РОЗДІЛ Ш 5 страница

З 3-50.65-

відмежувався від анархізму і визнавав необхідність держави, що повинна бути наповнена новим змістом. Домінуючими функціями держави він визнавав політичну, економічну і куль­турно-виховну; з) шляхи вирішення національного питання бачив у добровільному федеративному союзі, що засновувався на принципі демократичної рівності всіх його членів. Планував поступово здійснити перехід до федерації народів України; фе­дерації у межах звільнених народів Росії; об'єднання слов'ян­ських народів; всесвітнього федеративного об'єднання демок­ратичних республік.

Правові погляди І. Франка формувалися на основі теорій відродженого природного права та соціологічній теорії Ерліха. Водночас він критично ставився до деяких положень цих тео­рій. Право він розумів як таке, що пронизано ідеями і принци­пами гуманізму, справедливості, що регулює відносини між людьми з володіння, використання і розпорядження результа­тами праці та охороняє волю і недоторканність особи. Право і закон він розглядає як нетотожні поняття.

Ідеї прав і свобод людини в Західній Україні висвітлювали Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891) і Остап Сер­гійович Терлецький (1850—1902). Сутність їх поглядів зво­диться до такого: а) вони виходять з ідеї соціально-політичної рівності; б) виступають за реальну, а не декларовану свободу; в) О. Терлецький сутність права вбачав не тільки у словесному вираженні норми права, а передусім у правильному впрова­дженні його в життя; г) вони виступали за рівність політичних і цивільних прав та знищення класів і в цьому вбачали реалі­зацію принципу соціальної справедливості; д) ідеалом майбут­нього суспільства вони бачили народну федерацію громад, що заснована на повній політичній рівності кожного громадянина і повному внутрішньому самоуправлінні.

Майбутню Україну вони бачили як федеративну демокра­тичну республіку добровільно об'єднаних громад, а в подаль­шому — члена всенародної вільної спілки, інтернаціональної федерації.

Під громадою вони розуміли основу для ведення господар­ства, центр політичного самоуправління, що об'єднує в собі за­конодавчу, виконавчу та судову владу.

-66-

Важливу роль у розвитку поглядів на права і свободи люди­ни в Україні кінця XIX—початку XX ст. відіграли праці укра­їнських теоретиків національної державності М. Грушевського, В. Винниченка та правознавців О. Кістяковського, Б. Кістя-ковського, М. Володимирського-Буданова, О. Єфименко.

У цей період у суспільній думці провідне місце посідали від­носини України і Росії з позиції державно-правових питань. Розглядалися два напрями підходів до розв'язання цього пи­тання: 1) федеративний союз України з Росією; 2) розірвання зв'язків України і Росії та утворення самостійної Української держави.

Перший підхід домінував до жовтня 1917 p., а другий — піс­ля жовтневих подій у Росії. Одним з виразників цих ідей був Михайло Сергійович Грушевський, вчений-іеторик, голова Центральної Ради. Його наукова концепція містила певні про­тиріччя, хоч в основі своїй залишилася незмінною. Він вва­жав, що не було загальноруської історії, як не було і немає за-гальноруської народності. Існувало й існує три різних слов'ян­ських народи: російський, український і білоруський. Творцем і фундатором Київської держави він вважав лише українсько-руську народність. Ця концепція знайшла своє відображення у матеріалах Центральної Ради. Національна ідея визначалась як рушійна сила еволюційного розвитку украшського народу. Як творчий чинник політико-правового розвитку України роз­глядалася національна боротьба. Право визначалося як сполу­чення норм, що відображають соціальну солідарність об'єдна­них у націю людей. Вже на початку XX ст. М. Грушевський обгрунтував доктрину національно-територіальної автономії України: створення украшського сейму, національних органів управління і контролю, децентралізацію держави та організа­цію самоуправління в межах національних територіальних одиниць. Свої погляди до жовтня 1917 p. M. Грушевський ви­клав у статті «Вільна Україна». їх суть можна сформулювати у таких положеннях: широка автономія України в федеративно­му зв'язку з Росією; виступ проти націоналізму і шовінізму. Він писав, що «...оборонці національності не будуть націона­лістами. Ми добуваємо державне право не для того, щоб пану­вати над національними меншинами України. Права націо-

3*

-67-

нальних меншостей буде забезпечено! Мова 'іх буде прийнята в законах з урядами і органами самоуправи в тих округах, де ці народності становлять певний національний мінімум. Де буде відповідне число учнів тої чи іншої народності, вони матимуть змогу вчитися на своїй рідній мові. Всі ці національні чи релі­гійні групи матимуть право закладати свої культурні і релігійні товариства і установи і діставати для них підмоги з автономно­го скарбу України»¹.

На з'їзді народів у Києві, який організувала Центральна Ра­да у вересні 1917 p., захищаючи ідею федерації, М. Грушев-ський закінчив свою доповідь такими словами: «Росія..,, щоб врятуватися від загибелі повинна конче стати федеративною». У цей час М. Грушевський ще не був прихильником повної са­мостійності України. Він зазначав, що ми розглядаємо федера­цію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових пер­спектив, які вже давно відкрились провідним розумом люд­ства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до фе­дерації всього світу².

Але вже у 1918 р. у праці «На порозі нової України» М. Гру­шевський виступив за повну самостійність Української держа-, ви. Він вважав, що національно-нолітичний рахунок дійшов особливо високих позицій стосовно закріплення самостійності і незалежності Української республіки. Він критикував позиції тих, хто відстоював орієнтацію на Москву і Росію. На історич­них фактах доводив, що Україна та її народ — це держава і на­род західної культури та виступав за орієнтацію України на за­хід.

Неоднорідністю позначені й погляди Володимира Кирило-вича Винниченка (1890—1951), який дотримувався лібераль­них позицій. В одному зі своїх творів В. Винниченко писав, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, ко­ли в її основі не примус, а добра воля її складових частин.

Грушевський М. Вільна Україна // Українська^суспільна політич­на думка в XX ст. Документи і матеріали. — Нью-Йорк, 1983. - Т. 1. Сучасність.

Теорія держави і права: Навч. посіб. / За заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2002 - С 157-158.

У праці «Наші орієнтації» В. Винниченко зазначав, що для Ук­раїни не може бути корисною орієнтація ні на аветро-німець-ку, ні на російську державність. Повинна бути самоорганізація української демократії, надія тільки на себе, на свою організа­ційну міць. Виступаючи на засіданнях Центральної Ради, він проголошував, що не можна в справі національного відро­дження покладатися ні на кого, ні на яку автономію у чужій державі. Для розвитку кожної нації, на думку В. Винниченка, повинна бути своя державність. Але він застерігає від націо­нального тоталітаризму, закликає не допускати в свою психіку тоталітаризму і не одурювати такою політичною ідеологією се­бе' й інших¹.

Український вчений-юрист Олександр Федорович Кістя-ковський (1833—1885) - автор більше 70 праць у галузі кри­мінального права і процесу — свої правові ідеї зафіксував у «Щоденнику». Суть 'їх полягає у такому: 1) він виступав за прогресивний конституціоналізм, за конституційну монархію в Росії, як перший крок до політичної свободи; 2) вимагав на­дання демократичних прав: а) недоторканності особи, крім ви­падків вчинення злочину; б) свободи слова і віросповідання; в) права зборів і об'єднання у корпорації; г) місцевого та дер­жавного самоврядування; д) права народу на розпорядження державним бюджетом, є) загального виборчого процесу; ж) права відозви посадових осіб; з) судову підзвітність чинов­ників; і) законність у діяльності органів влади й управління; к) владу суспільної думки; 3) національне звільнення україн­ського народу він бачив у юридичній рівності щодо всіх націо­нальностей, що проживають на території Росії; 4) виступав за позитивне право. Одним з джерел права О. Кістяковський вва­жав судову практику, що є багатшою порівняно із законом.

Ще сучаснішими виглядають міркування про державу та право його сина — Богдана Олександровича Кістяковського (1888—1920), що був видатним вітчизняним філософом пра­ва. Його правові ідеї, викладені спочатку в різних статтях, а в 1916 р. — у книзі «Социальные науки и право», не втратили

¹ Теорія держави і права / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін. - К.: Юрінформ, 1995. - С. 17.

-68-

-69-

огодні. Суть їх у такому: 1) існує кілька

своєї актуальності й сьоі. _а) державно-примусове; б) соціологіч-наукових понять права: нормативне; д) технічне, чи практичне, не; в) психологічне; г) %_к явище єдине, а кожне з понять права Він вважав, що право я^р^у _що однаково важливі в науці; розкриває якусь його сі_)жаВу _Bj_H будує виходячи з того, що дер-2) свої роздуми про дері_)Ю суспільного організму й існує там, де жава є відомою формов>д Найліпшою формою державного бут-існує суспільство і Hapoj Правовою він вважає таку державу, в тя є правова держава. _BHj _межі_{? влад}а є обмеженою і підзакон-якій владі відведено пе%_и державі керують не особи, а загальні ною. У сучасній правов^_{ових норм} д_о юридичних засад право-правила у вигляді прав<_{ковськии} відносив: а) недоторканність вої держави Б. Кістяц_{ставництво що} забезпечується народом; особи; б) народне предо_а солідарність нації, що гарантується за-в) солідарність влади 1%^. 3) держава і право - це дві складні гальним виборчим прав^^го _явищаі пр_{аво є} началом, з якого сторони одного і того с

складається держава, альними є правові погляди українського

Цікавими та оригіна^д ф_ЛЄгонтовича Володимирського-

вченого-юриста Михщ^ _{автора понад} юО праць в галузі істо-

Буданова (1838-1916_И Білорусії та Польщі. Суть його погля-

рії права Росії, Україні такому: 1) для нього не існує держава і

дів на право полягає Укретного народу. Процес появи держави

право взагалі, без кош_Вщу_альним д_ЛЯ відповідних націй: фран-

і права він визнає інди|_{иське ТО}що. Відправне джерело виник-

цузьке, німецьке, poci_t _ ц_Є наявність етнічної групи з її особ-

нення держави і права, продукт діяльності не держави, а всієї

ливостями; 2) право ^_ише формулює право, що виступає як

нації. Законодавець Лзу_ЖЧИИ ніж право; 3) його роздуми про

народна воля. Закон і слов'янського права, головними рисами

право втілилися в ідеі_народопредставництво; б) об'єднане во-

якого він вважав: а) мінування публічного права над приват-

лодіння землею; в) до^ „ дідовими здібностями.

ним; г) оцінку особи }_ших українських і російських вчених-

Одним з няШпоЩдра Яківна Єфименко (1848-1919) -

юристів була Олексаі)щ_К етнограф, суспільний діяч. Себе

видатний юрист, іст(,_{а до} прихильників ідеї народності та об-

О. Єфименко відноси.

- 70 -

щинного об'єднання. Правові її ідеї полягають у такому: 1) во­на вважала, що капіталізм в Росії має свої особливості та що його можливо реформувати, спираючись на селянство; 2) у поглядах на право надавала перевагу звичаєвому праву, нега­тивно ставилася до нормативного визначення права; 3) обсто­ювала ідею створення національного руського права на відміну від західноєвропейського, в основі якого повинні лежати санк­ціоновані звичаї, а не нормативно-правові акти; 4) держава має захищати економічно слабких, ліквідувати межі між зако­ном і життям, між народним правом і правом законним, щоб забезпечити в суспільстві соціальну справедливість.

Отже, в умовах національної ідеї у працях вчених-юристів чітко простежуються основні правові позиції демократизації прав і свобод людини в Україні.

Права і свободи людини в Україні було юридично закріплено в ряді конституційних законів на різних етапах розвитку нашої держави. Український конституційний процес має давні істо­ричні традиції. Ще в період Київської Русі на вічі укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях «Руської Правди». Цей доку­мент мав конституційне значення і закріплював та регулював кримінально-правові, цивільно-правові, сімейні, кримінально-та цивільно-процесуальні відносини і встановлював відповідні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Торговельні, житло­ві, спадкові та кримінально-правові відносини встановлювали­ся у нормативному договорі поміж Цісарем Турецьким і Вій­ськом Запорозьким з народом руським щодо торгівлі на Чорно­му морі, де закріплювалися відповідні суб'єктивні права і юри­дичні обов'язки¹.

У Новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 p., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну держа­ву, водночас встановлювала цілу низку демократичних для свого часу державних інституцій. У ній було закріплено поло-

Пріцак О. Український Чорноморський Флот в часи Богдана Хмель­ницького // Літературна Україна. - 1992. - 25 червня.

-71-

ження, що до обов'язку Гетьмана входило «пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладати надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог... Через це нехай пани Пол­ковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не нава­жуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (ко­заків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їхніх урядів чи в їхньому особистому підданстві...»¹.

За часів перебування України у складі Російської імперії суб'єктивні права та юридичні обов'язки людини регулювалися Зібранням малоросійських прав та збірником «Права, за якими судиться малоросійський народ». У цих нормативних актах закріплювалися шлюбно-сімейні, цивільні, кримінально-право­ві та процесуальні, земельні та деякі інші суб'єктивні права та юридичні обов'язки².

Початок реального конституційного процесу в Україні слід пов'язувати з поваленням самодержавства й організацією у бе­резні 1917 р. Української Центральної Ради. Перший Універ­сал Центральної Ради започаткував становлення української державності та розглядався як «статут автономії України».

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття З липня 1917 р. Другого Універсалу Української Центральної Ради, який можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. В Другому Універсалі проголошувався намір підготувати про­екти законів про автономний устрій України.

Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Цен­тральною Радою 20 листопада 1917 р. Третього Універсалу, який проголошував встановлення вже не автономних, а феде­ративних відносин з Росією. Але така позиція Центральної Ра­ди не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні про-

Хрестоматія з правознавства: 36. нормат. документів / Уклад.: І. П. Козинцев (керівник), Л. М. Козаченко. - 2-е вид., доп. - К., 1998 -С. 20-21.

Історія держави і права України: Хрестоматія. - К., 1996. - С 148-179.

позиції України й почала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 1918 р. був прийнятий Четвер­тий Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою укра­їнського народу».

Надаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, пра­вової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Ук­раїні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свід­чить текст Конституції УНР 1918 р. Статті 5—20 Конституції закріплювали демократичні права і свободи, а саме: а) грома­дянські права: на життя, честь і гідність, особисту недоторкан­ність, свободу совісті, таємницю листування, свободи слова, друку, сумління, перемін місця перебування та ін.; б) політич­ні права: участі в управлінні державою, місцевим життям, участі у виборах державних органів і органів місцевого само­врядування та ін.; в) соціальні та культурні права: на освіту, користування національною культурою та ін.; г) економічні права на працю та страйк та ін.¹. Вона, на жаль, так і не на­брала чинності, у день її прийняття в Київ увійшли німці. По­чалася доба Гетьманату Павла Скоропадського.

Серед державно-правових актів часів Гетьманщини насам­перед слід згадати гетьманську «Грамоту до всього українського народу» від 29 квітня 1918 p., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною Радою, у тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивіліза­ції, цілковиту свободу приватного підприємництва й ініціати­ви. В той самий день, 29 квітня 1918 p., було прийнято уста­новчий правовий акт під назвою «Закони про тимчасовий дер­жавний устрій України», в якому вирішувалися питання «про гетьманську владу», «про віру», встановлювалися «права і обов'язки українських козаків і громадян», у спеціальному роз­ділі «про закони» наголошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також «про Раду Міністрів і про мініст­рів», «про фінансову Раду», «про Генеральний Суд».

¹ Конституційні акти України 1917-1920 pp. - К., 1992. - С. 73-77.

-72-

-73-

Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади прийшла Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винни-ченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С. Петлюра, який пізніше став її головою. Серед правових ак­тів Директорії, що мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 p., за­кон про тимчасове верховне управління та порядок законодав­ства в Українській Народній Республіці, закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою «Основний державний за­кон Української Народної Республіки».

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення україн­ського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радянська Кон­ституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 p., здебіль­шого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 p., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р.

Створення в 1922 р. Союзу Радянських Республік і прийнят­тя в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані голо­вним чином з розподілом компетенції між союзною і республі­канською владою.

У грудні 1936 p., тобто в самий розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену найде -мократичнішою у світі. Конституція Української РСР, прийня­та в 1937 р. на основі «сталінської Конституції», повністю по­вторювала її основні положення. В Конституції закріплювали­ся демократичні політичні, соціальні, культурні та особисті права громадян.

Ліквідація культу особи Сталіна, певне розширення повно­важень союзних республік наприкінці 50-х років, декларуван­ня того, що Радянський Союз із держави диктатури пролета­ріату перетворився на загальнонародну державу, певні кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відкрито опозиційних рухів — усе це вимагало принаймні кос-

-74-

метичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повніс­тю було зорієнтовано на норми та положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне й громадське життя України. В ній були закріплені: а) політичні права: обирати і бути об­раним, здійснювати управління державою, критикувати дер­жавних службовців та ін.; б) економічні права: на працю, на відпочинок та ін.; в) соціальні права: на матеріальне забезпе­чення, на житло, на охорону здоров'я та ін.; г) культурні пра­ва: на освіту, на літературну, художню та наукову творчість та ін.; д) особисті права: на недоторканність особи, житла, осо­бистого життя та ін.

Отже, нормативні документи в Україні, починаючи з Київ­ської Русі, закріплювали певні суб'єктивні права і свободи лю­дини та громадянина. Поряд з правами закріплювалися і юри­дичні обов'язки.

Підсумовуючи, можна зробити такі висновки:

1) виникнення і розвиток суб'єктивного права людини має
давню історію, останнє невід'ємне від історії виникнення і роз­
витку самої людини як соціальної істоти;

2) на різних етапах розвитку суспільства права і свободи
людини мають різний зміст;

3) змістовно найбільш повного обсягу права і свободи осо­
бистості набувають в умовах громадянського суспільства і фор­
мальної рівності;

4) сучасна характеристика і зміст прав та свобод людини і
громадянина вбирають в себе значну частину можливостей і
характеризуються відповідним рівнем соціального життя в су­
часній державі та громадянському суспільстві.

-75-

Громадянське суспільство - це люди, які думають і діють незалежно від держави.

(Дж. Сорос)

РОЗДІЛ 91

Громадянське суспільство -

основа виникнення й існування прав,

свобод та обов'язків людини і громадянина

§ 1. Суспільство і держава; аспекти співвідношення

Правова форма взаємовідносин держави і суспільства відби­вається у визнанні відносно незалежного існування і функ­ціонування правової держави і громадянського суспільства. Державу не можна ототожнювати з суспільством, бо в такому разі і суспільство, і державу необхідно було б характеризувати як режим тоталітаризму. Термін «тоталітаризм» ввів у науко­вий обіг німецький учений Карл Шмітт. Цей термін означає ліквідацію будь-якої різниці між державою і суспільством шля­хом поглинання першою другого. Однак між державою і сус­пільством повинна існувати певна дистанція, що і забезпечує демократію, відповідний рівень свободи суб'єктів громадян­ського суспільства. Водночас ця межа відносна, а не абсолют­на, бо держава за своєю сутністю є необхідною для існування і розвитку громадянського суспільства.

Правильною щодо цього є думка Гегеля, який не вважав державу чимось зовнішнім стосовно громадянського суспіль­ства і пояснював їх взаємозв'язок діалектично. Він зазначав, що громадянське суспільство є єдністю різних осіб, які його складають. А якщо це так, то зрозуміло, що вони мають влас­ні, іноді навіть протилежні інтереси, для узгодження яких і не-

-76-

обхідна держава, що є організацією загального зв'язку кожно­го з кожним¹. Отже, вірно підкреслюючи об'єктивний харак­тер походження і необхідність держави для формування і роз­витку громадянського суспільства, Гегель водночас помилявся, стверджуючи, що держава — це абсолютна мета його існу­вання.

Приблизно аналогічної позиції дотримувався М. О. Бердяев, коли стверджував, що держава у суспільстві є об'єктивно не­обхідною, але в такому вигляді вона існує до певних меж. «Держава, на його думку, — це об'єктивна, природна та істо­рична реальність, яка не може бути ні створена, ні зламана че­рез людське свавілля»². Якщо держава повністю узурпує сус­пільство, то це означатиме, що вона знищує людину, як вільну особистість.

Виходячи з цього, можна стверджувати, що у співвідношен­ні суспільства і держави можна виділяти різні етапи, що від­різняються притаманними їм формами, принципами, метода­ми, механізмами тощо, але всі вони врешті-решт демонст­рують ту роль і місце, які посідала держава в громадянському суспільстві. Ці роль і місце істотно змінювалися з плином часу і дійшли тієї межі, коли в системі суспільних зв'язків доміную­чим є їх' відношення, що грунтується на принципах саморегу­ляції та самоуправління, за якими має перебудовуватись і фор­муватись державність. Але остання у різних формах і з різним ступенем владності буде необхідною у весь найближчий період розвитку людства. Доказом цього є те, що зі збільшенням інститутів громадянського суспільства, а саме політичних пар­тій, рухів, громадських об'єднань тощо, діяльність держави, її. регулятивна роль від цього не втратить своєї актуальності, хоч форми, методи, обсяг регулювання можуть змінюватися.

Актуальність і необхідність державного регулювання в ме­жах громадянського суспільства пояснюється тим, що певні сфери життєдіяльності останнього просто не можуть обійтися без цього. Це, наприклад, проблема забезпечення реальності

¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права: Пер. с нем. / Ред. и сост. Д. А. Ке­римов и В. С. Нерсесянц. - М.: Мысль, 1990. - С. 279-289.

Ыев Н. А. Философия неравенства. - М., 1923. - С. 77.

-77-

прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і грома­дянина, економічного розвитку, освоєння космосу, національ­ної безпеки тощо.

Проблема формування громадянського суспільства не може вирішуватися вольовими, а тим більше авторитарно-владними методами, оскільки в становленні громадянського суспільства, зокрема в Україні, вирішальну роль повинен відіграти не суб'єктивний фактор, а об'єктивний, природно-історичний процес розвитку суспільства, де люди відіграють найважливі­шу роль як головна виробнича сила суспільства, основний суб'­єкт створення матеріальних і духовних цінностей. Саме сучас­ним поколінням людей випало на долю сформувати громадян­ське суспільство, тобто відштовхуючись від уже досягнутого у народному господарстві, освіті, культурі тощо, примножуючи багатства українського суспільства, забезпечити його еволю­ційний прогрес. А для цього необхідно, насамперед, зупинити падіння суспільства за всіма показниками, що фіксуються, а потім уже поступово виправляти становище. Не можна забува­ти, що за неофіційними даними засобів масової інформації ще у першій половині 1993 р. національний прибуток в Україні зменшився на 40 відсотків, що перевищує рівень аналогічного зниження у роки Великої Вітчизняної війни. Сучасний еконо­мічний стан України характеризується ще більшою і глибшою кризою, що є підставою для твердження про те, що не можна розраховувати на швидке виправлення економічного стану Ук­раїни. Тому тільки процес відновлення, напевне, займе не 20— 25 років, як прогнозують деякі вчені-економісти, а набагато більше, і то за умови сприятливого політичного стану і соціаль­ного консенсусу в суспільстві.

Дата добавления: 2015-05-10