РОЗДІЛ Ш 4 страница

-52-

ея таке: а) якщо будь-яка особа чи особи подадуть наказ ha­beas corpus, звернутий до шерифа, тюремника чи наглядача, то така посадова особа зобов'язана у триденний термін вико­нати цей наказ і доставити заарештованого чи затриманого до

лорда-канцлера, судді чи барона та іншого суду, звідки було видано наказ і одночасно зазначити дійсні причини затриман­ня. Лорд-канцлер, барони чи судді зобов'язані протягом двох днів розібратися у справі та, взявши заставу та зобов'язавши заарештованого явитися до суду, звільнити його від тримання під вартою, крім випадків, коли суддям буде зрозуміло, що особу затримано на законних підставах і за такі діяння, що заарештований за законом не може бути взятий на поруки. За невиконання вимог habeas corpus посадові особи (начальник тюрми, тюремники чи інші чиновники), під охороною яких знаходиться заарештований, підлягають після першого випад­ку штрафу в сумі 100 фунтів, а після другого — 200 фунтів і визнаються нездатними виконувати свої обов'язки на даній по­саді. Будь-яка особа чи особи, що були звільнені згідно з habe­as corpus, не можуть бути в майбутньому заарештовані за той самий злочин інакше як за приписом того суду, до якого вони зобов'язані підпискою з'являтися, або іншого суду, який здійс­нює юрисдикцію по даній справі. За невидачу наказу habeas corpus судді підлягали штрафу в сумі 500 фунтів. Положення цього акту не поширювалися на заарештованих за борги чи по якій-небудь іншій цивільній справі".

Біль про права від ІЗ лютого 1689 р. був внесений у парла­мент духовними і світськими лордами та общинниками з ме­тою запобігання протизаконним діям проти віри та вольностей народу. В Білі вимагалося: а) припинити дії короля (їако-ва II), його радників, чиновників та суддів, що посягають на відміну законів, збори податків без санкції парламенту, припи­нити незаконні затримання та переслідування, визнати свободу виборів парламенту, свободу слова, заборону надмірних за­став, вільного формування суду присяжних та ін.; б) через від­мову від престолу короля Іакова II інші особи, що коронують-

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под ред. 3. М. Черниловского. - М„ 1984. - С. 162-164.

-53-

ся, повинні додержуватися законів і вольностей королівства Англії; в) всі вимоги повинно бути узгоджено з парламентом, узаконено, оголошено чи оприлюднено іншим способом та до­тримано в майбутньому.

1701 року було видано Акт про устрій (Акт про майбутні об­меження і про краще забезпечення прав і свобод підданих). У ньому були такі вказівки королю: вступити на престол, при­єднатися до англійської церкви, не виїжджати без згоди парла­менту за межі Англії, Шотландії та Ірландії. Закріплювався контроль за Таємною Радою, суддями, обов'язок королів до­держуватися законів і вимагати цього від міністрів та чинов­ників.

Ідеї американських мислителів було закріплено в Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки та Білі про права.

Декларацію незалежності США було затверджено 4 липня 1776 р. Основні її положення відображали ідеї природного права, а саме: а) рівність всіх щодо природних прав, таких як право на життя, свободу, недоторканність, власність, щастя і безпеку; б) право на усунення від влади уряду, що не задо­вольняє інтересів народу; в) ідею суверенітету народу; г) принцип розподілу влад; д) право народу на вибір такої форми правління, що відповідає його інтересам; є) ідею про те, що уряд лише слуга народу і повинен діяти в інтересах на-РОДУ-

Права і свободи громадян США закріплено в Конституції США, прийнятій 17 вересня 1787 р. Конвентом, який складав­ся з 55 делегатів з 12 штатів. Спочатку в текст Конституції Біль про права включено не було. Делегати Конвенту вважа­ли, що Конституція сама по собі є Білем про права. Водночас деякі положення Конституції стосувалися прав і свобод. На­приклад, розділ 9 статті І закріплював, що дія привілею наказу habeas corpus не повинна призупинятися, окрім випадків, якщо це потрібно для суспільної безпеки в разі повстання чи вторгнення. Заборонялося приймати білі про опалу. Велике значення для захисту громадян від свавілля влади мав припис статті III про те, що всі кримінальні справи має розглядати суд присяжних. Важливе значення для майбутнього закріплення фундаментальних прав і свобод мало положення розділу 2

-54-

статті іу _в якому закріплювалося, що громадянам кожного штату надаються всі привілеї та пільги громадян інших штатів. Пізніше під привілеями і пільгами розуміли належність при­родних прав.

Отже, з самого початку Конституція США проголосила пев­ні демократичні принципи щодо прав і свобод громадянина. Під тиском прогресивних сил 15 грудня 1791 р. було прийнято федеральний Біль про права, який містив десять поправок до Конституції США. В ньому закріплювалися такі положення.

!. Конгрес не прийматиме законів, які б: а) встановлювали обов'язковість будь-якої релігії чи забороняли її вільне сповіду­вання; б) обмежували свободу слова чи друку; в) обмежували право народу мирно збиратися; г) не дозволяли звертатися до уряду з петиціями про виправлення зловживань влади.

2. Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре ос­
нащена міліція, то за народом залишалося право зберігати і
носити зброю.

3. У мирний час жоден солдат не селитиметься у будь-який
дім без згоди його власника. Під час війни це може відбуватися
лише у порядку, встановленому законом.

4. Право народу на охорону особистості, житла, паперів і
майна від необгрунтованих обшуків чи арештів не порушува­
тиметься. Ордери на обшук чи арешт видаватимуться лише з
правдоподібних причин, що підтверджені присягою чи урочис­
тою клятвою. Такі ордери повинні містити детальний опис міс­
ця, де повинен бути проведений обшук, і особи чи речі, які під­
лягають арешту.

5. Нікого не може бути притягнуто до відповідальності за
тяжкий чи інший кримінальний злочин інакше, як за ініціати­
вою чи обвинуваченням, що виходить від великого журі. Ви­
нятками є розгляди справ, що їх порушено у збройних силах
чи міліції щодо осіб, які перебували на дійсній службі під час
війни чи під час іншої суспільної небезпеки. Ніхто не нестиме
двічі відповідальність життям чи тілесною недоторканністю за
один і той самий злочин. Нікого не повинно бути примушено
давати свідчення проти самого себе, не буде позбавлений жит­
тя, свободи чи майна без законного судового розгляду. Жодна

-55-

дриватна власність не відбиратиметься для суспільного корис­тування без справедливого відшкодування.

6. За будь-якого кримінального переслідування обвинуваче­
ний має право на швидкий та публічний суд безсторонніх при­
сяжних зі штату й округу, де вчинено злочин. Обвинувачений
матиме право вимагати, щоб йому дали очну ставку зі свідка­
ми, які свідчать проти нього, він може вимагати свідків зі сво­
го боку і користуватися послугами адвоката для свого захисту.

7. У позовах загального права, де ціна позову перевищує
20 доларів, зберігатиметься право вимагати розгляду справи
судом присяжних і жоден факт, що його розглядали.присяжні,
не.буде повторно переглядати який-небудь суд Сполучених
Штатів інакше, як за положенням загального права.

8. Не вимагатимуться надмірні застави і не стягуватимуть
.надмірні штрафи, не покладатимуть жорстокі та принизливі
покарання.

9. Визначення у Конституції всіх цих прав не тлумачити­
меться як заперечення чи зменшення інших прав, що збері­
гаються за народом.

10. Ті повноваження, що не передано Сполученим Штатам
Конституцією і користування якими не заборонено нею окре­
мим штатам, залишаються відповідно за штатами чи народом.

Отже, Біль про права 1791 р. істотно доповнив Конституцію США демократичними правами та свободами.

Важливу роль в історії формування першого покоління прав людини відіграла французька Декларація прав людини і грома­дянина 1789 p., прийнята на початку Великої французької ре­волюції (1789-1794 pp.).

Конституціоналісти, що прийшли до влади в результаті ре­волюції, проголосили ліквідацію феодалізму та станово-фео­дальних порядків. Було проголошено і проведено низку прогре­сивних політичних, соціально-економічних та правових пере­творень. 26 серпня 1789 р. Установчі Збори прийняли Декла­рацію прав людини і громадянина, в якій проголошувалося: а) люди народжуються вільними і рівними в правах; б) вони залишаються такими на все життя; в) за ними закріплюються невід'ємні природні права на свободу, індивідуальну безпеку, недоторканність, власність, вчинення опору гнобителям та

-56-

інші; г) всі люди рівні перед законом; д) закріплення принци­пу розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову.

Одним із документів, що закріплювали природні (громадян­ські та політичні) права людини, була Конституція Франції, прийнята 3 вересня 1791 р. У преамбулі Конституції йшлося про таке: а) ліквідацію станових привілеїв; б) спадкування чи продаж державних посад заборонялися; в) рівність для всіх прав; г) невизнання законом будь-яких обов'язків, що супе­речать природним правам людини і Конституції. Конституція забезпечувала такі природні та громадянські права: а) доступ до всіх посад за бажанням і здатністю виконувати покладені обов'язки; б) рівномірний розподіл податків між громадянами залежно від їх прибутків; в) рівність перед законом і судом при покладанні покарань за вчинені злочини. Людині було гаран­товано такі свободи: а) пересування; б) слова, друку, думки, релігії; в) від цензури чи будь-якої іншої перевірки документів:перед друком; г) зборів і мітингів без зброї і при додержанні поліцейських законів; д) звернення до будь-яких органів.

Законодавчій владі було заборонено видавати будь-які зако­ни, що суперечать природним правам та Конституції. Гаранту­валася недоторканність власності та справедливе відшкодуван­ня збитків, загальна для всіх народна освіта, безкоштовна в частині, необхідній для всіх людей.

У XX та на початку XXI ст. найважливішими документами щодо здійснення прав і свобод людини та громадянина є: 1) Загальна декларація прав людини 1948 p.; 2) Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права; 3) Міжна­родний пакт про громадянські і політичні права та ін.

Загальна декларація прав людини є одним з перших в історії міжнародних відносин нормативних документів, в якому про­голошено широке коло основних прав і свобод людини. її було прийнято Генеральною Асамблеєю ООН у Парижі 10 грудня 1948 р. Саме цю дату вважають Днем прав людини. Деклара­ція складається з преамбули і тридцяти статей. Вона закріплює завдання, до виконання яких повинні прагнути всі народи й усі держави. Серед цих завдань рівність, братерство та повнота таких можливостей, як право на життя, свободу та особисту недоторканність, свободу від рабства, тортур, жорстокого і не-

-57-

людського поводження та покарання. Декларація гарантує ви­знання правосуб'ектності кожної людини, захист від будь-якої дискримінації, ефективне поновлення у правах, свободу від безпідставних арештів, затримань чи вигнання, справедливий і безсторонній суд. Кожна людина відповідно до Декларації вва­жається невинною у вчиненні злочину доти, доки її винність не буде встановлено в законному порядку судом. Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в особисте й сімейне жит­тя. Людині гарантується недоторканність житла, кореспонден­ції, честі та репутації, свобода пересування, переконань, думки і совісті, шлюбу і створення сім'ї. Людина має право на грома­дянство, притулок, на участь в управлінні своєю країною, мир­ні збори і асоціації. Людині забезпечується право на працю, відпочинок, достойний її гідності життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне об­слуговування. Декларація закріплює право на освіту, участь у культурному житті, захист моральних і матеріальних інтересів людини, такий соціальний і міжнародний порядок, за якого її права і свободи можуть бути повністю здійснені. Людина має обов'язки перед суспільством. Здійснення людиною прав і сво­бод не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об'­єднаних Націй. Ніщо у Декларації не може бути витлумачено, як надання будь-якій державі, групі осіб чи окремій особі пра­ва займатися діяльністю, вчиняти дії, спрямовані на знищення закріплених Декларацією прав і свобод¹. Ця Декларація, Між­народний пакт про громадянські і політичниі права і Міжна­родний пакт про економічні, соціальні і культурні права скла­дають Міжнародний біль про права людини.

Існують інші міжнародні норми, імплементовані в націо­нальне українське законодавство, що закріплює основні права і свободи людини та громадянина, зокрема:

1) конвенції, що стосуються певних категорій людей, яким потрібен захист: Конвенція про статус біженців — під патрона­том Комітету прав людини ООН (прийнято 1951 p.); Конвен­ція ООН про захист прав дитини (прийнято 1989 р.); Конвен-

Права людини: Міжнародні договори України, декларації, докумен­ти / Упоряд. Ю. К. Качуренко. - 2-е вид. - К., 1992. - С 18-24.

ція МОП № 169 про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах (прийнято 1989 р.) та ін.;

2) конвенції, що викладають певні права докладніше: Кон­
венція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських
або таких, що принижують гідність, видів поводження і пока­
рання (прийнято 1984 p.); Конвенція ООН про запобігання
злочинові геноциду та покарання за нього (прийнято 1948 р.)
та ін.;

3) конвенції, прийняті з метою усунення певної форми дис­
кримінації: Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дис­
кримінації (прийнято 1965 p., набула чинності 1969 p.); Кон­
венція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок
(прийнято 1979 p., набула чинності 1981 p.); Конвенція МОП
№ ПІ про дискримінацію в галузі праці і занять (набула
чинності 1960 р.) та ін.

Особливе значення щодо забезпечення реалізації конститу­ційних прав людини та громадянина мають міжнародні багато­сторонні та двосторонні угоди. Серед них: а) багатосторонні угоди, що стосуються найбільш небезпечних посягань на цін­ності, що охороняються міжнародним правом; б) двосторонні та багатосторонні угоди з надання правової допомоги'.

Певно, що наявність цих конвенцій не вирішує проблеми юридичного забезпечення прав людини в Україні. Для цього потрібна імплементація (втілення та впровадження) міжна­родно-правових норм в українське законодавство. Україна ак­тивно діє на міжнародному рівні в ООН і ОБСЄ та повинна подбати про створення ефективного механізму застосування міжнародних норм з прав людини у своєму внутрішньому зако­нодавстві, провести гармонізацію внутрішнього законодавства з міжнародними стандартами прав людини, налагодити вза-ємо-зв'язки з новими міжнародними структурами в цій галузі². П. М. Рабінович, розглядаючи проблему юридичного забезпе-

¹ Україна в міжнародно-правових відносинах: Боротьба із злочинніс­
тю та взаємна правова допомога: Збірник документів (українською і ро­
сійською мовами). - К., 1996. - Кн. 1. - 1184 с

² Денисов В., Євінтов В. Міжнародна система захисту прав людини -
новий етап розвитку // Права людини в Україні. - К., 1996. - С. 21.

-58-

-59-

чення прав людини в Україні, формулює державно-юридичний механізм і стадії імплементації. Він вважає, що насамперед слід визначитися, що саме слід узаконювати для забезпечення

прав людини та як це узаконення слід робити¹.

Отже, права та свободи людини і громадянина від міфоло­гічних уявлень та ідей філософів і юристів в умовах античного світу, Середньовіччя та Нового часу дістали нормативне зак­ріплення у правових джерелах. Велике значення для забезпе­чення прав і свобод мало їх закріплення у Конституціях дер­жав. У середині XX ет. закріплення прав і свобод вийшло за межі національного права, було встановлено всесвітні норма­тивні принципи і стандарти основних прав. Характерною є й тенденція розвитку та закріплення прав і свобод як всесвітніх стандартів та механізмів їх захисту і на початку XXI ст.

§ 4* Українські ідеї про права і свободи людини

та їх закріплення в правових

та інших документах

Початок розвитку державно-правової думки в Україні мож­на'прослідкувати в окремих джерелах, починаючи з XI ст., це, зокрема; «Руська правда»; «Слово про закон і благодать» Іла-ріона (XI ст.); «Повість минулих літ» (XII ст.); «Повчання» Володимира Мономаха (XI—XII ст.); «Слово о полку Ігоревім» (1185—1187 pp.); «Моління» Данила Заточника (ХНІ ст.) та ін.

Ці джерела мали релігійно-філософський і політико-право-вий зміст та були спрямовані на вирішення актуальних проб­лем того часу з питань державно-правового характеру, що стояли перед давньоруською державою. Суть 'їх зводилась до висвітлення ідей величності Русі, авторитету Руської церкви, обмеження свавілля князів і зміцнення та збереження держав­ної єдності руських народів.

Важливий етап розвитку державно-правової думки для те­риторій, на яких знаходиться наша держава, був пов'язаний з

¹ Рабінович П. Проблеми юридичного забезпечення прав людини (за­гальнотеоретичний аспект) // Український часопис прав людини. - 1995. -№ 2. - С 16-23.

-60-

перебуванням України в XV—XVI ст. у складі Великого князів­ства Литовського, яке, особливо в перші свої роки, було біль­ше слов'янською, аніж литовською державою. 90 відсотків йо­го населення складали слов'яни. Саме тому литовські князі здійснювали щодо цих народів політику нейтралітету.

Найбільшу цінність з позиції ідей державно-правової думки становив Литовський статут (збірник законів феодального права), що діяв в Україні в XVI—XVIII ст. і мав три редакції: 1529,1566 і 1588 pp.

У цьому документі визначалися гуманістичні ідеї та принци­пи того часу:' а) ідеї суверенності народу і держави; б) рівності всіх перед законом; в)' засудження деспотизму; г) особистої не­доторканності: д) юридичного захисту прав людини; є) особис­тої відповідальності перед законом та ін.

Окремі державно-правові ідеї і теорії цього періоду (XVI— XVII ст.) висвітлюють такі релігійні твори: «Алокрисис» (X, Філалет, 1598 p.); «Пересторога» (1606 p., автор невідо­мий); «Трелос» (М. Смотрицький, 1610 р.); «Портестация» (І. Борецький, 1621 р.); «Палинодия» (3. Копистенський, 1619-1622 pp.).

Ці твори таврували відступництво української знаті від пра­вославної церкви; протестували проти насильницьких дій уніа­тів щодо. української культури, обрядів українського народу; змальовували нужденне становище православної церкви та ук­раїнського народу; виступали за звільнення українського наро­ду з-під польсько'шляхетської неволі; закликали до єдності ук­раїнського, руського і білоруського народів; вимагали організа­ції на демократичних засадах світських і церковних справ. '. Цікавим релігійним твором, в якому містяться ідеї захисту віри, погляди на звичаєве і писане право, обов'язковість вимог писаного права для всіх суб'єктів, вимоги захищати державою права і свободи людини та громадянина, є «Апокрисис» Хрис­тофора Філалета (Христофора Бронського). На його думку, порушення прав і свобод людини підриває основи, на яких ба­зується держава.

Виразником інтересів кріпаків і міської бідноти, їхніх прав і свобод був Іван Вишенський (1545—1620). Він обґрунтовував демократичні ідеї рівності, вимагав рівності й однакової відпо-

-61-

відальності за свої прорахунки як для підвладних, так і для владноможних осіб, що мають переваги перед іншими лише завдяки наявності владних повноважень. Владноможні повин­ні підкорятися законам, що не суперечать природі самої люди­ни, прагнути до загального добра, нести відповідальність за свої вчинки. Вишенський розрізняв моральну, юридичну і май­нову рівність. Для досягнення ідеального суспільства необхідно самоудосконалення людей.

Певний внесок у розвиток ідей прав та свобод людини в Ук­раїні в XVII—XVIII ст. зробили прогресивні діячі Києво-Моги-лянської академії — Йосип Кононович-Горбацький, Лазар Ба-ранович, Іоанікій Галятовський, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Мануйло Козачинський, Данило Туптало, Григорій Сковорода.

Видатним вченим, з працями якого пов'язаний розвиток ук­раїнської державно-правової думки, був професор Києво-Мо-гилянської академії Феофан Прокопович (1681—1736). У сво­їх працях «Регламент духовний» (1721) і «Правда волі монар­шей» (1722) він висвітлює ідеї зміцнення світської влади, її не­залежності щодо влади церковної, обґрунтовує теорію суспільного договору, вважає, що народ не має права розірвати суспільний договір і повинен виконувати обов'язки та підкоря­тися. Передавши свою владу правителю, народ ніяким сувере­нітетом не володіє. Верховним правителем має бути освічений монарх, який не підкоряється громадянським законам і дії яко­го виправдовуються лише кінцевою метою, в основі якої ле­жить загальнонародна користь.

На відміну від Прокоповича, погляди широких народних мас на права і свободи відстоював Григорій Савович Сковоро­да (1722—1794). Об'єктом його філософії була людина з її земними справами, думками і міркуваннями, прагненням до щастя, правди та справедливості. Г. Сковорода засуджував крі­посне право, феодальну систему суспільних відносин з її зако­нами і судочинством, за якої має рацію той, хто сильніший, а «якщо убогий, тоді і бідний і дурний». Він був ворогом монар­хічного ладу, царської влади, тиранії, найбільшим здобутком людини визнавав волю; відстоював республіканську форму правління, в якій вбачав забезпечення рівних прав усім лю-

-62-

дям; методами досягнення ідеальної державності бачив просві­ту і моральне самовдосконалення.

Значний внесок у розвиток ідей прав і свобод людини в Ук­раїні зробив Яків Павлович Козельський (1728—1764). Його погляди базувалися на природному праві та суспільному дого­ворі та зводилися до такого: а) природний стан людей він вва­жав неідеальним і надавав перевагу більш прогресивному дер­жавно-правовому етапу розвитку людства; б) позитивні зако­ни мають грунтуватися на природному праві, інакше їх не можна вважати справедливими; в) всі громадяни мають бути формально рівними перед законом, влада і особа мають нести взаємну відповідальність за виконання умов суспільного дого­вору; г) як рівноправна сторона договору, члени суспільства мають право розірвати договір та укласти новий; д) зміну сус­пільних порядків він бачив у реформах, просвіті людей, вихо­ванні в них вміння застосовувати справедливі закони з метою мирного їх існування і розвитку.

Наступний етап розвитку ідей про права і свободи людини в Україні пов'язаний з працями Михайла Олександровича Мак­симовича (1804-1873), відомого українського вченого, що займався природничими науками, історією, філософією, етно­графією, був першим ректором Київського університету, мав великий вплив на вітчизняних діячів (зокрема на М. С. Гру-шевського).

М. О. Максимович був прихильником централізованої вла­ди. Кріпосне право він вважав найбільшим злом, що супе­речить суспільному прогресу, виступав проти безправного і протиприродного положення селян. Розглядаючи шляхи по­кращення суспільного устрою, Максимович виходив з ідеї про­світи, реформ, виховання людини як захисника справедливості.

Виразником ідей буржуазного лібералізму щодо царського режиму був Микола Іванович Костомаров (1817—1885), який очолював ліберально-буржуазне крило таємної політичної організації в Україні - Кирило-Мефодіївського братства (1846-1847). Основні погляди М. І. Костомарова було висвіт­лено у Програмних документах цієї організації. їх сутність можна сформулювати таким чином: а) критичне відношення до самодержавного устрою Росії; б) вимоги скасування кріпос-

-63-

ного права; в) юридичне закріплення рівності, скасування смертної кари і тілесних покарань, свободи торгівлі, совісті; г) освіта народу; д) встановлення демократичного режиму і створення загальнослов'янської федерації з широкою політич­ною автономією об'єднаних народів; є) реформістські методи зміни суспільного устрою.

Революційно-демократичне крило цієї організації очолював
Тарас Григорович Шевченко (1814-1861), видатний україн­
ський поет. У своїх поетичних і публіцистичних прозово-ху­
дожніх творах він висвітлював і проблеми прав людини, об­
ґрунтовував думку про можливість революційного шляху зміни
суспільного; устрою в царській Росії та повалення самодержав­
ства (поема «Гайдамаки» (1841), вірші «Заповіт» (1845),
.«Я.не нездужаю нівроку» (1858) та ін). •: •

Т. Шевченко обстоював ідею республіканського самовряду­вання народу, спільно-колегіального здійснення влади, на осно­ві суспільної власності. При характеристиці права Т.. Шевчен^ ко вимагав правдивого змісту закону, в якому слід поєднати правду, істину, • справедливість. Критично оцінюючи закони Російської держави, він виступав проти антинародного законо­давства і здійснення правосуддя, відсутності юридичних прав у селян. Ці ідеї звучали у таких його творах, як «Кавказ», «Сон», «Щоденник». Аналізуючи погляди Т. Шевченка на права і сво­боди людини, слід зазначити, що йому найбільш близька при­родна концепція права, адже він є одним з перших вчених в Україні, який.виклав розуміння моральності права, відповідно до якого праву повинна бути притаманна риса соціальної спра­ведливості, природні права людини не підвладні свавіллю дер­жави, закони, які обґрунтовують і закріплюють свавілля, екс­плуатацію, гноблення не можуть вважатися правовими.

Друга половина XIX ст. позначена поглядами на права і сво­боди людини таких українських демократів, як М. Драгома­нов, І. Франко, С, Полонинський, О. Терлецький.

Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) у своїх по­глядах на права і свободи людини поєднував утопічно-соціаліс­тичні і конституційно-демократичні ідеї. В кінцевому підсумку, при остаточній розробці моделі кращого майбутнього перева­жили соціалістичні ідеї. Шляхом до їх досягнення він бачив

-64- '•

формування конституційно-правових законів і ліквідацію абсо­лютизму.

У своїй моделі кращого майбутнього М. Драгоманов пропо­нував: а) нову демократичну буржуазну Росію, в якій інтереси держави не суперечать інтересам народів, що проживають на її території, та інтересам окремої людини; б) соціальну феде­ративну республіку; в) обстоював наділення всіх громадян де­мократичними правами (свободою слова, друку тощо), впро­вадження місцевого самоврядування, рівноправність всіх наро­дів; г) таку схему державного устрою: вільні народи об'єд­нуються у вільні суспільства, суспільства — в федерацію громадян у межах України, остання стає членом федерації на основі федеративного договору народів Росії, а потім об'єдну­ється у федерацію всіх слов'янських народів і народів світу; д) закон і право, які б відображали волю трудівників. Головне призначення права, на його думку, — в закріпленні прав люди­ни і громадянина.

Виразником інтересів пригноблених мас Галичини був Іван Якович Франко (1856—1916). Як відомо, в кінці XVIII ст. За­хідна Україна перебувала під владою Австро-Угорщини і мала статус напівколоніальної країни. Світогляд ї. Франка як поета, історика, суспільного діяча формувався під впливом Т. Шев­ченка і російських революційних демократів. Суть його погля­дів зводиться до такого: а) він був знайомий з працями К. Маркса і Ф. Енгельса, що обумовило схожість його поглядів на права і свободи людини з марксистськими; б) у своїх пое­тичних творах та інших працях критикував пережитки феода­лізму і брехливість ідей раннього капіталізму, змальовував тяжке положення селян і робітників; в) закликав до револю­ційної боротьби, щоб покінчити з пригнобленням народу; г) перехід до соціалізму бачив у селянській артілі, не виключав поступового переходу; д) детально розглядає форми держав різних типів, акцентуючи особливу увагу на буржуазній дер­жаві та на Російській абсолютній монархії; є) економічну і со­ціальну основу майбутнього суспільства він бачив у необхіднос­ті знищення експлуатації шляхом скасування приватної влас­ності, запровадження загального обов'язку працювати всім, розподілу суспільних благ на засадах рівності; ж) І. Франко

Дата добавления: 2015-05-10