Білет 1 3 страница

В грудні 1918 р. Директорія урочисто в'їхала до Києва, де була відновлена Українська Народна Республіка. Директорія відновила чинність законів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам без викупу та ін. Через складність військово-політичної ситуації виникла криза влади Директорії.

Директорія була утворена як тимчасовий уряд, отже головним її завданням було підготувати вибори до представницького, установчого за метою, органу влади - Трудовий конгрес, вибори до якого проводились за куріальною системою (соціально-класове представництво). Трудовий конгрес працював 22-29 січня 1919 р. у Київському оперному театрі, в складі близько 400 делегатів. Ухвалив важливі юридичні акти. Зокрема, був проголошений Акт злуки УНР та ЗУНР. “Універсал Трудового конгресу України” 28 січня 1919 р. став тимчасовим конституційним актом України. Директорія, якій конгрес висловив політичну довіру, готувалася до евакуації з Києва. Декларації й постанови делегатів відразу перетворювалися на клаптики паперу. Конгрес припинив роботу.

Білет №7

1. Загарбання українських земель Литвою та Польщею. У ХІІІ – першій половині ХІV ст. продовжувачем державності Русі на її південно-західних землях та провідною силою опору іноземній агресії виступало Галицько-Волинське князівство. Жорстока поразка, завдана 1323 р. руським військам ординським ханом Узбеком, підірвала воєнну і політичну міць Галицько-Волинської держави. Смерть загиблих в бою князів Андрія та Лева припинила князівську династію Романовичів, які протягом більш як 120 років вели боротьбу за незалежність і державну єдність Південно-Західної Русі. Втрачаючи власне політичне значення, осередок української державності став предметом гострого суперництва Польщі та Литви. В результаті остання закріпила за собою Волинь, а польський король у 80-х рр. ХІУ ст. остаточно утвердив свою владу в Галичині. Буковина з середини ХІУ ст. опинилася в складі Молдавського князівства, Закарпаття ще раніше захопила Угорщина.
Іноземне поневолення західноукраїнських земель перервало процес формування незалежної державності українського народу. Економічно слабкі, роз’єднані, політично занепадаючі руські князівства Подніпров’я і Поділля перебрати на себе роль збирання та визволення українських земель з-під монгольського іга не могли. Зате мету підпорядкувати собі “всю Русь” поставив володар сусідної Литовської держави великий князь Ольгерд (1345-1377).
Литовські племена здавна були північно-західними сусідами східних слов’ян. В “Повісті минулих літ” вони згадуються як такі, що не мали власної політичної організації і платили данину Києву. “Литва з болота на світ не показувалася”, - вказував в середині ХІІІ ст. автор “Слова про загибель руської землі”. Однак саме тоді в Поніманні склалась раньофеодальна держава – Литовське князівство.
Вже за Міндовга (1230-1263) Литва включила в себе Чорну Русь, головне місто якої Новгород-Литовський (нинішній білоруський Новогрудок) на певний час став столицею держави. Зростаючи й далі за рахунок західних руських земель, Литва переймала їх більш високу культуру і досвід політичної організації. Це обумовило зближення литовської і руської знаті, “ослов’янення”, “обрусіння” литовських князів, які одружувалися з руськими княжнами й бояринями, переходили у православну віру, переймали місцеву мову, побут та звичаї. Тому далекосяжні плани великого литовського князя Ольгерда зустріли скоріше співчуття, ніж протидію українського населення, що сподівалося таким чином звільнитися від більш обтяжливої залежності від монголо-татар.
В кінці 1350-х рр. Ольгерд зайняв Брянськ і просунувся на сіверські землі. У 1362 р. добровільно визнав владу Литви київський князь. Поповнені киянами литовські війська того ж року зайняли Переяславщину, на Правобережжі розбили невеликі орди подільських татар, які підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою, і зайняли Поділля.

2.У 1919—1920 рр. революційні змагання трансформувалися у збройну боротьбу за владу в Україні.
Після переїзду Тимчасового робітничо-селянського уряду в Україну (до Харкова) 4 січня 1919 р. з більшовицьких військ, повстанських загонів (Махна, Григор'єва та ін.) та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено Українській фронт. Військові частини цього фронту вели боротьбу з армією УНР, з денікінцями та військами Антанти.
Декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду від 6 січня 1919 р. Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). На чолі реорганізованого наприкінці січня 1919 р. радянського уряду — Ради народних комісарів — став X. Раковський.
Розвиваючи наступ, Червона армія 5 лютого захопила Київ. У лютому—березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд з Вінниці до Проскурова (нині — Хмельницький), а згодом — до Кам'янця-Подільського. Сили Директорії танули, посилилося дезертирство, слабшала підтримка населення. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало нові вимоги: вивід з Директорії Петлюри та Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об'єднання її армії з армією Денікіна.
19 березня 1919 р. червоноармійські частини зайняли Жмеринку і відрізали весь Південно-Західний фронт, внаслідок чого армія Директорії була поділена на Північну, Південну і Проскурівську частини. В Проскурові відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. Після цього Петрушевич і Андрієвський переїхали до Станіслава, а Петлюра, Швець і Макаренко — до Рівного. Тут було реорганізовано Директорію і 9 квітня сформовано новий соціалістичний уряд, що свідчило про крах проантантів-ської орієнтації. Головою його став Б. Мартос (УСДРП), міністрами — І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський і Г. Сиротенко. Цей уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби проти двох ворогів — польського панства і російського комуністичного більшовицького війська. Тепер ставку було зроблено на власні сили. Уряд передбачав встановлення контролю за діяльністю владних структур з боку робітничо-селянських трудових рад, проведення демократичної земельної реформи, відновлення роботи підприємств, вільне функціонування профспілок тощо.

Білет № 8

1) 1 липня 1569 р.акт унії було підписано. Сенатори й посли Литви погодилися з планом, створення Речі Посполитої (від лат. "справа всенародна") – унії обох держав.
"Наслідки Люблінської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі- Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Литвою залишались білоруські землі по Вітебськ,Оршу, Мстиславець і українські землі: Берестейське воєводство, Пинщина." Юридично ж більш ніж на 220 років значна частина українських земель опинилася під владою Польщі. Лише частина українського Полісся залишалася у Литви, Північна Буковина відійшла до Молдови. Східною частиною Карпатської України після 1526 р. заволоділа Австрія, західною – Трансільванія; Чернігово-Сіверська земля до 1618 р. була підвладна Московській державі (Додаток 5).
Правовий режим Польщі діяв і на землях України. Однак можливість здо-бути шляхетське звання для представників національних меншин у Речі Посполитій водночас означала істотне обмеження їх культурної ідентичності. Саме тому на теренах України в XVII ст. сформувався різновид загальнопольської мови – периферійний діалект в його південному варіанті, а в Білорусі та Литві – північному. Левова частка шляхти й духовенства України поступово прилучалася до польськомовного культурного простору. Польською мовою користувалися в побуті та суспільному житті, бо ця мова була державною, нею викладали в латино-польських школах, колегіумах, університетах. Звичайно, староукраїнську (руську) мову ніхто не забороняв, подеколи вона лунала й на засіданнях сейму. Невипадково архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський українець Л. Баранович писав виключно польською мовою навіть приватні листи, і це не поодинокий приклад, а тенденція. Саме на такому грунті виникла подвійна лояльність, властива не тільки українцям чи білорусам, а й чехам та словакам (так зва-ний австрославізм). Подібна ситуація склалася і на Галичині та в Закарпатті. У XVI ст. український мислитель С. Оріховський-Роксолан (1513-1566) вважав себе представником руського племені польської нації – яскравий приклад подвійного патріотизму.
Прилучення України як польської колонії до новоєвропейської цивілізації сприяло інтенсифікації виробництва та виходу на західні ринки, але водночас призвело до зростання соціального та конфесійного напруження, що стало причиною низки повстань кінця XVI – 30-х років XVII ст. Усе це підривало стабільність і міць не тільки Речі Посполитої, а й України. Криза східнохрис-тиянської цивілізації і неможливість (через різні системи віри) сприйняття до-сягнень західноєвропейської системи цінностей перетворювали Україну (так само як і Білорусь) на периферійні регіони Європи. Ситуація погіршувалася протилежною цивілізаційно-геополітичною орієнтацією панівних та залежних верств українського суспільства.
2) Радянська історіографія заперечувала існування Української революції, національно-визвольний рух та національно-державне будівництво на території України в 1917-1921 рр. Буремні події даного періоду радянські історики розглядали як складову частину Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни.

2.Проблеми Української революції досліджували історики української діаспори. В центрі їхньої уваги були проблеми суспільно-політичні життя України та різні форми національної державності.
Після проголошення незалежності України серед вітчизняних істориків сформувалися дві групи дослідників, які по-різному розглядають події 1917-1921 рр. на території України. Переважна більшість дослідників називають визвольні змагання українського народу 1917-1921 рр. — Українською революцією. Серед дослідників цього періоду виділяються праці докторів історичних наук Верстюка В. Ф., Пирога Р. Я., Солдатенков В.Ф та ін. На противагу їм незначна частина дослідників називають визвольні змагання українського народу — Українською національно-демократичною революцією 1917 — початку 1918 рр. Подальші події в Україні вони розглядають під кутом державотворчої діяльності Гетьманату Павла Скоропадського, Директорії та ЗУНР.
Визначальний вплив на початок Української революції мала Лютнева(1917 р.) революція в Росії, яка сприяла поваленню самодержавного режиму та утвердження демократії. Під її впливом на території України посилюється національно-визвольний рух, який переростає в Українську революцію. Її головний історичний зміст — боротьба українського народу за своє національне і соціальне визволення, створення власної соборної демократичної держави зі справедливим суспільним устроєм.
З перших днів національно-демократичної революції відбувалося згуртування національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух — Української Центральної Ради. З ініціативою її утворення виступили українські самостійники.
Майже одночасно із самостійниками власний національний центр почало створювати Товариство українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодились і українські соціалісти, які з'явилися на збори ТУП.
Таким чином, формувалися два центри національних сил з різною державно — політичною організацією. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій 4 березня 1917 р. погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сповідалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро

Білет №9

1) Національно-визвольна війна розпочалася 1648 р. То був пам’ятний для європейської історії рік. Адже саме тоді закінчилася Тридцятилітня війна та було укладено Вестфальський мир. За ним Швеція заволоділа гирлами майже всіх судноплавних річок Північної Німеччини, Франція - частиною Ельзасу, за німецькими князями було визнано право бути незалежними володарями. Вестфальський мир закріпив і посилив політичну роздрібненість Німеччини, зумовив міжнародне визнання незалежності Швейцарії та Нідерландів. В Англії тоді розпочалися революція і друга громадянська війна, яка 1649 р. завершилася стратою короля Карла Стюарта. У Франції виступила Фронда - рух проти абсолютизму. Московія налагоджувала внутрішнє становище, збурене подіями Смутних часів та поразкою 1634 р. під Смоленськом, якої вона зазнала від Речі Посполитої. Туреччина ще залишалася могутньою, проте дедалі відчутнішою ставала внутрішня криза, виявом якої, зокрема, були династичні перевороти. Придунайські князівства і Крим за умовами васальної залежності від Туреччини, на першу вимогу останньої, мали виставляти свої війська. Потужні повстання й війни прокотилися Іспанією, Італією, Португалією.
ПРИЧИНИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ
Після придушення козацьких повстань першої чверті XVII ст. посилилася колоніальна політика Польщі щодо України, що й потягло за собою Національно-визвольну війну.
Погіршення становища селянства в умовах засилля магнатів та панщинно-фільваркової системи господарювання:
Зростання невдоволення українського міщанства, яке потерпало як від приватних власників міст, так і від сваволі королівських урядовців:
Обмеження прав козацтва, запровадження заходів, спрямованих на ліквідацію його як стану:
Полонізація української культури, примусове насадження католицизму, що викликало масові протести: Отож, заходи, якими польський уряд супроводжував своє панування на українських землях, мали на меті цілковите їх загарбання й підкорення, тобто були колоніальними. Колоніальна політика уряду Речі Посполитої в середині XVII ст. загострила ситуацію в Україні, спричинивши загальнонародний виступ.

2) Згортання НЕПу
З жовтня 1928 року почалося здійснення першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства. При цьому як план на першу п'ятирічку був прийнятий не проект, розроблений Держпланом СРСР, а завищений варіант, складений ВСНХ не стільки з врахуванням об'єктивних можливостей, скільки під тиском партійних гасел. У червні 1929 року почалася масова колективізація (що суперечила навіть плану ВСНХ) — вона проводилася з широким вживанням примусових заходів. Восени вона доповнилася примусовими хлібозаготівлями.
В результаті цих заходів об'єднання в колгоспи дійсно набуло масового характеру, що дало привід Сталіну в листопаді того ж 1929 років виступити із заявою про те, що середняк пішов в колгоспи. Стаття Сталіна так і називалася — «Великий перелом». Відразу після цієї статті черговий пленум ЦК схвалив нові, підвищені і прискорені, плани колективізації і індустріалізації.

Білет № 10
1) Перші перемоги повсталі отримали в битві під Жовтими Водами 6—8 травня 1648 р. та 15—16 травня під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.
Битва під Пилявцями, що відбулася 13 червня 1648 p., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.
Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, полишили місто, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад в Україну.
23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як українського месію. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій боротьбі Б. Хмельницький веде переговори із Московською державою та укладає угоду із Трансільванією.
У 1649 р. війна розгортається з новою силою. Польська армія, яку очолив король Ян Казимир, захопила Галичину і вторглася на Поділля. Козацькі війська виступили назустріч польській армії, оточили частину польських військ біля м. Збаража.
15—16 серпня 1649 р. відбулася битва з головними частинами польської армії на чолі з королем Яном Казимиромпід Зборовим. Коли, здавалось, перемога вже була на боці козаків, татари залишили поле битви. Кримський хан вимагав, щоб гетьман розпочав переговори з поляками. Було укладено Зборівський договір.
За цим договором Річ Посполита визнавала існування Козацької України у межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, гетьманське правління в ній та свободу існування православної церкви. Реєстр козаків мав складати 40 тисяч. Але селяни, які не потрапили до реєстрових списків, мали повертатися до своїх панів.На початку національно-визвольної війни постала проблем державно-політичного устрою України. Хмельницький рішуче і сміливе висуває власну програму розбудови Української козацької держави. У будівництві Української держави Б. Хмельницький геніальне синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. Одночасно він врахував і практику ряду тогочасних європейських держав. Українська держава одержала назву "Військо Запорізьке"

2) Релігійне життя
До моменту досягнення Україною незалежності в країні діяли три головні церковні організації: Українська православна церква (УПЦ), підпорядкована Московському патріархат; Українська греко-католицька церква; Українська автокефальна православна церква.
Незабаром постало питання про те, що незалежна Україна повинна мати і незалежну православну церкву, оскільки переважна більшість українських віруючих належали саме до православ'я. У листопаді 1991 р. митрополит Філарет, спираючись на підтримку Верховної Ради і президента України, скликав єпископський собор, який звернувся до Московського патріархату з проханням про надання УПЦ автокефалії. Проте Московський патріарх Алексій ІІ не бажав втрачати контроль над однією з найвпливовіших і багатих церков. У березні 1992 р. архієрейський собор Російської православної церкви в Москві усунув митрополита Філарета від кафедри і позбавив його сану. На місце Філарета був призначений митрополит Володимир (Сабодан). Український епіскопат в основному підтримав це рішення.
У червні 1992 р. прихильники митрополита Філарета об'єдналися з УАПЦ, створивши Українську православну церкву - Київський патріархат (УПЦ-КП). Головою церкви був обраний Мстислав, його заступником - Філарет. Оскільки Мстислав постійно проживав в США, фактичним лідером нової церкви став митрополит Філарет. Прихильники митрополита Володимира (Сабодана), контролюючи більшість українських приходів, почали іменуватися Українською православною церквою - Московський патріархат (УПЦ-МП).
Ситуація загострилася після смерті в 1993 р. митрополита Мстислава. Головою УАПЦ був обраний патріарх Димитрій, а УПЦ-КП очолив митрополит Володимир (Романюк), відомий український богослов і правозахисник. Філарет залишився на посаді заступника патріарха УПЦ-КП У 1995 р. помер патріарх Володимир (Романюк) і фактичним главою УПЦ-КП став місце наглядач патріаршого престолу Філарет. Таким чином, українське православ'я виявилося розділеним на три гілки, що негативно впливає на духовне життя в Україні в цілому.
У цих умовах поступово підсилюють свій вплив УГКЦ (близько 3 тис. общин) і Римо-католицька церква (понад 600 общин). Спостерігається також зростання в Україні протестантських общин. З'явилися нетрадиційні для України общини і секти - мусульмани, іудеї, буддисти, кришнаїти, групи сатанистського напряму і так далі. Всього в сучасній Україні діють більше 80 різних релігійних структур.

Білет № 11

1. Наприкінці XV ст. на теренах України з'являється нова суспільна сила — козацтво. Козацтво постало у зв'язку з необхідністю захищати українські землі від татарських набігів, наявністю багатих незайнятих земель, що чекали на колонізацію ("освоєння") зростаючою людністю Великого князівства Литовського.
Розвиток козацтва мав три стадії.

1) 1489-1591 pp. — утворення козацтва та його становлення. Протягом століття козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури, організації. Тому і достовірних згадок про нього небагато. Навіть перша спроба його організації — Січ на о. Мала Хортиця, заснована в 1552—1558 pp. Д. Вишневецьким (Байдою), оповита напів легендарними сюжетами.
2) 1591-1647 pp. — період посилення військово-політичної ролі козацтва, перетворення його в окремий суспільний стан, центр національно-визвольного руху. У цей час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди: низове і городове, формуються організаційні структури (Запорозька Січ, козачі реєстрові загони).
3) 1648-1664 pp. — участь в Національній революції та Визвольній війні українського на роду, в якій козацтво було ядром руху, реалізатором державотворчих функцій. Козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ'я, стає політичною силою Речі Посполитої та Східної Європи. З ним починають рахуватись монархи Туреччини, Австрії, Московії.
4) 1664-1709 pp. — боротьба за збереження незалежності Січі з Москвою, Кримським ханством, Туреччиною; 5) 1709-1734 pp. — період існування запорожців за межа ми України;
6) 1734-1775 pp. — відновлення Січі, боротьба за її збереження та остаточна ліквідація її російським царизмом.

2. Промисловий потенціал України формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.
Протягом перших п'ятирічок остаточно було зламано механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи. У цей час особливо чітко виявляється тенденція фактичної монополізації центром управління промисловістю республіки. Вже в 1927—1928 pp. важка промисловість України (група «А») на 89% була в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50%. Командні методи управління економікою зумовлювала відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу.

Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав і свої особливості: інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектору.

Білет №12
1. Складні зовнішньополітичні і внутрішні умови негативно впливали на економічний і культурний розвиток українських земель, але зовсім спинити його не могли. Зусиллями народних мас розвивалася економіка, передусім землеробство і ремесла, виростали міста, розширювалися товарно-грошові відносини. Незважаючи на тяжку експлуатацію і на те, що татарські й турецькі завойовники тисячами виводили невільників з України на рабські ринки, кількість населення, що жило на українських землях, збільшувалася.

Зростання феодального землеволодіння.
Як і в кожній країні за доби феодалізму, населення України поділялося на два основні класи-стани, що було закріплено юридично, в законах: панівний — клас феодалів і експлуатований клас — селянство. Обов'язком феодалів було відбувати на їхню користь військову службу і брати участь в управлінні державою. За цю службу феодали діставали землі в спадкове або тимчасове володіння («вотчини» і «помістя» або «держави»). З розвитком феодальних відносин феодальне землеволодіння — основа феодального ладу — зростало. А це вело до посилення експлуатації і покріпачення селянства.
Наприкінці XIV ст. на українських землях було лише кілька десятків великих феодальних володінь. А вже в першій половині XVI ст. налічувалося понад сто магнатських родин, які володіли тут великими маєтками, також тисячі панських і шляхетських господарств.
Стан сільського господарства.
Господарство залишалося в своїй основі натуральним. У панському дворі, який включав панський будинок, житла для челяді, різні господарські будівлі і до якого прилягали орні землі, сінокоси, пасовища, села з селянами, що обробляли панські землі, вироблялося здебільшого все необхідне для потреб феодала.
Основною галуззю економіки України наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. залишалося сільське господарство, і передусім землеробство. Більш інтенсивно воно розвивалось в західних і північних українських землях, які менше або зовсім не зазнавали спустошливих турецьких і татарських нападів.

2. Суцільна колективізація
З весни 1929 на селі проводилися заходи, спрямовані на збільшення числа колективних господарств - зокрема, комсомольські походи "за колективізацію".

7 листопада 1929 року в газеті "Правда" була опублікована стаття Сталіна "Рік великого перелому", в якій 1929 був оголошений роком " корінного перелому в розвитку нашого землеробства ". За твердженням Сталіна, в 1929 році партії і країні вдалося домогтися рішучого перелому, зокрема, у переході землеробства "від дрібного і відсталого індивідуального господарства до великого і передового колективного землеробства, до спільної обробки землі, до машинно-тракторним станцій, до колгоспів, що спираються на нову техніку, нарешті, до гігантів-радгоспів, озброєним сотнями тракторів і комбайнів ".

На селі насильницькі хлібозаготівлі, що супроводжувалися масовими арештами і руйнуванням господарств, призвели до заколотів, кількість яких до кінця 1929 року обчислювалася вже багатьма сотнями. Не бажаючи віддавати майно і худобу в колгоспи і побоюючись репресій, яких зазнали заможні селяни, люди різали худобу і скорочували посіви.

Тим часом було прийнято постанову "Про підсумки та подальших завдання колгоспного будівництва", в якому зазначив, що в країні розпочато широкомасштабне соціалістичну перебудову села і будівництво великого соціалістичного землеробства. Це викликало різкий спротив селянства.

14 березня 1930 ЦК ВКП (б) прийняв постанову " Про боротьбу з викривленнями партлініі в колгоспному русі ". На місця була направлена урядова директива про пом'якшення курсу у зв'язку із загрозою" широкої хвилі повстанських селянських виступів "і знищення" половини низових працівників ". Після різкої статті Сталіна і залучення окремих керівників до відповідальності, темп колективізації знизився, а штучно створені колгоспи і комуни почали розвалюватися.

Дата добавления: 2015-05-07