.

Орфографічний запис:

Летим... Дивлюся–аж світає, Край неба палає;

Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. (Т. Шевченко).

Фонетична транскрипція:

[ле ити¢м диеул'`ус' 'а \ ажс'в’іта•й еи" \ кра'й неба пала'й еи"|| солове' йко у темн'ім га'йі \ сонцеи зустр'іча'й е и || ]

Фонематична транскрипція:

/летим || дивл'ус'а \ аж с'вітайе \ край неба палайе || соловейко в темн'ім гайі \ сонце зустр'ічайе \\/.

14. Орфоепія. Основні правила вимови голосних, приголосних, слів іншомовного походження

Тоцька, 142-153

Доленко, 51-55

Орфоепія – це система правил літературної вимови. Орфоепія українського літературного мовлення склалася історично відповідно до традиції та звуко­вих законів. У її основі лежить вимова більшості звуків і зву­косполучень, властива середньонаддніпрянським говорам. Вод­ночас вона ввібрала в себе й деякі особливості вимови інших діалектів української мови.

У поняття літературної вимови входять правила вимовлян­ня голосних та приголосних у різних позиціях, сполучень звуків у мовленнєвому потоці, а також наголошування слів та інтонування речень.

Нормативна вимова має велике суспільне значення: вона, забезпечуючи адекватне сприйняття сказаного, полегшує про­цес спілкування, порозуміння між людьми й сприяє невпин­ному поступовому вдосконаленню літературної мови.

ОРФОЕПІЯ

Орфоепія (від лат. orthos- прямий, правильний, рівний і epos- слово, мова) - це сукупність правил літературної вимови звуків і словосполучень. В орфоепії також вивчаються правила наголосу.

Дата добавления: 2015-05-07