РОЗДІЛ Ш 7 страница

—людині в громадянському суспільстві забезпечується мож­
ливість повною мірою виявляти свої здібності, що, в свою чер­
гу, є найважливішим чинником, який стимулює розвиток сус­
пільства в цілому;

—воно є пріоритетним щодо держави, яка є його складовою
частиною. Державна влада зобов'язана охороняти суспільство,
сприяти задоволенню його потреб, подоланню конфліктних си­
туацій;

—громадянське суспільство є основою створення і функ­
ціонування правової держави.

Класична теорія цього поняття у більшості випадків розуміє під ним механізм соціальної взаємодії, що складається зі сфери

-90-

особистого (особливо родини), різноманітних об'єднань, сус­пільних рухів і публічної комунікації. Його розуміють як місце соціальної дії, відносно автономної від держави, як проект (мрію) деяких інтелектуалів і активістів, спробу об'єднати ши­рокий спектр діяльності в єдину боротьбу проти тоталітариз­му¹. У радянсько-французькому виданні 1989 р. «50/50. Опыт словаря нового мышления» це поняття тлумачиться так: «Гро­мадянське суспільство — це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій громадян, що сформовані добро­вільно, яка захищена необхідними законами від прямого втру­чання і свавільної регламентації діяльності цих громадян з бо­ку органів державної влади».

§ 4. Громадянське суспільство -

середовище формування прав, свобод та обов'язків

людини і громадянина в світі та в Україні

До класичних понять громадянського суспільства слід відноси­ти: власність і підприємництво, як його основу; національну, і в тому числі екологічну, безпеку, визнаючи пріоритет останньої над економікою; сім'ю, що є природним, соціальним осередком громадянського суспільства; освіту, науку і культуру, що по­винні мати, переважно, не державний, а суспільно-світський ха­рактер; громадські об'єднання як форму самовиявлення і самоза­хисту інтересів громадян; засоби масової інформації, забезпе­чуючи свободу інформації, а також рівні права і можливості доступу Д° інформації; пряме народовладдя, основою якого є суверенна воля народу і яке може здійснюватися через рефе­рендуми, вибори, народну законодавчу ініціативу, всенародні та місцеві обговорення найважливіших питань державного і громадського життя та інші форми безпосередньої демократії.

Виходячи саме з такої теоретичної конструкції, Конституція України проголосила у ст. 5, що носієм влади та єдиним дже­релом влади в Україні є її народ, який здійснює владу безпосе-

Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т дер­жави і права ім. В. М. Корецького / Редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та ін. - К.: Довіра: Генеза, 1996. ~ С 452.

-91-

редньо і через органи державної влади та місцевого самоврдду-вання, Тобто Конституція України офіційно визнала владу гро­мадянського суспільства і затвердила верховенство цієї влади над усіма іншими. Це вбачається у конституційному положенні про те, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові України і не може бути узурповане навіть державою, її органами і посадовими особами.

Слід також наголосити, що під безпосереднім здійсненням влади Конституція розуміє вибори народних депутатів Украї­ни, депутатів і голів місцевих рад, Президента України, рефе­рендуми (всеукраїнський і місцеві) тощо. Одна з найважливі­ших форм безпосереднього здійснення влади — всеукраїнський референдум — може проголошуватись навіть за народною іні­ціативою. Однак шлях України до поглиблення безпосередніх форм здійснення влади народом був би більш послідовним, як­би одночасно з проголошенням народної ініціативи щодо всеук­раїнського референдуму відбулося конституційне встановлення права народної законодавчої ініціативи, що передбачена, на­приклад, в Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литві та деяких інших країнах. Сутність її полягає у тому, що певна кількість виборців має право порушити перед парламентом пи­тання про прийняття конкретного закону, а представницький орган зобов'язаний розглянути це питання. Принагідно слід зауважити, що якби і саму Конституцію України було прийня­то на всеукраїнському референдумі, то це сприяло б її більшій легітимності, а отже і стабільності, і стало б перешкодою на шляху намагань деяких політиків щоразу змінювати її.

Розглядаючи проблеми формування громадянського суспіль­ства, слід також звернути увагу на те, що воно у різних країнах є різним. Громадянське суспільство — це не стереотип, а ідея, що практично втілюється з урахуванням традицій, істо­рії, менталітету населення. Так, сумнівною є ідея індивідуаль­ної приватної власності, що лежить в основі класичної доктри­ни громадянського суспільства, з огляду на те, що у США, де, напевне, ніхто не заперечуватиме наявність громадянського суспільства, налічується 70 тисяч підприємств з груповою влас­ністю. Щоб зрозуміти, чому так сталося, слід звернутися до історії становлення громадянського суспільства у цій країні.

-92-

Його сформували колоністи-переселенці, які, борючись за не­залежність проти англійської монархії, поступово впроваджу­вали у суспільство найбільш йому притаманні принципи соці­ального життя. Серед них найважливішим вважався принцип особистої свободи, що пізніше разо\ї з принципом недоторкан­ності приватної власності заклав основи громадянського сус­пільства у США. Насамперед ці принципи були закріплені у Конституції США 1787 p. і в американському законодавстві, хоч спочатку не поширювались на негрів-рабів, а пізніше по­чали зводитись до регламентування всієї сукупності політичних та економічних основ громадянського суспільства. Із запрова­дженням «нового економічного курсу» США, що призвело до якісних змін у виробництві, спочатку розпорошена індиві­дуальна приватна власність набула тенденції до об'єднання, так виникли різні форми групової власності, що більше відпо­відають сучасним вимогам прогресуючого виробництва.

По-іншому формувалося громадянське суспільство у Фран­ції. Велика французька буржуазна революція заклала основи нової держави та демократичних політичних інститутів сус-. пільства, зруйнувавши натомість старі феодальні суспільні від­носини. Однак цей процес був складним і тривалим. Досить згадати, що на цьому шляху було кілька реставрацій монархіч­ного режиму, революцій та збройних повстань, насильницьких дій як з боку правлячих кіл, так і народних мас. Про склад­ність створення французького громадянського суспільства свід­чить той факт, що у різні роки у Франції приймалися три мо­нархічні конституції та шість республіканських, існували два режими, що не були конституційно оформлені, а також чотири тимчасових правління. При цьому слід взяти до уваги, що кожна влада по-своєму вирішувала питання формування гро­мадянського суспільства, гачьмуючи, або, навпаки, стимулюю­чи його розвиток¹.

Показовою щодо цього є також Японія, де ринок з харак­терними для нього відносинами будувався не всупереч, а з ура­хуванням національної культури, національних традицій. Вод-

Демишель А,, Демишель Ф., Пикемаль М. Институты и власть во Франции. - М: Прогресс, 1977. - С. 39-40.

-93-

ночас слід визнати, що національний генотип, під яким розу­міють найглибший і стабільний зріз національної культури, у японців зовсім не відповідав традиційним уявленням про рин­кові відносини (закриті сімейно-родові спільності, общинний колективізм, негативне ставлення до індивідуальної ініціативи і виділеності, традиційно-патріархальне право тощо). Однак в Японії, при оптимальній організації справи, ці явища не стали перешкодою, а навпаки, навіть сприяли (система довічного найму, колективістські відносини в японських фірмах тощо) поступовому рухові до цивілізованого ринку й аналогічних від­носин, щоправда, не на зразок європейського, американського, а саме японського, рівень розвитку та успіхи якого добре відомі.

Сучасний економічний стан України засвідчує, що перехід до цивілізованого ринку, ринкової економіки не може бути об-вальним, нерегульованим. Адже відсутність необхідної право­вої бази, послаблення державного регулювання економічними процесами у наш час підривають економіку країни. Не справ­дилися агітаційно-гаслові запевнення деяких політичних ліде­рів, що представляють партії і рухи, про те, що ми, завдяки виробництву найважливішої для населення і суспільства у ці­лому продукції, на порозі нового «економічного дива», або ж, що «Захід нам допоможе». Результатом такої невиваженої, а, вірніше, відсутності науково обгрунтованої, перевіреної в усіх аспектах політики стали: закриття та перепрофілювання бага­тьох підприємств; безробіття; грубі порушення господарського законодавства, що має багато прогалин у правовому регулю­ванні характерних для цього часу економічних відносин; від­сутність дійового контролю за господарською діяльністю і, що особливо важливо, — за витратою коштів, насамперед валют­них; фактична втрата важелів управління економічними про­цесами, що у більшості випадків зумовлено розірванням госпо­дарських зв'язків між різними суб'єктами господарювання і як наслідок цього — величезний відсоток корумпованості й хабар­ництва на всіх рівнях державної влади, рекет, розгул організо­ваної злочинності в різних її проявах.

Це переконує, що громадянське суспільство — дуже склад­ний, чутливий, структурований суспільний організм. Однак можна стверджувати, що вирішальна роль у ньому, з точки зо-

-94-

ру його найбільш загальної характеристики, належить рівню розвитку приватної власності в різних її формах, кожна з яких повинна органічно входити в економічний устрій суспільства тієї чи іншої конкретної країни. Відомий російський правозна­вець, філософ, релігійний мислитель 1. О. Ільін особливу її роль вбачав у тому, що:

«1. Приватна власність відповідає тому індивідуальному спо­собу буття, який дано людині природою. Вона йде назустріч інстинктивному і духовному життю людини, задовольняючи її природне право на самодіяльність і самостійність.

2. Приватна власність викликає у людині інстинктивні та
духовні мотиви для натхненної праці, для того, щоб не шкоду­
вати своїх сил і створювати краще. Вона розвиває господар­
ську підприємливість і особисту ініціативу....

3. Вона дає власнику почуття впевненості, довіри до людей,
до речей і до землі, бажання вкласти у господарський процес
свою працю і свої цінності.

4. Приватна власність вчить людину творчо любити працю і
землю, своє оточення і батьківщину.

5. Приватна власність будить і виховує у людині правосвідо­
мість,....

6....приватна власність виховує людину для господарської
солідарності, що не порушує господарської свободи...»¹.

Допоки українське суспільство не стане таким, доки в ньому не сформуються й інші риси громадянського суспільства, про які йшлося вище, стверджувати, що в Україні воно існує, пе­редчасно. Необхідно еволюційним шляхом здійснити величезні революційні соціальні перетворення, які за своєю складністю набагато перевершують в економічному, політичному, куль­турному відношенні ті складнощі, що виникли після Жовтне­вої революції або Великої Вітчизняної війни. Адже тепер зав­дання полягає не в тому, щоб за допомогою владно-авторитар­них методів забрати, переділити чи навіть відбудувати, а в тому, щоб відродити приватну власність, сформувати цивілізо-

Ильин И, А. О частной собственности // Исупов К., Савкин И. Русская философия собственности (XVII-XX вв.). - СПб.: СП «Ганза», 1993. - С. 127-128.

-95-

ване підприємництво, поєднати його розвиток із соціальним за­хистом тих, хто безпосередньо ним займатися не може, а та­кож тих, хто об'єктивно через ті чи інші причини не здатний забезпечити собі гідне існування. Все це треба зробити демок­ратичними методами, на основі лібералізму, переборюючи «ті­ньову економіку» та її сучасну торговельно-лихварську орієнта­цію. Мафіозні структури, що у великій кількості існують в еко­номіці сучасної України, ніколи не приведуть до цивілізованого ринку, оскільки ніколи не відмовляться від неконкурентного типу поведінки, прагнення до торгової монополії і знищення конкуренції, в тому числі й фізичного, завжди орієнтувати­муться на спекулятивний надприбуток шляхом створення де­фіциту товарів і сировини, розвиваючи невиробничу сферу, зміцнюючи зв'язки з корумпованими представниками держав­но-владних структур тощо. Україна не може йти шляхом біль­шості країн Латинської Америки, де ось уже близько двохсот років будують «цивілізований ринок» і двісті років існує слабо-розвинутість, злидні, соціальні катаклізми й антагонізми, суб-кримінальний капіталізм¹.

Безперечно, найважливіша роль у реалізації цих складних завдань належатиме демократичній, правовій, соціальній дер­жаві Україна, яку разом з самим суспільством ні в якому разі не слід зневажати. Ще визначний російський вчений С. Л. Франк у суспільному житті виділяв два начала: плано­мірність і спонтанність, що представлені двома структурами — державою і громадянським суспільством. Наявність цих двох структур, на його думку, пов'язана відповідно з планомірністю і спонтанністю, а вони зумовлюють у суспільстві консерватизм і творчість, і те й інше є необхідним для соціального розвитку. Звідси все, що стосується формування і розвитку громадян­ського суспільства, залежить від держави, і навпаки. Франк писав: «Державність так само неможлива без своєї природної основи — громадянського суспільства з його самочинно утворе-

Радзиховский Л. Новые богатые. Кто еще хуже богатых? Только бед­ные // Столица. - 1993. - № 6. - С. 5-10; Стариков Е. Базар - не рынок // Знамя. - 1993. - № 6. - С. 182.

ною тканиною, — як останнє неможливе без планомірної єд­ності держави, що оформлює його»¹.

Українській державі для успішного формування громадян­ського суспільства слід насамперед забезпечити встановлення політичного компромісу між різними політичними партіями та іншими політичними силами, що діють у країні. Загальновідо­мо, що будь-який консенсус вимагає поступитися деякими власними інтересами і позиціями заради об'єднання зусиль для досягнення чогось більш загального. При цьому політичні ліде­ри мають зрозуміти, що у політиці, як, до речі, і в науці, прос­та кількісна більшість не має значення, а тому немає сенсу в тому, щоб підкорити собі всю політичну сферу. Політичні зу­силля слід насамперед спрямовувати на те, що об'єднує сус­пільство у вирішенні завдань виходу з соціальної та економіч­ної кризи. Поки такої єдності у суспільстві не буде, не варто розраховувати на значні позитивні зміни, а, отже, і на форму­вання громадянського суспільства.

. Сформульовані роздуми щодо знаходження консенсусу в суспільстві стосуються міжнаціонального і міжконфесійного питання в Україні. Деяким особливо «радикальним* політикам слід взяти до уваги, що в Україні проживає значна кількість неукраїнців. їх нараховується близько 14 млн., що за своєю чисельністю більше, ніж населення Болгарії та Угорщини. До того ж вони проживають зовсім по-різному. Так, євреї і біло­руси, кількість яких сягає 1 млн., живуть розкидано, переваж­но у містах, а молдавани, румуни, греки, поляки — компактно і в деяких регіонах становлять більшість населення. В нашій державі є населення зі слов'янськими, романо-германськими, тюркськими та іншими мовами. Існують практично всі конфе­сії християнства: православні, греко-католики, протестанти, різноманітні християнські секти. Багато людей сповідають іудаїзм, іслам, буддизм тощо.

Тому при формуванні вітчизняного громадянського суспіль­ства надзвичайно важливо по-новому підійти до вирішення цієї проблеми. Безперечно, її розв'язання можливе тільки на дійс­но демократичній основі, складовими якої є розвиток принци-

¹ Франк С. Л. Духовные основы общества. - М., 1992. - С. 141-152.

-96-

4 3—50

-97-

пу самовизначення та одночасного поширення народовладдя на інтернаціональній основі. А тому на сьогодні у цьому аспекті найважливішим завданням є створення дійових суспільних, політичних і економічних механізмів, що забезпечують орга­нічне сполучення національних та інтернаціональних інтересів. Таке сполучення, насамперед, можливе у вигляді відповідного закріплення прав і свобод, що набуває у демократичній держа­ві вигляду трикутника. «В його основі права людини, потім права меншин, а вже за ними права народів, їх рівність. Ви­знаючи це, ми правильно зможемо побудувати концепцію су­часної і майбутньої національної політики в країні»¹.

Ще однією надзвичайно важливою проблемою держави Ук­раїна у цьому напрямі є відсутність політичної волі її держав­них лідерів. Насамперед це стосується органів виконавчої вла­ди. Якби вони діяли рішучіше і розумно реагували на вислов­лювання того чи іншого депутата, партійного лідера, навіть офіційних і неофіційних представників інших держав, була б реальна гарантія того, що наша країна поступово просувалася б уперед, до повноцінного створення громадянського суспіль­ства. Що ж стосується останнього то, на наш погляд, була ли­ше імітація створюваної роботи, але не сама продуктивна пра­ця. Політичні дебати на симпозіумах і конференціях, заклики до громадськості, закордонні відрядження, навіть хаотичні на­магання щось робити самі по собі не здатні забезпечити ство­рення громадянського суспільства.

Як тут не згадати висновок Е. Коулі в англійському журналі «Економіст», що політична воля є «ахіллесовою п'ятою» ук­раїнського керівництва. Саме політичної волі йому не вистачає для здійснення економічних реформ. А загалом для цього про­цесу необхідно мати чотири чинники: добрий план; людей, які здатні його реалізувати; фінансову допомогу; політичну волю щодо здійснення цих реформ. Вважаючи, що перші три умови є, автор сумнівається щодо політичної волі. Нам потрібен по­міркований лідер, який би об'єднав спільною ідеєю регіони Ук-

¹ Копейчиков В В Народовластие и личность. - К. Украина, 1991 - С. 100.

раїни, дав відчуття загальної долі та сформував би політичну волю, щоб здійснити те, що треба здійснити¹.

Можна також погодитися з Е. Коулі в тому, що кадрам дер­жавного керівництва України притаманний низький професій* ний рівень, що і призвело до значних управлінських хиб у фі­нансово-грошовій політиці, приватизації, проведенні земельної реформи та інших управлінських діях. Автор захоплюється терпінням, з яким українці ставляться до некомпетентності своїх керівників, називаючи його слов'янським стоїцизмом.

«Український стоїцизм» не повинен перерости в песимізм, а тим більше в егоїзм, особливо в державних структурах — це теж одне з головних ідейно-духовних завдань держави. Бажа­но, щоб на рівні політичних і державних лідерів, виробників і науковців, простих громадян не було послідовників Макса Штірнера з його «союзом егоїстів» і Ф. Ніцше, який зазначав, що «...життя грунтується на неморальних передумовах: і будь-яка мораль відкидає життя»². Тут пропагується принцип егоїз­му, що є негативним передусім тому, що він прямо суперечить соціальній справедливості, яка за всіх інших умов обов'язково повинна бути забезпечена у громадянському суспільстві. Хоч слід визнати, що останнім часом в Україні в науково-публіцис­тичній літературі з'являється все більше теорій про необхід­ність формування в межах громадянського суспільства «арис­тократичної економічної еліти», «первинного накопичення ка­піталу, будь-якими шляхами і засобами», заперечення принци­пу рівності не тільки у його абсолютному розумінні, з чим, за певних умов, можна погодитися, а й у плані забезпечення кожному рівних можливостей для здійснення своїх позитивних

ініціатив тощо.

На противагу цьому заслуговує на увагу позиція вже згаду­ваного С. Л. Франка з питання прав особи, зокрема права власності. Він розглядає власника як уповноваженого володі­ти, користуватись і розпоряджатися власністю для служіння громадянському суспільству. Вчений стверджує, що «приватна

¹ Київські відомості. - 1994. - 23 серпня. - С 8.

Ницше Фридрих. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей, М.: REFL-book, 1994. - С. 215.

власність є реальною умовою буття людини як духовно-тілес­ної істоти; тим самим вона є реальною умовою його свободи.як члена суспільного цілого і, отже, умовою буття самого гро­мадянського суспільства»¹. Тобто, власність, у • розумінні С Л. Франка, по-перше, дає індивідуальну свободу людині, по-друге, забезпечує їй владу над оточуючим середовищем і, по-третє, пов'язує людину з суспільством, робить її його повно­цінним членом. Б. Констан зазначав: «Дух власника не набу-ваеться настільки ж легко, як сама власність. Збережи мене Боже думати, що багатство повинно являти собою якійсь при­вілей! Всі природні здібності, аналогічно, як і суспільні приві­леї, повинні знайти своє місце у політичній організації, і та­лант с не меншим багатством, ніж достаток. Але у добре орга­нізованому суспільстві талант завжди веде до достатку. Когор­та колишніх власників поповнюється новими членами — такий єдиний шлях розвитку, розвитку прогресивного, невловимого, що включає у себе часткові зміни. Поступове і еволюційне зба­гачення — зовсім інша справа, ніж насильницьке захоплення' власності. Людина, що збагачується за рахунок свого вироб­ництва або своїх здібностей, вчиться цінити те, чого вона на­буває. Той, хто збагачується за рахунок пограбування, стає не­гідним того, що награбував»².

Основна форма збільшення приватної власності у повсяк­денному житті — це підприємництво. Саме воно духовно збага­чує та дає життя громадянському суспільству, а тому держава також не може стояти осторонь. Загалом, за сутністю свого спрямування, завдання полягає в тому, щоб рішуче посилити роль державної влади у регулюванні, на демократичній основі, перш за все економічних суспільних відносин. Якоюсь мірою слід повернутися назад, у тому розумінні, щоб ліквідувати всі негативні результати придбання, володіння, використання та розпорядження державним та громадським майном. Держава повинна повернути собі довіру трудового народу, рішуче діючи у напрямі здійснення реформ і захист}' прав та свобод людини

і громадянина. Слід вдуматися у пророчі слова І. О. Ільіна про те, що «приватна власність — це влада: безпосередньо — над речами, але опосередковано — і над людьми. Не можна нада­вати владу, не навчаючи користуватись нею. Приватна влас­ність — це свобода. Не можна надавати свободу, не привчаючи до її благовикористання. Приватна власність - це право: цьому праву відповідають не тільки юридичні обов'язки, що згадувались, а й морально-соціальні, і патріотичні, - ніде не оформлені і не згадувані обов'язки. Приватна власність озна­чає самостійність і самодіяльність людини: не можна виходити з припущення, що кожний з нас «від природи» дозрів до неї і вміє її здійснювати в житті»¹.

На нашу думку, саме на цих теоретично-методологічних ос­новах та 'їх принципах і повинно формуватися громадянське суспільство в Україні, враховуючи, безперечно, ті особливості, про які також частково йшлося в цьому розділі.

¹ Франк С. Л. Духовные основы общества. - М., 1992. - С. 141-152.

Констан Б. Об узурпации // О свободе. Антология западноевропей­ской классической либеральной мысли. - М.: Наука, 1995. - С. 204.

¹ Ильин И, А. О частной собственности // Исупов К, Савкин И. Русская философия собственности (XVIl-ХХ вв.). -СПб.: СП «Ганза», 1993. - С. 132.

-100-

-101-

Держава - це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам.

(І. Кант)

Правова держава - засіб реалізації

та охорони прав, свобод та обов'язків

людини і громадянина

§ 1. Правова держава: генеза та сучасні варіанти розуміння

У статті 1 Конституції України проголошено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, право­вою державою. Правова держава, спочатку як певна ідея, тео­рія і концепція, а потім і відповідна практична модель влашту­вання держави і навіть суспільства, має історичну генезу і су­часні варіанти її розуміння. Щодо ознак та принципів, які їй притаманні, то їх пошук здебільшого опосередковувався з'ясу­ванням взаємозв'язку і погодженості взаємодії права і влади.

Так, Платон своїм політичним ідеалом називав закон, який є відображенням загальної Думки, всеохоплюючим переконан­ням, у тому числі й держави, що допомагає забезпечувати її єд­ність і згоду людей, які у ній проживають. Лише за умови існу­вання такої держави забезпечується справедливість.

Учень Платона Арістотель обґрунтовував думку, що той, «...хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається, того, щоб панували тільки божество і розум»¹. При цьому незапе­речним є те, що Арістотель мав на увазі правовий закон, тобто

¹ Аристотель. Политика. - М., 1911. - С. 145.

-102-

власне йдеться про становлення принципу верховенства права і верховенства закону в правовій державі. Розвиваючи свою думку про взаємозв'язок права і держави, що є надзвичайно істотним для правової держави, Арістотель стверджував: «По­няття справедливості пов'язане з уявленням про державу, бо право, що є критерієм справедливості, є регулятивною нормою політичного спілкування»¹.

Критерієм для визначення правильних і неправильних форм правління Арістотель визнавав здатність форми правління за­довольняти суспільні інтереси. Розглядаючи принципи побудо­ви і функціонування механізму держави, Арістотель стверджу­вав, що у будь-якій, а особливо, слід розуміти, у правовій дер­жаві, є три види органів: перший — законодорадаий орган, другий — магістратури, третій — судові органи². Ці три види органів, на його думку, складають основу держави. Ціцерон виерше тлумачить державу як політико-правову спільність, і робить це з точки зору теорії природного права. Аналогічно до того, як право має своїм джерелом розумну природу людини і навколишнього світу, а тому створюється вищим (божим) ро­зумом, передує писаним законам і державі, так і остання є правовою не через те, що додержується своїх же законів, а то­му, що держава за джерелом свого походження, за своєю сут­ністю — це природне право народу жити у мирі, впорядковано і під захистом. «Таким чином, держава є надбання народу, а народ — не будь-яке поєднання людей, що зібрані разом будь-яким чином, а їіоєднання багатьох людей, пов'язаних між со­бою згодою в питаннях права і загальністю інтересів»³. Право повинно бути всеохоплюючим і рівним масштабом поведінки, це випливає з думки Ціцерона про те, що «...під дію законів повинні підпадати усі»⁴.

Дата добавления: 2015-05-10