Суб’єкти житлового права та їх повноваження

Відповідно до житлового законодавства, суб’єктами житлового права можуть бути уповноважений державний орган, наділений владними повноваженнями, заінтересований суб’єкт житлового пра­ва (фізична та юридична особи).

Специфіка житлових правовідносин полягає у тому, що окрема їх частина, особливо та, що виникає за умови отримання житла дер­жавного житлового фонду на правах найму, є адміністративними правовідносинами. Користування житлом на умовах оренди чи най­му є цивільно-правовими відносинами. Це суттєво впливає на зміст правового становища суб’єктів житлового права, на обсяг їхніх прав і обов’язків.

Тому за нормами житлового, цивільного та адміністративного законодавства сторонами житлових (у тому числі процедурних і процесуальних) правовідносин з однієї сторони виступає уповноваже­ний державний орган, наділений владними повноваженнями, з дру­гої — заінтересований суб’єкт. Сторона, наділена владними повно­важеннями, представлена державними органами та посадовими особами.

Сторонами житлових правовідносин можуть виступати як уповноважені, так і зобов’язані особи. До уповноважених можна віднести:

Верховну Раду України та органи місцевого самоврядування як суб’єкти житлового права;

місцеві державні адміністрації;

підприємства, установи, організації;

державні органи виконавчої влади;

державні контрольні та наглядові органи.

Профспілки та їх об’єднання можуть виступати як уповноваже­ною стороною, так і заінтересованою.

Найзагальнішою та визнаною є класифікація суб’єктів права на юридичних та фізичних осіб. Й також можна використати для кла­сифікації суб’єктного складу осіб у житловій сфері. Але вона носить загальний характер і потребує уточнення з огляду на її особливості, залежно від кола прав і обов’язків, ступеня належності суб’єкта права на житло. За останньою тезою, серед фізичних осіб слід вка­зати насамперед власника, наймача, орендаря, піднаймача, суборен­даря, тимчасових жильців, які можуть виступати як зобов’язаною так і уповноваженою особою. Заінтересованими особами є: громадяни, їх представники, у тому числі органи опіки та піклування.

Для більш детальної характеристики суб’єктів житлового права доцільно розглянути їх правове становище, відповідно до вищенаведеної класифікації.

Громадяни

Для підтримання нормальної життєдіяльності житло потрібно кожній особистості. Громадянин України — це особа, яка володіє певною цивільною правоздатністю як суб’єкт житлового права. Тіль­ки громадянам України державою надаються жилі приміщення дер­жавного житлового фонду у користування на умовах договору най­му. Саме на задоволення потреб громадян України на житло, реалі­зацію їх конституційних прав і спрямований проект Житлового Кодексу. Виходячи з цього, серед фізичних осіб як учасників правоохоронних житлових відносин, слід вважати, перш за все, громадян України. Крім грома­дян України носіями житлових прав і обов’язків можуть визнавати­ся й інші особи. Суб’єктами права власності на житло можуть бути й іноземні громадяни та особи без громадянства. Законом України “Про правовий статус іноземців” (ст. 12) визначено, що іноземці, які постійно проживають в Україні, також мають право на підставах порядку, встановленого для громадян України, одержати жиле при­міщення. Тобто право на житло можуть мати фізичні особи, неза­лежно від їх громадянства і постійного місця проживання. В деяких випадках законодавство вимагає засвідчення цих прав.

Правоздатність — це визнана можливість особи вступати у правові відносини. У своїй основі правоздатність, як і всі правові відносини, має юридичний факт. Громадянин має право, за дотри­мання встановлених законодавством вимог, розпоряджатися своїми суб’єктивними правами (отримати житло у найм, власність, укласти договір купівлі-продажу квартири, що перебуває в його власності).

Виникає правоздатність з моменту народження і припиняється на момент смерті. Правоздатність полягає у можливості набуття прав, виконання та несення обов’язків, а не їх наявності. Так, громадя­нин, згідно зі ст. 10 Цивільного Кодексу України може мати житло у власності, пра­во користуватися жилими приміщеннями, успадковувати та запові­дати житло, а також мати інші майнові й особисті немайнові права. Реалізація визначених законодавством прав можлива тільки за на­явності певних об’єктивних умов. Реалізація правоздатності можли­ва за наявності юридичного факту, що виник на підставі правомір­них дій відповідно до вимог об’єктивного права. Так, громадянин має право на приватизацію державного житлового фонду, тобто він може отримати його у приватну власність, але для цього мають бути наявними певні об’єктивні та суб’єктивні умови: законодавство, що регулює приватизацію державного житлового фонду; квартира (бу­динок) державного житлового фонду; заява та необхідні додаткові документи.

Щоб реалізувати правоздатність, дієздатність суб’єкти правовід­носин мають бути дієздатними, тобто спроможними набувати для себе права та створювати для себе обов’язки, іншими словами, здій­снювати юридичні дії (ст. 11 Цивільного Кодексу України). Правові категорії “право­здатність” і “дієздатність” за наявності спільних рис є різними, але їх зміст тісно пов’язаний між собою.

За законодавством громадянин України може поєднувати в собі і наймача, і особу, яка має право на отримання житла державного чи громадського житлового фонду. Але щоб отримати самостійне право на отримання житла він повинен досягти дієздатного віку.

Крім наймача, носієм суб’єктивних житлових прав може бути власник житла або його представник. Власник житла повною мірою може реалізувати свої права, тобто своїми діями набувати житлових прав і створювати для себе цивільні обов’язки. Цивільна дієздат­ність фізичних осіб виникає у повному обсязі з настанням повноліт­тя, після досягнення особою 18-річного віку. Але законом передба­чаються винятки. Так, відповідно до Кодексу про шлюб та сім’ю (КпШС) дозволяється одружуватися до досягнення 18-річного віку, тоді громадянин з моменту одруження набуває дієздатності в повно­му обсязі.

Органи опіки та піклування

Громадяни як суб’єкти житлового права можуть використовува­ти об’єкти приватного житлового фонду на основі цивільного дого­вору. При цьому права неповнолітніх на житло гарантовані законом. Так, згідно зі ст. 78 КпШС, якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни й піклувальники без спеці­ального на те призначення, але з додержанням відповідних правил щодо опіки та піклування (гл. 16 КпШС). А відповідно до ст. 145 КпШС, опікун не вправі без дозволу органів опіки та піклування ук­ладати угоди, а піклувальник — давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових, тобто всі угоди з житлової сфери.

Державним комітетом України у справах сім’ї та молоді, Міністерством освіти і науки України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством праці та соціальної політики України спіль­ним наказом від 26 травня 1999 р. за № 34/166/131/88, затвер­джено Правила опіки та піклування, що забезпечують права та інте­реси неповнолітніх дітей, які залишилися без піклування батьків і неповнолітніх осіб, які потребують допомоги.

Опіка (піклування) встановлюється для забезпечення виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, хвороби батьків або позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишили­ся без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей.

Опіка (піклування) встановлюється також для захисту особис­тих і майнових прав та інтересів повнолітніх осіб, які за станом здо­ров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов’язки.

Договорами, здійснення яких вимагає дозволу органів опіки та піклування, зокрема, є:

договори, що потребують нотаріального посвідчення та спеціаль­ної реєстрації; угоди, направлені на відмову від належних підопічно­му майнових прав;

поділ або обмін жилої площі;

видача письмових зобов’язань тощо. Порушення цієї вимоги дає правові підстави визнання таких угод недійсними.

Стаття 129 КпШС передбачає, що опіка та піклування встановлюються державною адміністрацією районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчими комітетами міських або районних у міс­тах, сільських і селищних Рад.

Безпосереднє ведення справ з опіки й піклування покладається на відповідні відділи та управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів мі­ських або районних у містах Рад щодо осіб:

які не досягли 18 років;

які визнані судом недієздатними внаслідок душевної хвороби або недоумства;

які визнані судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами, а також

дієздатних, які потребують піклування за станом здоров’я.

У селищах і селах справами опіки та піклування безпосередньо відають виконавчі комітети селищних і сільських Рад.

Органи опіки та піклування здійснюють свою діяльність відповід­но до КпШС і Правил опіки та піклування.

Верховна Рада України та органи місцевого самоврядування

До компетенції Верховної Ради України відповідно до Конститу­ції України входить:

1) визначення категорії громадян і соціального рівня, за яким здійснюється забезпечення їх житлом за рахунок державного чи місцевого бюджету;

2) встановлення пільг для окремих категорій громадян щодо кредитування будівництва чи придбання житла, оплати житлово-комунальних послуг за рахунок державного чи місцевого бюджету;

3) встановлення правового режиму власності в Україні. Стороною правовідносин у житловій сфері крім громадян може виступати власник. Власником може бути підприємець, орган влади і управління, орган громадського об'єднання, інша юридична особа.

Виходячи з видів і форм такої діяльності до цих органів можна віднести органи місцевого самоврядування та місцеві держадміністрації. Усі ці органи та посадові особи хоча й наділені повноваженнями, але їхня роль може бути як активною, так і пасивною. Вони приймають конкретні рішення, розглядають конкретні юридичні справи, що виникають у житловій сфері, застосовують до правопорушників різні санкції. Будь-які процедури розпочинаються з ініціа­тиви заінтересованої особи. Суб'єкт житлових правовідносин реалі­зує надане йому законом право. Цьому праву кореспондує обов’язок відповідних державних органів прийняти до свого розгляду таку зая­ву чи скаргу і винести згідно з нею рішення. Особливість правового становища державних органів виявляється в тому, що виконання ними обов’язків є водночас формою реалізації і своїх повноважень, і повноважень як представника держави.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самовряду­вання і виступають як суб’єкти житлового права. Виконання своїх повноважень власник може доручити уповноваженому ним органу, який самостійно виступатиме суб’єктом житлового права, чи дору­чити уповноваженому ним органу підприємства, установи, організації, органу кооперативної або іншої громадської організації.

Як уже зазначалося, норми Житлового Кодексу України ще не відповідають нор­мам чинного законодавства України. Житловий Кодекс ще й нині передбачає ком­петенцію органів колишнього Союзу РСР. Виходячи з цього, поло­ження статей Житлового Кодексу України необхідно корелювати з нормативними документами, прийнятими пізніше. Основним документом, що ви­значає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, за­сади організації та діяльності, правового статусу та відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування у сфері житлово­го законодавства, є Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р. Відповідно до цього закону сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах певні функції й повноваження, визначені Кон­ституцією України та іншими законами. У містах з районним поді­лом, за рішенням територіальної громади міста чи міської ради, мо­жуть утворюватися районні ради в місті. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст у межах повноважень, визначених Конституцією України та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними та міськими Ра­дами.

Відповідно до ст. 11 Закону “Про місцеве самоврядування в Ук­раїні” виконавчими органами сільських, селищних, міських, район­них у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відді­ли, управління та інші створювані виконавчі органи, що є підкон­трольними та підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади — також під­контрольними відповідним органам виконавчої влади. Повноважен­ня органів місцевого самоврядування можна поділити на загальні та спеціальні.

Загальні повноваження належать до відання виконавчих органів сільських, селищних і міських рад:

управління об’єктами житлово-комунального господарства;

облік громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов; розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комунальної власності; вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і спо­руд, що належать до комунальної власності;

сприяння розширенню житлового будівництва, надання грома­дянам, які мають потребу у житлі, допомоги в будівництві житла, отриманні кредитів, у тому числі пільгових, субсидій для будівни­цтва чи придбання житла; надання допомоги власникам квартир (будинків) в їх обслуговуванні та ремонті; сприяння створенню об’­єднань співвласників багатоквартирних будинків, реєстрація таких об’єднань;

реєстрація житлово-будівельних кооперативів;

організація благоустрою населених пунктів, залучення на до­говірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-тех­нічних ресурсів підприємств, установ та організацій, незалежно від їх форм власності, та населення;

облік відповідно до закону житлового фонду, здійснення конт­ролю за його використанням;

надання громадянам, які потребують соціального захисту, безоплатного чи за доступну для них плату житла;

здійснення контролю за станом квартирного обліку, додержан­ням житлового законодавства на підприємствах, в установах та організаціях, розташованих на відповідній території, незалежно від їх форм власності;

видача ордерів на заселення жилої площі в будинках держав­них і комунальних організацій;

облік нежилих приміщень на відповідній території незалежно від форм власності, внесення пропозицій їх власникам щодо вико­ристання таких приміщень для задоволення потреб територіальної громади;

облік та реєстрація відповідно об’єктів нерухомого майна неза­лежно від форм власності.

До спеціальних повноважень можна віднести повноваження з окремих сфер: будівництва, соціального захисту, охорони культур­ної спадщини. Вони виходять за межі регулювання житлового права, але дозволяють відділити житлові відносини від схожих суспільних правовідносин, що регулюються іншими галузями права.

Повноваження в галузі будівництва включають:

1) організацію будівництва, реконструкції та ремонту об’єктів комунального господарства, жилих будинків, а також доріг місцево­го значення;

2) виконання чи делегування на конкурсній основі генеральній будівельній (підрядній) організації функцій замовника на будівни­цтво, реконструкцію і ремонт житла, інших об’єктів соціальної та виробничої інфраструктури комунальної власності;

3) координацію на відповідній території діяльності суб’єктів містобудування щодо комплексної забудови населених пунктів;

4) надання дозволу на спорудження об’єктів містобудування незалежно від форм власності;

5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів;

6) організацію роботи, пов’язаної зі створенням і веденням містобудівного кадастру населених пунктів;

7) організацію охорони, реставрації та використання пам’яток іс­торії та культури, архітектури й містобудування.

До повноважень виконавчих органів сільських, селищних, мі­ських рад у сфері соціального захисту населення належать такі:

а) вирішення питань щодо надання допомоги інвалідам, ветера­нам війни та праці, сім’ям загиблих (померлих або визнаних таки­ми, що пропали без вісті) військовослужбовців, а також військово­службовців, звільнених у запас (крім військовослужбовців строкової служби) або відставку, інвалідам з дитинства, багатодітним сім’ям у будівництві індивідуальних жилих будинків, проведенні капітально­го ремонту житла, у придбанні будівельних матеріалів; відведення зазначеним особам у першочерговому порядку земельних ділянок для індивідуального будівництва;

б) забезпечення вжиття передбачених законодавством заходів щодо поліпшення житлових умов інвалідів, ветеранів війни та праці, громадян, реабілітованих як жертв політичних репресій, військово­службовців, а також військовослужбовців, звільнених у запас або відставку; сімей, які втратили годувальника, багатодітних сімей, громадян похилого віку, які потребують обслуговування вдома; влаштування в будинки інвалідів громадян похилого віку, які мають потребу в цьому; дітей, що залишилися без піклування батьків,— на виховання в сім’ї громадян тощо (статті 30, 31 і 34 Закону “Про міс­цеве самоврядування в Україні”).

До відання районних і обласних рад належать:

1) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку;

2) розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій та субвенцій;

3) внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення об’єктів, які мають історичну, культурну чи наукову цінність, пам'ятками історії або культури, що охороняються зако­ном. Виключно на пленарних засіданнях обласної Ради вирішуються питання щодо затвердження, відповідно до законодавства, правил забудови та благоустрою населених пунктів області.

Місцеві державні адміністрації

Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Відповідно до Закону України “Про місцеві державні адміністра­ції” від 9 квітня 1999 р. місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Місцеві державні адміністрації в межах відповідної адміністра­тивно-територіальної одиниці забезпечують:

а) виконання Конституції, законів України, актів Президента Ук­раїни, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;

б) законність і правопорядок, додержання прав і свобод гро­мадян;

в) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку;

г) взаємодію з органами місцевого самоврядування. Можна виділити такі основні галузеві повноваження місцевих державних адміністрацій у суміжних з житловим правом сферах правового регулювання:

1) регулювання цін і тарифів за виконання робіт і надання житлово-комунальних послуг підприємствами, а також визначення та встановлення норм їх споживання, здійснення контролю за їх додер­жанням;

2) забезпечення обслуговування населення підприємствами, установами та організаціями житлово-комунального господарства незалежно від форм власності;

3) організація роботи з атестації об’єктів, сертифікації продукції, робіт і послуг підприємств і організацій житлово-комунального гос­подарства;

4) організація охорони, реставрації та використання пам’яток архітектури і містобудування;

5) забезпечення в установленому порядку надання населенню субсидій на житлово-комунальні послуги. Місцеві державні адмі­ністрації здійснюють реалізацію інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень, зокрема тих, що ви­значені законом України “Про місцеве самоврядування”.

Підприємства, установи, організації

Виступають як суб’єкти житлового права за умови, якщо вони як юридичні особи є власниками житла і використовують житловий фонд для своїх працівників, а також виступають замовниками жит­лового будівництва. Суб’єктами правовідносин у житловій сфері під­приємства, установи, організації та кооперативи виступають також у разі надання чи розподілу своїм працівникам житла, в т. ч. служ­бового, кооперативного та іншого. За проектом нового Цивільного Кодексу юридичні особи є стороною у договорі найму житла.

Державні органи виконавчої влади

Органом спеціальної компетенції в житловій сфері є Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики Ук­раїни, утворений відповідно до Указу Президента України “Про ут­ворення Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України” від 11 серпня 1997 р. за № 773/97 з метою удос­коналення структури управління у сфері містобудування, підвищен­ня ефективності державної житлової політики на базі Державного комітету України у справах містобудування і архітектури та Дер­жавного комітету України по житлово-комунальному господарству.

Відповідно до положення про Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, затвердженого 9 грудня 1997 р. Указом Президента України з подальшими змінами від 15 вересня 1998 р., від 1 серпня 2000 р. та від 16 травня 2001 р., Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України є центральним органом виконавчої влади, що вносить про­позиції щодо формування державної житлової політики, забезпечує проведення реформи у житлово-комунальному господарстві.

Положення про Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України затверджено Указом Президента Украї­ни від 9 грудня 1997 р. за № 1342/97.

Державний комітет будівництва, архітектури та житлової полі­тики України (Держбуд України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра економіки України.

Одним із основних завдань Держбуду України є забезпечення проведення реформи у житлово-комунальному господарстві. Держ­буд України відповідно до цього:

1) організовує розроблення методології проектування об’єктів житлово-цивільного і виробничого призначення, інженерних споруд, систем інженерного обладнання будинків і споруд, а також реконст­рукції та пристосування об’єктів для інших цілей;

2) здійснює заходи щодо розроблення і впровадження технічних рішень з реконструкції та модернізації об’єктів житлово-цивільного призначення;

3) здійснює нормативно-методичне забезпечення діяльності ор­ганів приватизації державного житлового фонду, об’єднань співвлас­ників багатоквартирних будинків, житлово-будівельних кооперати­вів та молодіжних житлових комплексів, а також сприяє впрова­дженню конкурентних засад у наданні послуг з обслуговування та експлуатації житлового фонду;

4) здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Державні контрольні та наглядові органи

Контроль — одна із соціальних функцій держави, що виникла внаслідок розвитку суспільства. Її сутність полягає у перевірці діяльності всіх суб’єктів суспільних відносин стосовно приписів, що встановлені в суспільстві.

Суспільство здійснює контроль в першу чергу через державу. Держава для охорони та захисту інтересів суспільства здійснює функції контролю через різні органи та організації.

Контроль за відмінними принципами, методами, формами здій­снення є самостійним видом діяльності держави. Мета контролю по­лягає у забезпеченні нормального функціонування держави, забез­печенні прав і свобод людини. Правова природа контролю полягає в застосуванні норми права для розв’язання конкретних юридичних завдань.

Державний контроль має чіткі правові рамки відповідно до нада­них органам повноважень. Здійснюється він уповноваженими орга­нами, що володіють передбаченими чинним законодавством права­ми та обов’язками, і за необхідності застосовують відповідні санкції.

Державний контроль виявляється в проведенні юридичне значу­щих дій з нагляду та перевірки відповідності виконання підконтроль­ними суб’єктами нормативно-правових приписів і недопущення та припинення неправових дій відповідними організаційно-правовими засобами. Контроль здійснюється відповідно до закону, на основі права та має юридичні наслідки і є елементом законодавчої, вико­навчої та судової влади.

Рішення контрольного органу можуть носити рекомендаційний чи примусовий характер. За умови протиправних діянь контроль здійснюється правоохоронними органами.

Розрізняють загальний і спеціалізований види контролю. До загального можна віднести парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина, спрямований на захист прав кожного в Україні, який в межах юрисдикції Верхов­ної ради України на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної ради України з прав людини. Метою парламентського конт­ролю є:

1) захист прав і свобод людини та громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними догово­рами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини та громадянина;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини та громадяни­на чи сприяння їх поновленню;

4) сприяння приведенню законодавства України щодо прав і сво­бод людини та громадянина відповідно до Конституції України, між­народних стандартів у цій галузі;

5) поліпшення та подальший розвиток міжнародного співробіт­ництва в галузі захисту прав і свобод людини та громадянина;

6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфі­денційної інформації щодо особи.

Державний контроль за діяльністю державних органів та їх посадових осіб. Вищий нагляд за додержанням і правильним засто­суванням житлового законодавства здійснює Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори. Центральні органи державної виконавчої влади здійснюють спеціальні види контролю за додержанням законодавства в житловій сфері.

Державний контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування може здійснюватися лише на підставі, в ме­жах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та зако­нами України, і не повинен призводити до втручання органів дер­жавної влади чи їх посадових осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень.

На підставі ст. 144 Конституції України рішення органів місце­вого самоврядування можуть бути визнані такими, що не відповіда­ють Конституції чи законам України, а на підставі ст. 124 Конститу­ції — акти органів державної виконавчої влади міністерств, ві­домств, місцевих державних адміністрацій тощо.

Тому нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради Украї­ни, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій то­що) підлягають оцінці в суді на відповідність як Конституції, так і за­кону. При розгляді будь-якого питання в суді має бути встановлено, чи відповідає закону нормативно-правовий акт, що підлягає застосу­ванню.

Згідно з ч. 2 ст. 6 Конституції України органи законодавчої, ви­конавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встанов­лених Конституцією межах і відповідно до законів України. Крім державного існує також і громадський контроль. Квартирний об­лік, установлення черговості на одержання жилої площі, а також її розподіл здійснюються під обов'язковим громадським контролем, що і закріплено у відповідних нормах житлового законодавства. Разом з тим, громадський контроль не може бути обмежений законом.

Спеціальний контроль здійснюють спеціально уповноважені державні органи. Серед таких органів можна назвати Спеціальну контрольну комісію Верховної Ради України з питань приватизації, контрольні комісії відповідних рад з питань приватизації. Антимоно-польний комітет України, що є державним органом, покликаним за­безпечувати відповідно до його компетенції державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів спо­живачів житлово-комунальних послуг від його порушень.

Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:

1) захист законних інтересів споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання та припинення порушень антимонопольно­го законодавства;

2) накладання стягнень за порушення антимонопольного законо­давства в межах своїх повноважень;

3) сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки, в тому числі у сфері житла.

Для здійснення спеціальних контрольних функцій можуть створюватися місцеві постійні та тимчасові спеціальні конт­рольні комісії.

Якщо виходити із зв'язку контрольного та підконтрольного, можна виділити зовнішній і внутрішній (відомчий і міжвідомчий) контроль. Контроль може здійснюватися епізодично, а може бути основною діяльністю організацій та їх органів.

Міжвідомчий контроль здійснюють міністерства, державні комі­тети, органи місцевої адміністрації, інспекції та органи нагляду міс­цевого самоврядування — кожен у певній, чітко визначеній сфері. Сфера державного контролю розширюється.

Так, у ст. 136 проекту Житлового Кодексу для здійснення державного контролю пропонується створити спеціальний державний орган.

Контроль за використанням житла та його утриманням пропону­ється покласти на місцеві органи Державної інспекції України з на­гляду і контролю за використанням та утриманням житлового фон­ду і об’єктів соціально-культурного призначення, що підпорядковуються Державній інспекції України та місцевим органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування.

Для організації діяльності органів контролю пропонується прий­няти положення про Державну інспекцію України з нагляду та конт­ролю за використанням та утриманням житлового фонду.

Профспілки та їх об’єднання

Профспілки та їх об’єднання також мають повноваження щодо забезпечення житлових прав громадян. Згідно зі ст. 32 Закону Ук­раїни “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 р. профспілки, їх об’єднання, відповідно до своїх ста­тутів (положень), беруть участь у розробленні державної житлової політики, вживанні заходів, спрямованих на розвиток житлового бу­дівництва, поліпшення використання та забезпечення збереження житлового фонду, у захисті економічних і соціальних прав грома­дян, пов’язаних з одержанням, утриманням і збереженням житла.

Разом з роботодавцем відповідно до колективного договору профспілки визначають розмір коштів, що будуть спрямовані на будівництво, реконструкцію та утримання житла, здійснюють облік громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і беруть участь у розподілі збудованого житла.

Контроль за станом квартирного обліку на підприємствах, в установах і організаціях здійснюється виконавчими органами місце­вих рад і відповідними органами професійних спілок.

Виходячи з положень чинного законодавства можна констатува­ти, що відбувся перерозподіл контрольних функцій між органами державної влади з наданням більших повноважень органам місцево­го самоврядування та профспілками. Але з метою подальшої децен­тралізації функцій управління його необхідно продовжувати шляхом чіткого визначення та перерозподілу функцій між всіма органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, профспілковими організаціями у сфері контролю за використанням та утриманням житла.

Об’єднання співвласників багатоквартирного жилого будинку

В Україні почали створюватися товариства власників квартир. Окремі об’єднання розпадаються, а деякі працюють успішно і навіть об’єднують кілька будинків. Велике значення має допомога міської влади у створенні об’єднань. Загалом в державі за цей час створено більше 1700 об’єднань. Найуспішніше програма створення об’єд­нань виконувалася в Луганській (185), Київській (145), Донецькій (103), Одеській (100), Львівській (87) областях.

Закон “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будин­ку” (від 29 листопада 2001 р. № 2866 — III) набрав чинності з дня опублікування (4 січня 2002 р. № 2). Цей закон визначає правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об’єднань власників жилих та нежилих приміщень багато­квартирного будинку.

Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку є юридич­ною особою, створеною власниками для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання та використання неподільного та загального майна.

Після набуття статусу юридичної особи об’єднання може прий­няти житловий комплекс на власний баланс для управління житло­вим комплексом, залишити весь комплекс чи його частину на балан­сі попереднього власника чи укласти договір з будь-якою юридич­ною особою, статут якої передбачає можливість здійснення відповід­ної діяльності, про передачу їй на баланс усього житлового комплексу або його частини.

Передача на баланс майна, в тому числі і земельної ділянки, яке входить до складу житлового комплексу, але не належить об’єднан­ню, не тягне за собою виникнення права власності на нього. Об’єд­нання має право створювати органи управління та визначати умови, порядок утримання, експлуатації та ремонту неподільного і загаль­ного майна.

Об’єднання є неприбутковою організацією і не має на меті одер­жання прибутку для його розподілу між членами об’єднання.

Управління об’єктами спільної власності та їх утримання відпо­відно до п. З ст. 10 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” можуть здійснювати власники квартир, які ство­рюють товариства або об’єднання індивідуальних власників квартир і будинків.

В законі “Про об’єднання співвласників багатоквартирного бу­динку” введено нове поняття управителя, який є юридичною осо­бою, що здійснює управління неподільним та загальним майном житлового комплексу за дорученням власників майна і забезпечує його належну експлуатацію тощо. Уповноваженою особою власника може бути юридична чи фізична особа, яка мешкає в цьому будин­ку, або запрошена зі сторони для роботи за трудовою угодою. Зви­чайно при цьому буде мати велике значення кваліфікація та профе­сійні здібності фізичних осіб, які здійснюватимуть функції управителя чи представлятимуть інтереси мешканців жилого будинку в силу спеціальних повноважень.

Але носієм прав і обов’язків, як і раніше, залишається кожний власник квартири. Як спосіб самоорганізації об’єднання можуть створюватися тільки знизу, оскільки необхідність створення об’єд­нань, може позбавити мешканців можливості вибору найкращих рі­шень з приводу вирішення постійно виникаючих локальних побуто­вих проблем.

Кабінету міністрів України та підпорядкованим йому органам на виконання закону необхідно привести свої нормативно-правові акти у відповідність з прийнятим законом, зокрема, внести зміни та роз­робити документи про порядок безоплатного оформлення і реєстра­ції документів про створення об’єднань; передачі майна з балансу на баланс; розрахунків за роботи, виконані членами об’єднань; списан­ня боргів перед об’єднанням, створення спеціальних фондів і типо­вий статут об’єднань.

Органи самоорганізації населення

Становлення нових органів самоорганізації населення перебуває у початковій стадії. Законодавча база зумовлює тільки загальні принципи функціонування місцевих органів самоврядування. Потре­би в житлі задовольнялися у вигляді можливості громадянина стати на чергу для поліпшення житлових умов в рамках трудових колек­тивів з урахуванням трудового стажу та кількості членів сім’ї. І ли­ше після цього такі родини мали право на отримання житла в будин­ках державного і громадського житлового фондів та житлово-буді­вельних кооперативів. А окремим особам за їх бажанням надавали­ся земельні ділянки під забудову житла. Все інше вважалося нераціональним.

Останнім часом за рахунок бюджетних асигнувань будується ли­ше невеликий відсоток державного житлового фонду, недостатня кількість коштів виділяється і на фінансування утримання житла. З'явилися приватні будівельні організації, ремонтно-будівельні під­приємства, які зводять житло, що відповідає міжнародним стандар­там, має великий різноманітний набір варіантів квартир. Таке жит­ло зручне, комфортне, але, на жаль, доступне лише незначним вер­ствам населення.

Щоб створити умови для участі мешканців у вирішенні окремих питань місцевого значення, задоволення культурних, соціальних, побутових та інших потреб шляхом сприяння у наданні їм відповід­них послуг та реалізації розвитку відповідної території, на якій вони проживають, 11 липня 2001 р. Верховною Радою України був прий­нятий Закон України “Про органи самоорганізації населення”. Цей закон визначає правовий статус, порядок організації та діяльність органів самоорганізації населення — представницьких органів, що створюються мешканцями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин. Органами самоорга­нізації є будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрора­йонів, комітети районів у містах, сільські та селищні комітети, що співпрацюють з органами місцевого самоврядування.

Територія на якій діють органи самоорганізації населення визначається рішенням відповідної ради, що дала дозвіл на створення: сільського, селищного комітету — в межах території села, селища, якщо його межі не співпадають з межами діяльності сільської се­лищної ради; вуличного, квартального комітету — в межах терито­рії кварталу, кількох, однієї вулиці або її частини з прилеглими про­вулками в місцях індивідуальної забудови; комітету мікрорайону — в межах території окремого мікрорайону чи житлово-експлуатацій­ної організації в містах; будинкового комітету в місті — в межах бу­динку чи кількох будинків державного чи громадського житлового фонду, чи фонду житлово-будівельних кооперативів; комітету райо­ну в місті — в межах одного або кількох районів у місті, якщо його межі не співпадають з межами діяльності районної у місті ради.

З ініціативою про створення органу самоорганізації до ради мо­жуть звернутися збори чи конференція жителів за місцем прожи­вання за умови, якщо в них брало участь чи було представлено не менше половини мешканців відповідної території, які мають право голосу. На цих зборах обирається ініціативна група, яка представ­ляє інтереси мешканців. Вона подає до ради заяву про створення ор­гану самоорганізації, протокол зборів чи конференції про ініціюван­ня створення органу із зазначенням основних напрямів діяльності та список учасників зборів за місцем проживання, де зазначено прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, серія і номер паспорта та домашня адреса кожного учасника зборів.

Дозвіл на створення органу самоорганізації населення надається відповідною місцевою радою.

Дата добавления: 2015-05-10